Uahistory.info

СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ-РОКСОЛАН

(1513 – 1566)

Народився в с. Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства у Польщі. Початкову освіту здобув у Перемишлі. Потім навчався в університетах: Краківському (від 1526 p.), Віденському (з 1527 p.), Віттенберзькому (від 1529 p.), Падуанському (1532), Болонському (1540), а також вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. 1543 р. після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю.

Свій багатогранний талант оратора, публіциста, філософа, історика Оріховський виявив у багатьох сферах духовної культури, у найрізнома­нітніших жанрах. У галузі філософії його найбільше цікавили питання, пов’язані з етикою і політикою. Він є, власне, і першим з українців високоерудованим полемістом, який розпочав наукову та публіцистичну діяльність з відповіді католицькому теологові Яну Сакрану з Освенціма, котрий паплюжив православну віру.

Оріховський був найвизначнішою постаттю в східнослов’янській культурі доби Відродження, якого в Західній Європі називали “ українським ˮ (рутенським) Демосфеном ˮ та “ сучасним Ціцероном ˮ . Його праці ще за життя автора друкувалися в багатьох країнах.

ВІТАЛІЙ З ДУБНА

Про життя автора “ Діоптри... ˮ ми знаємо дуже мало. Відомо, що певний час Віталій був ченцем і ієродіаконом Віденського монастиря Св. Духа, але під кінець життя став ігуменом монастиря У Дубні.

“Діоптра...ˮ Віталія належить до релігійно-філософських творів, які спрямовані на розвиток людського духа. У своєму творі Віталій висловлює багато цікавих думок щодо сутності людини, місця людини у світі, шляхів її самовдосконалення. І хоча назва твору Віталія подібна до назви перекладеного з грецької мови ще в часи Київської Русі твору Пилипа Пустельника, що був написаний у 1097 p., з останнім вона не має нічого спільного. Оскільки Віталій поклав в основу свого твору християнські догмати, думки отців і вчителів православної церкви, вважалося, що автор більшість думок запозичив, а-то й просто переклав значні частини праць богословів (до того ж, Віталій у назві скромно зазначав, що твір перекладено з грецької мови на слов’янську). Але в нас немає підстав стверджувати, що твір чи окремі частини його є перекладом. Твір не є компіляцією передусім тому, що в ньому відчутна власна концепція автора щодо шляху удоскона­лення людського духа, співвідношення ролі розуму, почуттів і волі, розуміння свободної волі людини, концепції “внутрішньої людиниˮ, не враховуючи великої кількості морально-етичних проблем, що проаналізовані у творі. Що ж до того, що “Діоптра...ˮ продовжує традиції візантійського богослов’я, то, звичайно, багато міркувань автора ґрунтується на догматах православ’я й на висловлюваннях отців і вчителів церкви. Але, безумовно, в межах будь-якої філософської школи, наприклад у кантіанстві чи феноменології, філософ так чи інакше спирається на прийняту в цій школі систему понять. Отже, навіть філософи XX ст., що орієнтувалися на систему православ’я (С. Булгаков, М. Бердяев, М. Лосський), не в меншій мірі, ніж Віталій, ставили в основу своїх творів догми християнства, роздуми отців і вчителів церкви. Що ж до праці Віталія, то ми не можемо визначити, які саме твори й у якій мірі вплинули на автора “Діоптри...ˮ, – коло цих творів, напевне, досить широке, але навряд чи автор “Діоптри...ˮ переписував ідеї чи докази. Про глибоку ерудицію Віталія свідчить використання у творі французьких приповідок, оповідань з Талмуда, утворення слів з латинських коренів, що не вживаються в українській нові, тощо. На деяких точках зору Віталія відчутний вплив західноєвропейських філософів середньовіччя та Реформації.

Повна назва твору Віталія – “Діоптра, себто дзеркало або зображення людського життя на світі, складеного з багатьох святих Божих писань і догм отців, з грецької на слов’янську мову гідний вічної пам’яті отцем Віталієм, ігуменом у Дубні, перекладена й написанаˮ. (“Діоптра сирьч зерцало или изображение известное живота человеческого в мире от многих святых божественных писании и отеческих догматов составленная, с греческого на словинский язык вечная памяти годным отцем Віталием, ігуменом в Дубне, переложена и написанаˮ) (Уперше твір був виданий у Єв’ю 1612 p., уривки подаються за цим виданням.).

КИРИЛО ТРАНКВІЛІОН-СТАВРОВЕЦЬКИЙ

(? – 1646)

 

Це – один із найбільш визначних і талановитих українських книжників кінця XVI – початку XVII ст. Він був викладачем у Львівській братській школі, займався проповідницькою діяльністю. Із 1626 р. внаслідок конфлікту з деякими вищими православними ієрархами перейшов в унію і став архімандритом у Чернігівському Єлецькому монастирі. Йому належать такі відомі твори, як “Зерцало богословиˮ, “Євангеліє учительноеˮ і “Перло многоцінноєˮ.

У розвитку тогочасної духовної культури України Транквіліон представляв напрямок, характерною особливістю якого був відхід від притаманного тоді українським мислителям різко негативного ставлення до західноєвропейської вченості. Відштовхуючись передусім від вітчизняної культурної спадщини, а також переосмислюючи в її контексті деякі здобутки західноєвропейського Відродження, він прокладав шлях для формування ренесансно-гуманістичних ідей в Україні. До розроблюваних ним ідей ренесансного гуманізму можна віднести ідею самопізнання, усвідомлення важливості людяності, людської гідності і морального оновлення; необхідності активної діяльності передусім на благо свого народу; високу оцінку своєї праці як наслідок уявлення про сенс життя як здійснення людиною свого земного призначення, а не тільки служіння Богові; сам факт виявлення інтересу до пояснення природи, хоча останню він розглядав скоріше як корисний засіб умоглядного проникнення у божественну сутність (більшість тогочасних українських книжників проблемами природи взагалі не займалась), і, нарешті близьке до неоплатонізму Відродження розуміння Бога як невимовного безмежного неосяжного буття, що проймає видимий світ і забезпечує його життєдіяльність.

Уривки з книги Кирила Транквіліона-Ставровецького “ Зерцало богослови ˮ подаються за виданнями: Кирило Транквіліон-Ставровецький. Зерцало богослови. Пам’ятки братських шкіл на Україні. К., 1988. С 226 - 239.

 

ХРИСТОФОР ФІЛАЛЕТ

“Апокрисисˮ − один з найвидатніших творів української літератури кінця XVI ст., є першим полемічним трактатом, спрямованим проти Брестської унії 1596 р. Для обґрунтування унії Петро Скарга видав 1596 р. у Кракові книжку “Synod Brzeski і jego obronaˮ. її переклав українською мовою митрополит Іпатій Потій, назвавши “Описанье и оборона собору руского берестейскогоˮ (Вільно, 1597). 1597 р. у Кракові вийшла анонімна брошура “Ектезісˮ, яка висвітлює хід і зміст православного Брестського собору, викриваючи єпископів, що прийняли унію. Наприкінці 1597 – на початку 1598 р. публікується польською мовою фундаментальний “Апокрисиаˮ. Майте одночасно в Острозькій друкарні виходить він й українською мовою у перекладі, як вважається, Клірика Острозького чи Гаврила Дорофейовича.

Автор “Апокрисисуˮ назвав себе вигаданим ім’ям – Христофор Філалет, що в перекладі з грецької означає Христоносець Правдолюб. Дослідники сходяться на тому, що псевдонім належить прибічнику князя Острозького протестанту Мартину Броневському. Найвірогідніше, “Апокрисисˮ написано на замовлення князя Острозького. Провідні ідеї твору визрівали у гуманістично-ренесансному середовищі тодішньої українсько-білоруської інтелігенції, що склалося при дворі князя.

Наведений текст з уривками з “Апокрисисуˮ Христофора Філалета, а також словник до них і відомості про твір та його автора подаються за виданням: Українська література XIV-XVI ст. К., 1988. С 289-305.

ХРИСТОФОР ФІЛАЛЕТ

“Апокрисисˮ − один з найвидатніших творів української літератури кінця XVI ст., є першим полемічним трактатом, спрямованим проти Брестської унії 1596 р. Для обґрунтування унії Петро Скарга видав 1596 р. у Кракові книжку “Synod Brzeski і jego obronaˮ. її переклав українською мовою митрополит Іпатій Потій, назвавши “Описанье и оборона собору руского берестейскогоˮ (Вільно, 1597). 1597 р. у Кракові вийшла анонімна брошура “Ектезісˮ, яка висвітлює хід і зміст православного Брестського собору, викриваючи єпископів, що прийняли унію. Наприкінці 1597 – на початку 1598 р. публікується польською мовою фундаментальний “Апокрисиаˮ. Майте одночасно в Острозькій друкарні виходить він й українською мовою у перекладі, як вважається, Клірика Острозького чи Гаврила Дорофейовича.

Автор “Апокрисисуˮ назвав себе вигаданим ім’ям – Христофор Філалет, що в перекладі з грецької означає Христоносець Правдолюб. Дослідники сходяться на тому, що псевдонім належить прибічнику князя Острозького протестанту Мартину Броневському. Найвірогідніше, “Апокрисисˮ написано на замовлення князя Острозького. Провідні ідеї твору визрівали у гуманістично-ренесансному середовищі тодішньої українсько-білоруської інтелігенції, що склалося при дворі князя.

Наведений текст з уривками з “Апокрисисуˮ Христофора Філалета, а також словник до них і відомості про твір та його автора подаються за виданням: Українська література XIV-XVI ст. К., 1988. С 289-305.

ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ

(близько 1538 – 1550 – після 1620)

Іван Вишенський – найвизначніший український письменник-полеміст кінця XVI – початку XVII ст. Біографічних відомостей про нього мало. Народився між 1538 – 1550 р. у містечку Судова Вишня на Львівщині, де здобув початкову освіту. Жив у Луцьку та Острозі. В 70-80-х роках XVI ст. переселився на Афон (Греція), що став тоді найбільшим духовним центром православ’я. У монастирях Афона Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя аскетом-пустельником в одній із келій над Егейським морем. Загалом на Афоні він прожив близько 40 років аж до своєї смерті у 20-х роках XVI ст. У 1604 – 1606 р. Іван Вишенський перебував в Україні, був гостем львівського братства та свого приятеля Іова Княгиницького.

До нас дійшло 16 творів Івана Вишенського в різних рукописних списках. Ще у 1599 – 1600 pp. Іван Вишенський частину своїх творів переписав у спеціальну “Книжкуˮ, яку він готував до друку в Острозькій друкарні. “Книжкаˮ складалася з передмов и десятьох послань; сюди, зокрема, ввійшли: “Оглавление писанного в книжце...ˮ, “О чину пропитания сего писанияˮ, “Ко прочитателю наедині сего писаняˮ і десять “главˮ, що є, власне, окремими творами – “Обличение диявола-миродержца...ˮ (1599 – 1600), “Послання князю Василю Острозькому...ˮ (1599 – 1600), “Порадаˮ (1599 – 1600), “Писание до всіх обще, в Лядской земли живущихˮ (1588), “Писание к утекшим от православной віри єпископамˮ (1598), “Извіщение краткое о латинских прелестях...ˮ (1588 – 1589), “O єретикахˮ (1599 – 1600), “Загадка философам латинским...ˮ (1599 – 1600), “Слід к постижению и изучению художества...ˮ (“Слід краткийˮ) (1599 – 1600) і “Новина, или Вість...ˮ, яку не вважають оригінальним твором Вишенського. Після 1600 р. полеміст написав ще кілька творів: “Краткословный отвіт Феодула... Петру Скаргеˮ (1601), “Послання Домнікіїˮ (1605), “Зачапка мудрого латынника з глупым русиномˮ (1608 – 1609), “Послання львівському братствуˮ (1610), “Послання Іову Княгиницькомуˮ (1610), “Позорище мысленноеˮ (1615 – 1616).

Спадщину полеміста прийнято поділяти на твори, написані до Брестської унії 1596 р., та твори, написані після неї, хоч усі вони мають багато спільного. Через те, що свої твори Іван Вишенський писав за межами батьківщини, вони мають здебільшого форму “посланьˮ чи “писаньˮ, адресованих або всьому народу, або певним особам, що видно із самих назв. Письменник неодноразово звертався до земляків і просив, щоб його “посланняˮ читали “совокупноˮ, тобто громадою, переписували, а оригінали повертали назад. Про те, що твори полеміста розповсюджувалися в рукописах, свідчить кілька списків, які дійшли до нас, зокрема найбільш повний так званий Підгорецький рукопис XVII ст. Поширювалися в рукописах твори Івана Вишенського і в Росії. Один із списків, що зберігається в Саратовському університеті, датується 1682 р.

Хоч Іван Вишенський і готував свої твори до друку, однак за його життя було опубліковано анонімно 1598 р. в Острозькій “Книжиціˮ тільки послання “От святой Афонской горы скитствующихˮ, що, як гадають дослідники, є першим варіантом “Писання к утекшим от православной веры епископамˮ. А потім ім’я Івана Вишенського майже на 250 років забулося, і тільки 1865 р. М. Костомаров у “Актах, относящихся к истории Южной и Западной Россииˮ опублікував чотири твори письменника. Це дало поштовх С. Голубєву, І. Франкові, Г. Митецькому до дальших розшуків і публікацій його послань.

Уривки з “Книжкиˮ Івана Вишенського, а також словник до неї та біографічна довідка подаються за виданням: Українська література XIV – XVI ст. К, 1988. С 343 – 344, 348, 354, 357, 359 – 360, 368.

КАСІЯН САКОВИЧ

(близько (1578 – 1647)

Касіян (Калліст) Сакович народився у м. Потеличі на Галичині в родині священика. По закінченні студій у Замойській та Краківській академіях був домашнім учителем (зокрема, навчав Адама Киселя, що згодом став Київським воєводою), дяком у Перемишлі. Починаючи з 1620 р. впродовж чотирьох років очолював школу Київського Богоявленського братства. У 1624 р. здійснював проповідницьку діяльність у Люблінському братстві, а 1625 р. перейшов до унії і до 1639 р. завідував Дубенською архімандрією. У 1641 р. перейшов до католицизму.

Касіян Сакович написав декілька полемічних творів, у тому числі “ Перспектива ˮ , 1622 р. видав “ Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного... ˮ , є автором філософських творів “ Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини ˮ (1620) І “ Трактат про душу... ˮ (1625), виданих у Кракові. Касіян Сакович писав польською та давньоукраїнською мовами. Помер 1647 р. у Кракові, де він був католицьким священиком.

“ Трактат про душу... ˮ К. Саковича є продовженням його твору “Арістотелівські проблеми, або питання про природу людиниˮ і, ймовірно, становить другу частину лекційного курсу, прочитаного К . Саковичем студентам Київської братської школи. Якщо у першій частині при розгляді людини і співвідношення її тіла й душі йшлося переважно про тіло і природні закономірності його діяльності, то у другій спеціально розглядається душа та матеріальний субстрат психічних явищ. У центрі обох творів − людина, проблеми її самопізнання, щоб, вивчивши себе, людина змогла краще керувати “домом свого тілаˮ: відчуттями, розумом, волею, вчинками.

Видання складається з 1 стор. вірша на герб Ієремії Чарторийського, 7 стор. передмови-присвяти цьому ж меценатові й 167 стор. основного тексту, всього 175 стор. Твір зберігся повністю, однак інколи нумерація сторінок порушена. “Трактат про душу...ˮ, як і “Арістотелівські проблеми...ˮ, зберігається в бібліотеці ім. Оссолінських у Вроцлаві (Польща) в єдиному нині відомому примірникові.

Ще більше, ніж “Арістотелівські проблеми...ˮ, цей твір свідчить про відхід ідеологів братських шкіл від давньоруського розуміння філософії як мудрості і життя в істині, що ґрунтувалося на духовно-практичному способі освоєння світу і зародження у їхнім колі теоретичного способу вивчення явищ дійсності, в тому числі й людини та її діяльності.

Автор твору при розгляді душі намагається керуватися природничо-науковими даними. Більший успіх йому випадає при викладі проблем, пов’язаних з відчуттями: тут він часто підходить до натурфілософського сенсуалізму. При розгляді проблем розумної душі, де тогочасна наука була ще безсилою, автор часто змушений опиратися на теологію, хоч і в цих випадках він проголошує пріоритет науки й освіченості перед побожністю.

У “Трактаті про душу...ˮ висвітлюються проблеми, які були в центрі тогочасної науки: про сутність душі, її роди, здатності, локалізацію, місцеперебування після смерті тіла. При визначенні сутності душі автор намагається опертися на природознавство й арістотелізм. Але, говорячи про розумну душу, він відходить від її розуміння як форми органічного тіла і схиляється до платонівського визначення душі як самосутної сутності, що є безсмертною і може існувати без тіла.

Йдучи за Арістотелем, К. Сакович розрізняє три роди душі − вегетативну, чуттєву і розумну. Проте на відміну від Стагірита він вважає, що людина має не три, а одну душу, в якій те, що у Арістотеля називається родами душі, виступає як її здатності.

Основною у “Трактаті про душу...ˮ є категорія вчинку. Всі інші категорії: відчуття, пам’яті, фантазії, уявлення, розуму, волі, мотивації, вибору фіксують підготовчі щаблі до здійснення вчинку. Останній етично забарвлений: від того, добрі чи погані вчинки здійснювала людина протягом життя, залежить майбутнє її душі − вічне блаженство чи вічні муки.

Автор “Трактату про душу...ˮ, не пориваючи з християнством, поєднує свідчення християнських письменників з думками античних філософів, широко звертається до іноконфесійних учених, високо цінить людський розум і освіченість, ставить на перше місце земне життя особистості − все це зближує його з представниками гуманістичної думки доби Відродження.

 

РОЗВИТОК ПОЛІТИКО-ПРАВОВОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ XVI — першої половини XVIII ст.

Уривки з творів Станіслава Оріховського-Роксолана, Івана Вишєнського, Христофора Філалета дають змогу хоча б контурно представити специфіку формування політико-правових ідей в Україні XVI – першої половини XVII ст. У цей період до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького Україна входила до складу польсько-литовської феодальної держави – Речі Посполитої і була втягнута в загальноєвропейський соціально-політичний процес, а згодом сама стала його активною учасницею. Формування політико-правових ідей в Україні відбувалося в тісній взаємодії з розвитком польської політичної думки. Чимало мислителів, суспільних та культурних діячів, приміром С. Оріховський-Роксолан, належать одночасно до двох культур – польської та української.

Як типовий представник європейської політико-правової думки С. Оріховський розробляв концепцію природного права та суспільно-договірного походження держави, обстоював ідею держави як аристократичної республіки з освіченим, підпорядкованим закону монархом на чолі. Водночас наприкінці XVI ст. на ґрунті формування в Україні реформаційних ідей у середовищі книжників братств та Острозького культурно-освітнього центру, зокрема у творах І. Вишенського та X. Філалета, обґрунтовуються ідеї всесвященства, контролю та виборності ієрархів, відкритого обговорення питань віри й участі всіх у їх вирішенні. Тобто з ідеї демократизації церкви поступово починають викристалізовуватися ранньобуржуазні політичні принципи, а з проголоше­ної ними свободи сумління виникає принцип інтелектуальної та моральної автономії   особистості, усвідомлюються такі її ознаки, як вроджена рівність, свобода вираження своєї волі, висловлювань, свобода боротьби за свої пере­конання, обстоюються гідність, права, звичаї, культура, віра і мова українського народу. Кульмінацією розвитку політико-правової думки тогочасної України була “Конституціяˮ і “Вивід прав Україниˮ гетьмана Пилипа Орлика. Останній документ був написаний з метою захисту національно-державних прав українського народу перед європейськими урядовими колами та тогочасною міжнародною громадськістю. Політико-правові ідеї плідно розвивали також Петро Могила, Феофан Прокопович та інші діячі української культури.

 

Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C .   108-109.

БДЖОЛА

Складені у Візантії збірки, афоризмів, настанов, приказок та історичних анекдотів, перекладені у XII – XIIІ ст. на території Київської або Галицької земель, користувалися надзвичайною популярністю. Існує дуже багато списків таких збірок під назвою “Бджолаˮ. Ця пам’ятка писемної та філософської культури складалася більш як із 60 статей, або розділів та близько 2,5 тисячі висловів на різноманітні теми багатьох авторів: античних письменників та філософів, отців християнської церкви, фрагментів з Біблії і Євангелія, історичних діячів та анонімних авторів. Збірки відповідали на конче актуальне питання, як жити у світі, формували у читача філософсько-етичну свідомість, розширювали світоглядний обрій, навчали афористичному мисленню, лаконічності думки. Значною мірою вплинула “Бджолаˮ на ментальність домонгольського та наступних періодів (збереглася велика кількість списків XVI – XVII ст.). Значна кількість висловів з “Бджолиˮ використовувалась і цитувалася мислителями, релігійними й світськими діячами.

Переклад вибраних фрагментів “Бджолиˮ здійснено за виданням: Семенов В. Древняя русская Пчела по пергаментному списку // Сборник отделения русского языка и словесности. СПб., Т. 54, № 1. С. 1 - 444.

ІСАЙЯ КОПИНСЬКИЙ

(? – 1640)

За одними відомостями Ісайя Копинський був вихованцем Острозьких училищ, за іншими – він навчався у Ставропігійській братській школі м. Львова. У ранньому віці Копинський став ченцем Києво - Печерського монастиря, де пробув щонайменше 16 років, був настоятелем Антонієвої печери. У 1615 р. перейшов до нещодавно відкритого Братського Богоявленського монастиря. У 1616 р. він став настоятелем Межигірського монастиря. Копинський брав на себе турботу про влаштування нового Густинського монастиря та Мгарського Лубенського монастиря.

З ігуменів Межигірського монастиря Копинський був висвячений єрусалимським патріархом на єпископа Перемишльського, але змушений був залишити місто через утиски з боку єзуїтів та уніатів. Після цього він перебуває спочатку в Межигір’ї, потім у Густинському монастирі, Ладинському скиті. У 1628 р. став архієпископом Смоленським і Чернігівським, але не був визнаний польським урядом.

По смерті Йова Борецького в 1631 р. Копинського було вибрано митрополитом Київським. Але завдяки підтримці православної шляхти після смерті польського короля Сигизмунда III, відомого захисника уніатства, було призначено митрополитом Київським Петра Могилу. Ісайя Копинський вважав незаконним призначення Могили й не хотів віддавати йому своїх прав. Цей конфлікт між ними закінчився тим, що, як писав С. Голубєв, за розпорядженням Могили старого й хворого Копинського вночі схопили в Києво - Михайлівському монастирі, де він був настоятелем, і перевезли до Лаври. В ув’язненні Копинський перебував недовго, у кінці 1633 чи на початку 1634 р. він знову повертається настоятелем до Києво-Михайлівського монастиря. У цьому конфлікті на боці Копинського був простий люд, особливо найбідніші прошарки. Кілька разів за Копинського вступалося козацтво війська Запорозького. Але біди, що виникли для Копинського через конфлікт з Петром Могилою, на цьому не скінчилися.

Молодий князь Єремія Вишневецький віддав свої монастирі в Лівобережній Україні, що були підпорядковані Копинському, який багато зробив для їхнього улаштування, під безпосереднє керівництво родича Петра Могили. Потім Копинський залишив Михайлівський монастирі розпочав процес за повернення під своє керівництво монастирів у Лівобережній Україні (за іншими відомостями – намісництва в Києво-Михайлівському монастирі). І хоча в 1637 р. польський король призначив спеціальну судову комісію для розгляду справи Ісайї Копинського вона була вирішена не на користь останнього. Місце його перебування в останні роки життя та місце смерті невідомі. Помер Ісайя Копинський 5 жовтня 1640 р.

Уривки дані за виданням “Алфавіта духовногоˮ 1877 р. Більшість цитат із твору Копинського наводиться українською мовою; якщо окремі слова церковнослов’янської мови не мають аналогів у сучасній українській, вони даються без перекладу.