Uahistory.info

ІВАН ЯКОВИЧ ФРАНКО
(1856 – 1916)

І. Я. Франко, письменник, учений і громадський діяч, революційний демократ, народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області в сім’ї коваля. У 1857 р. закінчив гімназію в Дрогобичі і вступив на філософський факультет Львівського університету. У 1877 р. був заарештований за соціалістичну пропаганду.
При підтримці М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. У 1893 р. захистив докторську дисертацію у Віденському університеті. Наукова й літературна спадщина Франка величезна й різноманітна. У своїх працях він зосереджується на філософських роздумах над питаннями добра і зла, дружби, громадського обов’язку, сенсу людського життя. Велику увагу приділяв політико-філософським проблемам: герой і натовп, вождь і маса, особа і колектив.
Уривки з праць Франка подано за виданням: Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. К., 1976 – 1984.

МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ
(1841 – 1895)

М. П. Драгоманов, видатний український вчений: історик, літературознавець, фольклорист, публіцист, соціолог, філософ, народився в 1841 р. в м. Гадячі в небагатій дворянській сім’ї. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, в Полтавській гімназії, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вчителюючи в 2-ій Київській гімназії, він написав і захистив дисертацію на тему «Імператор Тіберій» у 1864 р. для права викладання. З 1864 р. працює доцентом у Київському університеті, викладає всесвітню історію. З 1870 до 1873 р. перебував на стажуванні у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні, Флоренції.
Співробітництво в російській періодиці, в «Санкт-Петербургских ведомостях», де він фактично стає оглядачем слов’янських проблем, ознайомлення за кордоном з історичними концепціями державних та недержавних націй, політичними програмами різних партій, зі специфікою вирішення соціальних і національних питань приводять його до необхідності наукового дослідження всіх цих питань. Починаючи з 1869 p., коли він захистив магістерську дисертацію на тему «Питання про історичне значення римської історії і Таціт», Драгоманов розробляє певну систему філософсько-історичних програм. В цілому стоячи на позиціях позитивізму, він обґрунтовує ідею прогресу, пов’язаного не лише з розвитком продуктивних сил, засобів виробництва, виробничих відносин, але й з виявленням цінності людської особистості, міри її свободи.
Значну увагу вчений приділяє аналізу «українського питання», яке з 60-х років у працях російських і польських шовіністів трактувалося як несамостійне. Разом з членами Київської громади П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьким Драгоманов веде активну наукову та культурно-просвітнщьку діяльність, займається етнографічними та фольклористичними дослідженнями. Він пише ряд наукових праць, серед яких особливе місце належить двотомному виданню спільної з Антоновичем праці «Исторические песни малорусского народа» (1874–1875).
За пропаганду соціалізму його звільняють з Київського університету. Оселившись у Женеві, Драгоманов впродовж 15-ти років працює над науковим і публіцистичним поширенням знань про Україну серед громадськості Західної Європи. Разом з С. Подолинським та М. Павликом він налагодив видання спочатку альманаху «Громада» (1878 – 1880), а пізніше й однойменного безцензурного журналу. Саме в цей період діяльності його цікавлять проблеми виведення української нації на європейський рівень культури та способу життя; критики російського царизму, його репресивної політики щодо інших народів; популяризації ідей соціалізму, так званого громадівського.
З 1889 р. і до кінця життя (1895 р.) Драгоманов обіймає посаду професора Вищої школи (пізніше університету в Софії). Продовжуючи розроблення позитивної програми, вчений висуває ідею спільної боротьби росіян і українців проти політично-адміністративної системи, за децентралізацію та свободу, ідею поступу. Драгоманов пропонує вирішення проблеми становлення України як самостійної національної спільності на рівні західноєвропейської суспільної думки. При цьому національне питання він розчиняє в загальносуспільних вимогах і тим самим практично проголошує космополітизм. Це стало причиною численних виступів проти нього з боку української національної інтелігенції і пізніших часів.
Уривки з творів М. Драгоманова подані за: Драгоманов М. П. Вибране ...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. К-, 1991.

ГЕОРГІЙ ІВАНОВИЧ ЧЕЛПАНОВ
(1862 – 1936)

Г. І. Челпанов – відомий психолог і логік, прихильник філософії неокантіанства. Протягом 15 років (1892–1906) викладав філософію, логіку та психологію в Київському університеті. З 1907 до 1923 p. – професор Московського університету. Засновник і директор (1912–1923) Московського психологічного інституту.
Основні праці: «Мозок і душа» (1900), «Проблема сприймання простору в зв’язку із ученням про апріорність і вродженість» (ч. 1, 1896; ч. 2. 1904), «Вступ до філософій (1905), «Історія основних питань етики» (1897), «Психологія» (ч. 1–2, 1909).
Уривки подаються за виданнями: Челпанов Г. Мозг и душа (Критика материализма и очерк современных учений о душе). М., 1912; Проблема восприятия пространства в связи с учением об априорности и врожденности. Ч. 2. К, 1904.

Характеристична для еволюції світогляду Франка його публіцистика, якій не бракувало й наукового підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між науковим і публіцистичними есе. Франко бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю загальнолюдських прав. Почавши свою громадську діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму. В своїй статті «Що таке поступ» Франко одним із перших спрогнозував появу тоталітаризму і тоталітарної держави.

За радянських часів в Україні використовувався культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.»

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.