Uahistory.info

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

ДМИТРО ДОНЦОВ

(1883 – 1973)

Д. Донцов, видатний діяч та ідеолог українського національно-визвольного руху, народився поблизу Мелітополя 29 серпня 1883 р. З 1900 до 1907 р. у Санкт-Петербурзі вивчав право. Після закінчення університету переїздить до Києва, де вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії. За активну партійну діяльність його ув’язнюють. У 1908 р. тікає з Києва до Галичини й удосконалює вивчення права у Відні. З 1914 до 1916 р. проживає у Відні, потім – у Швейцарії. У 1917 р. їде до Києва, де після повалення царського режиму очолює Українське телеграфне агентство. Після заяви українського уряду про союз з Росією повертається до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії.

Після припинення існування УHP Донцов переїздить до Львова, де плідно працює до 1939 p., видав один з найпопулярніших журналів України «Літературно-науковий вісник». У1939 р. тікає від більшовиків до Бухареста. В часи німецької окупації України живе в Празі. З 1945 до 1947 р. він шукає притулку у Франції, Англії, США. У 1947 р. оселяється в Монреалі (Канада), де живе до кінця своїх днів (1973).

Праці Донцова подано за виданнями: Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.

ДМИТРО ДОНЦОВ

(1883 – 1973)

Д. Донцов, видатний діяч та ідеолог українського національно-визвольного руху, народився поблизу Мелітополя 29 серпня 1883 р. З 1900 до 1907 р. у Санкт-Петербурзі вивчав право. Після закінчення університету переїздить до Києва, де вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії. За активну партійну діяльність його ув’язнюють. У 1908 р. тікає з Києва до Галичини й удосконалює вивчення права у Відні. З 1914 до 1916 р. проживає у Відні, потім – у Швейцарії. У 1917 р. їде до Києва, де після повалення царського режиму очолює Українське телеграфне агентство. Після заяви українського уряду про союз з Росією повертається до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії.

Після припинення існування УHP Донцов переїздить до Львова, де плідно працює до 1939 p., видав один з найпопулярніших журналів України «Літературно-науковий вісник». У1939 р. тікає від більшовиків до Бухареста. В часи німецької окупації України живе в Празі. З 1945 до 1947 р. він шукає притулку у Франції, Англії, США. У 1947 р. оселяється в Монреалі (Канада), де живе до кінця своїх днів (1973).

Праці Донцова подано за виданнями: Донцов Д. Націоналізм. Торонто, 1966.

ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ У 20 – 80-ті РОКИ XX ст.

З перемогою в кінці 1920 р. радянської влади в Україні умови для творчого розвитку філософської думки різко погіршуються. Щоправда, не були вони сприятливими й до цього, за доби колоніального гноблення України російським царатом. І все ж попри жорстку русифікацію та цькування національної культури маємо у XVIII – XIX ст. в Україні таких мислителів, як Г. Сковорода, М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, П. Юркевич, творчість яких справедливо оцінюємо як епоху української класичної і філософії з її виразною українською ментальністю. На рубежі XIX – XX ст. нова генерація українських мислителів – М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський разом з інтелектуальною елітою УНР М. Грушевським, В. Винниченком, І. Огієнком та ін. – дає вагому заяву на новий сплеск української світоглядної духовності. Не судилося...

ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ

(1919 – 1981)

Син відомої української діячки Мілени Рудницької, майже все своє свідоме життя провів за межами України. Наукова і організаторська діяльність І. Лисяка-Рудницького була підпорядкована одній меті – популяризації українських інтелектуальних цінностей в англомовному культурному середовищ.

Наукові інтереси І. Лисяка-Рудницького торкаються в основному історії українського національного відродження з кінця XVIII ст. до 1917 – 1920 pp. Передусім його цікавили політичні аспекти національного відродження, насамперед української політичної думки. У своїх дослідженнях він продовжує традиції так званої «державницької школи» в українській історіографії. Зокрема, був послідовником головних представників цієї школи – В’ячеслава Липинського і Степана Томашівського. Але найбільший вплив на нього мала філософія Гегеля. Він був переконаний, що історичний процес має власну об’єктивну логіку і що свобода можлива лише в рамках правової держави.

Аналізуючи події української історії, І. Лисяк-Рудницький виходив із факту існування у кожного народу свого національного характеру, що визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системи звичаїв, які притаманні кожній окремій країні». Національний характер виступає як поєднання рис, з одного боку, поширених серед багатьох народів, а з другого – властивих лише окремій історичній спільності. Міра поєднання загального й особливого у національному характері кожного народу зумовлюється особливостями його історичного розвитку. Для української історії, на думку І. Лисяка-Рудницького, характерне існування двох традицій – західної, соціально-політичної, та східної, християнсько-духовної, синтез яких найяскравіше проявився в період Київської Русі та козацької держави XVII ст.

Працю Лисяка-Рудницького «Україна між Сходом і Заходом» подано за виданням: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою; Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Б. м., 1973.

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

(1882 – 1931)

В. Липинський – історик, соціолог, політик, публіцист, народився в с. Затурцях на Волині. Він виходець з польського шляхетського роду, зайшлого в Україну у XVIII ст. Гімназію закінчив у Києві, де увійшов до української середньої шкільної громади і відтоді усвідомив себе українцем. Після університетських студій у Кракові й Женеві (історія, агрономія) оселився у своєму маєтку на Уманщині й працював над поверненням до українства сполонізованої шляхти. Липинський виходив із концепції «хлопоманів», але прагнув, щоб шляхетська верства стала у своїй політичній свідомості українською без декласації й утрати свого корпоративного існування; ці зусилля Липинського мали лише частковий успіх. Він був ініціатором таємних підготовчих доходів над створенням за кордоном Російської імперії українського політичного центру, з чого згодом народився Союз Визволення України.

Під час першої світової війни Липинський як старшина резерву служив у російській армії. У 1917 р. він організував свою військову частину в Полтаві, але його діяльність не знайшла підтримки Генерального секретаріату Військових Справ, де до нього ставилися з недовір’ям. Це викликало у Липинського розчарування українською революційною демократією, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва. У 1917 р. Липинський взяв участь в організації Української Демократичної Хліборобської партії і опрацював для неї програму, основою якої була оборона державного суверенітету України та збереження права власності на землю. За гетьманату Лапинський був послом України у Відні і залишався на цьому посту до червня 1919 р.

В еміграції жив у Австрії, за винятком 1926 – 1927 pp., коли керував кафедрою історії української державності в українському Науковому Інституті в Берліні. На цю добу припадає найінтенсивніша діяльність Липинського. У 1920 р. вийшла його монографія «Україна на переломі 1657 – 59». З ініціативи Липинського була створена політична організація орденського типу – Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД). Пізніше Липинський був лідером та ідеологом консервативно-монархічного табору, який знайшов прихильників як серед української еміграції, так і в Західній Україні. В 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським на тактичному й ідеологічному тлі Липинський проголосив УСХД розпущеним і з невеликою групою прихильників створив нову організацію «Братство Українських Клясократів-Монархістів». Липинський, що багато років хворів на туберкульоз легенів, помер у санаторії близько Відня; похований у рідному селі Затурцях.

Нижче подано працю Липинського за виданнями: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Нью-Йорк, 1954.