Федун-Полтава Петро

Петро Федун-Полтава (24 лютого 1919, Шнирів — 22 грудня 1951, с. Вишнів) — полковник УПА, ідеолог національно визвольної боротьби 1940—1950 рр., Керівник бюро інформації УГВР.

Народився у 1919 році в с. Шнирів Бродівського району на Львівщині. Закінчив гімназію у Бродах у 1938 році, член ОУН, студент медицини у Львівському університеті. У період першої більшовицької окупації був мобілізований до радянської армії. В рядах ЧА воював проти Фінляндії в 1940 році, проти Німеччини у 1941 р., потрапив у німецький полон, з якого вдалося звільнитися. Навчався у Львові (1942—1944). Редактор журналу «Юнак», крайовий провідник юнацтва ОУН ЗУЗ (1942—1943), комендант Школи кадрів юнацтва ОУН в Карпатах (1944), начальник політвиховного відділу КВШ УПА-Захід (1944—1946), підвищений до звання сотника політвиховника УПА 22 січня 1946 року. Керівник Головного осередку пропаганди проводу ОУН, редактор підпільних видань від 1946 року, начальник політвиховного відділу ГВШ (1946—1949), керівник Бюро інформації УГВР (1946—1951). Нагороджений УГВР Срібним Хрестом Заслуги (1947). Член Проводу ОУН від літа 1950 року. Автор багатьох статей та брошур, головний ідеолог збройного підпілля. Нагороджений медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». Загинув у грудні 1951 року в бою з військами НКВД на хуторі Зруб (с. Вишнів, Рогатинський район, Івано-Франківська область).

За радянських часів в Україні використовувався культ Франка для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно і тенденційно висвітлювало його творчість, представляючи Франка як активного поборника ідей «українсько-російського єднання», переконаного соціаліста, войовничого атеїста.

В Україні була вилучена з ужитку низка його творів: «Не пора …», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе…», інші сфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до збірки «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Народники і марксисти», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», рецензія на книгу Ю. Бачинського «Ukraina irredenta», «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). Деякі твори І. Франка які були заборонені в СРСР побачили світ у виданні «Іван ФРАНКО, МОЗАЇКА із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.»

З іншого боку, наголошувався вплив російських революційних демократів на Франка, а одночасно штучно підкреслювались ворожі взаємини між Франком і Грушевським, українським консервативним табором тощо.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.

Слово про закон і благодать

«Слово про закон і благодать», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Київської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову. «Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильковичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.