Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 
Політичні та філософські пам’ятки часів Київської 
Трактати польсько-литовської доби (Віталій з Дубна 
Суспільно-політична думка козаччини (Григорій Сков 
Кирило-Мефодіївське братство, Тарас Шевченко 
Молода Україна (тарасівці, Леся Українка, Іван Фра 
Суспільно-політична думка в Україні в 1920 – 1991 
Головні проблеми сучасної суспільно-політичної дум 



МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ ДРАГОМАНОВ
(1841 – 1895)
М. П. Драгоманов, видатний український вчений: історик, літературознавець, фольклорист, публіцист, соціолог, філософ, народився в 1841 р. в м. Гадячі в небагатій дворянській сім’ї. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, в Полтавській гімназії, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Вчителюючи в 2-ій Київській гімназії, він написав і захистив дисертацію на тему «Імператор Тіберій» у 1864 р. для права викладання. З 1864 р. працює доцентом у Київському університеті, викладає всесвітню історію. З 1870 до 1873 р. перебував на стажуванні у Львові, Празі, Гейдельберзі, Цюріху, Відні, Флоренції.
Співробітництво в російській періодиці, в «Санкт-Петербургских ведомостях», де він фактично стає оглядачем слов’янських проблем, ознайомлення за кордоном з історичними концепціями державних та недержавних націй, політичними програмами різних партій, зі специфікою вирішення соціальних і національних питань приводять його до необхідності наукового дослідження всіх цих питань. Починаючи з 1869 p., коли він захистив магістерську дисертацію на тему «Питання про історичне значення римської історії і Таціт», Драгоманов розробляє певну систему філософсько-історичних програм. В цілому стоячи на позиціях позитивізму, він обґрунтовує ідею прогресу, пов’язаного не лише з розвитком продуктивних сил, засобів виробництва, виробничих відносин, але й з виявленням цінності людської особистості, міри її свободи.
Значну увагу вчений приділяє аналізу «українського питання», яке з 60-х років у працях російських і польських шовіністів трактувалося як несамостійне. Разом з членами Київської громади П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьким Драгоманов веде активну наукову та культурно-просвітнщьку діяльність, займається етнографічними та фольклористичними дослідженнями. Він пише ряд наукових праць, серед яких особливе місце належить двотомному виданню спільної з Антоновичем праці «Исторические песни малорусского народа» (1874–1875).
За пропаганду соціалізму його звільняють з Київського університету. Оселившись у Женеві, Драгоманов впродовж 15-ти років працює над науковим і публіцистичним поширенням знань про Україну серед громадськості Західної Європи. Разом з С. Подолинським та М. Павликом він налагодив видання спочатку альманаху «Громада» (1878 – 1880), а пізніше й однойменного безцензурного журналу. Саме в цей період діяльності його цікавлять проблеми виведення української нації на європейський рівень культури та способу життя; критики російського царизму, його репресивної політики щодо інших народів; популяризації ідей соціалізму, так званого громадівського.
З 1889 р. і до кінця життя (1895 р.) Драгоманов обіймає посаду професора Вищої школи (пізніше університету в Софії). Продовжуючи розроблення позитивної програми, вчений висуває ідею спільної боротьби росіян і українців проти політично-адміністративної системи, за децентралізацію та свободу, ідею поступу. Драгоманов пропонує вирішення проблеми становлення України як самостійної національної спільності на рівні західноєвропейської суспільної думки. При цьому національне питання він розчиняє в загальносуспільних вимогах і тим самим практично проголошує космополітизм. Це стало причиною численних виступів проти нього з боку української національної інтелігенції і пізніших часів.
Уривки з творів М. Драгоманова подані за: Драгоманов М. П. Вибране ...мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. К-, 1991.




Розмістив: Admin 22 січня 2012 | Переглядів: 2441 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ
(1819 – 1897)
П. Куліш, український письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач, народився в дрібнопоміщицькій родині. У 1837 – 1839 pp. навчався в Київському університеті як вільний слухач. Літературну діяльність розпочав оповіданнями російською мовою.
З 1840 р. учителював у Луцьку, Києві, Рівному, викладав у Петербурзькому університеті. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, в якому займав ліберальні позиції, в 1847 р. був заарештований і засланий до Вологди (замінено службою в Тулі). Покаявшись, дістав дозвіл (1850) переїхати до Петербурга. Після придушення польського повстання (1863) був на державній службі у Варшаві. Останні роки життя провів в Україні. Світогляд, літературна і наукова діяльність Куліша надзвичайно суперечливі.
У зв’язку з тим, що в творчій спадщині Куліша немає текстів суто філософського характеру, нижче подаємо критичний матеріал про нього Д. Чижевського за виданням: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Нью-Йорк, 1991.


Розмістив: Admin 22 січня 2012 | Переглядів: 1632 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
МИКОЛА ІВАНОВИЧ КОСТОМАРОВ
(1817 – 1885)
М. І. Костомаров – історик, публіцист і письменник, син дідича-росіянина і української селянки-кріпачки, народився на Воронежчині. Вчився у Воронезькій гімназії і Харківському університеті.
1846 р. разом з В. Білозерським, М. Гулаком, Т. Шевченком та ін. заснував у Києві Кирило-Мефодіївське товариство. Костомаров був автором програмових творів товариства, де висловлено ідеї українського національного відродження, демократії, месіанізму та панславізму. Після розгрому Товариства російським урядом 1847 р. Костомаров був засуджений на рік ув’язнення в Петропавловській фортеці в Петербурзі й заслання до Саратова. 1859 р. переїхав до Петербурга, де був обраний професором університету по кафедрі російської історії. 1862 р. вийшов з університету й відтоді присвятив себе виключно науковій діяльності.
Костомаров – основоположник народницького напряму в українській історіографії. Вважаючи метою історичної науки дослідження минулого людської громади, народу, Костомаров у своїх історичних монографіях, історіософічних розвідках і публіцистичних статтях обстоював самостійність української нації й окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного руху українського народу.
Нижче подано уривки з праць Костомарова «Книги буття українського народу» за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. К., 1990, а також «Дві руські народності» за однойменним виданням у перекладі О. Кониського (Київ; Ляйпціг, Б. p.).


Розмістив: Admin 22 січня 2012 | Переглядів: 5802 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ
(1809 – 1852)
М. В. Гоголь народився 20 березня 1809 р. в с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Навчався у Полтавському повітовому училищі, згодом – у Ніжинській гімназії вищих наук. У 1828 р. переїхав до Петербурга. З 1834 р.– ад’ютант-професор по кафедрі загальної історії при Петербурзькому університеті.
Вже з початку своєї творчої діяльності Гоголь ввійшов у річище російської демократичної літератури, що розвивалася в напрямі народності й гуманізму, широко використовував українську літературну й фольклорну традиції. Романтичне відображення далекого минулого, овіяного повір’ями та легендами, сприяли розробці української теми в російській літературі, вивченню історії та етнографії України. Останні роки життя письменника були затьмарені духовною кризою.
Про Гоголя як мислителя написано дуже мало. З найвідоміших праць слід мати на увазі такі: Зеньковський В. В. Н. В. Гоголь (Париж, 1991), Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні (Мюнхен, 1983), Мережковський Д. С. В тихом омуте («Гоголь и черт»). У нас використано уривки з зазначеної праці Д. С Мережковського.


Розмістив: Admin 22 січня 2012 | Переглядів: 1535 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФСЬКА ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ДУМКА XX ст.
Стан української філософської та суспільно-політичної думки у XX ст. неможливо осмислити без урахування двох вирішальних суспільно-політичних обставин. Перша – поява українського національно-визвольного руху, спрямованого на виборення української незалежної держави. Друга обставина – падіння Української Народної Республіки внаслідок агресії з боку більшовицької Росії і відновлення Російської імперії під назвою СРСР.
З’ясуємо значення кожної з цих обставин. Внаслідок відсутності української незалежної держави українська культура, в тім числі філософія, як у Східній, так і в Західній Україні протягом віків не могли розвиватися вільно.


Розмістив: Admin 19 січня 2012 | Переглядів: 1805 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
ГЕОРГІЙ ІВАНОВИЧ ЧЕЛПАНОВ
(1862 – 1936)
Г. І. Челпанов – відомий психолог і логік, прихильник філософії неокантіанства. Протягом 15 років (1892–1906) викладав філософію, логіку та психологію в Київському університеті. З 1907 до 1923 p. – професор Московського університету. Засновник і директор (1912–1923) Московського психологічного інституту.
Основні праці: «Мозок і душа» (1900), «Проблема сприймання простору в зв’язку із ученням про апріорність і вродженість» (ч. 1, 1896; ч. 2. 1904), «Вступ до філософій (1905), «Історія основних питань етики» (1897), «Психологія» (ч. 1–2, 1909).
Уривки подаються за виданнями: Челпанов Г. Мозг и душа (Критика материализма и очерк современных учений о душе). М., 1912; Проблема восприятия пространства в связи с учением об априорности и врожденности. Ч. 2. К, 1904.


Розмістив: Admin 19 січня 2012 | Переглядів: 1418 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.



Розмістив: Admin 12 січня 2012 | Переглядів: 1217 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.



Розмістив: Admin 12 січня 2012 | Переглядів: 2822 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.

Багатогранна особа Григорія Сковороди зазнала різноманітних, часом протилежних оцінок. Більшість сучасних дослідників його творчості погоджується, що наука Сковороди містить платонічні елементи та є дуже близькою до так званого «внутрішнього християнства». Ця строката духовна течія, що веде своє походження від містики доби Відродження, заперечує авторитет Церкви та звертається до безпосереднього алегоричного витлумачення Святого Письма. Образам Біблії надається значення космічних символів-ідей, котрі ведуть світ до божественного першоджерела. Проте знайомство з творами середньовічних грецьких теологів Отців Церкви відторгає думку Сковороди від поширеної на Заході магічної містики й надихає його на глибоку постановку світоглядних проблем у плані внутрішнього гнозису людського духу.

За Сковородою, вся дійсність (всесвіт, людина, символічний світ Біблії) складається з двох «натур»: вічної, єдиної, невидимої «божественної» натури та видимої, роздрібненої, минаючої «матерії». Ця остання не має власного коріння існування, вона є тільки вічною «тінню» Бога. Щастя та справжнє блаженство людини не в гонитві за швидкоплинними благами зовнішнього світу, а в єднанні з джерелом буття вічною божественною натурою. Найкоротший шлях до Бога через самопізнання, через «обожнення» та «переображення» власного серця. Біблійні символи (розкриттю деяких з них і присвячений діалог, уривки з якого подаються в ці й книжці) немовби пробуджують внутрішнє духовне життя, сприяють «другому народженню» людини. Той, хто пізнав себе (тобто «образ Божий» у власній душі), хто зрікся егоїстичної особистої волі та зробив себе провідником волі «природної» або божественної, стає «сином Божим» «вічною людиною», непідвладною ні гріху, ані стражданню... Основні праці Сковороди: поетична збірка «Сад божественных пєсней» (1753 1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769 1774), курс катехізичних лекцій «Начальная дверь ко христіанському добронравію» (1768), близько п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, серед яких – «Наркісс» (1769 – 1771, пролог – 1794 ?), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773 ?), «Кольцо» (1773 ?), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775 ?), «Икона Алківіадская» (або «Израилскій змій», 1775 – 1776?, друга ред. – 1780), «Жена Лотова» (після 1780), «Брань архистратига Михаила со сатаною» (1783 – 1788), «Благодарный Еродій» (1787), «Убогій Жайворонок» (1787 ?), «Потоп зміин» (1791), а також переклади та листування.

Нижче подаємо уривки з твору Сковороди «Діалог. Имя ему – Потоп зміин» за виданням: Сковорода Г. С Повне зібр. творів: У 2 т. К., 1973. Т. 2.


Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  238-282.


Розмістив: Admin 12 січня 2012 | Переглядів: 2737 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ГРИГОРІЙ САВИЧ СКОВОРОДА

(1722 – 1794)

Г. С. Сковорода є, безперечно, найвідомішим українським філософом. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже два сторіччя привертають до себе увагу філософів, істориків культури та широких кіл освіченої публіки.

Григорія Сковороду, який походив з незаможного козацького роду, у 12-річному віці було віддано до Києво-Могилянської академії, де він провчився з перервами до 1753 р. За цей час йому довелося служити співаком у придворній капелі російської цариці Єлизавети, а пізніше здійснити подорож до Угорщини, Австрії та, можливо, Німеччини. Відомо, що Сковорода двічі намагався посісти місце викладача в Харківському та Переяславському колегіумах, проте був змушений полишити це через непорозуміння з начальством. Деякий час він працював домашнім учителем у поміщицьких маєтках. Саме тоді розпочалася його філософська дружба та листування з юнаком Михайлом Ковалинським, майбутнім автором життєпису свого славетного наставника. Як згодом розповідав Ковалинському Сковорода, десь близько 1770 р. під час ранкової прогулянки він надбав внутрішній містичний досвід «просвітлення». З того часу й вирішив остаточно присвятити себе пошукам духовної істини. Впродовж чверті сторіччя, аж до самої смерті, ця людина не мала постійного притулку, свідомо ведучи мандрівне життя. «Світ ловив мене, але не спіймав » , стверджує Сковорода в аутоепітафії. Результати своїх філософських роздумів він звичайно викладав у формі діалогів на зразок платонівських, які навмисне не друкував, призначаючи їх лише найближчим друзям.

Багатогранна особа Григорія Сковороди зазнала різноманітних, часом протилежних оцінок. Більшість сучасних дослідників його творчості погоджується, що наука Сковороди містить платонічні елементи та є дуже близькою до так званого «внутрішнього християнства». Ця строката духовна течія, що веде своє походження від містики доби Відродження, заперечує авторитет Церкви та звертається до безпосереднього алегоричного витлумачення Святого Письма. Образам Біблії надається значення космічних символів-ідей, котрі ведуть світ до божественного першоджерела. Проте знайомство з творами середньовічних грецьких теологів Отців Церкви відторгає думку Сковороди від поширеної на Заході магічної містики й надихає його на глибоку постановку світоглядних проблем у плані внутрішнього гнозису людського духу.

За Сковородою, вся дійсність (всесвіт, людина, символічний світ Біблії) складається з двох «натур»: вічної, єдиної, невидимої «божественної» натури та видимої, роздрібненої, минаючої «матерії». Ця остання не має власного коріння існування, вона є тільки вічною «тінню» Бога. Щастя та справжнє блаженство людини не в гонитві за швидкоплинними благами зовнішнього світу, а в єднанні з джерелом буття вічною божественною натурою. Найкоротший шлях до Бога через самопізнання, через «обожнення» та «переображення» власного серця. Біблійні символи (розкриттю деяких з них і присвячений діалог, уривки з якого подаються в ці й книжці) немовби пробуджують внутрішнє духовне життя, сприяють «другому народженню» людини. Той, хто пізнав себе (тобто «образ Божий» у власній душі), хто зрікся егоїстичної особистої волі та зробив себе провідником волі «природної» або божественної, стає «сином Божим» «вічною людиною», непідвладною ні гріху, ані стражданню... Основні праці Сковороди: поетична збірка «Сад божественных пєсней» (1753 1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769 1774), курс катехізичних лекцій «Начальная дверь ко христіанському добронравію» (1768), близько п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, серед яких – «Наркісс» (1769 – 1771, пролог – 1794 ?), «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни» (1773 ?), «Кольцо» (1773 ?), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775 ?), «Икона Алківіадская» (або «Израилскій змій», 1775 – 1776?, друга ред. – 1780), «Жена Лотова» (після 1780), «Брань архистратига Михаила со сатаною» (1783 – 1788), «Благодарный Еродій» (1787), «Убогій Жайворонок» (1787 ?), «Потоп зміин» (1791), а також переклади та листування.

Нижче подаємо уривки з твору Сковороди «Діалог. Имя ему – Потоп зміин» за виданням: Сковорода Г. С Повне зібр. творів: У 2 т. К., 1973. Т. 2.


Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, А. К. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – C.  238-282.

 



Розмістив: Admin 12 січня 2012 | Переглядів: 3423 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
1 2 3 4 [5] 6 7 8 9
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ