Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Археологи виявили ливарню, якій близько шести тисяч років
Виявляється, представники трипільської культури самі відливали ножі й сокири, а не обмінювали їх в інших племен, як вважалося досі.
Нова археологічна знахідка у Кам'янці-Подільському цілком змінює уявлення про спосіб життя та господарство трипільців.


Розмістив: Admin 31 серпня 2016 | Переглядів: 277 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

З четвертої книги «Історій» («Мельпомена») давньогрецького історика Геродота з Галікарнасу про племена кіммерійців

Першими з найдавніших жителів причорноморських степів, етнічну назву яких донесли до нас письмові джерела, були кіммерійці (І тис. до н.е. VII ст. до н.е.).

Згадки про них є в «Одіссеї» Гомера («Закотилося сонце, і покрилися темнотою всі шляхи, а судно досягло меж глибокого Океану. Там народ і місто людей кіммерійських обкутані млою та хмарами...»); в одній з найдавніших частин Біблії – «Книзі Буття», де плем я «гімірра» – «це слуги Господні»; в четвертій книзі своєї «Історії» про них повідомляє Геродот.



Розмістив: Admin 16 грудня 2012 | Переглядів: 1598 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.


Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1465 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.


Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1323 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.



Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1369 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Історія появи Велесової книги

Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.




Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1401 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Історія появи Велесової книги

Велесова Книга – збірник священних текстів прадавньої Русі. Молитви до Богів, історичні події, духовні заклики до Вітчизнолюбства і єдності Роду – все це надавало нашим Предкам сили для великих звершень, як у мирний час, так і у війнах з ворогами. Велесова Книга залишається богонатхненним твором і для сучасних русинів.

Наше життя рухається вперед, та іноді треба озиратися назад, щоб згадати минулі часи і зробити правильні висновки, такому вчить нас Велесова Книга – збірка священних текстів руського Роду. Ми вчитуємося в її слова аби зрозуміти призначення свого життя, згадати свій Рід, звідки походимо і куди йдемо. Це надає нам впевненості в собі, дає зрозуміти, що ми не самі, а з нами Боги і наші Предки.

Ми не знаємо, хто писав чи пізніше переписував Велесову Книгу, де вона зберігалася і як потрапила до маєтку останніх господарів. Це залишається в таємниці, і ми можемо тільки припускатися різноманітних версій. Для нас найголовніше, що її таки віднайшли випадково в буремні роки громадянської війни 1919 року.

Серпневого дня полковник царської армії Федір (Алі) Артурович Ізенбек потрапив на розгромлений маєток. Сам полковник не міг точно пригадати, де був маєток і кому він належав (згадував, що належав маєток чи князям Задонським, чи Донським, чи Донцовим). Вдалося відновити бойовий маршрут за свідченнями офіцерів полку Маркова, де служив Ізенбек командиром батареї. Цей маєток, на думку Бориса Ребіндера, знаходиться в Великому Бурлуку (нині Харківська обл.) і належав Олександру Івановичу Задонському, предводителю дворянства в повітових містечках Волчанськ, і пізніше, Куп’янськ. Ребіндер повідомляє, що його сім’я добре знала Задонських, яка була знищена у серпні 1919 (за іншими свідченнями у грудні 1918) року.

Перекладач і дослідник Борис Яценко встановив, що 1680 р. помістя Великий Бурлук придбав полковник ізюмський і харківський Григорій Донець-Захаржевський (пом. 1691 р.). Згодом, аж до ліквідації української автономії, ізюмськими полковниками були його сини Федір та Костянтин і внук Михайло. На початку ХХ ст. помістя також належало старовинному родові Донців-Захаржевських.

Праві обидва дослідники: нащадок роду Андрій Якович Донец-Захаржевський побудував при садибі Преображенський храм (знищений), він же розпочав і будівництво палацу, який був закінчений його зятем – генералом Воїном Дмитровичем Задонським, героєм війни 1812 року.

Полковник Ізенбек блукаючи спустошеними кімнатами будинку, зайшов до бібліотеки, де на підлозі валялися розкидані книжки. Там його увагу пригорнули древні дерев’яні дощечки з вигравіруваними незнайомими літерами. Деякі дощечки були в доброму стані, інші трухляві або надщерблені. Ізенбек колись захоплювався археологією, і тому відразу зрозумів, що дощечки можуть становити історичну цінність. Він гукнув солдата і наказав зібрати дощечки до похідної сумки і оберігати їх.

За перебігом громадянської війни полковник Ізенбек разом з білогвардійцями потрапляє до Криму, звідти евакуювалися до Константинополя. І нарешті, у 1922 році, Федір Ізенбек зі своєю дорогоцінною сумкою опинився спочатку у Франції, а потім у Бельгії. Там він заробляв на хліб тим, що малював східні візерунки для фабрики килимів, не оженився і часто пиячив. Знайдені і збережені дощечки нікому не показував.

Федір Ізенбек подружився з таким же емігрантом Юрієм Миролюбовим, який цікавився стародавньою історією як Росії так і України. Окрім того Миролюбов був поетом і письменником та шукав сюжети, які б допомогли йому щось написати про культуру древніх слов’ян.

Одного дня 1925 року Ізенбек запросив Миролюбова зайти до нього розглянути картини, а під час розмови письменник сказав, що мріє написати епічну поему про «Святослава Хороброго», але йому бракує текстів з подробицями про життя стародавніх слов’ян та їх мову. Федір показав йому дощечки, які здивували Миролюбова і він відразу взявся за їх дослідження та копіювання.

Як згадує Миролюбов, дощечки були зв’язані ремінцем, пропущеним крізь дірочки, приблизно однакового розміру, тридцять вісім сантиметрів на двадцять два, товщиною в пів-сантиметра. Поверхня була подряпана від довгого зберігання. Місцями вони були зовсім зіпсовані, якимось плямами, місцями пожалобилися, надулися, немовби від вологи. Лак, що їх покривав, або ж олія, повідставав, зійшов. Під ним була темна деревина. Ізенбек думав, що дошки березові.

Краї були відрізані нерівно. Подібно, що їх різали ножем, а не пилкою. За розмірами одні були більшими, інші – меншими, так що дошки прилягали один до одного нерівно. Поверхня очевидно також скоблена перед писанням, була нерівна, з поглибленнями.

Текст був написаний або надряпаний шилом, а потім натертий чимось бурим, потемнілим від часу, після чого покритий лаком чи маслом. Можливо, текст дряпали ножем, чого Миролюбов не міг сказати з певністю.

Кожного разу для рядка була проведена лінія, досить нерівна, а текст був писаний під нею. На другому боці текст немовби продовжував попередній, так що треба було перевертати зв’язку дощечок.

На полях деяких дощечок були зображення голови бика, на других – сонця, на третіх – різних тварин, можливо лисиці, або собаки, або вівці, важко було розпізнати ці фігури. Миролюбов гадав, що це були символи місяців року.

Букви були не всі однакові за величиною, були рядки мілкі, а були й крупніші. Видно, що не один чоловік їх писав. Деякі дощечки потріскалися від часу, інші протрухлявіли, і Миролюбов їх склеював за допомогою силікатного лаку.

Ізенбек заборонив Миролюбову виносити дощечки зі своєї квартири, тому справа затяглася на роки. Миролюбов зумів розшифрувати літери, хоч і не обійшлося без помилок. Вдалося скопіювати близько сорока дощечок. Точна кількість невідома, бо деякі були поламані і можливо не правильно склеєні їхні шматочки.

Миролюбов перемальовував букву за буквою, не завжди розуміючи значення слова чи речення, та потроху робота просувалася і десь у 1939 році була переписана остання дощечка. Завдяки цій роботі ми маємо тепер тексти цієї безцінної пам’ятки руської історії та духовності.

Існує лист, з якого відомо, що Миролюбов пересилав копії дощечок на зберігання до Музею Російського мистецтва у Сан-Франциско. Припускають, що це він робив в міру того, як закінчував копіювати чергову табличку. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, якого знали під іменем А.А. Кур. Він почав досліджувати тексти дощечок і опублікував свої перші розвідки у 1954 році в літературній газеті «Жар-птиця». Це було перше публічне знайомство з дощечками, винайденими полковником Ізенбеком.

Доля самих дощечок дослідникам невідома. Коли 1938 року почалася війна, Ізенбек залишився у Брюсселі, де й помер в серпні 1941 року. Коли до Миролюбова перейшло те, що залишив у спадок Ізенбек, дощечок уже не було.

Близько 1954 року Миролюбов переїхав до Сан-Франциско, де й почалося його співробітництво з А.А. Куром. Він навіть став редактором газети «Жар-птиця». Юрій Миролюбов помер 6 листопада 1970 року на кораблі в дорозі до Європи.

Серед тих, хто зацікавився дощечками Ізенбека був професор біології Парамонов. Саме йому вдалося просунути дослідження дощечок і назвати їх «Велесовою Книгою», бо за змістом 16 дощечки саме Велесу присвячувалася ця книга. Парамонов добре знав історію Русі, старослов’янську мову, шляхом логічного аналізу пояснював тексти. Він видав дві книжки під псевдонімом Сергій Лісний. У першій, під назвою «Русь, звідки ти прийшла?», йдеться про історію відкриття дощечок Ізенбека. У другій – «Велесова Книга» – вміщено аналіз десяти перших табличок, опублікованих у «Жар-птиці» в 1957–1959 роках. Ці праці пізніше увійшли до книги «Русь, откуда ти?». Професор Лісний-Парамонов помер в Австралії у 1968 році.

В 1968 і 1970 роках стараннями Миколи Федоровича Скрипника (Голландія) з’явилися й українські публікації Велесової Книги у видавництві «Млин» (Гаага) і на сторінках «Календаря канадійського фермера», вони включили переклад виконаний Андрієм Кирпичем (Велика Британія). Саме з цим текстом ознайомив читача України київський журнал «Дніпро» (1990. – № 4).

Повний автентичний текст Велесової Книги був зібраний і опублікований 1972 і 1975 рр. М. Скрипником, який передав Борису Ребіндеру (Франція) повне зібрання текстів Велесової Книги з перекладом на українську, російську, англійську мови. Борис Ребіндер видав книжку на французькій мові «Велесова Книга: життя та релігія слов’ян» (Париж, 1980).

Значний внесок у дослідження Велесової Книги зробив професор Володимир Шаян. Його праця «Аналіза «Велес книги» розкриває космогонічне мислення нашого народу. Як фахівець-мовник, В. Шаян переклав кілька дощечок, висловив свої думки щодо правильності перекладу, провів паралелі з Рігведами. Він висловив, що Книга Велеса – це перший документ, який дозволяє заглянути безпосередньо у саму суть Віри наших Предків.

В Україні окремим друком вийшли повні і удосконалені переклади з численними коментарями Бориса Яценка (Київ, 1995 р.) та Галини Лозко (Київ, 2002 р.). Ці дві праці зробили великий крок в популяризації древньої пам’ятки. Завдяки наполегливій праці визначних вчених вдалося затвердити значимість Велесової Книги для руського народу на державному рівні і ввести її в шкільну навчальну програму. І лише 2009 року за наполяганням "науковців", які виконували змову недоброзичливців Руської Духовності, книгу вилучили з програми, тим самим позбавили молоде покоління осягнути велике богонатхненне письмо, яке допомагало вижити нашому народові у тяжкі роки. Ще прийде час, коли Велесова Книга посяде своє гідне місце у свідомості русинів.

 

Велесова Книга / Упор., перек., ком. С.Д. Пашник. – Запоріжжя: Руське Православне Коло, 7519 (2011). – 1 68 с.

 



Розмістив: Admin 31 грудня 2011 | Переглядів: 1437 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Пріск Палійський 1 про Аттілу і гунів

Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси. За царськими хоромами виставали хороми Овігісія, теж оточені дерев’яною огорожею; але вона не була оздоблена баштами подібно до Аттілиної. Недалеко від огорожі була баня, яку влаштував Онігісій, що мав у скіфів 2 велике значення після Аттіли...

При в’їзді в це село Аттілу зустріли дівчата, що йшли рядами під тонкими білими й дуже довгими покривалами; під кожним покривалом, підтримуваним руками жінок, що йшли по обидва боки, було по сім і більше дівчат, які співали скіфських пісень... Коли Аттіла наблизився до дому Онігісія, повз який пролягала дорога до палацу, назустріч йому вийшла жінка Онігісія з юрбою слуг, з яких одні несли страви, другі – вино (це найвища шана у скіфів), вітала його і просила покуштувати доброзичливо принесеного нею частування. Бажаючи зробити втіху жінці свого улюбленця, Аттіла з’їв, сидячи на коні, причому варвари, що йшли за ним, підняли блюдо (воно було срібне). Пригубивши також і принесену йому чашу, він пішов у палац, який відрізнявся висотою від інших будівель і стояв на підвищеному місці.



Розмістив: Admin 29 грудня 2011 | Переглядів: 1236 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Йосиф Флавій про війну з сарматами

До римлян дійшла звістка про скіфську зухвалість. Ті із скіфів, що звуться сарматами, у великій кількості



Розмістив: Admin 29 грудня 2011 | Переглядів: 1330 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

Страбон про міста і населення узбережжя Чорного моря

Якщо пливти з Таміракської затоки 2, то ліворуч буде містечко і друга гавань херсонесців. Потім, якщо пливти вздовж берега, на південь вистає великий мис, що становить частину цілого Херсонеса. На ньому розташоване місто іраклеотів 3, колонія тих, що живуть на південному березі Понта, яке зветься також Херсонесом (тобто півостровом) і міститься за 4400 стадій 4 плавби від гирла Тіри. В цьому місті є святилище Діви, якоїсь богині, ім’ям якої зветься і мис, званий Парфенієм (тобто Дівиним), що міститься перед містом на віддалі 100 стадій. У святилищі є храм богині і статуя. Між містом і мисом є три гавані, потім іде стародавній Херсонес, що лежить у руїнах, а за ним бухта з вузьким входом, коло якої переважно влаштовували свої розбійницькі кубла таври, скіфське плем’я, які нападали на тих, що рятувались у цій бухті; зветься вона бухтою Символів. Вона з другою бухтою, що зветься Ктенунтом, утворює перешийок в 40 стадій. Це і є той перешийок, який замикає малий Херсонес, що становить, як ми сказали, частину великого Херсонеса і має на собі місто з однаковою з півостровом назвою – Херсонес.



Розмістив: Admin 26 грудня 2011 | Переглядів: 3783 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
[1] 2
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ