«Правда Руська»
«Правда Руська» – пам’ятка юридичної думки
України-Русі епохи Середньовіччя. З огляду на унікальність і синкретичний
характер твір має численних дослідників і велику наукову літературу. «Правда
Руська» потрапила в поле зору не тільки дослідників історії права, а й
істориків України і слов’янщини, соціологів, визначних філологів. І всі вони
мають до неї свій законний інтерес.
Тривалий час єдиним науковим виданням «Правди Руської»
була публікація текстів пам ’ятки російським ученим Н. Калачовим «Попередні
юридичні відомості для повного пояснення Руської Правди» (СПб., 1846).
Після 1846 р. науково підготовлене видання текстів
«Правди Руської» було здійснено в Україні професором С. Юшковим: «Правда
Руська». Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій» (К.: ВУАН, 1935). Це видання
залишається найавторитетнішим і сьогодні. Четверту редакцію «Правди Руської» ми
подаємо саме за цим виданням.
Українські вчені в Україні були фактично позбавлені
можливості займатися вивченням «Правди Руської», але значний внесок у цю справу
внесли вчені української діаспори – проф. Ярослав Падох («Ідеї гуманності і демократизму
в карному праві княжої України». – Мюнхен, 1949), проф. Микола Чубатий («Огляд
історії українського права». – Ч. I, 3 вид. – Мюнхен, 1947), проф. Леонід
Білецький («Руська правда» й історія її тексту». – Вінніпег, 1993) та ін. Їхня
праця не дала загинути в умовах комуністичного тоталітаризму зацікавленню
історією карного права українського Середньовіччя, чи, як ми традиційно образно
називаємо, – Київської Русі.
Українські та російські вчені впродовж XIX – XX
століть зібрали близько 100 списків «Правди Руської», зроблених у XIII – XVII
ст., які в кінцевому підсумку згрупували в три редакції: Коротка Правда, Широка
Правда і, окремо виявлена Л.Білецьким, Скорочена Правда.
До сьогодні остаточно не з’ясовано, яка з редакцій –
Коротка чи Широка – є старішою. Але безсумнівно те, що будь-яка з редакцій,
кожен її список є пам’яткою надзвичайної ваги.
«Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона
постала в Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній
адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й
інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у
візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів
і римського права. Отже, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної
думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників Великого
київського князя Ярослава Мудрого.
У Новгородському літописі (Софійському Временнику чи
Софійському першому літописі) є під 1019 р. запис, якого нема в «Повісті врем’яних
літ». Після опису битви на Альті та перенесення мощів святих великомучеників
Бориса і Гліба йде повідомлення: «І почав Ярослав ділити: старостам по 10
гривень, а смердам по гривні, а новгородцям по 10 гривень, і відпустив їх усіх
додому і дав їм
правду і устав, списав
грамоту і сказав: так
ходіть і тримайте, як списав для вас». Тут ідеться про три документи, які
одержали новгородці від Ярослава: «Правду Руську», «Статут Великого князя
Ярослава Володимировича про суди» і «Грамоту» Ярослава новгородцям. Це були
новгородські святині, які ретельно зберігали, на яких присягали. Відомо, що й
через 110 років, у 1229 р., Михайло Всеволодович (Чернігівський) після
цілування хреста «на всіх грамотах Ярославових» присягав, а наступного, 1230
року покликаний новгородцями на князювання Ярослав Всеволодович цілував ікону
Богородиці «на грамотах на всіх Ярославових».
Академік О.Шахматов вважав, що в 1017 році
новгородський посадник Костянтин Добринич (пізніше за порушення новгородських і
княжих прав Ярослав Мудрий скарав його на смерть) і місцевий єпископ Іоаким
вирішили вписати Ярославову грамоту як «Правду новгородську» про привілеї і
вольності новгородців в подяку за службу Великому київському князю. Слова ж
Ярослава «тому йдіть і тримайте, як списав для вас» говорили про права та
обов’язки перед князем, про непорушність звичаїв і вольностей новгородських.
За Леонідом Білецьким, висновки якого в названій
монографії досить аргументовані, грамота Ярослава була списана з Правди, що вже
діяла в Києві, на Русі, майже 200 років, задовго до приходу Ярослава у Київ, як
перший і найстаріший кодекс діючих законів, що до нас не дійшов. Але до нас
дійшла списана з нього Ярославова грамота для новгородців, що збереглася в
тексті, наново написанім у XV ст. у період Пізнього Середньовіччя, коли активно
переписувалися й оновлювалися давніші пам’ятки. Очевидно, саме так і було.
Точної дати постання «Правди Руської» ми не маємо. Називають 1019, 1032, 1049,
1051 роки. Академік Д. Лихачов солідаризується з професором Л. Білецьким:
«Руська Правда» створена, очевидно, до християнізації Русі». В одному зі
списків «Статуту князя Ярослава» маємо й таке свідчення: «Це Я, великий князь
Ярослав, син Володимира, радився з митрополитом Іларіоном». Тобто випливає, що
Ярослав з Іларіоном працювали над «Правдою Руською» не раніше 1051 р., коли
останній став митрополитом. Але за іншим списком стверджується, що вони
радилися про «Правду Руську» ще в 1032 році.
Сьогодні історія «Правди Руської» виглядає так, що
існував з язичницьких насів неписаний карний кодекс. Князь Ярослав записав і
упорядкував його, значно обмеживши кровну помсту, гармонізував суспільні
стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. І, очевидно, яким би роком ми її
не датували, – це найдавніша пам’ятка княжої України-Русі, а наступна – Остромирове
Євангеліє 1056 – 1057 рр. із післямовою диякона Григорія.
Ярославова «Правда Руська» в наступні десятиліття і
століття доповнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за
Володимира Мономаха. Після нього і його «Статуту» в «Правді Руській» мало що
змінювалося, себто формування Широкої правди закінчилося в XII ст. Далі вона
дала життя «Литовському статуту», «Правам, за якими судиться малоросійський
народ» 1743 року. Її сліди помітні в «Соборному уложенні 1699 року».
Судоустрій в Україні-Русі розбудовувався на
демократичних засадах рівності й загальності. У цьому питанні наші предки
залишили далеко позаду такі держави, як Візантія, Польща, Німеччина та інші.
Так, вищі класи в Київській Русі не добилися для себе ніяких правом
гарантованих привілеїв: злочинець будь-якого соціального стану підлягав тим
самим карам. У «Правді Руській» злочинець не індивідуалізується. Для
середньовічного права байдуже, хто він: боярин, городянин, дружинник, смерд,
холоп, закуп. Частіше індивідуалізується за соціальним становищем жертва
злочину.
Державне керівництво здійснювалось на принципах
дуалізму: князь – віче. Верховенство і першість навіть Великого київського
князя були досить позірними, бо зумовлювалися лише непересічністю
індивідуальності князя. Але тільки князь виявлявся «не на висоті» свого
становища – народне віче кликало на княжий стіл саме того, хто не лише мав
родове право зайняти княжий престол, а й здавався їм найідеальнішим володарем.
Віче складало з претендентом на престол договір на керівництво князівством, а
при порушенні такої домовленості-договору – усувало князя.
Князь відповідав перед судом князівського зібрання. У
літописі є такий присуд: «Рішення наше таке: якщо князь вибачиться, то може йти
У волость». Іноді князь ставав підсудним народного віча. На основі цього
Ярослав Падох у названій праці робить таке узагальнення: «Цей ранній
демократизм був такий глибокий і сильний, так органічно пов’язаний із
світоглядом української людини, що він витримав у затяжній драматичній і дуже
цікавій боротьбі, що століттями велася поміж староруською вічевою доктриною
державною і чужою візантійською теорією цезаропанізму, принесеною і поширюваною
на Україні священиками і єпископами грецькими». Це, між: іншим, і зумовлювало
противізантійську діяльність Ярослава Мудрого і таких його
однодумців-книжників, як Іларіон, ігумен Іван, літописець Нестор та інші.
Звертає увагу та обставина, що жодна стаття «Правди руської» не фіксує
наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя.
Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно,
заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави.
Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність
національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми
потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить
розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення
громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам
Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне
ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на
покарання.
«Правда Руська» цікава з різних точок зору.
По-перше, це своєрідний літопис соціально-побутового
життя України-Русі XI – XII ст. Кожна стаття «Правди Руської», як Короткої, так
і Широкої редакції, – це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який
ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а також моральною
нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу. У статтях документа
зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле
суспільство боролися. Скажімо, в карному кодексі обійдені правовою увагою
інтелектуали-книжники, творці духовності. Можемо тільки говорити, що першою
ознакою феодалізму є брак законотворчого інтересу до духовності, що не може не
викликати певних асоціацій та історичних паралелей. За кожною статтею Статуту
Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха стоїть живе поняття, конкретна історія.
Історія «Правди Руської» – це наповнена живою конкретикою історія Ярослава
Мудрого, його синів та онуків. Один приклад того, як карний кодекс доповнює
«Літопис Руський». Ми знаємо, що в 1113 році після смерті Великого київського
князя Святополка Ізяславича в Києві вибухнуло повстання проти тисяцького
Путяти, дім якого був розграбований, і проти лихварів, які здирали зі своїх
боржників високі відсотки (різи). Запрошений удруге на Київський престол
Володимир Мономах не відразу в’їхав у Київ, а зупинився у заміській резиденції
великих князів на Берестовому і з вірними йому мужами прийняв низку правових
актів, зокрема про різи, щоб відразу заспокоїти розбурхану громадську думку,
фактично обмеживши сваволю лихварів.
За розширенням карного кодексу ми можемо документально
говорити про стан суспільно-політичної думки і становище самої держави та її
володарів.
По-друге, головний об’єкт «Руської Правди» – людина.
До людини, її вільних чи невільних переступів спрямовано і карний кодекс
«Правди Руської». Як і література, карне право пройняте панівною ідеологією
суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну державу та інші народи.
«Правда Руська» – це невичерпне джерело для української історичної романістики,
повістевої літератури.
По-третє, «Правда Руська» цікава як лексикографічне
джерело, надзвичайно багате історичною термінологією: видок (свідок, що бачив),
послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв, віра, дика віра, куна,
ногата, вікша, гривня, продажа, урок, різа, куна прикладна, головажень, уборок
і т. д.
По-четверте, всі статті «Правди Руської» перейняті
ідеями гуманізму, що характеризує не тільки рівень судочинства, а й зближує
його з передренесансними ідеями в літературі, суть яких ми бачимо в акцентації
на людині, її праві на життя. «Не дозволяй, щоби сильний нищив слабкого», –
повчав князь Володимир Мономах. І він же: «Не вбивайте і не наказуйте вбивати
нікого, хоч буде повинен смерті».
Дослідники історії права у стародавній Україні-Русі
поспіль відзначають ідеї гуманізму та демократизму, закладені в «Правді
Руській» і подальших правових документах, що злагіднювали взаємини в
суспільстві із чужинцями, яким часом надавалося привілейоване становище
порівняно зі своїми громадянами.
«Правда Руська», безперечно, відбиває характер і вдачу
українців, в яких закорінені глибокий гуманізм і демократизм наших предків. Це
засвідчує літопис: «В полян обичай їх батьків є лагідний» (Нестор, «Повість
врем’яних літ»). Це було записано за часів, коли боротьба зі степом мала особливо
жорстокий характер, бо половці, на відміну від полян, «зберігали звичай батьків
своїх – проливати кров». Усе, що зафіксовано в карному кодексі, стало однією з
головних рис української духовності, дзеркалом суспільної ідеології,
філософських поглядів людини на природу і державу, а також гармонізувало їхні
взаємовідносини через карне право.
Як видно з пам’яток, ще з поганських часів склалася
найстаріша епоха карного права – епоха кровної помсти. Помста – це жадоба
відплатити за понесену чи завдану кривду, і ще з язичницьких часів була засобом
правового порядку між представниками родів і племені. Ще князь Володимир
Великий за намовою ієрархів увів смертну кару, але швидко скасував її. Ярослав
Мудрий надав кровній помсті характеру державної інституції, апробованої і
контрольованої державою. Себто значно обмежив кровну помсту, а його сини
скасували її назавжди, бо акт помсти, за «Правдою Руською», зводився вже до
виконання судового вироку. Для виконання «помсти» вже стали потрібними докази
злочину через видоків і послухів та очну ставку їх зі злочинцем, щоб запобігти
наклепу, який карався особливо суворо. Було введено приватноправове
відшкодування матеріальних та моральних збитків (головщина, урок) та
публічно-правову кару (віра, продажа, поток).
Отже, Україна-Русь відмовилася від кровної помсти і
смертної кари, запровадивши державне судівництво і публічну кару ще з середини
XI ст.
У «Повісті врем’яних літ» під 912 роком у тексті
договору Олега з греками читаємо: «А коли хто уб’є, – християнина русин чи
християнин русина, – хай помре на місці вбивства». Цим стверджували наявність
кровної помсти і в християнській Візантії, і в язичницькій Русі. Існувала вона
і в Польщі, де ще і в XV ст. жадобою кровної помсти були охоплені цілі роди,
польська шляхта і пізніше вважала право на помсту своїм становим привілеєм.
У Німеччині кровна помста була заборонена в 1495 році,
а впродовж усього Середньовіччя ще виявляло себе жорстоке право таліону,
запозичене зі старожидівського права.
У Київській Русі кровна помста також була інститутом
судочинства і морально-етичною нормою впродовж: Раннього Середньовіччя, і на
самому початку епохи Високого Середньовіччя була скасована. Європейські ж
народи ще кілька віків дотримувалися кровної помсти. Встановлена Ярославом
Мудрим норма обмежувала коло тих, хто мав помщатися, вона не змушувала до
помсти і давала змогу близьким покривдженого прийняти викуп. Крім того, помста
дозволялася лише при повному доведенні злочину.
«Руська Правда» репрезентує систему суспільних і
правових уявлень українського народу у найдавніші часи, і в цьому її неабияке
значення.
Василь Яременко
Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К., 2001. –
Том I. – С.173-185.
http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr51.htm
Категорії
Підкатегорії
[1] 
Популярні
Вхід на сайт