Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Рицарська воєнна культура в Україні-Русі в другій половині XIV – XV ст.
Автор: Володимир Гуцул
Якщо всяка культура є системою людських вартостей, практик та традицій, то рицарська від початку культивувала у своїх носіях чесноти і вміння, необхідні перш за все у рукопашному бою. Тому шукати її пізньосередньовічних слідів на Русі ми будемо в мілітарній площині.
Рицарство, спочатку як бойова сила і культурна спільнота, а потім як суспільний стан, склалося на латинському Заході протягом другої половини ХІ – першої третини ХІІ ст. Від різноманітної армованої кінноти різних часів та народів рицар відрізнявся технікою верхового бою, котру було майже неможливо опанувати поза колом західноєвропейського воєнного нобілітету. Це таранний удар кушованим (тобто нахиленим горизонтально і затиснутим під пахвою бійця) списом, здійснений на повному ходу коня. Вершник перетворювався на «живий таран», тому прийом був небезпечним і для нього самого. Вимагалася спеціальна і тривала підготовка комбатанта і коня, металевий обладунок, що закривав усе тіло, щит, довгий спис (щонайменше, 3,5 м.) і супутній комплекс холодної зброї (зазвичай меч, кинджал та булава), оскільки списове древко часто ламалося при першому зіткненні, і рицар переходив до рукопашної. Така технологія вартувала дорого (щонайменше річний дохід середньозаможного землевласника), тому рицарі в середньовічних арміях складали елітарну меншість. Але вдалий удар пробивав суперника на виліт. Міг проломити «стіну з щитів» – найпопулярніше піше шикування в ті часи. Також добре підходив для перманентних сутичок між дрібними загонами локальних землевласників, з чого переважно і складалися феодальні війни.
Не вщухають дискусії про ефективність і частоту застосування прийому на полі бою. Проте він одразу перетворився на ідентифікаційну і презентаційну культурну практику. Оскільки через дорогу вартість, екстремальність та видовищність якнайкраще надавався для демонстрації основних рицарських чеснот – щедрості, презирства до смерті і здатності справляти враження при сеньйорах і дамах. Саме навколо таранного бою зародилася турнірна традиція, а для куртуазної літератури – рицарських романів, пісень про діяння, а від ХІІІ ст. і рицарських мемуарів – «лом копійний» є найулюбленішим сюжетом. Зрозуміло, рицарі були треновані у різних тактичних концепціях, і часто спішувалися за потреби, але таранний бій був тим що вирізняло їх у строкатій масі середньовічних вояків.
Бацинет із забралом типу «хундсгугль». Кінець XIV ст. Випадкова знахідка в районі Букринського плацдарму, Київщина. Приватна колекція Є. Гредунова. Найпопулярніше рицарське прикриття голови в цей час. Значно менша кількість отворів для дихання з лівої сторони забрала говорить про те, що артефакт спеціально достосовано до таранного бою – адже лівим боком рицар був розвернутий до противника в момент зіткнення.
В XIV ст. рицарство повсюдно в Європі зазнало значних трансформацій. Економічна криза позбавляла стан фінансової спроможності, а добре тренована піхота, як то англійські лучники, швейцарці або каталонські альмугавари, безповоротно прибрали рицарську монополію на фахове збройне насильство. Цим нещастям рицарство вже на першу третину XV ст. дало раду. Падіння доходів від земельної ренти компенсувалося масовою воєнною службою монархам за живі гроші (так званою військовою професіоналізацією рицарського стану). Бойова ефективність поступово піднімалася після появи в останній чверті ХІІІ ст. і широко розповсюдження від 1330-х рр. пластинчатих лат, куди надійніших за кольчугу. Такий захист тулубу з кованих металевих пластин, з’єднаних за допомогою заклепок та закріплених між двома шарами цупкої іноді ватованої тканини, у вітчизняній літературі прийнято називати «бригандиною», але в джерелах другої половини XIV ст. (наприклад у знаменитих рицарських хроніках Жана Ле Беля і Жана Фруассара) він позначався словом plates, що в перекладі значить просто «плити». Поширення «плит» Європою іноді пов’язують саме із монгольською загрозою – на Сході різноманітні типи пластинчатої броні були популярнішими за кольчугу, оскільки краще захищали від стріл. Цитований під 1287 р. у Галицько-Волинському літописі документ князя Володимира Васильковича згадує «броні дощатиє», що може вважатися першою письмовою згадкою про «плити» на Русі. Пізніше, їх називали на польський манер – «пляхи» або «бляховниця».
Західноєвропейський меч типу XVII, 1375-1420 рр. за періодизацією Еварта Окшотта. Випадкова знахідка, Центральна Україна. Приватна колекція Є. Гредунова. Характерна особливість довгого вузького клинка – дол, який у нижній третині переходить в грань, що додавало зброї додаткової жорсткості.
У 1410-их рр. з’явився «білий» обладунок (в нашому ареалі – зброя зуполна бляхова копійніча)  – анатомічно адаптований комплекс сталевих полірованих пластин, що покривав усе тіло комбатанта. До монолітної кіраси почали кріпити відкидний металевий гак (на Заході його називали «аррет» або «фокр»), що служив упором для кушованого спису, полегшував прицілювання і значно вдосконалив техніку таранного бою. «Білі лати» з фокром спровокували зміни як рицарських списів – вони стали довшими і важчими – так і мечів, ті було переорієнтовано на точний проникаючий колольний удар – тому клинки видовжувалася і набували гранчастих форм. Ці нововведення дозволили рицарству зберігати бойову ефективність ще в першій половині XVI ст.
Цар Давид з мечем типу XVII. Мініатюра Київської Псалтирі, 1397 р.
Переходячи до вітчизняного матеріалу, одразу зауважу: мілітарно-технологічний простір для середньовічного «християнського» світу був спільним, там йшов активний культурний обмін, серед світських еліт технологічні інновації розповсюджувалися блискавично. Тому основні складові, притаманні носію рицарської воєнної культури, – таранний бій, відповідне захисне і наступальне спорядження і акцент на кінному рукопашному бою – з’явилися у руського нобілітету синхронно із західними сусідами.
Комплекс рицарського озброєння і бойових практик фіксується на Русі вже в ХІІ-ХІІІ ст. в археологічних та візуальних пам’ятках. Літописи регулярно повідомляють про князів, їх сподвижників та противників, які елегантно ламають списи один в одному. Таранний бій в Південно-Західній Русі пережив монгольську експансію – оскільки армовані копійники чудово доповнювали арбалетників, а комплексне застосування цих двох військових спеціальностей було першою протиотрутою від кінних монгольських лучників ще з доби Хрестових походів. «Хай будуть з вами арбалетники» – сказано в настановах Конрада IV від 1241 р. про оборону від монголів. Якщо вірити єдиному докладному опису битви на Синіх Водах (1362) авторства Мацея Стрийковського, саме поєднання кінної таранної атаки з арбалетним обстрілом, до якого вдалися бояри князів Коріятовичів, переламало традиційну татарську тактику дистанційного лучного бою.
Інкорпорація західних та південних руських земель до Великого князівства Литовського і Корони Польської протягом XIV ст. підсилила вестернізацію руських воєнних еліт. Поляки мали власні рицарські традиції, литовці активно переймали західні тренди від свого основного противника – Тевтонського ордену. В цей час слово «рицар» з’являється вперше у руському перекладі Віслицького Статуту польського короля Казимира ІІІ від 1347 р.
Печатка великого князя литовського Сигізмунда Кейстутовича, переможця в битві на р. Швянті 1432 р. У геральдичного вершника виразно акцентований комплекс ідентифікаційного рицарського спорядження доби: бацинет, повний «білий» обладунок, трикутний щит, типово рицарська посадка в сідлі на повністю випрямлених в стременах ногах і меч з виразно загостреним вістрям. Не вистачає лише кушованого списа, але геральдичний канон герба «Погоні» його не передбачав.
Як свідчать численні документи про землеволодіння руської шляхти в Галичині та Поділлі, місцеві «рицарі» та «прості зем’яни» (ці дві категорії згадує Віслицький статут) протягом другої половини XIV – в XV ст. служили монархам кінно і збройно виключно «списом» у супроводі кінних арбалетників. Від короля Ягайла Ходко Чемиревич дістав у 1391 р. село Надієво з присілком Кропивники на умовах служби «копиемъ а шестью стрѣлцевъ». Данило Дажбогович Задеревецький, «земянин землі руської», діставши у 1394 р. від нього ж маєтки під Жидачевом, служив «двема копьи а дѣсытью стрѣлцовъ». «Копієм і двема стрелцами Максим інако Влад Драгосинович» від 1424 р. зобов’язувався служити князю Свидригайлу, отримавши від того «Косово в волості Снятинській з монастирем на ріці Рибниці, а на ріці на Черемоши… Березово і Жаб’є». Згідно пожалувань того ж князя за 1438 р., «копієм» служив Геранім Стречанович, «двема копьи» — Петро Мишич.
Між 1408 та 1414 рр. Русь, Литву та Польщу відвідав один кращих бійців свого часу —британець Річард Бошамп граф Варвік. Під час подорожі «він воював, де лише міг». Контингенти тевтонського та лівонського орденів регулярно допомагали русько-литовським князям в усобицях і антитатарській боротьбі, а за потреби надавали їм притулок у себе. Такі контакти сприяли поширенню і популяризації як рицарських ідей так і зброї серед місцевих руських еліт. Представники останніх теж воювали за кордоном.
Проте рицарі в «зуполних зброях копійничих», які до прикладу складали значний відсоток у «Реєстрі подільських дворян» від 1499 р., ясна справа, не були «абсолютною зброєю». Успіх залежав від здатності нав’язати противнику такі умови зіткнення, які б дозволяли застосувати таранний бій з найбільшою ефективністю. Рівний сухий ґрунт та відсутність у противника особливо східного простору для маневру були запорукою перемоги. Так, у битві з татарами на р. Ворсклі (1399), не зважаючи на численні західні контингенти, литовсько-руські війська князя Вітовта зазнали нищівної поразки.
Князь Сигізмунд Корибутович з кількатисячним контингентом «православних бояр» в 1420 рр. боровся за чеську корону, а після повернення взяв участь у війні за литовський престол на боці князя Свидригайла і врешті загинув у битві на р. Швянті (1435), б’ючись пліч о пліч з лівонськими рицарями – його союзниками проти польсько-литовського війська. Тоді перед битвою кілька днів лив дощ, важка кіннота втратила здатність до маневру, і поважна кількість рицарів-копійників як руського так і латинського походження не врятувала Свидригайла від поразки. Коли перед смертю противники питали чому князь Сигізмунд не рятувався втечею, той відповів достоту як герой рицарського роману, що «честь йому дорожча за життя».
Друцький князь Іван Баба, так само союзник Свидригайла і гість лівонських рицарів, прибув 1436 р. з Лівонії до Великого князя Московського Василя ІІ аби послужити йому у війні проти Василя Косого. Літопис чітко вирізняє вестернізовану «литву» з-поміж московитів: «Да тогда же приѣхая служити из Литвы князь Иван Баба, и тои зрядив свои полкъ с копьи по Литовски».
Святий Юрій у білих латах і з гранчастим мечем. Друга половина XV ст. Станковий живопис з монастирської церкви Воздвиження Чесного хреста, (суч. Золочівськиий р-н). Зараз у Національному музеї імені Андрія Шептицького у Львові.
Під час заворушень смоленських міщан у 1440 р., викликаних вбивством великого князя литовського Сигізмунда Кейстутовича, «дворяне во изброех» тамтешнього намісника пана Андрія Саковича разом із смоленськими боярами, «поидоша с копии… на конях и избиша много черних людей копии до смерти», чим проклали собі шлях до відступу з міста.
Три сотні «бойових людей кованої раті» мав коло себе в якості надвірного війська один із вбивць Сигізмунда князь Александр Чорторийський коли в 1456-1461 рр. сидів у Пскові. В 1461 р. князь відмовився присягати Москві, і кована рать разом з ним покинула місто.
Як на тому наголошував хроніст Бернард Ваповський, металеві обладунки (в латинському оригіналі – «залізні кіраси») подільського посполитого рушення, найманців і придворних польського королевича Яна Ольбрахта, тодішнього намісника Русі, дозволили їм витримати щільний обстріл зі «скіфських луків» і після навальної таранної атаки принесли гучну перемогу над «двома татарськими цариками» під подільським Копистирином в 1487 р.
Навіть позірно консервативні руські вельможі мали досвід закордонного «научання учинков рицерських». Князь Костянтин Острозький із почетом в десяток вершників ходив 1490 р. з Яном Ольбрахтом добувати тому угорську корону і воював разом з ним на Спіші. Князь Михайло Глинський у 1490-их рр. перебуваючи на службі в Альбрехта Саксонського, став «зграбним у військових вправах — верховій їзді, фехтуванні, боротьбі» і «засвоїв гарні манери і рицарські звичаї» до того ступеня, що навернувся на католицизм.
Таранний бій на мініатюрі Радзивілівського літопису. 1490-ті рр.
Основне значення вищеописаних проявів рицарської воєнної культури для історії еліт середньовічної України-Русі полягає в тому, що їх опанування значно полегшувало руській знаті культурні контакти із Заходом «ближнім і дальнім» та інкорпорацію в польсько-литовську шляхетську спільноту на рівних умовах. Історія князя Федька Несвіжзького, одного з кращих вояків Свидригайла, в 1434 р. безпідставно звинуваченого ним в у зраді і приреченого до страти, говорить про те, що рицарство на Русі розумілося на куртуазному жесті і становій солідарності незалежно від походження і політичної орієнтації. «Узрівши невинність» князя Федька, його звільнили із темниці разом з родиною «збройною рукою» вчорашні затяті противники: два поляки – староста руський Вінсентій Шамотульський і староста галицький Михайло Бучацький. Вони ж помирили його з польською короною, про що князь окремо згадував у своїй присяжній грамоті.
Ці процеси мали продовження. У XVI ст. з’являється рицарська література давньоруською мовою (до нас дійшла «Повість о Трищанє», варіант сюжету про Трістана та Ізольду). Руські нобілі почали брати участь у турнірах і активно експлуатувати дуельну традицію західного зразка. Еліти Польсько-Литовської Русі випрацювали власну ідентичність «люду рицерского», на якій базувалися їх життєві стратегії і протиставлення себе московській воєнній та культурній експансії. Власне ця ідентичність не лише допомогла оборонити Велике князівство Литовське під час затяжного конфлікту з Москвою наприкінці XV – першій третині XVI ст. але і послужила матеріалом для майбутнього ідеологічного концепту «Русь – не Московія / Україна – не Росія».
Джерело

 (голосів: 1)

Автор: Admin 26 березня 2018 | Переглянуто: 141 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ