Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Антарктида наповнюється українськими іменами
На розгляд державних інстанцій готують пропозиції з найменування географічних об’єктів льодового континенту
Нині лише кілька топонімів на карті Антарктики завдячують походженням видатним українцям. Завідувач відділу  науково-технічної  інформації  Національного антарктичного наукового центру Андрій Федчук, крім антарктичної станції «Академік Вернадський», називає  півострів Вернадського, бухту Омельченка і хребет космонавта Поповича. Є також півострів Київ, названий уповноваженим органом з географічних назв Республіки Болгарія  у зв’язку з розташованою поряд українською станцією. Такий собі подарунок від болгарських колег.
Арка в Антарктиді. Фото з архіву НАНЦАрка в Антарктиді. Фото з архіву НАНЦ
А хто такий Омельченко?
Вочевидь, передовсім  читач поцікавиться: а хто такий Омельченко? На початку минулого століття він жив на Далекому Сході, у Владивостоці. Там   26-річний Антон займався виїздкою коней на іподромі. У той час туди прибула довірена особа  британського мандрівника Роберта Ф. Скотта, щоб  підібрати партію витривалих маньчжурських коней, собак і санний транспорт. Купивши з допомогою  Антона Омельченка і знавця їздових собак  Дмитра Герова потрібне тягло, агент видатного мандрівника попросив хлопців супроводити екзотичний вантаж до Нової Зеландії. Омельченко з Геровим британцям сподобалися. І попри те що вони не знали англійської мови, їх зарахували  до складу  загону.
Антон  доглядав коней, а коли ті відіграли свою роль і їх  пустили на м’ясо, перейшов у повне розпорядження  фотографа й кінооператора.  Як згадує в щоденниках  Р. Скотт, Антон був  кремезним,  добродушним і сильним, що вельми  згодилося, оскільки тогочасна знімальна апаратура з касетами плівок  важила чимало, тож тягнути її на санях було нелегко.
Зі слів Скотта  й офіційних звітів про експедицію постає симпатичний образ першого українця, який брав участь у відкритті  Антарктиди і, як  кажуть, відчув її на дотик. Антон демонстрував завидну витривалість у подорожі. Хоч погано переносив  морську хитавицю і боявся  замерзлого моря — ходив за кілометри  спати на твердій землі.  Панічно боявся фосфоресціювання морських хвиль. Зате на суші й при денному світлі працював за трьох. А ще, згадують учасники експедиції, готував чудові обіди, грав на балалайці й  танцював. Таких полярників  цінували. Тож  капітан  Скотт   неохоче відпустив Омельченка після року роботи в експедиції.
Антон попрямував на малу батьківщину в село Батьки на Полтавщині. Тут  щасливо оженився й почав господарювати, тут його застали Перша світова, революція й громадянська війна. Він був і царським солдатом, і  вояком під червоними знаменами. Як усі учасники експедиції Р. Скотта, Омельченко отримав королівську медаль, а певний час  із Британії мав пенсію. В останні роки життя працював листоношею. Не стало Антона  Лукича 1933-го, коли йому не було й 50 —  вбила блискавка біля дверей власної хати.
  Антон Омельченко потрапив в експедицію передовсім завдяки вмінню поводитися з кіньми (фото початку минулого століття).
Полярниками стали онук і правнук
Звичайно, про полярне минуле Антона Омельченка в родині знали. Ось що писав у 1960-х  Антонів син Іларіон Омельченко: «Від участі в експедиції в нашій сім’ї не залишилося нічого. Мати розповідає, що перед самою смертю батька до нас приїжджав якийсь чоловік, певно, співробітник якоїсь газети. Тиждень він писав зі  слів батька біографію, після чого батько навантажив йому повний віз  фотографій, книжок, щоденників про експедицію і відвіз його в Полтаву своїм конем. Цей чоловік обіцяв перекласти книжки з англійської мови на нашу, щоб ми, діти його, читали і раділи за славне життя нашого батька. Та життя покарало батька за довірливість. Той чоловік як поїхав — і по сей день перекладає».
Таємниця ймовірного архіву Антона Омельченка чекає на дослідників. Поки що знаємо  головне: Антон Лукич Омельченко був  першим українцем в Антарктиді. Його ім’ям названо в  селі Батьки  вулицю. Уже в наш час онук Антона Лукича Віктор Омельченко працював механіком аж у двох українських  полярних експедиціях. А нещодавно у двадцятій, ювілейній, побував і правнук Антона Омельченка випускник столичного університету Антон.
З огляду на скромну присутність українських дослідників на карті Антарктики задум доповнити топоніміку льодового континенту нашими іменами виник давно. Звичайно, попередники українців на острові Галіндез, де розташована станція «Академік Вернадський», турбувалися про географічні назви. Та, по-перше, їх присвоєно тільки великим об’єктам. По-друге, деякі з них  мають поверховий, а то й екзотичний характер. Британські дослідники працювали на острові, коли  ще не існувало чітких міжнародних методик. Звідси, мабуть, і така назва, як острови Трьох Маленьких Поросят.
Тепер  багато чого в картографії  змінилося. З огляду на це можна наповнити  географію довкола станції українським змістом. Тим паче, що є чимало  безіменних об’єктів.
Географічна персоналізація на території  Аргентинського  архіпелагу, де  розташована станція,  тільки на перший погляд справа технічна. Насправді маємо слушну нагоду додати ваги міжнародному  іміджу України. Водночас це може стати даниною пам’яті про заслуги тих, хто спочатку торував стежку до шостого континенту, а тоді в ім’я наукового та економічного прогресу екологічної безпеки людства докладав талант до вивчення тутешніх природних явищ і процесів.
Ще в 1990-ті в Національному антарктичному  науковому центрі склалась ініціативна група, що виношувала плани  розширення антарктичної топоніміки. Тоді ця проблема ще не мала офіційного підґрунтя. І тільки в порядку денному  засідання Національної ради з географічних назв  2003 року бачимо: «Про найменування географічних об’єктів в Антарктиці». Нині перелік назв  географічних об’єктів  розширено до 23. Проте віддаючи належне історії й хронології, спочатку зупинімося на імені, висунутому для одного з островів  групи Фордж пізніше робочою групою, створеною  згідно з  рекомендаціями Нацради з географічних назв.  Це ім’я  українського географа й картографа Степана  Рудницького.
Степан Рудницький гідний увіковічнення
Він народився 1877 року в Перемишлі, а загинув через 60 років у сумнозвісному урочищі Сандармох. Та не лише ця трагічна обставина стала підставою для пропозиції на його картографічне увічнення. Закінчивши Львівський та Віденський університети, він студіював географію, історію, а згодом геологію й астрономію. Написав монографію «Про плями сонячні», став доктором філософських наук. Степан Львович  певний час працював у гімназіях  Львова, Тернополя, став  членом  Наукового товариства імені Шевченка, брав участь в експедиціях відомих у Європі наукових закладів. Ще 1904 року в  науково-популярному додатку до  львівського часопису «Учитель» вийшла його стаття «Дещо про Антарктиду».
З 1908 року професор   Рудницький працював на кафедрі географії Львівського університету. 1919-го польська влада звільнила його з роботи. Науковець емігрував до Відня і там викладав економічну географію в академії торгівлі. Згодом став професором  географії й деканом філософського факультету Вищого педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі, а 1926-го емігрував до УСРР. Тут очолив кафедру топології й географії Геодезичного інституту в Харкові, працював першим ректором Українського  науково-дослідного інституту географії й картографії, редактором «Вісника природознавства», керував кафедрою географії ВУАН, комісією з краєзнавства, Музеєм антропології та етнографії ім. Ф. Вовка. У 1933 році  його заарештували і на п’ять років позбавили волі. Перебуваючи  в слідчому ізоляторі та відбуваючи покарання в таборах Свірлагу, Рудницький написав дві книжки — «Ендогенна динаміка земної кори» й  «Геономія (астрономічна географія)».
Реабілітували Степана Львовича 1965 року, 1990-го його посмертно  поновили  у складі  АН України. Адже він започаткував українську картографію. Страдницьке життя  одного з піонерів вітчизняної географії,  його  внесок у цю галузь —70 наукових праць і статей —  достатня підстава для присвоєння його імені одному з географічних об’єктів в Антарктиці.
Ще кілька імен
Загалом  кандидатур для найменувань географічних об’єктів  чимало. Зупинімося бодай на кількох із них. Один з відрогів вивідного льодовика Віґґінса на Антарктичному півострові запропоновано назвати   ім’ям  вітчизняного гляціолога  Л. Говорухи. Заслуги Леоніда Сергійовича  перед  українською наукою незаперечні. Його авторитет і досвід у полярних дослідженнях відіграли чималу роль у передачі  Україні  британської станції «Фарадей».  Науковець брав участь у підготовці першої української експедиції  в Антарктиду,  вирушив із нею до льодового континенту, відновив  там так званий гляціологічний стаціонар.
Цікавий дует дослідників батька і сина Анатолія Савелійовича й Олександра Анатолійовича Янцелевичів. Якщо батько вивчав Арктику та Антарктику ще за радянських часів, водив у Баренцовому морі  військові конвої під час Другої світової війни,  то син брав участь  у перших двох українських експедиціях на станції «Академік Вернадський». Його весела товариська вдача допомагала переборювати в суворих широтах властиві експедиціям труднощі.
Насамкінець.  Р обота з новонайменуваннями на карті Антарктики доволі складна. Вона залежить від багатьох відомств і стандартів. Одне діло вітчизняна картографія, і зовсім інше — міжнародна. Кілька років тому багато чого впиралося в те, що не було Закону України  «Про географічні назви». Тепер такий документ є. За словами дійсного члена Українського  географічного  товариства, учасника трьох антарктичних експедицій, керівника прес-центру Національного антарктичного  наукового центру  В. Бочкарьова, справа з найменуванням  географічних об’єктів льодового континенту вже  на шляху до державних інстанцій. Сподіватимемося, це не затягнеться, як буває в нас, на довгі роки.
Володимир  ІВЧЕНКО
Джерело


 (голосів: 1)

Автор: Admin 13 січня 2018 | Переглянуто: 388 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ