uahistory.info > Українська фалеристика > П. Нестеренко. Тернистий шлях української фалеристики

П. Нестеренко. Тернистий шлях української фалеристики


15 вересня 2017. Разместил: Admin
П. Нестеренко. Тернистий шлях української фалеристики
Фалеристика (від лат. phaleral, phalerae – фалера, металева прикраса у вигляді жетона, бляхи; велика медаль) комплексно вивчає історію заснування та функціонування орденів, нагородних медалей, нагрудних знаків відзнаки, значків та жетонів, досліджує процеси виникнення й розвитку нагородної системи, а також нагородну документацію та статистику
в контексті розвитку суспільства [1, c. 486]. У широкому розумінні фалеристика – це історія вшанування цивілізаціями найбільш гідних представників суспільства. Навіть після зникнення їх з історичної арени нагороди залишають по собі слід у колективному досвіді людства як пам’ятки історії.
В Україні одними з перших історичних товариств, що ставили за мету вивчення питань національної історії, були товариство історії та старожитностей в Одесі (1839) та історичне товариство Нестора Літописця в Києві (1972). Почавши переважно з археологічних досліджень та історії найдавніших періодів, вони розширювали свою діяльність відповідно до галузей історичної науки, яка значно посунулась за цей час в археології, етнографії, нумізматиці, історії мистецтва. Ця наукова діяльність наслідувала практику європейських історичних товариств, що ставили за мету популяризацію знань. У Європі перше таке товариство було започатковане в Антверпені (Бельгія), де в 1630 р. під назвою Товариства болландистів об’єдналися історики-аматори, які вивчали національну історію [2, с. 81].
За новим статутом 1871 р. в духовних академіях Російської імперії було введено викладання нового предмета – церковної археології. Так при Київській духовній академії виникло Церковно-археологічне товариство, членами якого стали викладачі та випускники академії, церковні діячі, які спрямовували свої науково-пошукові ініціативи на збір, опис, дослідження, впорядкування церковних та археологічних пам’яток. Результатом стало створення при бібліотеці Київської духовної академії Церковно-археологічного музею, який проіснував до 1919 року. Серед експонатів музею була й одна з найбільших нумізматичних колекцій у Російській імперії. До її складу входили й нагороди.
Важливою складовою частиною cпеціальної (допоміжної) дисципліни фалеристики є вивчення історії створення колекцій. І не лише особистих, а й музейних, шкільних, колекцій навчальних закладів, громадських і державних установ. Не менш важливим чинником фалеристики є вивчення біографій самих осіб, які були нагороджені цими відзнаками, та подальшої долі цих відзнак. Вивчає фалеристика й зовнішні ознаки нагород: метал, відбитки, художні прикраси, написи.
Це порівняно молода наука. Сам термін «фалеристика» з’явився 1937 р. в Чехословаччині. Його ввів до наукового обігу колекціонер та дослідник Олдрідж Пільц. Особливу роль у становленні фалеристики як спеціальної історичної дисципліни відіграла монографія чехословацького дослідника В. Мержічки «Фалеристика».
У радянській історіографії лише в 1965 р. з’явився термін «фалеристика», а ще через десять років було поставлено питання про необхідність самостійного розвитку фалеристики як нової історичної дисципліни й відокремлення її від нумізматики [3, с. 68–69]. Втім, тогочасна ідеологія не заохочувала їх вивчення. Лише в часи незалежної України виникла об’єктивна потреба глибокого наукового опанування і всебічного осмислення значного масиву фалеристичних пам’яток.
Один з перших музеїв, який ввів до експозиції ордени, медалі, жетони тощо, був уже згадуваний Церковно-археологічний музей при Київській духовній академії. Проте 1919 р. його спіткала сумна доля: нумізматична колекція музею, у складі якої були і пам’ятки фалеристики (ордени, медалі, жетони, пам’ятні знаки, інші відзнаки), зникла безслідно. Нині її можна вивчати лише на основі списків Церковно-археологічного музею, які складав свого часу її беззмінний завідувач, член-кореспондент Петроградської академії наук, пізніше академік УАН М. І. Петров. Учений ретельно фіксував пам’ятки, які надходили до музею, у своєму «Щоденнику», який нині зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. А колекція була значною. Тільки в 1879 р. музей отримав як пожертви 717 медалей, жетонів та орденів, в 1891 р. – 2139, в 1898 р. – 306.
Одна з найбільших колекцій музею називалася «Леопардівська» – від імені дійсного статського радника М. А. Леопардова, який передав її музею. Вона нараховувала 9050 одиниць, серед яких була значна кількість російських, польських, німецьких, французьких, італійських орденів, медалей і жетонів. Другий дійсний статський радник А. В. Звенигородський теж передав музею цілу колекцію – 400 одиниць медалей і жетонів. Ще ряд цікавих надходжень наведено в дослідженні В. Паскаленка, присвяченому колекції Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії [3, с. 70–72]. На жаль, зберегти нумізматичну і фалеристичну колекції не вдалося, проте завдяки подвижницькій праці М. І. Петрова було врятовано бібліотеку Церковно-археологічного музею.
У фондах нашої головної державної скарбниці – Музею історичних коштовностей України (філії Національного історичного музею України) – зберігається нині понад тисячу нагород – орденів і медалей більш як 50 країн світу. 1984 р. в київському видавництві «Мистецтво» вийшло в світ одразу два видання (українською і російською мовами), присвячені скарбам одного з найцікавіших музеїв України. Музей коштовностей було відкрито 1969 р. на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Основу його колекції склали матеріали, передані тоді ж Державним історичним музеєм УРСР, Дніпропетровським історичним, Керченським історико-археологічним, Кримським обласним краєзнавчим та іншими музеями. Значний внесок у поповнення фондів зробив Інститут археології АН УРСР, який надав тисячі прекрасних художніх виробів.
У нумізматичному відділі музею представлені в альбомах також ордени й медалі. Серед них російські: зірки ордена Св. Олександра Невського, Св. Георгія, Св. Володимира та хрести цих орденів, а також Св. Станіслава, Св. Анни, георгіївські хрести, численні медалі, а також іноземні ордени: Шаміля (1856 р., Дагестан), «Османіє» (XIX ст., Турція), ордени Почесного легіону (Франція), «За військові заслуги» (Болгарія), Вази (Швеція), «Зірка Ефіопії», Орден Слави (XIX ст., Туніс) та інші [4].
Сьогоднішня колекція фалеристики України – це лише крихти від того, що ми мали раніше. Упродовж останніх двох сторіч Україну не раз ділили між собою сусідні держави, які не тільки визискували наш народ економічно, обезголовлювали політично, а й грабували культурні цінності, що підживлювало культуру паразитуючих метрополій. Особливо значного розмаху це набрало в XX ст., коли «старший брат», не питаючи дозволу, вивозив з України й привласнював усе, що йому припало до вподоби, – від скіфського золота до творів модерного мистецтва.
Яскравим прикладом колоніальної залежності нашої країни може бути історія зі знайденими в Києво-Печерській лаврі скарбами. Під час ремонтних робіт у колишньому вівтарі Антонія, на хорах собору, було виявлено тайник з величезним скарбом: у ніші стояла дерев’яна бочка й чотири олов’яні посудини, наповнені золотими й срібними монетами, медалями, а також лежали давні папери. Важив скарб біля 20 пудів. Для вивчення сенсаційної знахідки було створено спеціальну комісію, до складу якої входив і вже згадуваний київський професор М. І. Петров. Протягом трьох днів вивчали зміст скарбу. В ньому виявилося 16079 монет і медалей: 6184 золотих загальною вагою 26,655 кг і 9895 срібних монет (талерів і півталерів) вагою 267,345 кг. Основну частину скарбу складали монети XVI–XVII ст. (найпізніша датована 1702 роком) багатьох країн Європи. Серед монет був і золотий медальйон римського імператора Констанція II (337–361 рр.), який потрапив сюди зі скарбу римської епохи.
Серед монет значне місце займали й медалі. Згадувалась унікальна медаль із зображенням князя Костянтина Острозького і латинським написом «Костянтин Костянтинович князь Острозький, воєвода Київський, маршалок землі Волинської» (до цієї знахідки про існування подібної медалі не було відомо), а також медаль польського короля Сигізмунда III, вибита на честь перемоги над турками під Хотином у 1621 році. Оминемо історію виникнення цього скарбу, головне, що щасливий випадок зберіг від знищення унікальне зібрання монет і медалей, які вже на той час мали величезну нумізматичну цінність.
Київський губернатор повідомив про унікальну знахідку до Санкт-Петербурга – в Археологічну комісію. В цей час лаврська влада вже підраховувала зиск від продажу цих
скарбів за кордон. Та не так сталося, як гадалося. За рішенням Священного Синоду від 18 вересня 1899 р. скарб було продано Ермітажу за 65 тисяч карбованців. У Києві від знахідки залишилася лише одна з посудин, у яких зберігалися гроші [5].
Ще одна сумна історія пов’язана з лаврською колекцією генерала і колекціонера, справжнього патріота України Павла Потоцького. «Це був рідкісний знавець старовини, живий свідок багатьох історичних подій, який пам’ятав придворне і військове життя при трьох імператорах. Розмова з ним давала величезне задоволення всім, хто цікавився старовиною і історією, і багато людей зверталися до нього по різні довідки, особливо з української історії», – згадували сучасники колекціонера [6]. Народився Павло Платонович 1857 р. на Полтавщині, в родині, яка дала численне чоловіче потомство. Четверо його братів дослужились до генеральських чинів. Заповнюючи, вже за більшовиків, анкету, П. Потоцький охарактеризував свій шлях бойового генерала: «С 1874 г. до Февральской революции занимал строевые должности от нижнего чина до генерала от артиллерии включительно (и командира корпуса). Участвовал в трех войнах: турецкой 1877–78 гг., японской – 1904–5 гг. и мировой 1914–17 гг. – в передовых войсках. Участвовал в многочисленных сражениях». Під час російсько-турецької війни відзначився при бомбардуванні редуту Шандорних, за що одержав першу бойову нагороду – орден Св. Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». У чині генерал-майора як командир 25-ї артилерійської бригади взяв участь у російсько-японській війні. Одержав ордени Св. Анни 2-го ступеня з мечами та Св. Володимира 3-го ступеня з мечами. У 1916–1917 роках у чині генерала від артилерії командував 1-м гвардійським корпусом. Одержав низку бойових нагород і за участь у Першій світовій війні. Мав іноземні нагороди – французький хрест Почесного легіону та англійський хрест Вікторії [7, с. 233].
Колекціонувати почав у 1891–1893 роках, збираючи в Петербурзі все, що стосувалося України, її історії. Щоб убезпечити від пограбувань свою колекцію в буремні революційні роки, передав на зберігання до Російського музею близько 40-ка предметів рідкісної зброї, більшість яких пізніше було перевезено до України. До московського «Госхрану» потрапили його «музейное серебро: старинные редкие кубки, кружки, стопы, миски, стаканы, чарки, ковш (Петра и Иоанна), ложки, тарелки, блюда и др. Монеты и медали, военные жетоны (те, що має відношення до фалеристики. – П. Н.)» і т. д. Загальна вага цих коштовностей становила 20 пудів. 1925 р. збирач оцінював їх у 40 000 карб. Нічого з цих речей він, природно, ніколи більше не побачив, хоча й ніколи не забував називати в реєстрах своєї власності [7, с. 237].
Свої казкові скарби, оцінені ним у 200 тисяч карбованців, колекціонер заповів Україні. Після тривалих переговорів Павло Потоцький перевіз у семи вагонах з Ленінграда до Києва музейне майно, яке до Лаври доставили на 30–40-ка підводах. Колекція потрапила на батьківщину наприкінці українізації й напередодні погромів. На основі збірок Потоцького 1926 р. було засновано Музей України в Музейному містечку. Варто згадати, що в Києві 1899 р. було засновано Міський музей старожитностей і мистецтв, 30 грудня 1904 р. відбулося його освячення й відкриття. Цей музей тоді ж отримав від киян численні подарунки, в тому числі й монети та медалі (1291 екземпляр – від подружжя Суріних) [7, с. 243]. Отримував подарунки й новий музей.
Як відомо, колекція фалеристики не фігурувала в переліках музейних скарбів генерала, значна її частина, серед інших виробів із дорогоцінних металів, опинилася в Москві, проте дещо залишилося в його приватній збірці. Про це свідчать документи. Наступ на все українське, пошуки «ворогів народу» призвели до того, що Потоцького почали підозрювати нібито в антирадянській військово-повстанській діяльності й заарештували 1938 року. Вночі до 80-річного старого вдерлася банда енкаведистів, перерила і розграбувала його квартиру і багатющу збірку, а його самого забрала з собою. Було складено акт, згідно з яким відходило державі:
«12. Шкатулка с музейными пистолетами. [Количество] 1
13. Эфесы (sіс) шпаги 2
14. Серебрянная (sіс) юбилейная медаль (стар. [ая] 1
15. Ручные часы в костянн. [ом] футляре 1
16. Коллекция монет в колич. [естве] 107 мон. [ет] 1
17. Колодка с орденами в колич. [естве] 11 шт. [ук] 1
18. Звезды и ордена 14
19. Колодки с орденами (sіс) в колич. [естве] 6 шт. [ук] 1
20. Разные знаки отличия 8».
Реєстр конфіскованого підписав чомусь не сам Потоцький, а його дружина. Впадає в очі намагання применшити масштаб здійснюваної акції. Пістолетів не два, а один, за кількістю шкатулок. Монети рахуються не окремо кожна загальною кількістю 107 штук, а як одна колекція. Орденів 11, а рахуються вони як одна колодка [7, с. 274].
Невдовзі все скінчилося. Генерала замордували у в’язниці, спадкоємиць – стареньку дружину та її сестру – заарештували й також розстріляли. Музей по-чорному розграбували і знищили. Сьогодні науковці по крихтах розшукують у різних музеях бодай щось від казкового багатства, яке привалило українцям від нашого свідомого земляка. 2001 р. в Києві вийшла друком книга «Втрачені скарби Лаврського музею: Пошуки і знахідки», в якій розповідається про пошук втрачених у 1930-х рр. унікальних експонатів Лаврського музею, нині Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Повідомляється, що здані за таємним рішенням ЦК КП( б)У на тимчасове збереження до Київської контори Держбанку музейні предмети невдовзі, без згоди заповідника, опинились у Москві [7, с. 313].
Розбудова незалежної Української держави, пробудження історичної й національної свідомості народу висувають нагальну потребу з’ясування реальних масштабів збитків, заподіяних нашій історико-культурній спадщині. Йдеться, зокрема, про складання докладних переліків, каталогів утрачених мистецьких творів, історичних, культурних реліквій, знищених під час воєн, викрадених і вивезених до інших країн. Це питання повинно бути завжди на часі, незалежно від зміни правлячої верхівки. Реєстр списків експонатів, втрачених музеями України під час Другої світової війни, вражає кожного. Тільки в жовтні 1943 р. до Райху з України було відправлено 40 вагонів з культурними цінностями. Особливо потерпіли музеї Києва, Харкова, Львова, Одеси, Полтави [8].
Уже в часи незалежності було створено Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей. Влаштовувалися постійно діючі круглі столи, на яких зосереджувалась увага на проблемі реституції й повернення культурних цінностей. Серед оприлюднених списків розграбованого привертає увагу й такий, що має пряме відношення до порушеної теми: «На підставі наказу Комітету у справах мистецтв при Раді Міністрів СРСР від 23 лютого 1952 р. Сумський художній музей (акт № 3 від 14 квітня 1952 р.) передав Музеєві образотворчих мистецтв ім. Пушкіна (Москва) унікальну колекцію західноєвропейських медалей, орденів та хрестів XVIII–XX ст. (43 предмети)» [9, с. 85].
Щоб замести сліди повоєнного пограбування вже пограбованих фашистськими окупантами українських музеїв, проводилися численні музейні реорганізації, здебільшого поспішні й невиправдані. Багато архівних матеріалів було втрачено під час війни. Політичні репресії 30-х рр. минулого століття – ще одна причина відсутності документів. Так, наприклад, 1937 р. був репресований та розстріляний фундатор і перший директор Сумського художньо-історичного музею Н. Онацький; до середини 1950-х рр. з музею вилучались усі документи, що зберігали його записи [10, с. 4].
Ситуація склалася таким чином, що музеї зазнавали ідеологічного тиску, адміністративного свавілля, цінні в мистецькому відношенні експонати ґвалтовно вилучали й уже ніколи не повертали. У списку предметів з музеїв України, які потрапили до музейних зібрань та інших сховищ Росії, наведеному відомим київським музейником Адріаною В’ялець, є й перелік нагород, вивезених із Сумського художнього музею до Музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна в Москві. Найдавніша з них датована 1851 роком і має, як і ряд інших нагород, не зовсім визначену назву «Хрест білої емалі з чорною облямівкою». Щоправда, навпроти кожної позиції з 42 нагород, зазначених у переліку, проставлений розмір [11, с. 18]. Це приклад того, що за радянських часів фалеристика розглядалась як щось непотрібне, відповідно – роль і місце нагород в українській духовно-культурній спадщині дорадянського періоду ігнорувались, а самі музейні експонати банально розкрадались і, як правило, опинялись за межами нашої держави.
Важливу роль у пам’яткоохоронній діяльності відіграють громадські організації, серед яких лідером є Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Вже в першому випуску загальнодержавного бюлетеня, що вийшов у 1998 р., у хроніці з історії пам’яток було повідомлення про те, як на одному з цвинтарів Лебедина у травні 1997 р. копачі натрапили на великий казан. У ньому виявилося понад 2 тисячі ювелірних виробів із золота та срібла: посуд, нагороди, монети, прикраси, виготовлені у XVIII–XIX ст. Фахівці вважають скарб одним з найбільших серед знайдених в Україні за останні 70 років [9, с. 88–90]. Враховуючи, що його було знайдено вже в часи незалежної України, сподіваймося, що скарб не перемістився за давньою традицією до московських музеїв.
Наступні повідомлення свідчать про пожвавлення роботи Митної служби та Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей. Зокрема, згідно з хронікою з історії пам’яток за 1998 р., ці організації передали до Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-культурної спадщини ім. О. Гончара врятовані митниками від вивезення українські культурні скарби. Загалом – близько двох з половиною тисяч старовинних предметів, серед яких біля 1000 монет, 1200 орденів і медалей, 14 предметів релігійного культу, 102 ікони та картини (у тому числі полотна Шишкіна, Зінгера), манускрипти, предмети побуту та інші унікальні твори мистецтва. Повідомлялося також, що, аби ознайомити громадськість із речами, які піддавалися ризикові бути назавжди втраченими для нашої культури, Державна митна служба 1999 р. видала книгу-альбом під назвою «Повернення національних святинь», що складається з кольорових фотографій частини конфіскованих у контрабандистів цінностей. Друга така книга зараз готується до друку [12, с. 60]. У наступному номері вісника повідомлялося, що зі складу на пасажирській станції «Римачі» Ягодинської митниці було передано Волинському краєзнавчому музею речі, вилучені як контрабандні. З понад 1100 одиниць біля ста мають музейну цінність. Зокрема, це колекція фарфору німецького та російського виробництва XIX – початку XX ст., вироби з мельхіору, срібла, нагородні знаки, стародруки [13, с. 115–116].
За цими рядками з сухими цифрами іноді можуть бути приховані й справді унікальні пам’ятки фалеристики. У зв’язку з вищезазначеним, одним з актуальних питань українського пам’яткознавства є збір інформації про вивезені з України її національні культурні надбання, встановлення місць їх знаходження, наукове обґрунтування та обстоювання необхідності їх повернення. Привернути ж увагу до нагород усіх часів і народів, їхньої цікавої історії стане можливим лише при заснуванні в столиці України окремого музею, який розкриє очі громадськості на справжні шедеври ювелірного мистецтва різних країн, які зберігаються у фондах, де науковцями буде укладено реєстр нагороджених у багатьох країнах світу наших земляків. Бо нам є ким пишатися.
1. Спеціальні історичні дисципліни: Довідник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І. Н. Войцехівська (кер. авт. кол.), В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрієнко [та ін.]. – К.: Либідь, 2008.
2. Михайлова Р. Федір Штейнгель: особистість і науковець / Культура України XXI ст.: діяльність культурологічних закладів у сучасних ринкових умовах. – Київ–Рівне, 2001.
3. Паскаленко В. Пам’ятки фалеристики Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії / Вісник. – № 1. – К., 2000.
4. Музей історичних коштовностей УРСР: Фотоальбом. – К.: Мистецтво, 1984. – 114 с.: іл.
5. Музей исторических драгоценностей УССР: Фотопутеводитель / Автор вступ. статьи Л. И. Лаукарт. – К.: Мистецтво, 1984. – 191 с., ил.
6. Низовский А. Ю. 100 великих реликвий и сокровищ Украины. – К.: Арий, 2009. – 400 с.: ил.
7. Білоконь С. Музей України. Збірка П. Потоцького. Його історія і загибель // Україна: Наука і культура. – К., 2002. – Вип. 31.
8. Полюшко Г. В. Втрачені скарби Лаврського музею: Пошуки і знахідки. – К., Абрис, 2001. – 176 с.
9. В’ялець А. Світ має почути // Пам’ятки України. – 1994. – № 1–2.
10. Федорук О. Музеї України і повернення культурного надбання // Культурні цінності України: Втрати. Шляхи повернення. Матеріали регіонального постійно діючого «круглого столу». – Вип. 11. – К., 1999. – С. 4.
11. Ареф’єва Г. В. Українська музейна справа і місце Сумського художнього музею серед українських музеїв // Художній музей: Зб. статей і матеріалів. – Суми, 2005. – С. 18.
12. Вісник (Українське товариство охорони пам’яток історії та культури). – 1998. – № 1. – С. 60.
13. Вісник (Українське товариство охорони пам’яток історії та культури). – 1999. – № 1 (3). – С. 115–116.

Джерело: П. Нестеренко. Тернистий шлях української фалеристики / П. Нестеренко // Мистецтвознавство України. – 2012. – Вип. 12. – С. 326-331.