Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Тінь Андрусова. До річниці традиції ділити Україну
Автор: Владислав Яценко
9 лютого 2017 р. виповнюється 350-річчя від укладання між Річчю Посполитою Обох Народів і Московським царством сумнозвісного Андрусівського перемир’я. Воно започаткувало політичний поділ ранньомодерної української держави – Гетьманщини і перетворення її з суб’єкта на об’єкт історії.
Як влучно зауважила під час однієї з конференцій наша відома колега, в пострадянській Україні життя істориків триває від однієї пам’ятної дати до іншої. Спостереження влучне але потребує уточнення. В Україні поки відсутні впливові неформальні об’єднання фахових істориків, бо Національна Академія Наук ледь животіє, а у вишах історію викладають, але зазвичай не досліджують, вагомість тих чи інших історичних дат визначає парламент.
Українські парламентарі, як ми усі знаємо, люди від науки доволі далекі. Кліо для них не муза, а лише інструмент для заробляння фінансових і політичних бонусів. Сумна роковина Андрусова до таких вочевидь не належить. Втім, міжнародні події наприкінці січня 2017 р. яскраво засвідчило, що тінь Андрусово і через 350 років є актуальною і знову тяжіє над Україною. Пригадаймо, стурбовану реакцію вітчизняного МЗС на імовірність кулуарних переговорів, щодо українського питання між 45 президентом США Дональдом Трампом та президентом РФ Владіміром Путіним і протест Києва, щодо того аби долю України вирішували без українських представників.
Андрусівське перемир’я укладене 30 січня (9 лютого) 1667 р. зафіксувало суттєву зміну у розстановці сил у Центрально-Східній Європі, які відбулися насамперед під впливом козацької революції 1648-1657 рр. Повстання, що первісно мало на меті оборону станових прав і розширення реєстру козацької верстви, призвело до появи на європейській мапі нової держави – Війська Запорозького – Гетьманщини і піддало тотальній перевірці на міцність державну модель Речі Посполитої.
Богдан Хмельницький
Керманич новопосталої козацької держави, Богдан Хмельницький, прагнучи об’єднати під своєю владою увесь «народ руський», цілий час шукав і будував політичні комбінації, покликані допомогти козацькій шаблі приєднати до Гетьманщини якомога більше теренів, заселених українцями та почасти білорусами.
Реагуючи на мінливу військову і політичну кон’юнктуру, Хмельницький навряд чи міг уявити, чим обернеться черговий його політичний виверт із переходом під московську протекцію у 1654 р. Зосереджений на протистоянні із Варшавою, гетьман був неприємно заскочений політичними кроками нового протектора. Цар Алєксєй Міхайловіч в гонитві за реалізацією власних планів із підкорення Великого князівства Литовського негайно зажадав активної участі у цьому козаків. Водночас він зневажливо поставився до потреби надання Чигирину військової помочі в протистоянні із коронним військом на Правобережжі України.
Віленські домовленості 1656 р. між Варшавою та Москвою, при укладанні яких на догоду польській стороні московити не допустили за стіл перемовин українську делегацію, викликали в гетьмана напад люті. «Уже діти про те не печальтися! Я знаю, що з тим робити: треба відступити від руки царської величності, а підемо туди, куди звелить Верховний владика – не тільки під християнського володаря, але хоч і під бусурмана».
Під «бусурмана» Хмельницький не пішов, натомість порозумівся із володарями Швеції і Трансильванії та продовжив боротьбу із Річчю Посполитою.
Царь Алєксєй Міхайловіч Романов
Москва роздратовано реагувала на дії Хмельницького. Навряд чи помилимося, припустивши, що проживи Богдан на кілька років довше, саме він, а не його права рука і наступник Іван Виговський, мусив би шукати порозуміння із Річчю Посполитою та зброєю припинити московське втручання у внутрішні справи Гетьманщини. На жаль, під впливом несприятливих обставин, серед яких чи не найголовнішу роль відіграли політичні амбіції представників козацької еліти, на початку 60-х рр. XVII cт. єдина держава Хмельницького розпалася на два Гетьманати.
Володарі булави на лівому і правому березі Дніпра вже не мали ані змоги, ані хисту, подібно до Хмельницького і Виговського, виходити з критичних ситуацій з найменшими втратами. Більше того, правобережні і лівобережні гетьмани, ставали усе більше залежними від своїх сюзеренів. Вони потребували їх допомоги не лише і не стільки в своїх потугах розповсюдити власну владу на протилежний берег Дніпра, скільки для зміцнення своєї влади і знищення політичних конкурентів. Так, Іван Брюховецький за мовчазної згоди Москви у 1663 р. наказав вбити Якима Сомка, що одноосібно, після капітуляції під Чудновом московського війська, зумів організувати оборону Лівобережжя і не допустив розповсюдження на нього влади Речі Посполитої. Не відставав від нього і правобережний гетьман Павло Тетеря. Польськими руками він остаточно усунув свого найнебезпечнішого супротивника, Виговського, навколо якого у 1663-1664 рр. почали громадитися старшини-державники.
У Москві і Варшаві також відбулися певні переоцінки попереднього політичного досвіду. Після низки поразок наприкінці 50-х – на початку 60-х XVII cт. при царському дворі позбулись ейфорії, що панувала після тріумфального підбою земель Великого князівства Литовського і здобуття Вільна. Прозріння принесло відмову від прагнення зреалізувати в життя вихід до Балтійського моря, яким марив ще перший російський цар Іван IV. Заради тривалого перепочинку в Кремлі ладні були задовольнятися завойованою Смоленщиною і зміцненням влади над Гетьманщиною. Вагому роль у цьому відіграла Чуднівська катастрофа 1660 р. Полон численного і добре екіпірованого війська воєводи Васілія Шерємєтєва, що мало, за сподіваннями царя, завдати Речі Посполитій рішучого удару і вийти до берегів Вісли, справив враження. Політичні апетити Алєксєя Міхайловіча суттєво зменшилися, у Москві прагнули міцно втримати в руках хоча б «синицю» – лівобережний Гетьманат.
Петро Дорошенко
Варшава теж не мала достатньо сил аби відновити свої кордони, передбачені «Вічним миром» з Москвою, укладеним у Поляново в 1634 р. Внутрішні негаразди обумовлені рокошом коронного гетьмана Єжи Любомирського і активність нового правобережного гетьмана Петра Дорошенка, що за допомогою татар прагнув відновити суверенітет Чигирину, робили уряд Речі Посполитої готовим до переговорів із царем.
Розпочавшись у квітні 1666 р., вони тривали із перервами включно до січня 1667-го. Каменем спотикання на шляху до укладання наступного «вічного миру» значною мірою виявилася Україна. Ані Варшава, ані Москва не хотіли поступатися цими територіями. Потребуючи перепочинку, дипломати обох сторін почали домовлятися не про остаточний мир, а про довготривале перемир’я.
Цікаво, що на час переговорів сторони зуміли домовитися про припинення бойових дій на теренах Білорусії, натомість щодо України ситуація була інакша. Ініціатором бойових дій виступав гетьман Дорошенко. Опанувавши Правобережжя, він блокував польські гарнізони в нечисленних містах та організовував «під’їзди» татар і козаків під Київ, постійно турбуючи царські війська. В Москві усвідомлювали, хто є правдивим володарем Правобережжя, однак бачити представників Дорошенка за столом переговорів не хотіли.
Афанасій Ордін-Нащокін
Під час з’їзду в січні 1667 р. комісари Речі Посполитої на чолі із канцлером Великого князівства Литовського Кшиштофом Зиґмундом Пацом та московські дипломати на чолі із окольничим Афанасієм Ордин-Нащокіним уклали довготривале на тринадцять із половиною років перемир’я. Воно легітимізувало існуючий із 1662 р. розкол держави Богдана Хмельницького по Дніпру.
Автор «Літопису Самовидця» так прокоментував звістку про цю угоду: «Знову зась козацтво, которое зостает на тому боку Дніпра, як Чигирин, Черкаси, то повинна слухати короля его милости, а котороє зостает на сем боку Дніпра, то повинно слухати его царського величества, а котора мсторона спротивилася, то зобополне оную зносити. О чом усем Бруховецкій дал знати на Запорожже, и от того часу встали шат ости на Україні.»
Поділ «спадщини Хмельницького», здійснений без врахування українських інтересів завершував один довготривалий військовий конфлікт, але розпочинав низку інших. Останній представник «клану» Великого гетьмана, Петро Дорошенко, невдовзі втілив у життя погрозу Богдана виголошену після Віленського перемир’я. Козаки, що вже мали союз із татарами, у 1669 р. визнали над собою османську протекцію.
Москва і Варшава, що укладаючи перемир’я готувалися «товаришувати» супроти Криму і османів, невдовзі втягнулися у чергове протистояння за Україну вже із Стамбулом. Гетьманщина остаточно поринула у вир Руїни, сумним символом чого стало висадження московитами у повітря Чигиринського замку у 1678 р. Згодом Іван Мазепа влучно підведе цьому підсумок: «самі себе завоювали».
* * *
Останні 26 років засвідчують, що український політичний провід геть не вчить не лише давню, а й сучасну історію. Вчорашні перемоги не приносять дивідендів, а обертаються на поразки. Чублячись між собою, вітчизняні політики часом надто радо спираються на підтримку інших держав, що реалізують щодо України власні плани.
Верховна Рада прийняла постанову про вшанування низки пам’ятних подій Української революції 1917-1921 рр. При цьому депутати забули, що шлях до сумнозвісного Ризького миру 1921 р. проходив саме через Андрусівське перемир’я 1667 р., тінь якого знову з’явилася над Україною.

Джерело



 (голосів: 1)

Автор: Admin 16 лютого 2017 | Переглянуто: 199 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ