Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



О.В. Павлюк,
кандидат історичних наук

АРХІВ УРЯДУ ЗУНР

Тривала бездержавність України зумовила для неї чимало негативних наслідків. Серед них - розпорошеність, а часом і цілковита втрата українських архівів, що значно ускладнює об'єктивне вивчення багатьох періодів вітчизняної історії. Сьогодні чимало українських фондів, деякі з котрих є унікальними, можна знайти далеко поза межами держави. Особливо це стосується періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. Воно й не дивно, адже в перипетіях війни та емігрантського життя не завжди була можливість дбати про збереження документальних джерел. З цієї причини велику кількість документів назавжди втрачено, а ті, що, попри все, дійшли до нас, часто хибують на фрагментарність.

У Центральному державному архіві вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України зберігаються досить багаті колекції документів доби Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського, Української Народної Республіки тощо. Від 1990 р. колишні спецфонди поступово почали відкриватися і стали доступними для дослідників. Проте, довгий час велику загадку для українських істориків становило місцезнаходження архіву уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Було важко повірити, що, на відміну від соціалістичної Директорії, добре зорганізований галицький уряд залишив після себе лише кілька не надто об'ємних і впорядкованих фондів 1. Тривалі пошуки і звернення до різних архівних установ України і Москви позитивних результатів не давали. Ставало все більше очевидним, що зунрівський архів, якщо взагалі пережив усі ці роки, то перебуває десь на Заході.

Сьогодні в наукових колах України вже досить відомим є факт, що, попри всі негаразди, архів уряду ЗУНР зберігся і знаходиться в Італії. Проте, ще три-чотири роки тому місцеперебування архіву було відомо одиницям, які з різних причин пильно берегли цю таємницю. І лише завдяки зусиллям багатьох людей (насамперед слід завдячувати відомому історикові, професорові Франку Сисину з Канади, доктору Олегу Горникевичу з Австрії, отцю Івану Гриньоху з Німеччини, проф. Мирославу Лабунці з США, проф. Івану-Павлу Химці з Канади) вдалося не лише знайти архів і ознайомитися з ним, але й дізнатися про його долю, що схожа на детективно-пригодницький роман. Багато в чому перипетії архіву уряду ЗУНР нагадують долю архіву В'ячеслава Липинського, про яку докладно написав Євген Зубликевич 2.

Як відомо, 15 березня 1923 р. Рада послів Паризької мирної конференції ухвалила рішення про остаточну передачу Східної Галичини до складу Польської Республіки. Це болюче для українців рішення поклало кінець майже чотирирічній енергійній діяльності на міжнародній арені еміграційного уряду Євгена Петрушевича, осідок якого знаходився у Відні. Відразу після ухваленого рішення австрійські власті (мабуть, з деяким полегшенням для себе) заборонили подальшу діяльність на своїй території галицького уряду. Згідно з одним із останніх указів Є.Петрушевича було утворено спеціальну Ліквідаційну комісію, яка мала полагодити всі справи, пов'язані з припиненням існування західноукраїнського уряду і, зокрема, впорядкувати його архів. Очолив комісію один з найбільш довірених соратників Є.Петрушевича - Володимир Сінгалевич, представник уряду ЗУНР у Відні і уповноважений уряду ЗУНР у справах фінансів. Сам Петрушевич був змушений переїхати до Берліна, де й провів решту свого життя. Матеріальні нестатки, звинувачення і зневага з боку колишніх політичних противників, відхід колишніх однодумців - такими були останні роки життя голови Української Національної Ради, президента і диктатора ЗУНР Є.Петрушевича. Архів же так і залишався у Відні.

Тим, що, незважаючи на політичну нестабільність і труднощі міжвоєнного періоду, до нас усе-таки дійшли українські колекції документів та інші культурні цінності, слід великою мірою завдячувати самовідданій і жертовній праці багатьох українських діячів і, зокрема, митрополита Української Греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Справжній патрон культури і мистецтва 3, А.Шептицький у 1920-1930-х рр. зробив надзвичайно багато для збереження пам'яток української історичної спадщини. Так, саме він на початку 1930-х рр. придбав для Українського Національного музею у Львові архів В.Липинського та успішно вирішив питання про передачу Українській Греко-католицькій церкві архіву уряду ЗУНР.

Усвідомлюючи в ті непевні часи всю небезпеку перевезення архівів до Галичини, Митрополит розпорядився залишити їх у Відні, на Тиркен-штрассе, 12 під опікою отця Мирона Горникевича, пароха Української Греко-католицької церкви Святої Варвари. У квітні 1934 р. о. М.Горникевич перебрав опіку над зунрівським архівом 4.

Друга світова війна знову посилила небезпеку втрати архіву. Спочатку ним зацікавилися німці, і о. М.Горникевичу довелося докласти чимало зусиль, аби архів не конфіскували. Рятуючи документи, він у 1942 р. домовляється про їх формальне збереження Державним архівом Австрії. У березні 1945 р. приміщення, де знаходився архів, потрапило під бомбардування, і о. Горникевичу довелося дбати про його перевезення до іншого місця. Це було нелегкою справою, оскільки 13 квітня 1945 р. до Відня увійшли радянські війська, і вже московські спецслужби виявили неабиякий інтерес до документів українських політичних емігрантів. Отець М.Горникевич спішно перевозить архів до державного музею Фолькскунде, а сам залишає Відень і переїздить на захід, до зони англо-американської окупації 5.

Здавалося, про архів усі забули. Проте 1958 року долею архіву уряду ЗУНР почали цікавитися українці, які мешкали в США. Зокрема, виношувалася думка про об'єднання Українського архіву-музею в Чикаго з Українським національним музеєм-бібліотекою в Онтаріо (Каліфорнія), розшукати архів уряду ЗУНР і перевезти його до Чикаго. З подібними пропозиціями і проханнями посприяти в пошуках архіву п. К.Лисюк від Українського національного музею-бібліотеки звернувся до відомого українського політичного діяча Андрія Жука, який мешкав тоді у Відні 6.

А.Жук з ентузіазмом взявся за важливу справу. Незабаром він зв'язався з о. М.Горникевичем; і в результаті кількамісячного листування і спільних пошуків їм вдалося віднайти архів, який на той час у черговий раз змінив своє місцезнаходження 7. Про таку радісну вістку А.Жук негайно повідомив К.Лисюка 8. Однак справа повернення архіву виявилася не такою легкою. Директор Державного архіву Австрії в розмові з о. М.Горникевичем прямо заявив, що "уряд не може дати дозволу на зворот тих архівів, боячись конфлікту зі звісною Стороною, яка, довідавшись про це, може зголосити свої претензії й "права"! Тому треба взагалі мовчати, що ті архіви існують, та ждати таких часів, коли заіснують умови на зміну становища в цій справі" 9. Під "звісною Стороною" австрійці мали на увазі Радянський Союз. З огляду на такий стан речей А.Жук порадив К.Лисяку не розголошувати вістки, що архів знайшовся, і спростувати відповідні повідомлення, якщо такі встигли з'явитися в пресі 10.

Отож, архів уряду ЗУНР ще десяток років продовжував перебувати у Відні. У 60-х роках за ним наглядали о. Теофіл Горникевич, брат о. Мирона Горникевича, і о. В.Гавліч з ордену Василіан, якому тоді належала церква Св.Варвари. Останній так само робив деякі спроби перебрати архів від австрійців, проте й вони не принесли бажаного успіху 11.

Справу повернення архіву ЗУНР Українській Греко-католицькій церкві невдовзі після звільнення з сибірських концтаборів і приїзду до Риму завершив її патріарх Йосиф Сліпий. З тих самих міркувань усе робилося без зайвого розголосу і реклами. Австрійський уряд дав спеціальний дозвіл на вивезення архіву до Ватикану, звідки він одразу потрапив до заснованого патріархом Й.Сліпим Українського Католицького університету (УКУ) в Римі. Після смерті патріарха архів уряду ЗУНР перейшов під опіку ректора УКУ о. Івана Хоми 12.

Так завдяки старанням багатьох людей було збережено багато в чому унікальний архів уряду ЗУНР, який і досі перебуває у Римі і налічує 534 коробки. Отець М.Горникевич навіть зробив опис архіву німецькою мовою. Варто згадати також і те, що досі лишається невідомою доля архіву центру ЗУНР у Берліні. Питання про передачу цього архіву (4 скрині) Українській Греко-католицькій церкві свого часу також було погоджено А.Шептицьким з Є.Петрушевичем. Проте через брак коштів архів так і не було перевезено до Відня.


1 Див.: ЦЦАВО України, фф. 4440, 3698, 2188, 2192, 4460, 4436, 1073, 3982, 4451.

2 Zyblikewycz E. The Odyssey of V.Lypyns'kyj's Archives // Harvard Ukrainian Studies. - 1985. - № 3-4. - P. 357-361. 

3 Murdak M.M. Sheptyts'kyi as Patron of the Arts / Morality and Reality/ The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi. Magocsi P.R.ed. - Edmonton? 1989/ - P/ 289-312. 

4 National Archives of Canada (Ottawa, Canada). A/ Zhuk Collection, MG30C. 167, vol. 19, file 1. Протокол про передачу архівів, 26 квітня 1934 р.  

5 Ibid., лист о. М. Горникевича до А. Жука, 18 травня 1958 р. 

6 Ibid., лист К. Лисюка до А. Жука. 3 травня 1958 р.  

7 Ibid., лист А. Жука до о. М. Горникевича, 9 травня 1958; відповідь 18 травня 1958 р.; лист А. Жука до о. М. Горникевича, 27 червня 1958 р.; відповідь 1 липня 1958 р.; лист А. Жука до о. М. Горникевича, 9 липня 1958 р.  

8 Ibid., листи А. Жука до К. Лисюка, 14 і 22 вересня 1958 р.  

9 Ibid., лист А. Жука до К. Лисюка, 23 вересня 1958 р. 

10 Ibid.

11 З розмови проф. І.-П. Химки з о. Остейм-Дзеровичем, Відень, 17 червня 1992 р.  

12 З розмови автора з о. І. Хомою, Рим, вересень 1992 р.



Джерело

На початок

 (голосів: 1)

Автор: Admin 26 вересня 2016 | Переглянуто: 503 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ