Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Господарство землеробських суспільств на території України в епоху енеоліту
До питань господарства енеолітичних племен дослідники зверталися протягом усього їхнього вивчення. Кожного разу із нагромадженням нових даних висловлювалися різні думки щодо характеру основних форм діяльності та переваги однієї над іншою. Останнім часом практично не виникає сумніву, що населення лісостепової смуги території України належало до одного землеробсько-скотарського господарчо-культурного типу. Природні умови лісостепу відповідали осілому способу життя, надаючи в розпорядження людини родючі ґрунти для заняття землеробством, ліс – для будівництва, опалення та інших господарських потреб, пасовища – для худоби. Густа мережа великих і малих річок, струмків забезпечувала населення водою, а також правила за транспортні артерії.
 
 
Правобережний Український лісостеп займає Волинську, Хотинську та Подільську височини, де превалюють вертикальні ландшафти, а також Придніпровську височину, що сформувалася за умов підвищеного рельєфу на кристалічних породах Українського щита. Переважають типові чорноземи та сірі лісові ґрунти, що утворилися під широколистяними лісами. Дослідники відмічають, що в середню і пізню фази голоцену в лісостепу були широко розповсюджені соснові та широколистяні ліси, які на вододілах чергувалися з ділянками степу. У Правобережному лісостепу широколистяні та соснові ліси утворювали угруповання типу борів і субборів. Соснові розташувалися здебільшого по піщаних терасах річок, схилів ярів та балок. Широколистяні складалися з дуба і граба, з домішкою берези, ясеня, клену тощо. На території західного лісостепу був розповсюджений 65нс. Чагарниковий ярус утворювали такі рослини, як ліщина, жостер, крушина, калина, кизил тощо. Зволожені ділянки річок займали вільха та верба. Лісистість між Дністром і Дніпром у первісному вигляді становила близько 50 %, тоді як зараз лише приблизно 11 %. Щодо клімату, то, на думку дослідників, в інтервалі між 6000 і 4200 років тому, власне за час існування енеолітичних культур, спостерігається пізньоатлантичний кліматичний оптимум, який захопив і початок суббореального періоду. Клімат тоді був дещо прохолодніпшй влітку, тепліший взимку і більш вологий, ніж сучасний, що й сприяло розповсюдженню широколистяних лісів у долинах Дністра, Південного Бугу і Дніпра. В степовій зоні, зокрема в межах ареалу буджацьких типчаково-ковильних степів, де в IV тис. до н. е. мешкало населення культури Болград-Алдень, внаслідок покращання умов від зволоження територій область розповсюдження різнотравно-злакової рослинності поширилася на південь. Отже, склалися кліматичні умови, сприятливі для господарчої-діяльності, зокрема землеробства і скотарства (Кременецкий К. В. Палеоэкология древнейших земледельцев и скотоводов Русской равнины. – М., 1991. – С. 64.).
Останнім часом більшість дослідників вважає, що серед галузей господарства у енеолітичних племен лісостепу основним було землеробство. Але на думку Г. Ф. Коробкової, що ґрунтується на співвідношенні знарядь праці, притаманних тій чи іншій галузі, та співвідношенні фауністичних залишків свійських тварин та диких в комплексах окремих поселень, в окремих районах розповсюдження трипільської культури існувало шість варіантів господарства з переважанням тієї чи іншої галузі: землеробсько-скотарський, скотарсько-землеробський, скотарсько-мисливсько-землеробський, скотарсько-мисливський, скотарський, мисливсько-скотарський (Коробкова Г. Ф. Хозяйственные комплексы ранних земледельческо-скотоводческих обществ юга СССР. – Л., 1987. – С. 212–215.). Звичайно не виключено, що на окремих поселеннях у певні періоди трипільці могли віддавати перевагу скотарству чи полюванню, які за співвідношенням знарядь праці, знайдених на поселеннях, превалювали над землеробством, але цей фактор може й не відбивати реальної ситуації. Розтинання туш тварин та обробка шкір відбувалася на поселенні, і тому знаряддя праці (ножі, скребки) лишалися тут, а землеробські (серпи) губилися чи викидалися (ламані) в полі. Крім того, частина землеробських знарядь, принаймні орних, виготовлялась, мабуть, з дерева і не збереглася. Більша чи менша кількість знарядь праці, пов’язаних із скотарством, знайдених на поселеннях, може лише свідчити про розміри стада, а не про переважання скотарства над землеробством. Щодо випадків, коли мисливської фауни було більше, ніж свійської, то це може бути пов’язано із зменшенням домашнього стада внаслідок історичних, екологічних обставин чи епідемій, коли поповнення м’ясного раціону мало відбуватися за рахунок полювання. Отже, треба гадати, що осілий спосіб життя, тяжіння поселень до родючих ґрунтів, землеробські знаряддя, застосування маси полови при будівництві можуть свідчити, що на всіх етапах і на всій території розповсюдження трипільського населення основою господарства було землеробство, яке, незважаючи на недороди в окремі роки, надавало сталих засобів до існування. Що ж до скотарства, то воно, на думку С. М. Бібікова, розвивалося гармонійно з землеробством, забезпечуючи останнє тягловою силою, а населення – м’ясною їжею.
Землеробство. Тривалий час вважалося, що землеробство енеолітичного часу було примітивним, мотичним, проте з нагромадженням нових даних з’явилися підстави для перегляду цієї думки. Зокрема, С. М. Бібіков, вважаючи, що вручну неможливо було обробити порівняно великі площі під зернові культури, розглядав землеробство трипільців як екстенсивне, польове, мотичне із застосуванням примітивної сохи, яку тягли бики. Пізніше він схилився до думки, що землеробство було екстенсивним, польовим, орним (Бибиков С. Н. Хозяйственно-экономический комплекс развитого Триполья // СА. – 1965. – № 1. – С. 52.). Сьогодні таке визначення сприймається більшістю дослідників. Таким самим вбачається і землеробство культури Болград-Алдень (Бибиков С. Н., Субботин Л. В. Памятники культуры Гумельница на территории УССР. – С. 267.). Для рихлення ґрунту застосовувалися рогові (можливо, й дерев’яні) рала, суковатки, а для розбивання грудок – рогові й кам’яні мотики. За палеоботанічними визначеннями, трипільці сіяли три види пшениці (одно- і двозернянку, спельту), ячмінь (плівчастий, голозерний), просо, бобові (Янушевич 3. В. Культурные растения Юго-Запада СССР по палеоботаническим исследованиям. – Кишинев, 1976.). Саме такий набір культурних рослин був характерний і для носіїв культури Болград-Алдень та культури лійчастого посуду.
Питання розвитку первісного землеробства найкраще розроблено для трипільської культури. Пріоритет у цьому належить С. М. Бібікову. На прикладі пам’яток Середнього Подніпров’я йому вдалося показати значення землеробства в житті трипільців, зробивши деякі розрахунки. Виходячи з біологічної норми вживання рослинної їжі, врожайності культивованих злаків, визначається, що для забезпечення однієї людини рослинною їжею треба було засівати близько 0,3 га площі, або 2 га на сім’ю. Звичайно, такі площі в короткі передпосівні строки навряд чи можна було б підготувати, застосовуючи мотики; необхідні були б ефективніші способи рихлення ґрунту, а саме за допомогою примітивних рал. Щодо форм використання землі, то тут С. М. Бібіков схиляється до припущення на користь перелогу і залежі, коли відповідний колектив повинен був мати кілька земельних ділянок, з яких одні засівалися, а інші лишалися для природного відновлення родючості ґрунту. Палеодемографічні розрахунки на базі вихідних даних, запропонованих С. М. Бібіковим, було зроблено останнім часом для трипільських пам’яток кінця середнього – початку пізнього етапу Буго-Дніпровського межиріччя. Зокрема, було визначено зони землеробства ряду поселень. Для найменших з них з населенням до 200 чоловік (Мошурів) така зона мала становити близько 200 га, а для найбільших, з населенням до 14 тис. чоловік (Тальянки), – близько 12 тис. га. Спочатку, враховуючи лісистість регіону (50 %), використовувалися вільні від лісу ділянки, а згодом посівні площі розширялися за рахунок вирубаного лісу. Значною була потреба у лісі, який використовувався для будівництва, опалення, приготування їжі, керамічного виробництва тощо. За розрахунками можливої площі, на якій міг бути вирубаний ліс, навколо кожного поселення визначились зони господарської діяльності їхніх мешканців, які включали землеробські угіддя, випаси худоби та ділянки заготівлі кормів. Для різних за розмірами поселень радіус цих зон становив від 1 до 9 км. Поступове виснаження ґрунтів, вирубка лісу поблизу поселень з часом змушували їхніх мешканців до переселення. Час існування поселення на одному місці визначається періодом життя двох поколінь, тобто близько 50 років. Отже, переселяючись з місця на місце, трипільці в процесі господарчої діяльності поступово вичерпали природні ресурси регіону, принаймні у Буго-Дніпровському межиріччі. Вони були першими, хто завдав відчутної шкоди лісам південної смуги Буго-Дніпровського лісостепу.
Збирання врожаю відбувалося за допомогою крем’яних серпів. На ранньому та середньому етапах існування трипільської культури це були серпи з кількох коротких пластин, вкладених під кутом у вигнуту основу з рогу або дерева, а на пізньому – часто використовувалися довгі крем’яні пластини. За експериментальними даними, крем’яні серпи були досить ефективними, за продуктивністю праці відповідали мідним і лише вдвічі поступалися сучасним залізним (Коробкова Г. Ф. Древнейшие жатвенные орудия и их производительность // СА. – 1978. – № 4. – С. 48–49.). Для обмолоту зерна застосовувалися молотильні дошки. Вкладиші для цих знарядь виявлено на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінничині. Мабуть, вони також є на інших поселеннях, але не згадуються дослідниками, оскільки більшість колекцій не мають трасологічних визначень.
Зберігалось обмолочене зерно в спеціальних посудинах великих розмірів, які отримали назву зерновиків (їхня висота іноді сягає їм), а також у зернових ямах із стінками, обмащеними глиною і обпаленими.
Зерно розмелювали за допомогою кам’яних зернотерок, що є досить численною категорією знахідок на всіх поселеннях. Виготовлялись зернотерки з граніту, пісковику тощо, складалися з нижнього каменю – плити і верхнього – розтирача.
Тваринництво. Досить розвиненим у землеробських племен було тваринництво. За даними остеологічних визначень, стада більшості ранньотрипільських поселень складалися здебільшого з великої рогатої худоби; були також свині, дрібна рогата худоба (вівці, кози), коні. Є випадки (Лука-Врублевецька, Солончени І), коли в стаді переважали свині. На середньому етапі пріоритет був також за великою рогатою худобою, але на друге місце все частіше виходить дрібна рогата худоба, витісняючи свиню. Це стосується пам’яток Молдови (Нові Русешти), Побужжя (Сабатинівка І, Березівська ГЕС), Середнього Подніпров’я (Халеп’я, Коломийщина II) і Буго-Дніпровського межиріччя (Володимирівна). Зважаючи на те, що всі ці поселення тяжіють до південної смуги лісостепу, можна думати, що в цій екологічній зоні розведення дрібної рогатої худоби було більш раціональним, а можливо, така ситуація склалась під впливом населення степу. Говорячи про пам’ятки сабатинівського типу першої половини середнього етапу у Південному Побужжі, К. К. Черниш відмічає, що тоді саме, мабуть, існували зв’язки зі степом. З цим пов’язується розповсюдження на трипільських пам’ятках кам’яних булав і скіпетрів у вигляді стилізованої голови коня. їх знайдено на поселенні Березівська ГЕС у Побужжі, а також далеко на заході у Хабешешті І. Йдеться навіть про інфільтрацію степового населення у трипільське середовище. На пізньому етапі географія пам’яток, де друге або навіть перше місце посідає дрібна рогата худоба, розширюється. Вони відомі не тільки в степовій зоні (Усатове), а й далеко на півночі у Київському Подніпров’ї (Сирець), Східній Волині (Троянів, Паволоч) і у Верхньому Побужжі (Сандраки). Всі згадані пам’ятки — найпізніші в системі Трипілля, тобто належать до того часу, коли степовики, вочевидь, починають інтенсивно проникати у лісостеп, впливаючи на господарську діяльність трипільців. Щодо племен усатівського типу в Північно-Західному Причорномор’ї, то в них із переселенням у степ взагалі відбувається перехід до пріоритетного розведення дрібної рогатої худоби. Свиня хоча й залишається в стаді як індикатор осілості, проте, на думку дослідників, її розведення господарчого значення не має. Кінь практично на всіх поселеннях трипільської культури посідає четверте місце і лише на усатівських займає третю позицію. У племен носіїв культури Болград-Алдень здебільшого переважну більшість складає дрібна рогата худоба, на другому місці — велика, на третьому — свиня і на четвертому — кінь. Це й не дивно, бо територія цього населення розташовувалася в степовій зоні. За даними палеозоології, за своїм складом стадо у носіїв культури лійчастого посуду було подібне до трипільського. Завжди переважає велика рогата худоба, потім ідуть свиня, мала рогата худоба і кінь. Таке ж стадо і в населення, що представляє культуру кулястих амфор.
Щодо форм ведення скотарського господарства племенами носіїв трипільської та інших споріднених культур, то воно мало придомний характер. Лише в усатівців можливе було відгонне або випасне скотарство. Використовувалася худоба як тяглова сила, джерело отримання м’ясної їжі, вовни та шкір. Відкритим залишається питання наявності молочного напряму господарства, про можливість існування якого свідчать знахідки посудин з численними дірочками в стінках, так званих цідилок, на ранньотрипільських (Нові Русешти І), усатівських поселеннях та пам’ятках культури лійчастого посуду. Одні вчені вважають, що цідилки могли використовуватися для переробки молока, вироблення сиру, інші — для відділення меду від сотів чи проціджування отруйних напоїв.
Важливою галуззю господарства було мисливство. Кістки диких тварин трапляються на всіх поселеннях, але відсоток їх відносно свійських коливається дуже сильно. На більшості ранньотрипільських пам’яток він наближається до 50 %, а на деяких навіть перевищує (Бернашівка, Лука-Врублевецька, Кормань, Голеркани). Полювали трипільці на м’ясних і хутряних звірів. Основними промисловими тваринами були благородний олень, дикий кабан, косуля, лось. Серед хутряних — бобри, борсуки, куниці, видри, зайці. Переважна більшість кісток диких тварин, виявлених на поселеннях, належить м’ясним, бо на них полювали, очевидно, частіше, щоб забезпечити м’ясний раціон; туші їхні оброблялися на поселенні, тоді як туші хутряних тварин після зняття хутра могли викидатися за межами поселень. На середньому та пізньому етапах на поселеннях, ближчих до степової зони, питома вага полювання, за остеологічними даними, зменшується. Так, на поселеннях Коломийщина II у Подніпров’ї та Володимирівна у Побужжі кістки диких тварин становлять лише 15—19 %, тоді як на інших досягають 50 % або й більше. Найменше значення полювання мало в господарстві усатівців, де кістки диких тварин становлять лише 9 %. Умови для полювання тут були мейш сприятливі, ніж у лісостепу: полювати можна було лише в долинах річок, уздовж яких простягалися ліси. Серед мисливської здобичі крім уже згаданих тварин трапляються тур, ведмідь, а на поселеннях усатівського типу (Маяки) — дикий осел і навіть лев. Полювали також на птахів. Найчастіше знаходять кістки качок, гусей, сірих журавлів, сарича; крім того, на лісостепових поселеннях — кістки тетері, а на степових — дрофи і стрепета.
Розповсюджені були рибальство і збиральництво. Про наявність першого свідчать знахідки риболовних гачків, виготовлених з міді та кістки, глиняних грузил до сіток, а також кісток та луски риб (щуки, сома, сазана, вирізуба, судака) на поселеннях. З річок добували молюсків, скупчення стулок яких дуже часто знаходять в культурному шарі поселень та в господарчих ямах. У лісах збирали лісові горіхи, кизил, глід, терен, дикі груші, яблука, вишні, виноград. Не виключено, що деякі фруктові рослини вже культивувалися трипільцями, зокрема слива, алича, абрикос, які потрапили до них з Малої Азії й Балкан, а також виноград.
Не виключено, що було розповсюджено збирання меду і воску диких бджіл. На поселеннях Вулканешти II і Лопацика культури Болград-Алдень знайдено керамічні вироби конічної форми із стінками, вкритими проколами, які вважаються димарями, що застосовуються у бджільництві. Побічним свідченням існування останнього є визначення Н. В. Риндіної, що мідна сокира з Березівської ГЕС була відлита по восковій моделі в гумельницьких районах Подунав’я. Отже, мабуть, і трипільці були знайомі з бджільництвом. Зважаючи на те, що пізніше, в добу Київської Русі, основними предметами експорту населення лісостепу були хліб, хутра, мед і віск, не виключено, що й трипільці мали їх за основні предмети обміну, зокрема на худобу. Чи не тому на поселеннях, ближчих до степу, так мало важило мисливство, що нестачу в раціоні м’ясної їжі вони компенсували не за рахунок полювання на диких тварин, а за рахунок надходження свійської худоби в процесі обміну.
Серед домашніх промислів слід назвати обробку шкір, прядіння, ткацтво, виготовлення одягу, взуття. Про існування цих промислів свідчать знахідки на поселеннях крем’яних скребків, кістяних і рогових проколок, мідних шил, керамічних прясел до веретен, важків до вертикальних ткацьких верстатів. Відбитки тканин на денцях посудин свідчать про наявність простого, репсоподібного та візерунчастого плетіння.
Розвиненою була обробка рогу, кістки, каменю, дерева. З рогу і кістки вироблялися мотики, клювці, бойові молоти, рала, проколки, лощила, кинджали. З різних порід каменю та кременю — зернотерки, сокири, ножі, скребачки, серпи та інші знаряддя, що були у вжитку. Первісні майстри вміли різати, пиляти кістку й ріг, шліфувати і свердлити камінь, рубати і колоти дерево. Важливе місце в господарстві займали добування кременю та його обробка. Населення, що представляло трипільську культуру та культури Карпатського басейну, використовувало кремінь з покладів Волині та Верхнього і Середнього Подністров’я, який брали з поверхневих виходів і штолень. Останні відомі в Середньому та Верхньому Подністров’ї. Мешканці поселень культури Болград-Алдень найчастіше користувалися добруджським кременем. Первинна обробка кременю відбувалася на місці добування, про що свідчать численні майстерні. У вигляді напівфабрикатів він доставлявся на поселення, де й виготовлялися знаряддя праці. Кремінь був важливим продуктом обміну і розповсюджувався на значні відстані від родовищ.
Особливими галузями господарства, які вимагали спеціальних знань і досвіду і, на думку С. М. Бібікова, були вже ремісничими виробництвами, ставали гончарство, литво та металообробка. Про ремісничий характер гончарного виробництва можуть свідчити відповідна стандартизація форм посуду, існування гончарних горнів та гончарних центрів. Горни, виявлені на кукутенських та трипільських поселеннях Фрумушика І, Веселий Кут, Валя Лупулуй, Жванець-Щовб, Костеніти IX, мали розвинену двох’ярусну конструкцію і давали можливість виробляти дзвінкий посуд. Наявність у Жванці семи двох’ярусних печей дає змогу говорити про існування тут гончарного центру, який обслуговував, очевидно, не лише це поселення, а й більш широкий район.
Не менше, а мабуть, більше навичок і знань вимагали литво та металообробка. Про наявність цих виробництв можна говорити у контексті розповіді про трипільську культуру і культуру Болград-Алдень, які були найближче до металургійних центрів Балкан. Через брак власних родовищ міді населення — представники цих культур спочатку користувалось, очевидно, металевими речами, одержаними в процесі обміну. Не дивно, що на ранньому етапі серед знахідок переважають прикраси і дрібний виробничий інвентар (шила, риболовні гачки). Але, на думку дослідників, уже ранні трипільці оволоділи ковальськими прийомами обробки міді, а саме — витяжкою, плющенням, вигином, рубкою, тисненням, обточкою, шліфовкою. На середньому етапі до ковальських операцій додаються плавлення Міді і литво спочатку в однобічні, потім у двобічні форми і зміцнення робочих частин знарядь праці холодним проковуванням, що дало можливість остаточно осмислити переваги металу, оскільки при такій обробці мідь набуває твердості, значно вищої за камінь (Рындина Н. В. Древнейшее металлообрабатывающее производство Восточной Европы. — М., 1971. — С. 136—141.). Саме тоді набувають розповсюдження важкі виробничі знаряддя — для рубання і розколювання дерева, незамінні при будівництві. Свідченням зародження місцевого мідноливарного виробництва у населення носіїв культури лійчастого посуду є знахідки уламків глиняних тиглів на поселенні у Цмільові в Польщі.
До пізнього етапу трипільцями було освоєно всі відомі для первісності прийоми обробки міді. Є. М. Черних відмічає для цього часу два великих центри металообробки. Один з них — софіївський у Середньому Подніпров’ї — користувався тільки металургійно чистою міддю Балкано-Карпатського району. Другий — усатівський, де виявлено лише декілька предметів з металу Балканського поводження, а переважна більшість — із кавказьких миш’яковистих бронз. Аналіз металу та типологічне порівняння трипільських і кавказьких металевих предметів свідчать, що до трипільців надходили готові металеві вироби з Кавказу (Черных Е. Н. История древнейшей металлургии Восточной Европы. — М., 1966. — С. 70—71; Черных Е. Н. О древнейших очагах металлообработки Юго- Запада СССР // КСИА АН СССР. — 1970. — Вып. 173. — С. 23—31.).
Щодо транспортних засобів землеробів Українського лісостепу, то можна впевнено говорити про використання у трипільців саней, запряжених одним чи двома волами. їхні моделі є досить розповсюдженими знахідками при розкопках поселень середнього та пізнього етапів Буго-Дніпровського межиріччя (Тальянки, Майданецьке). Відомі вони й у Середньому Подніпров’ї (Євминка), Ці моделі передають кузов у вигляді чаші, до якої знизу приліплено полози, а спереду, під вінцями, — голівки одного чи двох запряжених бичків. Про наявність колісного транспорту відомостей мало. Останнім часом на поселенні біля с. Ворошилівка на Вінниччині знайдено зооморфну фігурку з проколами у ногах і невеличкі глиняні пряслиця, які С. О. Гусєв інтерпретує як коліщата. Про використання коня як тяглової сили або для верхової їзди відомостей поки що немає. Оскільки трипільські поселення, та й поселення інших синхронних землеробських культур, тяжіли до малих і великих водних артерій, треба гадати, що в них міг бути розвинутий водний транспорт у вигляді човнів та плотів, але, на жаль, ці засоби пересування не збереглися в натурі і не відображені у трипільській пластиці.

Давня історія України. – Т. 1: Первісне суспільство / Головний редактор П.П. Толочко. - К.: Наукова думка, 1997. - 560 с. (С. 309 – 317).


 (голосів: 1)

Автор: Admin 17 вересня 2016 | Переглянуто: 460 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ