Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Господарство та побут скотарів на території України в епоху енеоліту
Степові простори України, що входили до широкої смуги євразійських степів, за енеолітичної та ранньобронзової доби були одними із центрів становлення спеціалізованого скотарського господарства та рухливого способу життя. Скотарський напрям господарства стає тут провідним аж до середньовіччя. Він формує певний побут, культуру та систему релігійно-міфологічних уявлень людей, суттєво змінює соціальну структуру, стверджуючи патріархальні сімейні відносини, визначає специфіку етнокультурних процесів, зрештою, долю стародавніх господарських угруповань. Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням великих спільностей за досить короткий час.
Виникнення суто скотарського господарства, основи якого були закладені ще за доби неоліту племенами маріупольської спільності, було зумовлене, з одного боку, природними та кліматичними умовами, а з іншого – загальним рівнем розвитку населення.
Степові простори неоднорідні за фізико-географічним та геоботанічним районуванням. Тут простежуються зональні відмінності щодо рослинності, водних ресурсів та кліматичних умов. Лісостепова смуга, що прилягає до степової з півночі, за всіх часів характеризувалася більшою вологістю та переважанням лугових степів. Типові степи відзначаються злаковою рослинністю, кількість якої зростає у південному напрямку. Сучасний степ поділяється на три головні зони: на півночі – різнотравно-типчаково-ковильна, нижче – типчаково-ковильна, на самому півдні – пустельна та полинно-злакова. У долинах та байраках ростуть ліси. Хоча сучасний степ і степ доби енеоліту та ранньої бронзи подібні в основний рисах, ототожнювати їх треба з великою осторогою, враховуючи різні кліматичні коливання, які вносили значні корективи в життя давнього населення.
Згідно з існуючими даними, енеолітична доба збігається з другою половиною атлантичного періоду голоцену (6000–4500 рр. тому), сприятливою для господарської діяльності. Саме на цей час припадає природно-кліматичний оптимум. За даними палінологів, палеоботаніків та палеогрунтознавців, він характеризувався підвищенням вологості клімату, мезофітизацією трав’яного покриву степів, розширенням площі лісів у долинах річок, більш різнобарвним, різнотравно-злаковим рослинним світом, що спричинилося до значного згладжування різниці між степом і лісостепом. Середньо-липнева температура, за підрахунками К. В. Кременецького, була на 2° нижчою за сучасну, а середньосічнева, навпаки, – вищою. Опадів випадало на 120–150 мм більше, ніж тепер. На південь поширились широколистяні ліси, які росли уздовж річкових заплав, на піщаних ґрунтах росли соснові.
Саме цей сприятливий кліматичний період позначений становленням та початковими фазами розвитку найдавнішого пастушого господарства, засновником якого можна вважати племена скелян- ської культури. З ними було пов’язане перше широке освоєння степових просторів аж до Дунаю. Щоправда, воно було, на наш погляд, зумовлене не стільки суто господарчою необхідністю, тобто розширенням пасовищ, скільки потребою в торгівлі, в обміні із землеробським населенням Карпато-Балканського регіону. Зокрема, їх цікавили мідні вироби та сировина для власної металообробки. Попри можливу напружену демографічну ситуацію, спричинену перенаселенням річкових долин під час природно-кліматичного оптимуму, пастуші групи, очевидно, мали достатньо власних пасовищ. Адже перехід до певних форм рухливого скотарства не був тоді поголовним. На користь цього говорить наявність незначної кількості пам’яток. Про поселення скелянської культури відомо небагато. На Нижньому Доні це залишки IV шару поселення Роздорське, а на теренах України відповідний шар поселення Стрільча Скеля в Надпоріжжі. Даних про склад худоби також маємо мало. Визначення кісток тварин із Стрільчої Скелі здійснювалося без шарової диференціації. А даних із Роздорського взагалі бракує. Лише в Чаплинському могильнику було зроблено визначення кісток свійських тварин, знайдених у закладках або в заповненні могильних ям чотирьох поховань. За твердженням І. Г. Підоплічка, це зуби вівці або кози в трьох похованнях та тазові кістки свійського бика в одному. Про знайомство скелянського населення з конем та про його роль у їхньому житті свідчать кам’яні скіпетри, зокрема з похованням біля с. Суворове на Одещині. На них В. М. Даниленко та Д. Я. Телегін навіть убачають зображення примітивних вуздечок. Це дало їм підставу відносити появу найдавніших вершників до середини IV тис. до н. е. (Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – С. 92–106.). Для доказу цієї гіпотези деякі речі трактуються як деталі вузди. Як псалії розглядаються так звані цурки – кістяні або рогові вироби у вигляді довгастих сплощених стрижнів довжиною 18–20 см та шириною 1–2,2 см з прямокутним або напівкруглим боковим виступом з отвором. Але питання появи найдавнішого вершництва досить дискусійне, що має як прихильників, так і противників. Крім того, потребує науково аргументованого вирішення проблема доместікації коня взагалі. Останні дані свідчать, що цей процес міг початися вже за часів господарювання населення маріупольської спільності на степових та лісостепових просторах від Дніпра до Волги – корінної території існування диких коней (Бібікова В. І. До історії доместикації коня на південному сході Європи // Археологія. – 1969. – Т. 22. – С. 55–67; Васильєв И. Б. Энеолит Поволжья. – С. 66–73.). У нас немає підстав заперечувати наявність у скелянського населення прирученого коня, який використовувався насамперед для поповнення м’ясного раціону. Але важко сказати, яке місце він займав у складі стада та яке значення мало мисливство на дикого коня, оскільки бракує надійних зоологічних критеріїв розмежування обох форм. У цілому ж можна стверджувати, що у найдавнішого пастушого населення скелянської культури склалося таке стадо, яке при переважанні того чи іншого виду худоби було прикметним для степового скотарського населення протягом багатьох віків. У них з’явилися перші отари овець, коні, на вододілах і в долинах випасалася велика рогата худоба, для нагляду за якою використовувалися собаки.
Незначні остеологічні матеріали верхнього шару поселення Середній Стіг (м. Запоріжжя) засвідчують наявність у господарстві стогівського населення бика, коня, вівці, кози та свині. Щоправда, вони недостатні для визначення характеру ведення господарства, оскільки всі види свійських тварин представлені 1–2 особинами, за винятком вівці та кози (загалом 9). Можна вважати, що стогівці Подніпров’я вели менш рухливий спосіб життя, ніж окремі групи більш раннього скелянського населення. По-перше, тому що вже не існувало головного економічного стимулу у відносинах із карпато-балканськими землеробами – затухли й зникли їхні металургійні осередки, по-друге, основними стали контакти із безпосередніми сусідами в лісостеповій смузі Правобережжя – трипільськими громадами останньої чверті IV – початку III тис. до н. е., котрі на той час переживали розквіт і могли задовольняти скотарів своєю продукцією через обмін. У Подніпров’ї відомо значно більше поселень стогівської культури, ніж скелянської. Це верхній енеолітичний горизонт Стрільчої Скелі, другий шар Середнього Стогу, Кодачок та деякі інші. Важливим аргументом на користь осілості стогівців є наявність ґрунтових могильників (Огрінь).
Населення квітянської культури, очевидно, мало багато спільного в господарстві з племенамй неолітичної азово-дніпровської культури, зберігаючи певний консерватизм. І. Ф. Ковальова вказує на існування у цього населення жертовних поховань великої рогатої худоби. Остання, ймовірно, займала провідне місце у стаді. Відомі речі, виготовлені з грифельних кісток коня. Даних про фауністичні залишки із поселень немає, та ці останні практично і не вивчені. Щсідо південних сусідів квітянського населення – нижньомихайлівців – можна сказати, що їхнє стадо складалося здебільшого із дрібної рогатої худоби. Зокрема, остеологічні залишки з нижнього горизонту Михайлівського поселення, єдиного поки що дослідженого, дають змогу твердити, що перевага надавалася вівці та козі – 65,5 % загальної кількості особин свійських тварин, на другому місці бик – 16,3 %, потім ідуть кінь та свиня – по 7,3 %. Залипши кісток свійського бика, корови та вівці або кози зафіксовані у тризнах ряду підкурганних нижньомихайлівських поховань у Подніпров’ї та на р. Молочній . Наявні свідчення про переважання у стаді нижньомихайлівського населення дрібної та великої рогатої худоби відповідали умовам життя людей на півдні степової смуги між Доном та Дунаєм, де природно-кліматичні умови сприяли розведенню насамперед овець, а на долинних річкових пасовищах випасали корів, биків та кіз.
Особливістю господарства населення дереївської культури середньостогівської спільності, котре займало південну частину лісостепової смуги з різнотравними та луговими степами, на думку багатьох дослідників, було конярство. Про це свідчать фауністичні комплекси з поселень, серед яких найвідомішим є Дереївка на Кіровоградщині. За підрахунками В. І. Бібікової, в Дереївці кінь складав 55,7 % загальної кількості особин свійських тварин. Друге місце займав бик (20,6 %), третє – дрібна рогата худоба (14,4 %), останнє – свиня (9,3 %). Близьке співвідношення свійських тварин у стаді було і в інших енеолітичних племен, Що проживали в подібних природно-кліматичних умовах. Це передусім стосується репінців на Середньому Доні. Як і дереївці, вони мали достатньо довготривалі поселення та ховали небіжчиків у грунтових могильниках. Щоправда, частина репінців, котрі почали мігрувати з Дону в степи України, перейшла до курганного обряду. Про господарство цих груп відомостей мало. Не виключено, що вони стали розводити овець у сприятливіших для цього типчаково-ковилових та полинно-злакових степах.
На думку В. І. Бібікової, у дереївців переважали напівтовстоногі середні та малорослі коні, близькі до сучасних киргизьких. Вони були трохи більші за тарпанів. Але траплялися і тонко- та товстоногі, а також високі на зріст, до 144 см у холці. Дереївці використовували коней в основному для доповнення до м’ясного раціону. При їх забої існував штучний відбір, про що свідчить переважання на досліджених поселеннях кісток молодих і дорослих самців при мінімумі кісток самок та відсутності кісток старих особин. Деякі дослідники вважають, що дефеївські коні були пристосовані також до верхової їзди у зв’язку з необхідністю випасу табунів. Як і для скелянського часу, доказом наявності вершництва у дереївців виступають вироби із відростків оленячого рогу з отвором, які трактуються, зокрема Д. Я. Телегіним, як однодірчасті псалії. Щоправда, цей погляд розділяють не всі дослідники.
Важко щось сказати про характер господарства животилівсько-вовчанського населення. Але очевидно, що для міграцій найпристосованішими були вівці, підтвердженням чому слугують часті знахідки овечих астрагалів у похованнях.
Таким чином, за енеолітичної доби, яка збігалася з природно-кліматичним оптимумом, степова смуга та південь лісостепу України були освоєні населенням, визначальну роль у господарстві якого почав відігравати той чи інший тип скотарства. У південній смузі степів перевага надавалась вівчарству, в північній та в долині Дніпра – розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу – конярству, що відповідає трьом моделям скотарського господарства, запропонованим російським дослідником В. П. Шиловим. Це осіле конярство, осіле розведення великої рогатої худоби та кочове вівчарство, котрі визначалися навколишнім середовищем та характером рослинного покриву. Щоправда, немає достатніх підстав уважати, що за енеоліту існувало кочове скотарство. Визначення типу ведення енеолітичним населенням скотарського господарства – досить важке завдання, що зумовлено цілим рядом обставин, часто не залежних від археологів. Ось деякі з них. Відсоткове або кількісне співвідношення кісток або особин того чи іншого виду худоби на поселеннях ще не є свідченням його місця у стаді. Вагоміше значення мають підрахунки виходу м’ясної продукції, особливо в тих випадках, де переважають кількісно вівці. Останні могли і не бути основним джерелом м’яса, як це показують, наприклад, дані по господарству усатівців. Якщо в останніх дрібна рогата худоба значно переважала за кількістю особин і кісток, то щодо поповнення м’ясної їжі вона посідала лише третє місце після великої рогатої худоби та коня. Аналогічна картина, очевидно, була і у нижньо-михайлівців. Не менш важливим є визначення характеру відтворення стада – простого чи розширеного – та часу існування того чи іншого поселення, приблизної чисельності його мешканців і можливого споживання ними скотарської продукції. Скажімо, у Дереївці особини коня становлять значний відсоток щодо інших видів свійської худоби, але водночас це всього 44 коня на досить довготривалому поселенні, де, очевидно, далеко не всі вони були прирученими. На жаль, поки що у вітчизняній літературі бракує комплексних ґрунтовних розробок на цю тему, а отже, і наші уявлення про характер та типи скотарського господарства первісного населення поверхові. Не виключена, наприклад, належність дереївців до примітивних землеробів. Складність же класифікації скотарства спричинена етнографічними матеріалами, де представлено таке розмаїття форм випасу та утримання худоби, що визначення способу життя скотарського первісного населення України за археологічними матеріалами уявляється проблематичним. На наш погляд, певні паралелі на загальному рівні та деякими іншими пастушими племенами Африки можна провести з нуерами.
У цілому можна стверджувати, що протягом енеолітичної доби в степах України почали розвиватися основні типи скотарського господарства, які ще не набули рухливих напівкочових чи кочових форм, відомих пізніше. Згідно з розробками К. П. Бунятян, найпоширенішими, ймовірно, були відгінна та відгінно-стійлова форми утримання худоби. Вони характеризують рухливо-осілий або осіло-рухливий спосіб життя. Найбільша рухливість худоби була притаманна нижньомихайлівському населенню, частина якого здійснювала певні сезонні переміщення. Більшість же енеолітичного населення не просувалась далеко у степи, обмежуючись прибережними річковими долинами, де відомі відносно численні більш або менш тривалі поселення та стоянки.
Суттєво змінюються умови життя за наступної доби, коли на історичній арені з’являються ямні та кемі-обинські племена. Ця доба у загальних рисах збігається із суббореальним періодом голоцену, а саме з його першою чвертю, що датується 4500–4000 рр., тобто 2500–2000 рр. до н. е. Суббореальний час характеризувався аридизацією клімату, похолоданням, ксерофітізацією трав’яного покриву степів, скороченням площ долинних та байрачних лісів. Середньорічна кількість опадів була на 50 мм нижчою за сучасну, що значно посилювало загрозу посух. Різнотравно-злакові степи змінилися злаковими та полинно-злаковими. Зменшилась обводненість річкових долин 9 . За даними відомого палеогрунтознавця І. В. Іванова,у степах порівняно з попереднім атлантичним періодом продуктивність пасовиськ знизилася на 50–60 %. У такій ситуації був закономірним перехід первісних скотарів до більш рухливих форм господарства. Виняток становили мешканці долин великих річок, зокрема Дніпра, де ще існували умови для ведення комплексного, осілого або осіло-рухливого господарства та утримання стада, в якому провідне місце посідала велика рогата худоба, тим часом як у степу значної ваги набувало вівчарство.
За даних обставин відбулося формування господарчої системи ямного населення, котре зайняло практично всі вільні екологічні ніші не лише степу, а й лісостепу, проникаючи далеко на північ. Безумовно, зміни стосувалися не тільки господарства. Трансформувалася також культура. На відміну від енеолітичного ямний культурно-господарчий комплекс стає одноріднішим, ціліснішим.
На осілий спосіб життя в долині Дніпра вказують значно переважаючі остеологічні залишки великої рогатої худоби на таких довготривалих укріплених поселеннях, як Михайлівка та Дурна Скеля. Так, у середньому та верхньому шарах Михайлівського поселення на Херсонщині велика рогата худоба становила 44,2 % особин свійських тварин, тоді як дрібна – 32,7 %, кінь – 17,8 %, свиня – 2,2 %. При цьому частина великої рогатої худоби найбільша у перерахунку на живу вагу, а друге місце займає кінь. Лише близько 5 % живої ваги давала дрібна рогата худоба. За даними палеозоологів В. І. Бібікової та А. І. Шевченко, що вивчали палеофауну Михайлівського поселення, бик ямного часу був дещо менших розмірів, ніж нижньомихайлівський, але дуже подібний до дереївського і значно відрізнявся від бика доби пізньої бронзи. У цілому він, як і енеолітичний, належить до крупної породи одного типу, близького до турів, і має такі самі за розмірами кістки, як і сучасна місцева рогата худоба, що дало підстави розглядатгі нижньомихайлівського бика як давню генетичну “підоснову” сучасної сірої української породи. Михайлівський бик крім їжі використовувався також для роботи. Це останнє підтверджується знахідками на поселенні кісток вола як тяглової тварини, котру запрягали у воза.
Вівці з Михайлівни наближаються за розмірами до сучасних туркменських овець і представлені досить крупною породою, яка була значно більшою, наприклад, від ранньотрипільської, відомої з деяких поселень. За походженням вони пов’язані з крупним азіатським диким предком.
Коні з Михайлівни ранньобронзової доби відрізнялись від енеолітичних, дереївських. Вони були високі на зріст та стрункіші, тобто належить до групи рослих коней з висотою в холці 145– 150 см, хоча є й інші.
Щодо наявності свиней у Михайлівці дослідники дійшли цікавої думки: вони були не місцевим видом, а запозиченим у сусідніх племен, котрі мали інші форми господарства.
У похованнях ямного населення представлені кістки як великої, так і малої рогатої худоби. Кістки першої значно переважають у придніпровській зоні. Стосовно кісток коня в похованнях маємо досить мало вірогідних даних, що свідчить про незначне місце у житті ямників цієї тварини, в усякому разі вона не зайняла яскравого місця в поховальному ритуалі.
Для визначення способу життя та характеру скотарства племен ямної культури важливими є топографія та насиченість похованнями їхніх курганних могильників. Картографування курганів із похованнями показує, що їх найбільше уздовж берегів річок та балок і практично бракує у відкритих степах. Особливо показове щодо першого Дніпро-Молочанське межиріччя, де було досліджено численні кургани та курганні групи і зроблено відповідні розрахунки. За даними Ю. В. Болтрика та В. В. Отрощенка, кургани ямників споруджувалися лише в найближчій, кілометровій смузі. Кургани поблизу річкових долин використовувалися ямним населенням тривалий час. Вони поступово досипалися над впускними похованнями, утворюючи цілий ряд родових та патріархально-сімейних Могильників висотою від 3 до 5–6, іноді 8–9 м. Усе це свідчить насамперед про життя ямників у річкових долинах, де у них були, очевидно, селища або тимчасові стійбища. Але враховуючи природно-кліматичні умови та активний процес росту населення, що проявилося в значній кількості поховань ямників на широких степових просторах, можна впевнено говорити про розвинутий у них відгонний тип скотарства з рухливо-осілим способом життя та сезонним утриманням стад на пасовиську. На це вказує і поява незначної кількості курганів у глибинних степових районах. Зростання рухливих форм скотарства за ямної доби було зумовлено також зникненням з історичної арени землеробів трипільської спільності. Це спричинювало екстенсивність скотарства за рахунок розширення пасовиськ і розвиток перегінного типу скотарства, що створювало умови для становлення напівкочівництва. Цьому сприяло і розповсюдження у ямних племен колісного транспорту, який використовується і в поховальному ритуалі, тобто займає важливе місце в системі релігійно-міфологічних поглядів. Відгін, як і перегін худоби, відбувався здебільшого в напрямку течії річок, у межах земель, розподілених між окремими патріархальними громадами, родами та племенами. Оскільки вільного простору, на відміну від енеоліту, практично не існувало, переділ або розширення пасовиськ могли здійснюватися за допомогою воєнних сутичок, про що свідчать поховання, в яких у тілах померлих виявлено крем’яні вістря стріл. Щоправда, посилення войовничості у ямних племен фіксується на фінальній стадії їхнього розвитку, а типові поховання воїнів з’являються лише за ранньокатакомбної доби.
Очевидно, скотарство було провідною галуззю господарства ке- мі-обинських племен, що проживали в південних степових районах та в Криму. Можливо, воно з’явилось у них не без впливу ямників. Саме перехід до певних форм рухливого скотарства визначив особливості цієї культурної групи населення, вирізнивши її серед споріднених племен Західного та Північно-Західного Кавказу, у яких з давніх часів переважала землеробсько-скотарська система господарювання. Специфіку скотарського напряму господарства корінного населення кемі-обинської культури Криму визначало проживання в гірських та передгірних районах, де особливу роль відігравали гірські пасовиська, на які сезонно переганялася худоба. Щодо складу стада кемі-обинців маємо дуже обмежені матеріали, які потребують подальшого вивчення.
Крім скотарства, що визначало спосіб життя степового населення за енеолітичної та ранньобронзової доби, певне місце у їхньому господарстві посідало землеробство. За енеолітичної доби значний відсоток необхідних для споживання продуктів землеробства у скотарів становили одержані внаслідок торгівлі та обміну з племенами землеробських культур, насамперед трипільськими. Але й вони не могли повністю задовольнити їхні потреби у цих продуктах, що змушувало самостійно займатися даною галуззю господарства. Найбільш яскраво це проявляється у населення нижньомихайлівської та дереївської культур, на поселеннях яких знайдено знаряддя праці для обробки землі та одержання хліборобської продукції: рогові мотики, товкачі, зернотерки, розтирачі. На посуді обох культур Г. О. Пашкевич виявила відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю та проса. Безумовно, на хліборобську практику тогочасного степового та лісостепового скотарського населення значний, навіть визначальний вплив мали трипільці. Нижньомихайлівці могли обробляти долинні землі, тоді як дереївці в умовах лісостепу, подібно до трипільців, могли обробляти також ділянки на плато.
Погіршення клімату в суббореальний період та зникнення розвинутих хліборобських племен трипільської культури спричинилися до розвитку в ямних племен, з одного боку, екстенсивних форм скотарства – вони розширювали пасовиська, переходили до більш рухливих типів скотарства, з іншого – через відсутність надійних партнерів – постачальників продуктів харчування – землеробства. На кераміці з поселень Подніпров’я (Михайлівна, Скеля-Каменоломня) виявлено відбитки зерен пшениці-двозернянки, ячменю, проса, м’якої та карликової пшениці. На самих поселеннях знайдено зернотерки, рогові мотики, а на Михайлівському – навіть крем’яний вкладень до серпа.
Поряд з відтворюючими формами господарства, якими були скотарство та землеробство, велику роль у житті первісного степового населення продовжували відігравати такі форми привласнюючого господарства, як мисливство, рибальство та збиральництво. Причому значення останніх у різних племен енеоліту та раннього бронзового віку було різним. В енеоліті мисливство залишалося одним із провідних занять, наприклад, у дереївців. На їхньому поселенні частка диких тварин за кількістю особин складала 45 %, а на нижньомихайлівському – всього 13 %. У ямного населення Михайлівни частка диких тварин знизилася до 11 %. Характерно, що мисливство втрачало значення саме у тих племен, де розвиток пастуших форм скотарства набував дедалі більших масштабів, загалом задовольняючи їхні потреби у харчуванні. В енеоліті перше місце серед мисливських тварин займав благородний олень, друге – дикий кабан – тварини, що полюбляють лісові хащі. У скелянського населення дуже популярними були численні прикраси з ікол вепра. У дереївців знайдено досить реалістичну глиняну фігурку цієї тварини. З рогу оленя робили мотики, клювці, із зубів – прикраси у вигляді підвісок. Часто полювали також на козулю, зайця. Серед інших тварин можна також назвати лисицю, бобра, ведмедя, вовка, борсука. Основні види диких тварин, на яких полювали різні племена в епоху енеоліту, повністю відповідають реконструйованим природно-кліматичним умовам того часу. Із настанням аридизації, скороченням долинних лісів у суббореальний період у ямного населення спостерігається підвищення уваги до суто степових диких тварин, зокрема кулана та сайгака, хоча і зберігається значення таких тварин, як олень та кабан, навіть тур.
 
Про заняття рибальством свідчить наявність на поселеннях та зрідка у похованнях не тільки кісток риб, а й рибальських знарядь: грузил на сіті, Кістяних кочедиків для їх плетіння, кістяних гачків, гарпунів тощо. Серед основних видів риб можна назвати, зокрема, сома, щуку, судака, коропових, осетра. Крім того, в річках ловили черепах, панцирі яких трапляються і на поселеннях, і в похованнях. Досить характерним заняттям для енеолітичного населення був збір молюсків. Збирали також їстівні та лікарські рослини, плоди тощо.
Завдяки мисливству, рибальству та збиральництву не тільки поповнювався харчовий раціон первісних скотарів, а й забезпечувалися потреби в хутрі, сировині для виготовлення знарядь праці та прикрас. У енеолітичного населення, окрім прикрас з ікол вепра та зубів оленя, знайдено також намиста, що складаються з ікол ведмедя, вовка та лисиці. З рогів оленя найчастіше виготовляли мотики, молоти, клювці, особливо поширені у дереївського населення. Для ямного населення раннього бронзового віку вироби з кісток диких тварин менш прикметні і представлені знаряддями з рогу оленя, прикрасами з ікол вовка, лисиці тощо.
Скотарський спосіб життя відбився на всіх сторонах існування степового населення. Худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Безумовно, найпоширенішою була обробка кістки, здійснювана всіма основними способами: пилянням, свердлінням, шліфуванням тощо. Важливе місце посідали також обробка шкір та виготовлення з них одягу, різної тари, наприклад мішків, великих та маленьких, залишки яких іноді трапляються в похованнях. Скажімо, в мішечках зберігали вохру. Можна, мабуть, говорити про існування, зокрема у ямний час, ткацтва. Крім того, розвиненим було плетіння різних циновок із спеціально оброблених рослинних волокон, стеблин. Залипши таких циновок виявлено в похованнях. Вони розстелені на дні ями та іноді прикрашені різнокольоровими смугами. Як свідчать дослідження, проведені за матеріалами з ямних поховань на р. Молочній, із рослинних волокон виготовлялися також мотузки. На них, наприклад, підвішувалися горщики із спеціально зробленими для цього виступами під горловиною. Міцніші мотузки слугували для виконання найрізноманітніших робіт.
Керамічне виробництво не набуло у степового населення спеціалізованого відособленого характеру. Посуд виготовлявся в межах окремих громад за загальноприйнятими для конкретних регіонів “стандартами” без використання гончарного круга, який ще не був відомий. Кераміка прикрашалася досить простим схематизованим орнаментом з різних відбитків гребінки, шнура, наколів та заїципів. Найбільш якісна кераміка виготовлялася нижньомихайлівцями, а згодом і кемі-обинцями. Виробництво її формувалося не без значного впливу землеробських трипільських і гумельницьких традицій, з одного боку, та кавказьких, новосвободненсько-майкопських – з другого. Ця кераміка відзначається не тільки досить добрим випалом, обробкою поверхні, іноді доведеної до блиску, що рідко орнаментувалася, а й наявністю плоского дна. .У скелянців, дереївців, квітянців та стогівців виробництво посуду мало інший характер. їхня кераміка грубіша, гостро- або округло-донної форми. Не зафіксовані поки що гончарні печі для випалу кераміки, які вже були відомі, наприклад, трипільцям. У глину при виготовленні посуду додавали товчену мушлю, пісок, шамот, рослини. За енеолітичної доби із цих домішок перевагу надавали товченій мушлі, а за ямної – піску і шамоту. Характерно, що порівняно з енеолітичним у ямний час горщики стають грубішими та примітивнішої форми. В їхній орнаментації переважають відбитки шнура, тоді як для попередніх традицій прикметними були композиції, виконані гребінкою. Щоправда, перші шнурові орнаменти з’являються у стогівців, відомі вони у дереївців та рєпінців, що дало підстави Д. Я. Телегіну пов’язувати появу та розповсюдження шнурової орнаментації саме з енеолітичним населенням України.
У веденні господарства особливу роль відігравали транспортні засоби. Про характер останніх в епоху енеоліту поки що бракує вірогідних даних. Але безсумнівним є те, що, наприклад, ске- лянські та нижньомихайлівські племена послуговувались якимись елементарними засобами. За відсутності колісного транспорту ними могли бути різного роду волокуші, а також в’ючні тварини. Перші вози нам відомі за знахідками в ямних похованнях, де вони в розібраному стані використовувалися для перекриття могил, причому колеса, як правило, укладалися по кутах, а деталі візка та дишло – над ямою. Ці останні зберігаються рідко, оскільки руйнуються при обвалах всього перекриття. Уявлення про загальний вигляд і деталі конструкції возів ямної доби маємо завдяки матеріалам із Прикубання. Новотитарівське населення, яке в той час тут проживало, складало вози поряд із могилами, що й зумовило їхню добру збереженість. Вони були досить складної та стандартної щодо розмірів та окремих деталей конструкції. Вози, що досягали 2 м у довжину та 1,5 м в ширину, робилися з окремих брусів та планок, скріплених штифтами, та мали чотири колеса. Хрестовина у центрі надавала всій конструкції жорсткості. Колеса діаметром від 45 до 60 см складалися здебільшого з трьох частин, з’єднаних дерев’яними штифтами з виступаючою ступицею. Щоб колеса вільно оберталися, їх фіксували ззовні спеціальною чекою-штифтом на кінці осі. Дишло довжиною до 4 м виглядало як рогатина, роздвоєний кінець якої кріпився до рамки. Вози мали роз’ємні борти, на які встановлювалося арочне сплетене перекриття. Дно та каркас возів покривалися розфарбованими циновками. У такі вози могли впрягатися лише воли, причому попарно, за допомогою ярма, зробленого з брусів, з’єднаних перегородками, залишки яких також знайдено при похованнях.
 
Наявність возів зазначеної конструкції свідчить про високий рівень деревообробки у ямного населення. На жаль, дерев’яні побутові речі та знаряддя майже не трапляються в похованнях, хоча з дерева виготовляли руків’я бронзових ножів, доліт, тесел, шил та, безумовно, посуд. Зрештою, рубали та обтесували численні стовбури та гілки дерев, які використовували для перекриття могил, робили поховальні ложа.
Обробка каменю та кременю була поширена протягом енеолітичного та бронзового віків. Причому за енеоліту вироби з кременю відзначалися більшою майстерністю, витонченістю. Особливо показовими щодо цього є знаряддя та зброя скелянського населення, наприклад вістря до стріл та дротиків, тесла та сокири, ножі на довгих пластинах. Дещо занепадає ця традиція у пізнішого енеолітичного населення – у нижньомихайлівців, квітянців та дереївців. За ранньобронзової доби у ямних племен крем’яні знаряддя та зброя стають грубішими, примітивнішими. До того ж зникають деякі знаряддя, зокрема тесла та долота, очевидно, витіснені бронзовими.
 
Металургія та металообробка у степового населення розглядуваних періодів позначені нерівномірністю розвитку. Наявність цих галузей виробництва спочатку відзначають у скелянського населення, яке перейняло основні навички металообробки, контактуючи з металургами розвинутих осередків Карпато-Балканської металургійної провінції наприкінці першої – на початку другої половини IV тис. до н. е. Згідно з даними Н. В. Риндіної, значну частину виробів це степове населення виготовляло із привозної сировини (з нижньо- та середньодунайського регіонів), поєднуючи технічні досягнення гумельницьких та трипільських металургів із місцевими прийомами. У похованнях скелянського населення знайдено спіральні браслети та скроневі підвіски, трубчасті пронизки та циліндричне намисто, підвіски у формі стулки мушлі, шила, трапляються сокири (могильник Петрово-Свистуново). Щоправда, цей осередок металообробки проіснував недовго, він зник разом з головними варненським та гумельницьким осередками Балкано-Карпатської металургійної провінції десь у третій чверті IV тис. до н. е.
 
Наступний етап розвитку металургії та металообробки стосується квітянців, котрі, як свідчать результати металографічних досліджень Н. В. Риндіної, започаткували самостійний, не зв’язаний із скелянським осередок металообробки в Подніпров’ї. Вихідною у даному разі була сировина із трансільванських копалень через посередництво трипільських племен середнього етапу. У квітянців з’явилися та набули поширення мідні прикраси у вигляді трубчастих та спіральних пронизок, різні обоймочки, що кріпилися до шкіряних ремінців. Двічі при похованих (у курганах Присамар’я) знайдено набори для ливарного виробництва, у тому числі і форми для сокир.
 
Подальші дані про металообробку та металургію відносяться вже до ямного часу. На Михайлівському поселенні, в шарах, залишених ямними, племенами, знайдено сопла, ступки для подріблення руди, ковадла тощо. На думку О. Г. Шапошникової та С. С. Березанської, тут розташовувалася майстерня або житло майстра, який спеціалізувався на виготовленні металевих виробів. У цей час виникають речі із штучними домішками, зокрема з миш’яком, тобто бронзові. Змінюються і джерела сировини, яка починає надходити з Кавказу. В ямних племен з’являються, за визначенням С. С. Березанської, поховання ковалів, котрі за життя спеціалізувалися виключно на обробці бронзових виробів. Але на відміну від енеолітичного та пізнішого катакомбного, ямному населенню були невідомі поховальні комплекси з ливарними формами, що породжує сумніви щодо широкого побутування у ямного населення розвинутого ливарного виробництва.
 
Значно поступається ямне населення перед енеолітичним в асортименті металевих виробів. Дуже рідкісні у похованнях, вони представлені прикрасами типу спіральних, у кілька обертів, підвісок, трубчастими рурочками, черешковими ножами листоподібної форми, чотиригранними шилами тощо. Іноді трапляються плоскі тесла та долота, провушні сокири.
 
Водночас наприкінці існування ямних племен спостерігається диференціація ремісничого виробництва. Свідченням тому є поява поховань із знаряддями та сировиною або відходами певного виду виробництва. Це дало підстави дослідникам говорити про виділення в середовищі ямників окремих осіб або груп людей, які спеціалізувалися у виготовленні зброї – луків, стріл, дротиків, косторізів, в обробці шкір та ін.
На жаль, розкрити всі сторони побуту та господарської діяльності найдавніших скотарів за даними археології неможливо. Певну допомогу у цьому може надати етнографічна наука на підставі вивчення найрізноманітніших скотарських народів світу (История первобытного общества : Эпоха классообразования. – М., 1988.).

Давня історія України. – Т. 1: Первісне суспільство / Головний редактор П.П. Толочко. - К.: Наукова думка, 1997. - 560 с. (С. 312 – 337).


 (голосів: 1)

Автор: Admin 17 вересня 2016 | Переглянуто: 707 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ