Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Енеоліт України та індоєвропейська проблема
Відомий український дослідник В. М. Даниленко підкреслював, що головне значення енеоліту як історичної епохи у тому, що з її закінченням людство перейшло до нового періоду розвитку, коли на арену історії вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. Саме археологічні пам’ятки енеолітичної доби перебувають зараз в центрі уваги дослідників, що вивчають так звану індоєвропейську проблему, яка протягом тривалого часу лишалася суто лінгвістичною, але за останні десятиріччя перетворилася в складну, комплексну наукову дисципліну, в якій одне з найважливіших місць займає археологія. До нашого часу збереглися далеко не всі мови індоєвропейської сім’ї. їх можна назвати десять: албанська, балтійська, вірменська, германська, грецька, індійська, іранська, кельтська, романська та слов’янська, що також складаються з кількох мовних підгруп, а в давнину становили певні спільності, як, наприклад, індо-іранська (арійська), балто-слов’янська та ін. Загальну схему розвитку та розпаду на діалекти колись єдиної мовної спільності лінгвісти часто зображували у вигляді генеалогічного дерева, модель якого була запропонована німецьким вченим А. Шлейхером 1863 р. В основу цієї моделі покладено тезу щодо існування на обмежених теренах носіїв індоєвропейської прамови, які з часом розселилися на обширах Євразії, розповсюджуючи свою культуру й мову. Оскільки перші дослідники вбачали близкість між санскритом (давньоіндійською мовою) та європейськими мовами, зокрема германською, то на початку XIX ст. ця спільність отримала назву індоєвропейської, або індогерманської, але перша стала в наш час найбільш вживаною, хоча німецькі дослідники віддають перевагу другій назві, зважаючи на те, що назва “індогерманська” була запропонована першою.
Звичайно, модель єдиного генеалогічного дерева мов є спрощеним схематичним зображенням складного історичного процесу, пов’язаного з виходом на світову арену конкретних народів, носіїв окремих мовних діалектів, які населяли значні простори, охопивши Європу, значну частину Азії, а в новий час — Америку та Австралію. Ця модель не є єдиною, загальновизнаною. Набула своїх прибічників так звана модель “хвилі”, яка не виключає можливості конвергентного розвитку мов із запозиченням слів та окремих особливостей. Все більшої уваги заслуговують розробки, де поєднуються кілька напрямків, у тому числі традиція генеалогічного дерева та ареального розвитку носіїв індоєвропейських мов. Останнім часом археологи займаються пошуками прабатьківщини індоєвропейців та поясненням розповсюдження окремих мов або діалектів, спираючись на власні джерела. Особливо привабливою з огляду на історію України видається гіпотеза англійського археолога Г. Чайлда щодо північнопричорноморської прабатьківщини індоєвропейців (Childe V. G. The Prehistory of the European Society. — London, 1950.). Подальший виклад концепцій прабатьківщини засвідчує, що погляд Г. Чайлда має чимало прихильників. Підсумовуючи пошуки прабатьківщини різними дослідниками, археологи з Росії М. Я. Мерперт та Є. М. Черних підкреслюють, що більшість з них тією чи іншою мірою безпосередньо стосуються території довкола Чорного моря, так званої циркумпонтійської зони, і водночас теренів степової та лісостепової України. Саме носіїв культур останньої дослідники намагаються розглядати у якості складових елементів формування індоєвропейців або їхніх окремих мовних та культурних груп. У центрі уваги при цьому частіше всього перебувають культури доби енеоліту.
В. М. Даниленко вважав, що ще в X—VII тис. до н. е. на межі Європи та Азії склалася індоєвропейська єдність, яка характеризувалася скотарським типом господарства. До кінця V тис. до н. е. вона змістилася на захід і була представлена носіями сурсько-дніпровської та буго-дністровської культур, а згодом — культури лінійно-стрічкової кераміки. Індоєвропейська ойкумена тоді, на думку дослідника, була розділена на дві діалектні зони: скотарську східну та землеробську західну, розвиток яких у енеоліті відбувався за підвищеної активності східних скотарських племен, що й порушило дану діалектну єдність. Саме з домінуванням східного імпульсу вчений пов’язував перший період індоєвропеїзації глибинних районів Європи, назвавши його поворотним моментом в історії останньої. В археологічному відношенні це скотарське населення було репрезентоване особливою скотарською культурою середньостогівського кола. Давньоямна, чи ямна, культура ідентифікувалася з тохарами і була представлена на сході її філіацією — носіями афанасіївської культури. Особливу, азово-чорноморську, лінію розвитку степового енеоліту, до якої було включено племена нижньомихайлівської, усатівської, кемі-обинської культур, В. М. Даниленко пов’язував із розвитком індоіранської гілки індоєвропейців. Більш північні племена, що представляли культуру ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецьку та азово-дніпровську культури, розглядалися в межах функціонування різних груп палеоєвропейського населення. Представники землеробського ареалу, зокрема трипільського, співставлялося вченим з індоєвропейськими групами протофракційців та протодакомезійців. Окремі культури з розписною та лискованою керамікою було віднесено до архаїчних ланок семіто-хамітського масиву (Даниленко В. Н. Энеолит Украины. — С. 107—157.). Загалом, за розробками В. М. Даниленка встановлювалося існування вже в неоліті окремих мовних груп індоєвропейців, які розселилися на значних обширах Середньої та Східної Європи, у прилеглих районах Анатолії та степової Азії.
Американська дослідниця литовського походження М. Гімбутас протоіндоєвропейською вважає культуру носіїв так званої курганної традиції, до яких було залучено різні археологічні явища, що характеризувалися наявністю курганного обряду. Центром формування індоєвропейців дослідниця вважає степи між Доном та Уралом. На її думку, найдавніше індоєвропейське населення відзначалося агресивністю і на території західніше Дону з’явилося як загарбники, які вже в V тис. до н. е. за каліброваним датуванням вдерлися на Балкани. До курганної культури було залучене населення практично всіх енеолітичних культур, а також ямники. З появою воїнів курганної культури було зруйновано поселення розвинутих землеробських центрів. Їхня руйнівна сила докотилася до Закавказзя, Анатолії, Центральної Європи, а згодом, на заключному етапі, — до Егейського та Адріатичного регіонів, Сирії, Палестини і навіть Єгипту (вже десь на середині III тис. до н. е.). З цими руйнівними хвилями експансії М. Гімбутас пов’язує появу індоєвропейців, які формують у Європі, на Балканах, в Малій Азії нові культури (Gimbutas М. Proto-Indoeuropean Culture: the Kurgan Culture during 5th, 4th and 3rd millennia В. C. // Indo-Europe and Indoeuropeans. — Pennsilvania : University Press, 1970. - P. 155—197.).
Найяскравіше гіпотезу степової причорноморсько-каспійської прабатьківщини індоєвропейців було викладено останніми роками Дж. Меллорі. Найдавнішою протоіндоєвропейською спільністю він вважає ямну культуру, носії якої мігрували у Сибір, Середню Азію, на Кавказ, у Південно-Східну Європу, Західну Анатолію, Центральну та Північну Євроцу (Mallory J. P. In search of the Indo-Europeans. Language, archaeology and myth. — London, 1989.).
Іншою поширеною теорією локалізації індоєвропейської спільності можна вважати гіпотезу існування прабатьківщини на Балканах, або в Балкано-Карпатському регіоні, послідовником якої виступає І. М. Дьяконов, який, щоправда, не виключає можливості існування первісної прабатьківщини в Малій Азії, звідки прийшли одомашнені тварини та землеробські культури. Ці процеси дослідник датує V—IV тис. до н. е. (Дьяконов И. M. О прародине носителей индоевропейских диалектов // ВДИ. – 1982. — № 3; № 4.).
Свою думку на формування індоєвропейців висловив англійський дослідник К. Ренфрю, який піддав сумнівам і критично поставився до традиційних підходів у вирішенні індоєвропейської проблеми, зокрема до розселення індоєвропейців з причорноморських степів, заперечуючи взагалі пастуший характер їхнього господарства, як це зробив і І. М. Дьяконов. К. Ренфрю дійшов висновку, що колонізація степів індоєвропейцями відбувалася з заходу на схід, а не навпаки, а першою мовою повинна була бути мова землеробів західних територій. Вихідною ж зоною розселення індоєвропейців К. Ренфрю вважає Центральну та Східну Анатолію, звідки не пізніше середини VII тис. до н. е. почалися поступові дифузії або трансформації спочатку до Егеїди, Греції, потім у Подунав’я, в Центральну Європу тощо. Всього дослідник відмічає десять таких дифузій, остання з яких пов’язана з теренами України і уособлюється в трипільській культурі та її носіях і з утвердженням курганних культур (Renfrew С. Archaeology and language. The puzzle of Indo-European origins. — London, 1987.).
За К. Ренфрю, поширення індоєвропейців не пов’язано з масовою міграцією, а репрезентується низкою послідовних змін та еволюційної адаптації місцевого населення з декотрими чужорідними включеннями. На його думку, зміни у мові слід співвідносити не із змінами матеріальної культури, а з появою нових соціальних, економічних або ж демографічних процесів. Тут такими явищами К. Ренфрю вважає перехід до землеробства та скотарства з неминучим швидким зростанням населення згодом. Найсуттєвішим фактором даної моделі є зростання щільності населення у 50 разів. Згідно з моделлю К. Ренфрю, досягаючи певного віку, молодий землероб відселявся на 18—20 км, щоб вести там самостійне господарство. Виходячи з таких припущень, що стали основою для розрахунків, доводиться поширення по Європі нових форм господарства (землеробства та скотарства) із швидкістю 1 км на рік. Мирне, поетапне поширення нових форм господарювання на північний захід та північний схід супроводжувалося укоріненням індоєвропейської мови. Приблизно за 1500 років землеробська економіка та індоєвропейська мова з Анатолії сягнули Північної Європи. Вищесказане цілком узгоджується з археологічними даними, згідно з якими землеробство спочатку потрапило до Греції, звідти проникло на Балкани та до Південної Італії, а згодом — до Центральної Європи (Ренфрю К. Происхождение индоевропейских языков // В мире науки. — 1989. — № 12. — С. 72—81.). Першими землеробами на теренах України були трипільці. Концепція західноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців та, зокрема, дунайської прабатьківщини слов’ян обстоюється також О. М. Трубачовим за даними етимології та ономастики (Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян : (Лингвистические исследования). — М., 1991.).
Відомі лінгвісти В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванов територію індоєвропейської прабатьківщини розглядають як компактне автономне угруповання в межах теорії генеалогічного дерева і розміщують її на теренах Східної Анатолії, Південного Кавказу та Північної Месапотамії V—IV тис. до н. е., співставляючи їх з областю розповсюдження халафської культури. Дослідники припускають проникнення у Північне Причорномор’я через Кавказ з Близького Сходу окремих арійських племен уже в IV тис. до н. е., а їхнім еквівалентом виступають носії майкопської культури на Північному Кавказі. З ранніми міграційними етапами пов’язано і відокремлення, разом з тохарськими, давньоєвропейських діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтійських, слов’янських), носії яких в обхід Каспійського моря через Центральну Азію перемістилися внаслідок повторних міграцій у степову смугу, що виступала проміжним ареалом для переходу в західні області Європи. Завдяки цьому, на думку вчених, у степовій зоні сформувалася вторинна мовна спільність, вторинна прабатьківщина індоєвропейців, співставна з племенами ямної культурно-історичної спільності (III тис. до н. е.) (Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. — Тбилиси, 1984. — Т. 1, 2. — С. 859—969.).
На закінчення цього історіографічного огляду слід згадати також точку зору російського вченого В. О. Сафронова про формування та розклад індоєвропейської спільності. Ці процеси він розглядав, виходячи з поділу індоєвропейської прамови на чотири періоди, починаючи з так званого бореального, коли сама прамова ще не була виділена з інших сімей. Далі сформувалася ранньоіндоєвропейська мова (VIII — початок VI тис. до н. е.), згодом — середньоіндоєвропейська (VI—V тис. до н. е.) та пізньоіндоєвропейська (кінець V — початок III тис. до н. е.). Прабатьківщиною носіїв ранньоіндоєвропейської мови дослідник вважає західну та центральну частину Південної Анатолії з культурою Чатал-Хююку, носіями середньоіндоєвропейської мови були представники культури Вінча в Подунав’ї, які й стимулювали розвиток пізньоіндоєвропейської мови та формування останньої остаточної території прабатьківщини протягом семи етапів завдяки розповсюдженню носіїв таких культур, як лендельська та лійчастого посуду. Розпад пізньоіндоєвропейської мовної спільності почався на п’ятому етапі (на початку ІІІ тис. до н. е.) з південної зони ареалу, який охоплював територію від Альп і Карпат до Скандинавії. Стосовно території України В. О. Сафронов, виходячи з точки зору формування давньоямної культури в Подунав’ї та Прикарпатті, з ядром в Північному Попрутті, на основі культур лендельської та лійчастого посуду, відніс носіїв давньоямних пам’яток до індоіранців, а пізньоямне населення — навіть до іранської мовної групи. Відокремивши від носіїв ямної культури особливу групу племен, що представляли кубано-дніпровську (новотитарівську) культуру, дослідник співставляє її з індоаріями, які відособилися від індоіранців-ямників на захід від Дніпра ще до середини III тис. до н. е. Носіїв усатівської та кемі-обинської культур, разом з новосвободненською на Північному Кавказі, вчений розглядає як протохетів, а майкопські племена виступають як семітомовні (Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. — Горький, 1989. — С. 26—241).
Ми окреслили досить стисло основні гіпотези походження та локалізації індоєвропейської прабатьківщини, погляди окремих дослідників на співставлення давніх індоєвропейців або їхніх окремих груп з археологічними культурами та їхніми носіями на теренах України. Звичайно, вони лише узагальнено репрезентують основні напрямки сучасного вирішення даної глобальної проблеми і мають як прибічників, так і критиків. Не можна не помітити, що в центрі уваги — археологічні реалії енеолітичного часу, зокрема з теренів України, котрі стосуються двох блоків культур та їхніх носіїв. Це землероби трипільської культури та пастуші культури степовиків, причому останні значною мірою обмежуються зоною азово-чорноморських степів від Дону до Дунаю, що узгоджується з розробкою гіпотези формування індоєвропейських груп у межах циркумпонтійської зони чи провінції. В даному випадку ми повинні відмовитися від пошуку вузької прабатьківщини індоєвропейців і розглядати вирішення даної проблеми в контексті дивергентного та конвергентного розвитку мов, які не обов’язково виходять з однієї прамови. Саме до такої постановки питання підійшов ряд дослідників, як археологів, так і лінгвістів (М. Я. Мерперт, Є. М. Черних, О. М. Трубачов, X. Бірнбаум, Л. А. Гіндін та ін.). Нас передусім цікавить саме археологічна частина даної проблеми у проекції на Україну. На думку Є. М. Черних, система понять індоєвропейської реконструйованої прамови відповідає системі археологічних даних вже епохи раннього бронзового віку в межах циркумлонтійської провінції, але при культурно-географічній локалізації її носив існують певні протиріччя, оскільки реконструкція прамови охопила лише ті групи, що опинилися в областях Східної Анатолії та Північної Месопотамії. Інші групи залишилися у затінку. Можна вважати, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи. Тому постає питання, чи справді реконструкція лексики у В. Т. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванова є реальною прамовою, а не лише проміжною системою, яку зачепили процеси розпаду? Пошуки археологічного еквіваленту індоєвропейцям, на думку Є. М. Черних, для доби енеоліту не дають результатів, хоча для прив’язки “прамови” і залишається, по суті, лише регіон Північного Причорномор’я з його докурганними культурами скотарів (Черных Е. Н. Циркумпонтийская провинция и древнейшие индоевропейцы // Древний Восток: этнокультурные связи. — М., 1988. — С. 37—57.). Саме остання думка співпадає з локалізацією можливої прабатьківщини в степовій зоні між Доном та Дунаєм, де формувались і розповсюджувались культури з прогресуючими формами скотарського господарства, в оточенні таких культур, які можуть складати населення неіндоєвропейських мовних груп — фіно-угорської, пракартвельської та семітської. З огляду на запропоновану в відповідних розділах загальну картину розвитку культур доби енеоліту цього часу і до такої спільності могли належати тільки середньостогівські племена, а тим самим і їхні пращури. Саме вони, за існуючими даними, тісно контактували з носіями культур Північного Кавказу, Поволжя, північної смуга лісостепу та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізацїї і, певне, єдності населення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані археології засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила подніпровські неолітичні азово-дністровські традиції. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментації трипілля формуються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мовша Т. Г.). Степові культури та їхні носії входять також у нові синкретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграції, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших просторах, ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграції, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної картини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш показові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праіранської гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бути ототожнені з певного групою індоаріїв. Західні степові групи населення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діалектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.
Накреслена нами вище картина звичайно гіпотетична і потребує серйозного обґрунтування. Але належність степових культур енеоліту та доби ранньої бронзи до індоіранської мовної спільності не викликає сумнівів. Північно-західними сусідами індоіранців на теренах України наприкінці доби енеоліту виступають вже протослов’янські племена, які постали на північних відламах трипільського світу в ареалі поширення культури кулястих амфор. Становлення праслов’янських етнічних утворень пов’язане вже з добою бронзи.

Давня історія України. – Т. 1: Первісне суспільство / Головний редактор П.П. Толочко. - К.: Наукова думка, 1997. - 560 с. (С. 301 – 309).



 (голосів: 1)

Автор: Admin 17 вересня 2016 | Переглянуто: 630 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ