Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Етнокультурний склад населення. Побут і матеріальна культура населення на території України в епоху енеоліту
Світ скотарів
Поява на історичній арені племен, господарство яких мало вже спеціалізований скотарський характер, цілком збігається в причорноморських степах України з початком енеолітич- ної доби, з поширенням перших виробів з міді. Саме тоді можна говорити про становлення певних форм пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби, прирученні коня. Якщо в землеробському світі Балкано-Карпатського регіону, зокрема у населення, яке залишило такі культури, як Гумельниця, Караново VI, Кукутені-Трипілля, спостерігаються постунове знайомство з металом, оволодіння навичками металообробки, металургії, гірничої справи, що викликало дискусії щодо визначення початку епохи енеоліту, то в степовій зоні України такої гострої проблеми не існує, хоча ряд дослідників вважає, що вже племена маріупольської спільності репрезентують ранню мідну добу.
Поширення певного і досить сталого асортименту мідних виробів (прикрас та знарядь праці) в степовій зоні, а за останніми даними Н. В. Риндіної – і перші навички їхньої обробки, співпали із змінами в господарській системі та соціальному устрої первісних степових суспільств, що призвело до розпаду розлогої маріупольської спільності, в надрах якої і були закономірно підготовлені основні тенденції розвитку населення на початковій стадії енеолітич- ної доби.
Хронологічно період існування степового енеолітичного населення визначається завдяки знахідкам імпортів речей, що були у вжитку сусідів – трипільського населення, періоди розвитку якого досить добре визначені як за відносною хронологічною шкалою, так і за допомогою радіокарбонного методу. Ці речі внаслідок контактів різних груп степовиків з трипільцями використовувалися в побуті, потрапляли в поховання як супроводжуючий інвентар. Відповідні впливи мали і степовики на побут трипільців, що особливо добре простежується по знахідках посуду на трипільських поселеннях, зробленого під впливом степових традицій (Мовша Т. Г. О связях племен трипольской культуры со степными племенами медного века. – С. 186–199.).
Загалом, енеолітичний період в історії степового населення України можна визначити проміжком часу між кінцем першої половини IV – серединою III тис. до н. е. Його початок був ознаменований, як відмічалося, складним процесом розмежування населення маріупольської спільноти на широких просторах від Дніпра до Волги, що призвело до формування різних локальних етнокультурних угруповань, основою життя яких було скотарство. Степовий ландшафт починає доповнюватися досі небаченими спорудами – курганами, які згодом стають його органічною частиною. Протягом згаданого тисячоліття на степових просторах відбувалися складні процеси появи та розвитку людських спільностей, історична доля яких складалася по-різному. Зміст багатьох сторін життя степовиків залишається ще поза нашими можливостями. До того ж нерівномірність розвитку племен значно ускладнює розкриття загальної історичної картини.
Центральне місце в історії енеолітичного населення степової та лісостепової зони України займають племена, які розглядаються Д. Я. Телегіним у. межах середньостогівської культури (Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. – К., 1975.). Але матеріали, здобуті археологами за останні десятиліття, потребують суттєвого перегляду характеристики цього культурного явища, що звичайно впливає на відтворення загальної історичної картини.
Стало ясно, що термін “середньостогівська культура” набув досить загального характеру, оскільки об’єднує ряд самостійних культурних явищ, хронологічне та територіальне співвідношення яких потребує уточнення. Слушним видається підхід В. М. Даниленка, який не використовував у своїх роботах поняття “середньостогівська культура”, а розглядав розвиток енеолітичного населення в межах окремих періодів та фаз, які характеризувалися складними етнокультурними процесами й привели до формування ямної культури. Тому ця лінія розвитку ще визначається як “ямна”. Серед цих періодів та фаз виділяються такі, котрі, за термінологією Д. Я. Телегіна, складають середньостогівську культуру. Це середньостогівський період, у межах якого виділені бережнівська, скелянська, стогівська та дереївська фази. Використовуючи ці розробки, на нашу думку, зараз можна на базі типологічного, хронологічного та територіального розмежування пам’яток виділити чотири культурні групи, або ж культури, що відповідають окремим етнічним угрупованням первісних скотарів: скелянську, стогівську, квітянську та дереївську. Разом вони становлять “середньостогівську спільність” у межах Дніпро-Донського межиріччя. Крім того, до цієї лінії розвитку належить ще одна група пам’яток доби енеоліту, відома під назвою “регіїнська культура”. Поряд із ямною лінією розвитку існувала паралельно інша, що отримала назву особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового енеоліту. Яскравим уособленням цього напрямку можна вважати пам’ятки нижньомихайлівського типу, або ж нижньомихайлівську культуру, а пізніше – кемі-обинську. Очевидно, з цією лінією розвитку можна пов’язувати і явище, яке ми пропонуємо називати животилівсько-вовчанською культурною групою, що хронологічно займала місце між нижньомихайлівськими та кемі-обинськими пам’ятками.
Всі названі вище культури або культурні групи в археологічній термінології відповідають певним людським спільностям, населення кожної з них мало яскраві особливості в побуті та господарстві, в походженні та поховальному обряді, займало свої території, існувало в різний час або одночасно, мало специфічні риси відмінності в соціальному устрої та віруваннях. Найдавнішими з вищеназваних були племена скелянської культури, що з’явилися на історичній арені наприкінці першої половини IV тис. до н. е. Саме це населення репрезентувало перші пастуші групи скотарів у степовій зоні України та на півдні лісостепу. їхньою постійною територією проживання можна вважати Дніпро-Донське межиріччя. Щодо походження, то як показано вище, генетичну основу скелянців складали носії нижньодонської культури, що входили до маріупольської спільності. Археологічним свідченням появи скелянських племен вважається існування на Нижньому Дону IV шару Раздорського поселення, а на Нижньому Дніпрі – відповідного горизонту поселення Стрільча Скеля (с. Волоське). В поховальному обряді відбуваються суттєві зміни: замість неолітичних колективних могильників з випростаними померлими з’являються окремі скорчені поховання на спині, місце поховання яких відзначалося вже певними зовнішніми ознаками, зокрема кам’яними закладками, першими земляними спорудами.
Причини розселення скелянських груп населення слід шукати, можливо, в демографічній ситуації, що склалася наприкінці неоліту у племен – носіїв відповідних культур маріупольської спільності, ареали яких обмежовувалися річковими долинами. Можливо, зростання кількості населення в територіально обмежених річкових долинах примушувало значну його частину, за загалом задовільних кліматичних умов, переходити до спеціалізованого скотарського господарства і освоювати прилеглі степові обшири. Але демографічні розробки для цього часу відсутні. Цей процес фіксується не лише в Дніпро-Донецькому межиріччі, а й для Доно-Волзького регіону, де проживало населення хвалинської культури, що дало можливість російським дослідникам говорити про існування в енеолітичну добу середньостогівсько-хвалинської спільноти, підкреслюючи тим самим єдність процесів в обох регіонах (Васильев И. Б. Энеолит Поволжья : Степь и лесостепь : Учеб, пособие к спецкурсу. – Куйбышев, 1981. – С. 31 – 34; Васильев И. Б., СинюкА. Т. Энеолит восточноевропейской лесостепи. – Куйбышев, 1985. – С. 40–49.). Ми до цієї спільності додаємо населення скелянської культури, яка була головним “детонатором” подальших зрушень у розвитку степового енеоліту України.
Одночасно з освоєнням степу та півдня лісостепу Дніпро-Донського межиріччя групи скелянського населення починають активно мігрувати на захід, з’являючись у Північно-Західному Причорномор’ї, де вони відомі під назвою суворівської культурної групи, а також в Балкано-Карпатському регіоні, де фахівці їх назвали ранньою степовою інвазією, яка, на думку багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, призвела до загибелі високо-розвинених землеробських культур типу Караново VI – Гумельниця – Коджадермен, а на теренах України – місцевого варіанту культури Гумельниця, відомого під назвою Болград-Алдень II. Але, на нашу думку, така точка зору суперечить фактам. Метою походів скелянського населення на Балкани та в Карпатський регіон було не пограбування та зруйнування міст та селищ місцевих землеробів, а взаємовигідний обмін, стимульований високим розвитком гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, які досягли тоді найвищої продуктивності (Черных Е. Н. Горное дело и металлургия в древнейшей Болгарии. – София, 1978. – С. 262 – 280; Его же. Металлургические провинции и периодизация эпохи раннего металла на территории СССР // СА. – 1978. – № 4. – С. 58–59.). Очевидно, досить жваві стосунки підтримувалися і з населенням трипільської культури етапу ВІ та культури Кукутені періоду АЗ–4. Посередницькі групи скелянських скотарів були, таким чином, носіями певних передових досягнень, зокрема в галузі використання, обробки та виготовлення мідних речей, що привело до формування степових металообробних та металургійних осередків не лише у скелянців, а й далеко на сході, в Поволжі, у населення хвалинської культури (Рындина Н. В. Древнейшее металлообрабатывающее производство Юго- Восточной Европы : Автореф. дис. ... д-ра ист. наук. – М., 1993. – С. 25–26.). Завдяки обміну з’являються і перші золоті вироби, аналогічні знайденим на західному узбережжі Чорного моря, в знаменитому Варненському некрополі. У побут скелянців входить запозичена у трипільців високоякісна кераміка з розписом та канельованою поверхнею. Водночас землеробські культури сприймають і певні досягнення скотарів. Це добре фіксується у зміні характеру трипільського кухонного посуду, який формою, домішками черепашки, орнаментальними мотивами дуже близький до кераміки, відомої з поселення Стрільча Скеля. Ці впливи досягають кукутенських племен на теренах Румунії, гумельницьких – на Нижньому Дунаї. Не виключено, що значний вплив на землеробів мали й досягнення у військовій справі скотарів. Можливо, що одним з предметів обміну були високоякісні крем’яні вістря до стріл та дротиків, довгі ножеподібні пластини тощо. Звичайно ж предметами обміну були також продукти скотарського господарства та худоба, можливо, навіть коні з боку пастухів, які за це отримували землеробську продукцію.
Таким чином, між землеробами та скотарями в середині IV тис. до н. е. склалася система взаємовигідних стосунків, яка передусім була вигідна степовому населенню, руйнувати яку було йому невигідно. Існує цілком слушне припущення, що таким обміном з боку степовиків займалися спеціалізовані групи людей або навіть існували майстри-міняйли, які завдяки престижній посередницькій діяльності набули досить високого соціального статусу. Саме поховання представників таких груп, включаючи не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, супроводжувалися престижними та соціально значимими речами: намистами з мідних пронизок, браслетами та скроневими підвісками з мідного дроту, шилами, високоякісними виробами з кременю, які, можливо, ще не були у використанні, поясами з мушлевих намистин, зрідка імпортним якісним посудом тощо. До особливо помітних знахідок належать булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю. Останні, на думку більшості дослідників, відображають голову коня. Саме ці символи влади не лише підкреслюють значне майнове розшарування серед населення скелянської групи, а й свідчать про виділення досить владних патріархальних вождів, над похованнями яких споруджуються перші кургани. Деякі з фахівців (В. Г. Збенович, Д. Я. Телегін) такі багаті поховання виділили в окремий культурний тип, з чим важко погодитися. Якщо й виділяти дані поховальні пам’ятки, то тільки як елітну групу в межах суспільної структури скелянського населення.
Скелянське населення панувало не лише в степах Північного Причорномор’я, а й на території Нижнього Дону, досягало степів Передкавказзя та Північного Кавказу, де підтримувало тісні зв’язки з місцевим населенням домайкопського часу, яке залишило, зокрема в Прикубанні, особливу культуру, репрезентовану такими поселеннями, як Свободне, Мешоко (нижній горизонт), Мисхако та ін. На жаль, цей період вивчено дуже слабо, але слід все ж таки відзначити, що впливи степового населення на ці регіони в енеоліті відчуваються значно сильніше, ніж у зворотному напрямку. Більше того, завдяки посередницькій діяльності степовиків, степове Передкавказзя та Північний Кавказ були певною мірою залучені до зв’язків через азово-чорноморські степи з Карпато-Балканським регіоном, що привело до появи певних рис спорідненості загальних культурних традицій та джерел взаємовпливу між двома протилежними чорноморськими регіонами (Кореневский С. Н„ Наглер А. О. Некоторые вопросы изучения энеолита Центрального Предкавказья и моздокских степей // Проблемы интерпретации археологических источников. – Орджоникидзе, 1987. – С. 78.). Звичайно, сліди контактів із кавказьким населенням фіксуються і на теренах України. Після дослідження поселення Свободне в Закубанні стало зрозумілим походження посудини з Новоданилівського могильника (НехаевА.А. Энеолитические поселения Закубанья // Древние памятники Кубани. – Краснодар, 1990. – С. 11–13, 19.), яка теж мала очевидну престижну цінність і тому не визначає належність цього поховання до якогось окремого культурного типу.
Наприкінці третьої чверті IV тис. до н. е. хід історичного розвитку був порушений, так само як і система зв’язків скелянського населення. Це було викликано насамперед занепадом гумельницького та варненського осередків Балкано-Карпатської металургійної провінції, деградацією передових землеробських культур на Балканах та в Карпатському басейні. Тим самим зникають основи, на яких базувалися відносини степового населення з землеробами. Щоправда, свій потенціал зберегло населення трипільської культури, яке перейшло до розвитку на етапі ВІІ. Але воно лише частково задовольняло економічні потреби степового населення. В результаті зникають багаті поховальні пам’ятки, зменшується значення престижного обміну та посередницької торгівлі, занепадають найяскравіші риси культури скелянського населення. Його нащадками в Дніпро-Донському межиріччі було населення стогівської групи, що зберегло основні традиції своїх попередників. Життя зосередилося в основному в долинах великих річок. Особливе значення мало Подніпров’я, де виявлено грунтові могильники з бідним інвентарем. Найвиразніші контакти фіксуються в зоні сусідства з трипільцями, але вони не свідчать про значну рухливість стогівського населення. Основні пам’ятки, які залишило це населення, нам відомі в Подніпров’ї: Кодачок, Середній Стіг II та ін.
Треба зазначити, що тоді, коли в степовій зоні з’явилися племена скелянської культури, в Подніпров’ї ще залишалося населення, що представляло азово-дніпровську культуру маріупольської спільності. Воно ховало небіжчиків в таких відомих могильниках, як Микільський, Лисогірський, Капулівський. Вплив нових прогресивних тенденцій, які несло скелянське населення, а також суто внутрішні причини розвитку неолітичного азово-дніпровського населення призвели до поступової руйнації традиційних засад, на яких базувалися господарство та соціальна система азово-дніпровського суспільства. Цей процес був досить тривалий і супроводжувався збереженням певних консервативних традицій, що досить добре фіксується на прикладі поховального обряду. Поступово зникають колективні могильники, починають виділятися окремі поховання, але ще без ознак кургану. Зберігаються при цьому основні обрядові риси, включаючи випростане положення. Цей процес привів до формування генетично споріднених з азово-дніпровським населенням племен так званої квітянської (постмаріупольської, за І. Ф. Ковальовою) культури. Остаточне становлення основних рис культури та господарства цього населення ми фіксуємо лише наприкінці IV тис. до н. е. На цей час стоянки та кургани, які вже стали невід’ємною частиною поховального обряду квітян- ців, відомі і в Подніпров’ї, займаючи як степову, так і лісостепову зони між Дніпром і Сіверським Донцем, вздовж прикордонної смуги степу та лісостепу, з розвиненою там гідросистемою. Значно менше були освоєні території Північного Приазов’я, вздовж річок, що впадають до Азовського моря (зокрема, Молочна та Кальміус). Активно освоювалися квітянським населенням райони Дніпровського Правобережжя, доходячи до сучасного Херсона на півдні та займаючи басейн р. Інгулець на заході. Уздовж Дніпра квітянське населення досягало приток Псла та Тясмина. Безумовно, сучасні дані свідчать про те, що основною територією проживання квітянських племен було Подніпров’я, звідки вони досягали Подністров’я та Подунав’я на заході та Нижнього Дону на південному сході. Незначні за кількістю пам’ятки цих племен виділялися дослідниками в окремі культурні групи з так званими випростаними кістяками. Для означення пам’яток Дніпровського Лівобережжя, зокрема Орельсько-Самарського межиріччя, запропоновано термін “постмаріупольська культура” (Ковалева И. Ф. Север степного Поднепровья в энеолите – бронзовом веке. – Днепропетровск, 1984. – С. 4–63.), який, на нашу думку, не досить вдалий, оскільки, наприклад, попереднє скелянське населення генетично також є постмаріупольським. До того ж не враховувалися матеріали з поселень і не було вирішено головну проблему – ставлення до середньостогівської культури, що спричинило протиріччя. Адже при похованнях у тризнах курганів типовою є кераміка квітянського типу, яка, на думку Д. Я. Телегіна, саме належала до середньостогівської культури.
Практично на теренах України квітянське населення проживало в багатьох районах, освоєних свого часу скеленцями, хоча відомостей про контакти цих двох груп населення не має. Це свідчить не лише про суттєву різницю в часі, а й про те, що становлення основних рис культури, розвиток скотарського напряму господарства, зміни соціального устрою відбувалися порівняно самостійно, автохтонно, без різких змін та сильного зовнішнього впливу. Про вплив скелянського населення можна говорити лише для початкової стадії формування квітянського суспільства, на стадії, що характеризувалася зміною форми поховального обряду, індивідуалізації останнього з переходом до курганного будівництва. Цим, мабуть, пояснюється тривкий консерватизм квітянського населення, що проявляється протягом усього часу його існування і добре простежується за архаїчними рисами поховального обряду та керамічного виробництва.
Водночас із квітянським населенням пов’язано формування самостійного осередку металообробки, який, на думку Н. В. Риндіної, своїм походженням зобов’язаний угорським та трансільванським джерелам через посередництво трипільських племен етапу ВІІ та СІ (Рындина Н. В. Указ. соч. – С. 28–31.). Цими контактами і пояснюється поява у квітянців окремих виробів, зокрема посуду, який трапляється у населення лендельської та полгарської культур (наприклад, курушки на ніжках).
На півночі квітянці підтримували певні стосунки з пізньотрипільськими племенами софіївської локальної групи, про що свідчать знахідки однотипних кам’яних молотків та молотків-клевців у якості символу влади в похованнях обох груп населення. Східні зв’язки, як і кордони території, котру займало квітянське населення, ще не з’ясовано. Що ж до південної смуги, то тут паралельно з формуванням основних етнокультурних рис квітянського населення на історичній арені також наприкінці IV тис. до н. е. з’являється населення, що представляє нижньомихайлівську культуру.
Нижньомихайлівські племена освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм. Основні риси культури цих племен постають перед нами уже в сталому сформованому вигляді, з розвиненою традицією будівництва курганів та інших надмогильних споруд – кромлехів, крепід, кам’яних скринь тощо. Найвідомішою пам’яткою, яку залишило це населення, вважається нижній шар Михайлівського городища на правому березі Нижнього Дніпра. На думку більшості дослідників, культура нижньомихайлівського суспільства склалася на базі кількох компонентів, тобто мала синкретичний характер. Загальновизнано, що головна роль при цьому належала попередньому скотарському населенню та землеробським племенам, але сам процес становлення основних рис культури до цього часу вивчений недостатньо. При цьому найважливішою проблемою є конкретизація тих людських спільностей, які можна було б вважати предками нижньомихайлівців. В. М. Даниленко та М. Я. Мерперт віддавали перевагу поряд із степовими традиціями скотарів трипільським впливам. Щоправда, пізніше В. М. Даниленко переглянув свої погляди і звернув увагу на зони контактів землеробів Переднього Сходу з характерною для них лискованою керамікою, з пастухами Прикаспію та Середньої Азії, які згодом розселилися по степовій зоні Причорномор’я (Даниленко В. Н. О ранних звеньях развития степных восточноевропейских культур шнуровой керамики // КСИА АН УССР. – 1955. – Вып. 4. – С. 126–129).
Остання точка зору поки не підтверджена, але паралельно з нею було висловлено плідну гіпотезу щодо існування в степовій Україні особливої лінії етнокультурного розвитку, що отримала назву азово-чорноморської. О. Г. Шапошникова підкреслює близькість культур населення нижньомихайлівської групи та майкопської культури Північного Кавказу, пояснюючи це наявністю спільної генетичної підоснови. Крім того, дослідниця вказує на участь у цьому процесі степових неолітичних племен, а також населення середньостогівської (в її традиційному розумінні) та трипільської культур (Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1985. – Т. 1. – С. 324–331.). На нашу думку, в основі генезису носіїв нижньомихайлівської культури лежать події, пов’язані із затуханням активності скелянських племен в ранньоенеолітичний час. Перебуваючи в оточенні гумельницьких та трипільських племен на заході та кавказьких на південному сході, певні групи скелянського населення, що безпосередньо контактували з останніми, виробили самостійні риси культури, зберігаючи при цьому основні форми скотарського господарства. На Нижньому Дунаї на історичній арені з’являються врешті-решт племена культури Чернавода І, а в азово-чорноморській смузі степів головною діючою особою стає населення, що представляє нижньо-михайлівську культуру з характерним для неї скороченим обрядом поховання на боці, складними курганними спорудами та плоскодонним неорнаментованим лискованим посудом. Саме нижньомихайлівські племена утворили своєрідний міст сполучення між пе- редкавказьким степом та Подунав’єм, підтримуючи контакти відповідно з майкопським та чернаводенським населенням.
На півночі Подніпров’я нижньомихайлівські групи досягали території Надпоріжжя, де, щоправда, відома незначна кількість пам’яток, основний же масив поховань та кераміку на поселеннях нижньомихайлівці залишили південніше сучасного Кишинева в Дністро-Дунайському межиріччі, Запоріжжя на Дніпрі, Гуляйполя та Волновахи в Надазов’ї. Цей північний кордон в Подніпров’ї та Дніпро-Донському межиріччі був зоною постійних контактів з носіями квітянської культури, що призвело до їхньої взаємної асиміляції. Особливо активно цей процес відбувався в Дніпровському Правобережжі, на що вказують досліджені між Дніпром та Інгульцем поховальні пам’ятки із змішаними рисами обряду. Можна також припустити, що саме під впливом нижньоми- хайлівців відбувався процес розселення квітянських груп з основної території їхнього проживання, у напрямку Дністра та Дунаю на захід та Нижнього Дону на схід. Завдяки впливу нижньомихайлівців у квітянського населення з’являються складні надмогильні, конструкції типу крепід та кромлехів, заклади, кільцеві ровики тощо.
Досить активними були зв’язки нижньомихайлівського населення і з трипільцями. В його побуті використовувався розписний трипільський посуд, який дає змогу визначити час існування цих контактів періодами ВИ та СІІ. Спочатку тісні стосунки склалися з населенням томашівсько-сушківської локальної групи трипільців, яке займало лісостепові райони Буго-Дніпровського межиріччя. А за періоду СІІ значні впливи спостерігаються з трипільськими племенами городсько-касперівської локальної групи, яке було розповсюджене і в Південному Побужжі (Мовша Т. Г. Хронология Триполья – Кукутени... – С. 67–77.). Щоправда, на цей час цілісність нижньомихайлівського населення була вже порушена об’єктивним поступом у їхньому розвитку в окремих регіонах. Так, між Дніпром та Південним Бугом складається специфічний конгломерат із груп населення, різних за походженням та культурою: нижньомихайлівської, квітянської та пізньотрипільської. Вони не склали в кінцевому результаті нової єдності, на відміну від території Північно-Західного Причорномор’я, де в другій чверті III тис. до н. е. формується яскрава група племен усатівського локального варіанту трипільської культури, одним з компонентів якої безумовно були нижньомихайлівські традиції. Досі залишається незрозумілою, за браком даних, доля східного крила нижньомихайлівців, зокрема у Надазов’ї. Ці обставини залишають слабовивченим питання зв’язків східних груп нижньомихайлівського суспільства з населенням Доно-Волзького регіону, Передкавказзя та Північного Кавказу.
Вище мова йшла про енеолітичне населення України, що проживало на широких степових просторах. Лише квітянські племена заселяли південну лісостепову смугу. Основні простори лісостепу були обжиті громадами дереївської культури, вивчення якої грунтується на матеріалах кількох поселень: Дереївка та Молюхів Бугор у Подйіпров’ї, Олександрія на Осколі та грунтових могильників поблизу або на території останніх. Курганний обряд не був характерний для неї, і наявність споруд над похованнями не простежено. Поки що важко окреслити кордони території проживання носіїв дереївської культури. Можна лише в загальних рисах говорити про лісостепове Подніпров’я, та басейн Сіверськйго Донця з притоками. Походження дереївського населення встановити досить складно, оскільки енеолітичну добу лісостепу Дніпровського Лівобережжя вивчено надто слабко, і нам невідомо, чи проживали на цій території якісь групи населення між дніпро-донецькими та де- реївськими племенами. Д. Я. Телегін вважає, що дереївське населення з’явилося у лісостеповій зоні внаслідок розселення середньостогівців із степового Подніпров’я, де вони зазнали впливу з боку місцевих неолітичних дніпро-донецьких племен, і навіть носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки (Телегін Д. Я. Середньостогівська культура епохи міді. – С. 15–23.). Близької точки зору дотримувався В. М. Даниленко, який розглядав появу дереївських племен у лісостепу як результат міграційних процесів, відмічаючи наявність нижньодонського компоненту (Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – С. 75–76.). Але у розв’язанні цієї проблеми, на нашу думку, пильну увагу треба приділити матеріальному комплексу квітянського населення, кераміка якого має спільні елементи з дереївським, на що вже наголошували дослідники (Телегін Д. Я. Зазн. праця. – С. 88.). Саме квітянське населення мало в Подніпров’ї та на Сіверському Донці спільну смугу проживання, де простежуються контакти між цими двома групами населення. Цим пояснюється поява в окремих похованнях квітянців дереївського посуду (кург. 44 біля с. Млинок Онуфріївського р-ну Кіровоградської обл., що поблизу Дереївського поселення), а на дереївських поселеннях, зокрема в самій Дереївці, – посуду квітянців.
На заході дереївське населення підтримувало зв’язки з сусідніми трипільськими громадами, які мали вплив не тільки на господарство дереївців, а й на їхню духовну культуру, про що свідчить знайдена на поселеннях глиняна антропоморфна та зооморфна пластика, схожа на відповідні вироби трипільців. До того ж у побуті дереївців використовувався й трипільський столовий посуд, який іноді супроводжував померлих у потойбічний світ. Завдяки цим знахідкам дослідники датують період існування дереївського населення часом, синхронним ВІІ–СІ та СІ розвитку трипільської культури (Телегін Д. Я. Там само. – С. 124–130.). Але щодо такого датування ведеться дискусія, оскільки наявний трипільський посуд не досить діагностичний (миска з дереївського могильника не має розпису), а характер пластики свідчить про більш пізній час, бо має аналогії серед пластики так званого серезліївського типу та культур Подунав’я типу Чернаводи І, відповідного горизонту поселення Тирпешти в Румунії. Це дає нам можливість приєднатися до думки Т. Г. Мовші щодо доживання дереївських племен до найпізнішого трипільського часу, а саме до середини III тис. до н. е. (Мовша Т. Г. Хронология Триполья – Кукутени... – С. 77.). Щодо тривалості проживання дереївського населення, то слід чекати надійних даних про наявність імпортів останнього на більш давніх поселеннях трипільців.
Актуальність датування часу появи дереївського населення в лісостеповому Подніпров’ї пов’язана з тим, що дослідники вважають дереївців найдавнішими у Європі племенами, які одомашнили коня і навіть пристосували його до верхової їзди. Судячи з остеологічних матеріалів, справді, лісостепове населення цього часу могло розвивати своє господарство на базі конярства, коні складали при цьому основне джерело м’ясної їжі, але поки що не доведено появи дереївських озброєних вершників, які знищували трипільські поселення. Більше того, є лише дуже обмежені дані про наявність дереївського населення в степовій смузі, хоча відмічаються певні впливи їхніх керамічних традицій серед знахідок, виявлених на епонімному поселенні нижньомихайлівців та вказується близькість одного горщика з Усатівського поселення до дереївських.
Таким чином, вище ми намагалися окреслити загальну історичну картину розміщення в просторі і часі окремих суспільств первісних скотарів у степовій та лісостеповій зонах України протягом майже тисячоліття з середини IV до середини III тис. до н. е. Протягом першої половини цього періоду спостерігається формування досить значних первісних суспільств, таких, як скелянське, квітянське, нижньомихайлівське, але на кінцевій фазі розвитку з’являється тенденція до розпаду цих єдностей та формування значно менших угруповань синкретичного характеру (усатівське, дніпро-бузьке, костянтинівське на Нижньому Дону). Слід підкреслити, що процес сегментації йшов паралельно, а можливо, й у тісному зв’язку з розпадом трипільської єдності на заключному етапі її розвитку (СІІ) на окремі локальні групи чи культури, які поступово сходили з історичної арени.
Саме на цьому заключному етапі, який можна було б уже назвати перехідним до ранньої бронзи, вже на стадії існування окремих степових та лісостепових локальних угруповань спостерігаються суттєві міграційні процеси. Перший з них відбиває розселення племен репінської культури. Щоправда, не всі дослідники вважають останню самостійним явищем, розглядаючи репінців як представників раннього етапу розвитку давньоямної спільності.
Але на нашу думку, для конкретизації історичного процесу та через відсутність безпосередніх предків репінців на теренах степової України ми й приєднуємося до А. Т. Синюка, котрий розглядає останніх як представників самостійного культурного явища, центр формування якого слід шукати на лісостепових просторах Середнього Дону. Дослідник вважає, що у формуванні культури репінських племен провідну роль відігравали місцеве населення – носії попередньої нижньодонської культури та представники середньо-стогівської спільності. Близької думки дотримувався В. М. Даниленко, розглядаючи появу репінців на Лівобережжі Дніпра, наслідок міграції населення доно-каспійського походження (Даниленко В. Н. Энеолит Украины. – С. 79; СинюкА. Т. Репинская культура энеолита – бронзы в бассейне Дона // СА. – 1981. – № 4. – С. 8–19.). Репінці розселилися по степовим просторам Доно-Дніпровського межиріччя, включаючи південний лісостеп та правий берег Дніпра, де керамічні вироби цього населення серед інших матеріалів ряду поселень (середній шар Михайлівни, Дурна Скеля) представлені незначною кількістю. Очевидно, репінське населення мігрувало не лише з Середнього Дону, а й з його пониззя, звідки на територію України почав надходити метал кавказького походження. Треба відзначити, що на відміну від Середнього Дону в степовій зоні України репінці дотримувалися курганного обряду поховань із скорченим на спині положенням померлого. Такі зміни відбулися, очевидно, ттід впливом степових традицій, можливо, не без участі нащадків скелянського населення на Нижньому Доні та в Подніпров’ї – стогівців, що певний час залишалися в затінку історичних подій.
Заселення Подніпров’я репінськими племенами відбувалося протягом, досить обмеженого часу, найпізнішу межу якого вдається встановити за даними Михайлівського поселення, де кераміка репінців була пізнішою за трипільську мальовану, що належала городсько-касперівським племенам. Це дає змогу датувати появу репінського населення в Подніпров’ї початком другої половини або навіть третьою чвертю III тис. до н. е.
Другий міграційний процес відбувався дещо раніше і носив протилежний за напрямком характер, бо був значною мірою пов’язаний саме з пізньотрипільськими племенами, враховуючи городсько-касперівські. Сліди цієї міграції вдалося визначити лише за матеріалами, добутими за останнє десятиріччя. Своєрідність поховальних пам’яток, що репрезентують дані події, не викликає сумнівів. На жаль, даний міграційний процес ще не отримав загальновизнаного терміну, але ми пропонуємо назвати його животилівсько-вовчанською культурною групою. Її носії залишили поховальні пам’ятки, що на карті України розміщено вздовж течій річок. Вони відомі в Дністро-Дунайському межиріччі, в Подніпров’ї, зокрема в Присамар’ї, на р. Молочній. Є вони й за межами України – в Молдові та на Нижньому Доні. Крім того, поховання племен даної культурної групи відомі в Побужжі, в степовому правобережжі Дніпра, на ріках Кальміус та Конка. Про досить швидкоплинний характер цієї міграції свідчить впускний ритуал, при якому поховання залишали в більш ранніх курганах, побудованих над могилами нижньомихайлівських та квітянських громад. Це яскраво свідчить і про пізніший час появи мігрантів. Нижньомихайлівці та квітянці не проявляють тих суттєвих рис, які б говорили про їхню участь у даному міграційному процесі, але контакти з мігрантами, безумовно, були. В похованнях археологи знаходять місцевий посуд, виконаний за традиціями нижньомихайлівських племен, тоді як у останніх, а також у квітянців трапляються окремі речі мігрантів – посуд, прикраси. Більше того, у місцевого населення виявляються речі, зокрема посуд, виготовлений за зразками прийшлого населення.
Характерною особливістю культури мігрантів можна вважати наявність імпортованого посуду кількох протилежних за розміщенням культур – однієї з найпізніших локальних груп трипільської (городсько-касперівської, чи, за іншим терміном, гординештської), яка локалізувалася у Верхньому та Середньому Подністров’ї та Попрутті, а також у Верхньому Побужжі, і майкопської культури Північного Кавказу. Саме з появою мігрантів контакти населення степової України з майкопцями набули більш жвавого характеру, ніж це було на початковій стадії життя нижньомихайлівців та квітянців. До того ж мігранти дотримувалися дуже сталого поховального обряду, ховаючи померлих у сильно скорченому положенні на боці, із зігнутими перед обличчям руками. Крім майкопського та пізньотрипільського (гординештського) посуду з мігрантами в степи проникають й інші нові форми кераміки – плоскодонні кубки, чашки з петельчатими ручками, амфорки із залискованою неорнаментованою поверхнею. Ці керамічні традиції вказують на впливи культур енеолітичної та перехідної до ранньобронзової доби Карпатського та Центрально-Європейського регіонів. Такий синкретизм пояснює складності при вирішенні питання про походження описаного культурного явища. Ми вважаємо, що епіцентр міграції слід шукати в ареалі проживання пізньотрипільських племен і що вона була підготована закономірним розпадом окремих найпізніших трипільських угруповань. Але якщо, наприклад, усатівці дійшли тільки до берегів Дніпра, а сліди їхньої присутності дуже незначні, оскільки більша увага приділялась зв’язкам з населенням балкано-дунайських областей (культури Чернавода III, Фолтешть І, Болераз, можливо, Єзеро (Памятники трипольской культуры в Северо-Западном Причерноморье / Э. Ф. Патокова, В. Г. Петренко, Н. Б. Бурдо, Л. Ю. Полищук. – К., 1989. – С. 115.), то населення гординештської групи, займаючи лісостепову смугу, контактувало з племенами Карпатського регіону та Малопольщі (культури пізнього ленделю, лій- частого посуду, очевидно, кулястих амфор (Манзура И. В. Степные восточноевропейские общности энеолита – ранней бронзы в хронологической системе балкано-дунайских культур // МИАЭМ. – Кишинев, 1992.). Тому немає сумніву, що гординештське населення в процесі міграції несло ще традиції своїх західних сусідів. Сліди безумовного досягнення Дніпровського Лівобережжя та Надазов’я фіксуються по залишеним мігрантами похованням на берегах річок Молочної та Самари, йкі супроводжувалися гординештським посудом, лискованими кубками тощо. Менш виразні елементи зберігаються в Подонні, де починають переважати майкопські впливи, які сягають правобережжя Дніпра, а в окремих випадках відмічені на заході, майже до півночі Молдови (Костешти), де було знайдено типові майкопські крем’яні вістря стріл. Зоною найсильніших спільних проявів гординештського та майкопського впливів було Подніпров’я. Вони відмічені не тільки у животилівсько-вовчанського населення, а й у місцевого (нижньомихайлівців та квітянців), яке тоді, як було зазначено вище, вже втрачало свої первісні риси та брало участь у генезі локальних культур.
Таким чином, відзначений міграційний процес середини III тис. до н. е. збігся у часі не лише із завершенням розпаду найпізніших трипільських локальних груп, а й відбувався за періоду занепаду основних степових спільностей, наприкінці енеоліту роздріблених, частково інтегрованих до складу невеликих локальних груп, а частково відносно самостійних, але змінивших певні риси культури під сусідніми впливами.
Такою складною історичною картиною розвитку степових племен завершується енеолітична доба в Україні. Подальший розвиток історії давнього населення пов’язаний з формуванням на значних степових просторах грандіозного утворення, відомого під назвою ямна культура, або ямна культурно-історична спільність. Ямна культурно-історична спільність традиційно розглядалась у системі енеолітичних пам’яток України, чим і пояснюється присутність опису її в цьому розділі. Аргументи щодо необхідності аналізу пам’яток ямної спільності як культурного утворення доби ранньої бронзи видаються слушними, проте вони ще не набули загального визнання.
Населення цієї спільності розселилося на просторах степів та лісостепу від Приуралля на сході до Добруджі на заході. Першим провісником появи культури нового типу можна, ймовірно, вважати репінські племена, про що йшлося вище. Саме у репінців найчіткіше стали виявлятися основні риси обряду і матеріального комплексу, які у повному вигляді постали у ямного населення; Загалом же основні риси культури ямних племен не дають змоги твердити про послідовність та поступовість переходу від енеолітичної доби до раннього бронзового віку, розквіт якого і репрезентують ямні племена. Цей перехід фіксується дослідниками як певний історичний стрибок, який важко пояснити суто археологічними даними. На місце пізньоенеолітичної роздробленості з’являється раптово могутня етнокультурна спільність з досить уніфікованими рисами культури на значних територіях. Цій спільності ми завдячуємо розквітом курганного будівництва, поширенням колісного транспорту, будівництвом у Подніпров’ї укріплених поселень. Матеріальна ж культура порівняно з енеолітичним часом характеризується суттєвою деградацією.
Поява ямної спільності відповідала загальноісторичній тенденції зміни високорозвинених енеолітичних культур у Балкано-Карпатському басейні більш примітивними культурами бронзової доби,, де цей процес почався дещо раніше, і на час появи ямної культури там уже проживали носії таких культур, як Чернавода II, Коцофень, Глина-Шнекенберг, Костолац, Баден та ін. Така ж історична картина спостерігається на Північному Кавказі, де населення майкопської культури зникає, а на їхнє місце приходять інші племена з менш яскравою культурою. Лише в зоні степів Поволжжя відбувається більш-менш еволюційний розвиток населення, генетичні корені якого дослідники вбачають у традиціях племен хвалинської ранньоенеолітичної культури. Тому головний імпульс, який призвів до розповсюдження ямної культури, багато дослідників намагається локалізувати саме там, а в більш широких межах – у Надкаспії. В цьому є певна закономірність, яка, щоправда, не заважає загальноприйнятій точці зору про те, що формування ямної спільності, етнічно неоднорідної, відбувалося внаслідок взаємодії різних груп населення каспійсько-чорноморських степів (    Лаговська О, Ф., Шапошникова О. Г., Макаревич М. Л. Михайлівське поселення. – К., 1962. – С. 191–200; Мерперт Н. Я. Древнейшие скотоводы Волынско-Уральского междуречья. – М., 1974. – С. 123–146.). Саме тому особлива складність процесу інтеграції спостерігається в українських степах, якщо врахувати загальну картину розвитку первісних племен наприкінці енеолітичної доби. Цим безпосередньо пояснюється наявність значної кількості окремих племінних об’єднань, які визначаються в межах локальних груп ямної спільності, кожна з яких зосереджена навколо басейнів рік та їхніх приток. У літературі виділено приазовсько-кримську, південно- бузьку, нижньодніпровську, середньодніпровську, донецьку, буд- жацьку або дністровську групи племен (Археология Украинской ССР: В 3 т. – Км 1985. – Т. 1. – С. 348–349.). Але сьогодні вже можна дати більш дрібний поділ, включаючи молочанську та східно-приазовську, лівобережну, орельсько-самарську групи та ін. Окремі племінні групи різняться за археологічними даними особливостями поховального обряду, відмінностями матеріальної культури, зокрема кераміки – її форм, орнаментації. Безумовно, залежно від екологічних умов життя існували відмінності у формах господарської діяльності, зокрема різні види ведення скотарства. Окремі племінні об’єднання займали вигідніші для життя області, тим самим маючи певні переваги над сусідами. Це ж стосується і розвитку соціальних організмів – збагачення окремих племен, патріархальних громад, поява могутніх вождів тощо. Як результат – нерівномірність розвитку окремих ямних племінних об’єднань, воєнні сутички між ними. У найвигіднішому становищі, на нашу думку, були племена, що проживали на кордоні з населенням інших культурних традицій. Це дністровське, дунайське об’єднання та групи, що контактували з племенами ямної культури Нижнього Дону і через них мали вихід до Північного Кавказу. Перші протягом тривалого часу сфокусували на собі впливи балкано-карпатських та центральноєвропейських культур ранньої доби бронзи і виробили специфічні форми посуду: амфори, кубки, чаші, аски тощо, які не виявлені у населення інших ямних груп. Більше того, ямне населення дністро-дунайської зони підтримувало постійні контакти з племенами Балкан та Карпатського басейну, зайнявши вільну екологічну нішу по сусідству з ними. В результаті в похованнях за “ямним” обрядом трапляється посуд, який був у побуті населення таких культур, як Коцофені, Глина – Шнекенберг, що існували на теренах сучасних Болгарії, Румунії, Угорщини та Югославії. З півночі відчутні зв’язки з племенами культури кулястих амфор (пізніх періодів) та культур шнурової кераміки, зокрема передкарпатської (Дергачев В. А. Молдавия и соседние территории в эпоху бронзы. – Кишинев, 1986. – С. 74–87; Черняков И. Т., Тощее Г. Н. Культурно-хронологические особенности курганных погребений эпохи бронзы Нижнего Дуная // Новые материалы по археологии Северо-Западного Причерноморья. – К., 1986. – С. 11–20.). З іншої сторони, населення Подністров’я та Подунав’я було посередником у передачі досягнень своїх західних та північних сусідів на схід, в області проживання південнобузького та подніпровських об’єднань. Туди ж доходили й імпорти суто дністровського походження, такі, як банки на піддонах та горщики із специфічною багатою орнаментацією, ялинковими композиціями.
Очевидно, впливами та участю в історичному процесі в степовому Причорномор’ї племен культур шнурової кераміки можна пояснити порівняно більшу кількість поховань ямників, що супроводжувалися кам’яними сокирами в західній частині ямного ареалу України. Ця риса практично відсутня на просторах на схід від Дніпра. Племена східної частини, зокрема орельсько-самарської та молочанської групи, по основним характеристикам не так яскраві, мають більш консервативні риси. Водночас об’єднання, що контактували з нижньодонським регіоном (сіверсько-донецьке та східно-приазовське), завдяки посередництву ямного населення першого проявляють риси схожості з населенням Передкавказзя, зокрема Прикубання, де за участю пізньомайкопських племен, відомих ще під назвою “новосвободненська група”, виникла синкретична культура скотарів, яка увібрала в себе певні досягнення майкопців і стримала назву новотитарівської. Для новотитарівців властиво не лише збереження певних керамічних та металообробних традицій у межах нової скотарської культури, а й наявність великої кількості возів із суцільними колесами, які в розібраному стані супроводжували померлих. Ця обставина дала можливість ряду дослідників припустити досить рухливий спосіб життя новотитарівців, які в процесі міграції досягли не тільки Дніпра, а й Дністра та Дунаю (Гей А. Н. Новотиторовская культура : (Предварительная характеристика) // СА. – 1991. – № 1. – С. 68–69.). В усякому разі, появу новотитарівського населення можна констатувати на Нижньому Доні, Сіверському Дінці та в Надазов’ї, де воно співіснувало поряд з місцевим ямним населенням, а його представники могли займати найвищі місця в соціальній ієрархії останнього, про що свідчить різниця в поховальних ритуалах та їхньому оформленні.
Особливе місце в структурі ямних племен займали громади Подніпров’я, зберігаючи стабільність економічного розвитку і поглинаючи впливи із заходу та сходу, півдня та півночі. Саме на Дніпрі було побудовано укріплені поселення, обведені кам’яними мурами та ровами. Найвідоміше з них – Михайлівське, яке розглядається як один з центрів великого племінного об’єднання.
Населення, що представляло ямну культуру, існувало в українських степах протягом 400–500 років, охоплюючи практично другу половину III тис. до н. е. та початок II тис. до н. е., але доля різних об’єднань склалася не однаково. Ті групи, що проживали на Нижньому Дніпрі, в Надазов’ї, частково на Сіверському Дінці та Південному Бузі десь на зламі III–II тис. до н. е., поступово переходять до нового обряду і разом з ямним населенням Нижнього Дону та Прикубання складають генетичну основу племен так званого ранньокатакомбного культурного шару катакомбної культурно-історичної спільності, населення якої в наступному розділі трактується як індоарії. Мешканці більш західних від Дніпра та Південного Бугу територій Подністров’я, Попруття та Подунав’я досить довго зберігали основні риси своєї культури, співіснуючи з уже пануючими в Подніпров’ї катакомбними племенами майже до XVIII ст. до н. е.
Не досить вивченим залишається питання щодо лісостепових ямних племен. Це насамперед пояснюється браком надійних даних. Але існують усі підстави вважати, що ямники цього регіону також довго зберігали основні обрядові риси, але були з часом асимільовані прийшлими з півдня катакомбними племенами, а з заходу – носіями культур шнурової кераміки.
Одночасно з ямними племенами на історичній арені з’являється населення, що представляє кемі-обинську культуру. Воно обіймала терени Криму та степові простори від Нижнього Дніпра до Південного Бугу. Останнім часом отримані докази щодо просування кемі-обинців до Дністра. Щодо походження та генезису населення даної культури існують кілька думок. Так, кримський дослідник А. О. Щепинський вважає, що витоки основних рис слід шукати в автохтонному розвитку місцевого кримського населення під впливом племен Кавказу, зокрема майкопської та дольменної культур. О. М. Лесков розглядає появу кемі-обинців як наслідок розселення племен дольменної культури Західного Кавказу, але також не без впливу майкопського населення. Відносно попереднього степового населення більшість дослідників розглядають кемі-обинців як нащадків нижньомихайлівських племен або разом з ними в межах однієї культурно-історичної спільності (О. Г. Шапошникова, А. О. Щепинський, Д. Я. Телегін). Але остання думка слушна лише в тому випадку, якщо розглядати нижньомихайлівців та кемі-обинців генетично не спорідненими з ямним населенням, тобто в межах згадуваної вище особливої азово-чорноморської лінії розвитку степового населення. Водночас у становленні нижньоми- хайлівських та кемі-обинських племен основну роль відігравали різні чинники. В першому випадку це були землеробські племена Трипілля та Гумельниці, в другому – пізні майкопські, інакше новосвободненські племена, та населення дольменної культури. Ядром же формування кемі-обинського суспільства були, ймовірно, гірські та передгірні райони Криму. Зв’язки з північно-кавказьким населенням підтримувалися через Керченську затоку. В Надазов’ї та на Сіверському Дінці практично бракує пам’яток, зокрема поховань кемі-обинців. Ми не виключаємо можливості, що це пов’язано з тим, що шляхи через Дон у Причорномор’я контролювали племена новотитарівської культури, а єдиним шляхом сполучення кемі-обинців залишився Таманський півострів. Слід також зауважити при цьому на екологічну близькість зони формування кемі-обинців (гірський та передгірний Крим) та територій проживання споріднених із ними племен Передкавказзя та Західного Кавказу.
Таким чином, кавказькі імпульси ми вважаємо найреальнішими при формуванні основних рис культури кемі-обинеького населення. Надалі їхні племена почали розселятися в степову зону Криму і далі, в Дніпро-Бузьке межиріччя, де почали контактувати з ямниками, що призвело до появи ряду спільних рис духовної та матеріальної культури. Окремі категорії речей, зокрема кераміка, прикраси, можна знайти як у похованнях кемі-обинців, так і ямників. Типовий кемі-обинський посуд трапляється на поселеннях ямників у Подніпров’ї (Михайлівна, Дурна Скеля). Племена – носії ямної культури в Дніпро-Бузькому межиріччі сприймають певні обрядові традиції кемі-обинського населення, що стосується передусім використання каменю в курганному будівництві для спорудження кромлехів, кріпид. Але щодо духовної культури кемі-обинці дотримувалися досить виразного консерватизму, зберігаючи основні її риси протягом усього часу свого існування майже незмінними.
Доля кемі-обинського населення залишається нез’ясованою. В Північному Причорномор’ї воно зникає з історичної арени разом з ямним населенням; у Криму, на думку А. О. Щепинського, продовжує існувати аж до появи населення багатопружкової кераміки, тобто до XVII ст. до н. е. (Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1985. – Т. 1. – С. 331–336; Щепинский А А. Культуры энеолита и бронзы в Крыму // СА. – 1966. – № 2. – С. 10–23.). В степовій зоні на зміну їм приходять катакомбні племена.
Таким чином, у степовій смузі України в ранньобронзову добу історичний розвиток був пов’язаний з двома основними групами населення – носіями ямної та кемі-обинської культур. Несхожі за подобою, різні за походженням, вони певним чином повторили поділ населення енеоліту на дві групи, що мали дві лінії розвитку – суто степову, або умовно північну, та південну, пов’язану з традиціями Балкано-Карпатського регіону, з одного боку, та Північного Кавказу – з другого.

Давня історія України. – Т. 1: Первісне суспільство / Головний редактор П.П. Толочко. - К.: Наукова думка, 1997. - 560 с. (С. 273 – 301).


 (голосів: 1)

Автор: Admin 16 вересня 2016 | Переглянуто: 1446 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ