Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Ми повинні стати державою. Хроніка 1991 року
Борітеся - поборете!

На початок 1991 року національні рухи за незалежність набули такої громадської підтримки, що у складі СРСР республіки перебували радше за інерцією. А в Балтійських республіках влада взагалі перейшла до опозиції. І центр під керівництвом ЦК КПРС вирішив завдати удар у відповідь. У ніч з 12 на 13 січня десантники Вільнюського військового гарнізону штурмують приміщення Литовського радіо і телебачення: внаслідок штурму було вбито 13 і поранено 162 особи. Як писала преса, у Литві відбувся «кривавий референдум» за вихід із Союзного договору. Наступного дня парламент Литви прийняв рішення про надання представництву Литовської Республіки у Москві статусу представництва... 13 січня ці події сколихнули Україну. У Києві на площі Жовтневої революції відбувся несанкціонований мітинг, під час якого мітингуючі вимагали відкликати військовослужбовців - громадян України - з військових частин поза межами України. А Президія Верховної Ради УРСР прийняла заяву, в якій вказувала на неприпустимість використання на території будь-якої республіки військової сили, оскільки це суперечить конституціям та деклараціям республік про державний суверенітет. Натомість ЦК
КПУ засудив «провокаційну кампанію, розв’язану націонал-сепаратистськими, екстремістськими силами», та висловив підтримку комуністам Литви. 16 січня голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов підписав постанову про призначення на 17 березня референдуму про необхідність збереження СРСР «як оновленої федерації».
Ортодоксальна верхівка КПРС, підтримувана військовими, прагнула чимшвидше нав’язати республікам новий союзний договір, щоб збити хвилю самовизначення народів або, як казав М. Горбачов, парад суверенітетів. В Україні референдум було сприйнято неоднозначно: якщо КПУ всіляко його підтримувала, то Львівська рада, очолювана В. Чорноволом, та сусідні - Тернопільська та Івано-Франківська - виступили проти будь-якого союзного договору. «Центристи» замість питання про збереження оновленого Союзу пропонували винести на референдум питання про створення Співдружності суверенних держав. Однак 28 січня Президія ВР УРСР, де домінували представники прокомуністичної «групи 239», прийняла постанову про проведення на території республіки всесоюзного референдуму. Голова ВР Леонід Кравчук заявив, що під час референдуму 17 березня буде з’ясовано, чи бути СРСР як оновленій федерації, а пізніше треба провести наш, український референдум, і запитати людей, яким бути союзному договору.
Для прикладу, Верховна Рада Естонії одразу прийняла рішення не проводити всесоюзного референдуму, а натомість провести 3 березня свій референдум, на який було винесено питання «Чи хочете ви відновлення державної самостійності і незалежності Естонської Республіки». 23 січня запам’яталося як день «павловської грошової реформи» ( В. Павлов - у 1991 році прем’єр-міністр СРСР). Пізнього вечора 23 січня було оголошено про вилучення потягом трьох днів з обігу банкнот вартістю 50 і 100 рублів. Зняття грошей з рахунків було жорстко обмежене. Цей крок союзного уряду розцінювався не інакше, як грабунок громадян. 1 лютого Верховна Рада України на виконання положень Декларації про державний суверенітет України ухвалила постанову, якою передала підприємства вугільної і металургійної промисловості СРСР, що розташовані на території УРСР, у власність республіки. Голова Ради міністрів В. Фокін аргументував цей «відчайдушний крок» тим, що «за останні 15 років на оновлення шахтного фонду центр недодав понад 4 мільярди карбованців і зношення основних виробничих фондів досягло 43 відсотки».
Союзному договору - ні!
17    лютого кілька політичних партій і громадських організацій утворили комітет «Референдум: суверенна Україна», який поставив собі за мету захист принципів і намірів, проголошених у Декларації про державний суверенітет України. Комітет закликав усіх громадян України сказати «ні» збереженню СРСР. До його складу ввійшли Ю. Щербак, В. Яворівський, І. Юхновський, С. Правденко, О. Барабаш, В. Шишкін, В. Мещеряков, І. Драч, М. Голубець, В. Крижанівський, В. Філенко, О. Шеховцов, В. Сметанін. Проте 27 лютого ВР України прийняла постанову про проведення 17 березня водночас із загальносоюзним референдумом «опитування населення»: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України». Для опозиції таке рішення було неприйнятне. Вважаючи референдум незаконним, вона закликала громадян до бойкоту. Щодо українського «опитування населення», то один з лідерів опозиції Л. Лук’яненко висловився так: «Якими б не були його цифри, вони матимуть значення лише як показники настроїв населення. Тому покажімо, що серед настроїв є і такий, який вимагає повної незалежності України і який проявляє себе бойкотуванням». Натомість представник парламентської більшості, перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко, виступаючи 14 березня по УТ-1 заявив, що комуністи виступають за збереження Союзу... Референдум, як відомо, відбувся.
Проте не скрізь. У Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях було проведено інший референдум, під час якого 90 відсотків його учасників виступили за повну незалежність України. Поступово незалежницький настрій опанував усю Україну. Здавалося, що уже ніщо не може зупинити волю народу до своєї державності. До речі, ж одразу після всесоюзного референдуму великого розмаху набувають шахтарські страйки, під час яких поряд з економічними з’являються політичні вимоги. І якщо Голова ВР Л. Кравчук у своєму зверненні до шахтарів говорив лише про зміну системи оплати праці, то вони у відповідь заявили, що «політичну гарантію суверенітету може дати лише Конституція демократичної України на принципах Декларації про державний суверенітет України» і вимагали звільнити заарештованого за поданням Генерального прокурора М. Потебенька Степана Хмару. Шахтарі «усвідомлювали, що «справа Хмари»  -    це новий політичний процес, спрямований проти демократичних перетворень».
На тлі перманентних багатотисячних мітингів та демонстрацій опозиції, яка виступала проти підписання союзного договору, Рада Міністрів УРСР у квітні ухвалює «Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку», серед яких гумові кийки, газові гранати «Черемуха» та «Сирена», патрони з гумовими кулями, підривні пристрої, бронемашини, службові собаки тощо. Все це дозволялося застосовувати для «припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку». Опозицію, підтриману народом, це не зупинило. 16 квітня у Києві розпочався страйк 50 підприємств, а на площі Жовтневої революції відбувся багатотисячний мітинг з вимогою непідписання союзного договору. 23 квітня студенти, вимагаючи виконання постанови Верховної Ради, прийнятої за наслідками голодування 1990 року та націоналізації майна КПУ і ЛКСМУ, знову вийшли на площу Жовтневої революції. Влада, побоюючись спорудження нового наметового містечка, застосувала до мітингуючих «Черемуху». А Голова ВР Л. Кравчук, коментуючи ці події, сказав, що, крім вимог студентів, є ще вимоги колгоспників, народу України, який заявив, що хоче жити в Союзі суверенних держав. 1 травня на Хрещатику відбулася традиційно-офіційна, із покладанням квітів до пам’ятника Леніну, демонстрація. На трибуні - Голова ВР Л. Кравчук, перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко, депутати-комуністи, члени уряду. Але після її закінчення на Хрещатик мали вийти колони опозиції. Тому кумачеві прапори, які прикрашали Хрещатик під час офіційної демонстрації, одразу було замінено на синьо-жовті, а замість революційних маршів з гучномовців залунали українські пісні. Альтернативну колону під гаслом «Українці за волю!» очолювали М. Горинь, А. Скорик, В. Філенко, Т. Стецьків, Ю. Костенко та інші представники демократів. Пройшовши Хрещатиком, колона попрямувала до Лук’янівської в’язниці - вимагати негайного звільнення С. Хмари. Біля Лук’янівської колону зустріли наряди міліції, які звернулися до її організаторів з вимогою розійтися. На що Л. Скорик відповіла: оскільки вичерпано всі можливості для звільнення С. Хмари, настав час вдатися до допомоги народу.
Ми повинні стати державою
Хоч на союзному рівні тривало обговорення союзного договору та чинився тиск на республіки, відчувалося, що до його підписання може не дійти. На цей час надзвичайно активізувалися національні рухи республік, причому їх дії були синхронними. Тому в червні депутати з групи «Союз» закликали керівництво СРСР запровадити на всій території країни надзвичайний стан. Але керівництво республіки під тиском опозиції дедалі частіше й активніше почало говорити про незалежність. Зокрема, 5 червня у «Голосі України» з’явилася стаття першого заступника Голови ВР Івана Плюща під промовистою назвою «Ми повинні стати незалежною державою...». 6 червня Верховна Рада прийняла постанову про перехід у юрисдикцію України державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, що розташовані на території України. Паралельно тривав процес національного самоусвідомлення - у червні відбулися багатотисячні фестивалі «Хортиця - 91» та луцький «Оберіг», велелюдною була акція встановлення пам’ятного знаку на честь битви під Берестечком. Остання проходила на офіційному рівні, бо в ній брав участь А. Кравчук. Незабаром у Запоріжжі розпочався фестиваль «Червона рута». І скрізь можна було почути одне - про незалежність. 18 червня Верховна Рада прийняла постанову про визнання неробочим днем 16 липня - День незалежності України, - тому що 16 липня 1990 року було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Водночас М. Горбачов та ВР СРСР наполягають, щоб союзний договір було підписано уже в липні. Керівництво більшості республік, за винятком балтійських, майже погоджуються його підписати. Проте опозиції, за підтримки багатотисячної маніфестації, вдається змусити Верховну Раду прийняти постанову про створення робочої групи, яка до 15 вересня мала вивчити договір на предмет його відповідності принципам Декларації про державний суверенітет України.
Паралельно триває процес законодавчого унезалежнення республіки. 19 червня, зокрема, Верховна Рада схвалила концепцію нової Конституції України, 5 липня прийняла закон «Про Президента УРСР». Центр намагається хоч якось реагувати на ці події. 6 липня Президент СРСР М. Горбачов у Києві зустрічається із федеральним канцлером ФРН Г. Колем. Цим центральна влада хоче переконати світ, що Україна продовжує перебувати у складі СРСР. Однак візит М. Горбачова до Києва, попри заборону влади проводити маніфестації, виливається в акції протесту з вимогами негайного виходу України з СРСР.
16 липня Україна на державному рівні святкувала перший День незалежності. Відбулися урочисті збори, які схвалили звернення до українського народу. У ньому було зазначено: «Століттями український народ ціною життя кращих синів і дочок виборов право бути господарем на своїй землі, самому вирішувати власну долю». А. Кравчук у своєму виступі заявив: «Від нині Україна - суверенна і рівноправна в зовнішніх зносинах держава. Вона має власні національні інтереси на міжнародній арені». На честь Дня незалежності у всіх містах України відбулися великі мітинги та маніфестації.
Проте економічна ситуація була напруженою, на полицях магазинів не затримувався жоден товар. Тому Кабінет Міністрів України 24 липня прийняв постанову про порядок вивозу товарів народного споживання за межі України. Заборонялося вивозити геть усе за винятком 1 кг хлібобулочних виробів, 0,5 кг ковбасних, 0,5 кг масла, 1 пачки маргарину, 1 десятка яєць, 2 рибних консерв і пачки чаю, 1 пляшки спиртного, 4 пачок сигарет, 1    кг цукру та однієї банки кави на одну особу. А через тиждень було заборонено вивозити ще й чай, каву та алкоголь. У цій ситуації більшість населення схилялася до виходу України зі складу СРСР, сподіваючись на заможне самостійне життя.
1 серпня до Києва з офіційним візитом прибув Президент США Джордж Буш і заявив, що... США підтримуватимуть якомога міцніші відносини з радянським урядом президента Горбачова та що американські бізнесмени прагнуть займатися бізнесом у Радянському Союзі, який включає і Україну. Цим він дуже розчарував демократичні сили, а українська діаспора у США довго не могла вибачити Д. Бушу цих слів. Невдовзі, коли Україна вже стала незалежною, йому доведеться вибачатися за сказане.
19 серпня могло стати черговим чорним днем в історії України. Хунта на чолі з віце-президентом СРСР Геннадій Янаєвим, посилаючись на «неможливість М. Горбачовим за станом здоров’я виконувати обов’язки президента СРСР», оголосила про створення Державного комітету надзвичайної ситуації (в народі - ГКЧП) і заявила про безумовне верховенство на всій території СРСР Конституції та законів СРСР». О 6 ранку в країні було оголошено надзвичайний стан та заборонено вихід деяких газет. О 9 ранку ультиматум було пред’явлено Голові Верховної Ради України А.    Кравчуку. Генерали Варенніков і Чічеватов заявили, що в разі неспокою і незгоди, акцій протесту, страйку, непідтримки рішень ГКЧП війська, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст. Присутній під час розмови перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко мовчав і на ультиматум законній владі ніяк не реагував.
Як гекачепісти країну з кризи виводили
Можливо, Андропов плекав плани щодо інших змін, однак хвороба і смерть (помер 9 лютого 1984 року) не дали йому реалізувати ці плани. Із приходом до влади немічного та хворого Костянтина Черненка суспільство отримало відчутний сигнал, проте не всі в правлячій «геронтократії» схильні відходити від напрацьованих політичних стандартів. Важливим сигналом для керівництва стало й поновлення в партії в липні 1984 року одного з найближчих сталінських соратників, 94-річного Вячеслава Молотова. Проте прибічників неосталінських традицій у прямому сенсі слова наздогнала доля: 10 березня помирає К. Черненко. Та цього разу в Кремлі розпочинається черговий тур боротьби не лише за портфель генсека, а й за порятунок міжнародного іміджу СРСР. На цій хвилі найстаріший член політбюро ЦК КПРС екс-міністр закордонних справ СССР Андрій Громико своїм авторитетом забезпечив прихід до влади відносно молодого ортодоксального кар’єриста Михайла Горбачова. 11 березня 1985 року позачерговий Пленум ЦК КПСС обирає його генсеком. У квітні 1985 року Горбачов проголошує курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, а через рік - у квітні 1986 року - під час візиту до Тольятті вперше вживає слово «перебудова», що йому судилося ввійти без перекладу до багатьох мов світу. Водночас саме це слово стало відразливим символом «горбачовізму»: керівництва не ділом, а словом, непродуманих рішень, розмов про реформи, а не власне реформування, тотального дефіциту, що торкнувся кожної неноменклатурної родини СССР тощо.
Дуже швидко стало зрозуміло, ким насправді є Горбачов: приїзд на роботу об 11 ранку, від’їзд о 18-тій, закордонні подорожі, під час яких він полюбляв вислуховувати компліменти на свою адресу, що дратувало багатьох у середині тієї країни, якою він нібито мав керувати і де його начебто мали поважати в першу чергу, непродумані і шкідливі рішення, а головне - небажання прислуховуватися до інших думок, монологічність, неприйнятна для людей такого рангу. Геннадій Янаєв, невільний і невдалий керівник гекачепістів, згадує: «Іноді приходиш на роботу, раптом по телефону: «Зайди до мене». І Горбачов півтори години говорить... А ти почуваєшся дурною кобилою, лише головою киваєш. Якщо вдалося два слова вставити - вважай діалог відбувся». Усі, хто вийшов зі сталінсько-брежнєвської «шинелі», дуже швидко зрозуміли, що «служити» архітекторам «перебудови» довго не зможуть. Поліфонія гласності, плюралізм думок і творчості, що ось-ось мав перерости в плюралізм політичний, поступове припинення політичних репресій, релігійні свободи, припинення холодної війни, а також війни в Афганістані, нарешті спроби нанести на казармений соціалізм макіяж «людяності» - все це подавалося горбачовськими прибічниками як зміцнення існуючого ладу. Насправді все це підривало «стабільність», себто самі основи автентичного комуністичного ладу, дбайливо закладені його архітекторами Леніним і Сталіним.
До всього додалися міжнародні зіткнення, що розпочалися, коли у грудні 1986 року замість Д. Кунаєва першим секретарем ЦК Компартії Казахстану став Г. Колбін. Це була перша тріщина у великому монументі під назвою «Союз нерушимьіх республик свободньїх». І ця тріщина почала катастрофічно збільшуватися. Паралельно консервативне ядро в КПСС зміцнювалось у думці, що треба рятувати ситуацію.
Чи розумів усі ці проблеми Горбачов? Розумів, але першоджерело їх вбачав насамперед у спротиві старих кадрів. У лютому 1987 року під час візиту до Риги він уперше висуває ідею виборів до Рад на альтернативній основі. Велику надію він покладав на XIX Всесоюзну конференцію КПРС, що відбулася 28 червня 1988 року. Офіційно вона розглянула питання про завдання парторганізацій щодо поглиблення перебудови й заходи з демократизації життя суспільства і партії. Фактично, вона показала, що партійна номенклатура не бажає реформ.
Конференція ухвалила рішення про скликання з’їзду народних депутатів і про демократичні вибори. Після конференції, за пізнішим зізнанням О. Яковлєва, вони з Горбачовим остаточно переконалися, що стару партійно-державну номенклатуру не змінити, не перевиховати й узяли курс на її «витіснення» з усталених структур влади, руйнуючи чи позбавляючи впливу самі ці структури. Та, схоже, Яковлєв, недооцінив якості свого ще тоді патрона. Публічно звертаючись до прибічників «перебудови», Горбачов заявив: «Ви тисніть на партійних чинуш знизу, а ми будемо - зверху». Насправді ж, спостерігаючи за перебігом власних «реформ», за тим, як СРСР дезінтегрується, за втратою власного авторитету та впливу, Горбачов вирішив зіграти роль «батька нації», він апелював до тих, хто йому ще довіряв, а паралельно почав «романсувати» з консерваторами, з тими, кого формально таврував.
Хто автор ГКЧП?
Горбачов устиг нажити собі багато ворогів різного калібру. Таким був, наприклад, і багаторічний лідер КПУ Володимир Щербицький. Проте Горбачов зміг умовити його залишитися на посаді першого секретаря ЦК КПУ аж до вересня 1989 року. Лише з відходом Щербицького від влади Україна перестала бути «заповідником комунізму», в ній завирувало політичне життя. 16 липня 1990 року навіть прийняла Декларацію про державний суверенітет України.
Та Горбачов розумів: не регіональні вожді, такі як Щербицький та Івашко, становлять небезпеку для нього. Ворогом номер один був Борис Єльцин, на той час голова Верховної Ради незалежної Росії. Єльцин не лише не міг вибачити Горбачову минулих образ, а й постійно підкреслював, що Горбачов не здатен втілити в життя прогресивні починання. Найбільш одіозним прикладом стала програма входження в ринкові відносини під назвою «500 днів», розроблена влітку 1990 року. Коли цю програму було провалено, Єльцин розцінив це як свідчення підступності Горбачова, вказав на неможливість плідної співпраці з союзним керівництвом. Декларував готовність розвивати ринкові відносини всередині Російської Федерації. До критики Єльцина, до тиску з боку партійних консерваторів додалася критика тих, кому Горбачов, власне, надав можливість говорити, не боячись, а саме: демократично налаштованій інтелігенції. 18 листопада 1990 року популярний у ті часи тижневик «Московские новости» надрукував відкритого листа відомих діячів «перебудови» (А. Абуладзе, Ю. Афанасьєва, В. Бикова та інших ) до Горбачова - «Страна устала ждать!» - із закликом: «Або підтвердіть свою здатність до рішучих дій, або ідіть у відставку!».
Утім, Горбачова в той час піддали не лише інтелектуальному обстрілу. 7 листопада 1990 року в Москві на Червоній площі відбувся останній військовий парад і святкова демонстрація на честь Жовтневої революції. 35-річний слюсар із Іжевська О. Шмонов намагався стріляти з мисливської рушниці в Горбачова, який стояв на трибуні Мавзолею. Шмонова було засуджено, а через рік запроторено до психіатричної лікарні. Відлуння цього пострілу на безкраїх просторах СРСР, що активно дезінтегрувався, змусило Горбачова діяти. Наприкінці грудня 1990-го року на 4-ому з’їзді народних депутатів СРСР він домігся розширення повноважень для себе як президента. У січні 1991 року він санкціонує застосування сили у Вільнюсі. Там прокомуністичний комітет громадського порятунку за підтримки частин Радянської Армії намагався здійснити державний переворот, усунувши від влади уряд Народного фронту. Цей заколот було придушено, але за тиждень все повторилося за тим же сценарієм у Латвії. Єльцин категорично підтримував законні прибалтійські уряди, а Президія Верховної Ради УРСР під головуванням А. Кравчука прийняла навіть заяву із засудженням дій Москви. І ось він, останній виступ: Горбачов ініціює проведення 17 березня 1991 р. всесоюзного референдуму про збереження СРСР як «оновленої федерації суверенних держав». Більшість учасників референдуму в 9-ти республіках, що взяли в ньому участь, висловилися за збереження СРСР.
Потрактувавши підсумки референдуму як особисту перемогу, Горбачов знов вдається до політики батога. І знову незграбно. Вночі 28 березня, напередодні відкриття позачергового з’їзду народних депутатів Російської Федерації, до Москви вводять військо, що взяло в кільце центр міста. Це рішення Горбачова було сприйняте як образа. Армійські частини виводять, а 12 червня Єльцина обирають президентом Росії. Та Горбачов не полишає надії зберегти себе як впливового лідера, він вбачає шанс у реформуванні СРСР. Такий проект був розроблений і оприлюднений у другій половині червня. Тепер мав виникнути новий СРСР - «Союз Радянських Суверенних Республік». Підписання нового союзного договору було призначене на 20 серпня. Про це Горбачов сказав 2 серпня у своєму виступі на телебаченні.
Промовчав він про інше, про те, що 22-23 липня він намагався «сторгуватися» зі своїм суперником Єльциним, залучивши до цього президента Казахстану Н. Назарбаєва. На зустрічі вони змінили проект союзного договору, федерація перетворювалася на конфедерацію з неясними функціями центру. Пікантність ситуації полягала у тому, що на цій зустрічі обговорювалося питання протидії консерваторам. Після підписання союзного договору планувалось усунути з посади прем’єр-міністра В. Павлова, міністра оборони Д. Язова та голову КДБ В. Крючкова. Останній, одначе, контролював ситуацію: запис того, про що йшлося на зустрічі, був переданий йому своєчасно. Подальші події можна було б потрактувати просто: майбутні гекачепісти образились і вчинили путч. Та не все так просто було насправді.
Горбачов не був би самим собою, якби й за тих умов уник «різновекторних дій» Він дав завдання Крючкову, Язову та міністру внутрішніх справ Пуго розробити програму надзвичайних заходів. Чотири варіанти її передали Горбачову. 3 серпня на екстреному засіданні уряду, як згадував Янаєв, «речі називалися своїми іменами: СРСР - в агонії, біля останньої межі. Тоді Горбачов заявив: «Ми підемо на будь-які заходи, включно з надзвичайними, але розвалу країни не допустимо!» І четвертого - полетів відпочивати в Форос. 15 серпня 1991 р. Бюро президії Центральної контрольної комісії КПРС виключає з партії колишнього члена політбюро ЦК КПСС, секретаря ЦК КПРС О. Яковлєва, якого вважали «батьком перебудови». 16 серпня в прес-центрі «Движения демократических реформ» оприлюднили заяву Яковлєва в партійний комітет ЦК КПРС, в якій мовилося: «Вчора, 15 серпня, по радіо я почув повідомлення про те, що ЦК КПРС прийняла рекомендацію про виключення мене з лав КПРС. Ніхто зі мною з цього питання не розмовляв. Ображено мою особисту гідність і грубо потоптано елементарні права члена партії... Але річ не тільки в цьому. Я хотів би попередити суспільство про те, що в керівному ядрі партії склалося впливове сталінське у групування, котре виступає проти політичного курсу 1985 року, і тим самим гальмує суспільний розвиток у країні. Мова, по суті, йде про те, що партійне керівництво, всупереч своїм же деклараціям, звільняється від демократичного крила в партії, веде підготовку до соціального реваншу, до партійного та державного перевороту. У цих умовах вважаю, що служити справі демократичних перетворень у рамках КПРС уже неможливо й аморально, а тому я заявляю про вихід із її лав. Так велить моя совість».
Невдовзі вибухає ще один скандал: газета «Московские новости» друкує останній варіант союзного договору. Тепер уже стало зрозуміло, що СРСР у «класичному» вигляді не бути. Колегія КДБ та Кабінет Міністрів констатують: безпека СРСР не може бути гарантована. 17 серпня група майбутніх членів ГКЧП збирається на нараду на секретному об’єкті КДБ. Вирішено відправити делегацію в Форос до Горбачова, щоб умовити його відкласти підписання союзного договору.
Фінал
«Запросивши до кабінету, я запитав, з якою місією вони прибули. Бакланов повідомив, що в державі надзвичайний стан. Країна котиться до катастрофи, інші заходи не врятують, я повинен підписати Указ про запровадження надзвичайного стану. По суті справи, приїхали з ультиматумом. Я категорично заявив, що ніяких указів підписувати не буду... Ми попрощалися. Коли вони відходили, не стримався і вилаяв їх по-російськи». Так Горбачов описує свою зустріч із візитерами в Форосі.
Керівник апарата президента СРСР і помічник генсека В. Болдін, член політбюро ЦК КПРС О. Шенін, генерал В. Варенніков згадували про це не так. Болдін, наприклад, стверджує, що справді, Горбачов був незадоволений спочатку, та дізнавшись, що надзвичайні заходи торкнуться Єльцина і керівництва Росії, заспокоївся, пояснював, як ставити питання, «чому він займає таку позицію...» Потискуючи на прощання руку, додав: «Чорт з вами, дійте». І чорт, очевидно, був з гекачепістами. Поїхавши з Фороса та знаючи підступний характер Горбачова, вони наказали вимкнути урядовий зв’язок, затримали на дачі весь персонал, який там не залишився на ніч. Із моря дачу було взято під пильний контроль військових моряків. Усе це потім дало Горбачову підстави стверджувати, що він був ув'язнений заколотниками на дачі, що він нічого не має з гекачепістами.
Тим часом у Москві виконання обов’язків Президента перебрав на себе за власним указом тодішній віце-президент Г. Янаєв, який і очолив ГКЧП. Окрім нього, до складу ГКЧП увійшли: перший заступник голови Ради, оборони О. Бакланов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Селянської спілки СРСР В. Стародубцев, голова Асоціації державних підприємств і об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку СРСР О. Тізяков, міністр оборони СРСР Д. Язов. Цю компанію невдалих «рятівників СРСР», напевно, багато хто запам’ятав із першої та єдиної прес-конференції ГКЧП, під час якої у Янаєва тряслися руки.
Та все ж до Москви, де було введено надзвичайний стан, та інших великих міст країни стягнуто військові частини. Під Києвом були зосереджені Кіровоградська та Кременчуцька десантно-штурмові бригади у складі 1200 осіб, на одеському шосе знаходився піхотний полк 72-ї дивізії. У межах Києва дислокувалися 2-3 тисячі військовослужбовців. У стані підвищеної боєготовності перебувала 10-тисячна Деснянська танкова дивізія. У Борисполі приземлився десантний полк спеціального призначення із Бреста, що мав на меті захоплення урядових структур. Причому військо ще прибувало до Києва.
Із самого початку ГКЧП почав стикатися зі спротивом. У Москві цей спротив очолив Єльцин. Уже 19 серпня він видав указ, за яким декрети ГКЧП були заборонені на території Росії. Після невдалої спроби заколотників оволодіти Будинком уряду в Москві в ніч із 20 на 21 серпня стало зрозуміло,  що ГКЧП зазнає поразки. 21 серпня гекачепісти вирішили припинити короткочасну і неефективну діяльність своєї структури. Вони знову вирішили летіти до Горбачова у Форос. І полетіли. Цього разу у такому складі: Крючков, Бакланов, Язов, Тізяков і Володимир Івашко...
Горбачов поводив себе як переможець. Він наказав увімкнути зв’язок. Віддав розпорядження й про те, щоб вимкнули зв’язок у гекачепістів. Потім зателефонував Єльцину, Бушу, Назарбаєву, Кравчуку та ще комусь. А «покаянну» делегацію не прийняв.
У Києві 19 серпня командуючий сухопутними військами СРСР генерал В. Варенніков у присутності першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка вимагав від голови Верховної Ради УРСР А. Кравчука визнання законними дії ГКЧП і зміни політичного курсу. Кравчук зауважив, що генерал знаходиться не в Київському військовому окрузі, а у Верховній Раді. На це Варенніков роздратовано відповів: «У Західній Україні немає совєтської влади, суцільний «Рух». Там треба ввести надзвичайний стан. Припинити страйки. Закрити всі партії, крім КПРС, їх газети, припинити та розганяти мітинги. Вам необхідно здійснити екстрені заходи, щоб не склалася думка, що ви йдете старим курсом... Військо доведено до повної бойової готовності, і ми вживемо всіх заходів аж до пролиття крові». За українською традицією, Кравчук зайняв вичікувальну позицію, тягнув час. Здається, його поведінці домінувало бажання зберегти владу за будь-якого перебігу обставин і не допустити кровопролиття. Під впливом національно-демократичних сил 21 серпня назвав зміну влади неконституційною, закликав до захисту суверенітету України, навіть вийшов із партії. Крах ГКЧП став потужним каталізатором розпаду СРСР.
Республіки, що на той час залишалися у складі СРСР, почали проголошувати незалежність. 24 серпня Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей процес завершився українським референдумом - 90,3 відсотки населення виступили за незалежну Україну та підписання угоди у Біловезькій Пущі у грудні 1991-го, що формально легітимізувала розпад СРСР.
Члени ГКЧП, крім Б. Пуго, який закінчив життя самогубством, були заарештовані й засуджені. В 1992 році - всі амністовані, написали спогади, щедро роздають інтерв’ю. ГКЧПісти твердять, що це Горбачов підштовхував їх до рішучих дій, а потім «здав» їх. Будьмо оптимістами й не втрачаймо надії на те, що ще дізнаємося, як було насправді.
Не підтримати незалежність означає підтримати залежність. Ганьба і слава
19 серпня, коли військово-комуністична хунта проголосила ГКЧП, могло стати ще одним чорним днем в історії України. Аналіз тогочасних подій показує, якими ще слабкими і кволими були паростки незалежності - їх будь-якої миті могли обтяти, як тютюн, і вкотре перетворити незалежність на дим. Певно, нам ще довго після цього довелося б боротися за державність, якби Єльцин не виявив рішучості у боротьбі за особисту владу в Росії і не звернувся до громадян із закликом дати гідну відсіч путчистам, не закликав до загального безстрокового страйку та не заявив, що 19 серпня було вчинено державний переворот. В Україні події 19 серпня розвивалися так. Голова ВР А. Кравчук, на той час вища посадова особа в країні, стверджував, що про ГКЧП дізнався від першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка. Він же повідомив, що уповноважений від ГКЧП генерал Варенніков хоче зустрітися з Кравчуком та що цю зустріч пропонується провести у приміщенні ЦК КПУ. Чи не свідчить це, що КПУ про намір гекачепістів знала наперед? Отож не дивно, що присутній під час оголошення Варенніковим ультиматуму С. Гуренко жодним словом не пройнявся на захист законної влади в Україні.
Як з’ясувалося пізніше, Компартія володіла інформацією про наміри гекачепістів. Зокрема, у Львові, де на той час при владі вже були демократи на чолі з В. Чорноволом, у приміщенні обкому вдалося виявити листа ЦК КПРС про запровадження в країні надзвичайного стану, зареєстрованого ще 18 серпня, та листа секретаріату ЦК КПУ «першим секретарям Кримського ревкому, обкомів, Київському міськкому КПУ», в якому зазначалося, що у «зв’язку із запровадженням у країні надзвичайного стану найважливішим завданням парткомітетів є сприяння ГКЧП», що «не можна допустити всіляких демонстрацій, мітингів, маніфестацій, страйків» та що «ключовим питанням є збереження СРСР». Окрім КПУ, на бік путчистів стали командуючі Київського, Прикарпатського, Одеського військових округів та командувач Чорноморського флоту.
Фактично будь-якої миті можна було чекати виступу військових. Про таку можливість нагадували декілька вертольотів, які 19 серпня безупинно прасували повітря над Верховною Радою, коли б довелося її захищати, то, пригадую, на той час під стінами парламенту зібралося не більше 300 осіб. Українська влада не мала будь-якого плану дій. Л.Кравчук спромігся лише на виступ по телебаченню із заявою: мовляв, офіційних документів від ГКЧП іще не надійшло, надзвичайний стан в Україні не оголошено, а тому народ має «зосередитись на розв’язанні проблем повсякденного життя». Натомість Народна Рада, яка була парламентською меншістю, звернулася до Кравчука з вимогою зібрати термінове засідання Президії ВР, проте на 20-ту годину через відсутність деяких її членів від КПУ не набиралося кворуму.» А ті представники «групи 239», що прийшли на засідання, пропонували зачекати і подивитися, що буде далі. Окрім членів Народної Ради О. Ємця, І. Юхновського, Л. Танюка, В. Яворівського, Д. Павличка, В. Пилипчука, активну антипутчистську позицію зайняв заступник ВР В. Гриньов. Згодом їх назвали «групою семи».
19 серпня Президія так і не спромоглася прийняти будь-яке рішення. 20 серпня її засідання було поновлено, проте ситуація повторилася: більшість членів Президії відмовилися підтримати проекти заяв, запропоновані І. Юхновським, А. Матвієнком та О. Ємцем, після цього розпочалося обговорення компромісного проекту заяви, та, як з’ясувалося, під час голосування багато хто із членів Президії відмовилися підтримати навіть найневинніші її положення. Приміром, проти першого речення проекту компромісної заяви:
«Президія ВР УРСР відзначає, що повний аналіз і оцінка ситуації, що склалася після утворення ДКНС в СРСР, будуть зроблені ВР УРСР після рішень позачергової сесії ВР СРСР», - проголосували М. Білоблодський, О. Коцюба, А. Печеров, утрималися В. Дурдинець, Я. Кондратьєв та інші. («Хроніка опору», Київ, 1991). Водночас із проектом заяви, що його пропонувала прокомуністична більшість, не могли погодитися представники Народної Ради.
Тому члени Президії, що об’єдналися у «групу семи» ухвалили свою заяву, в якій висловлювали «вірність справі побудови суверенної держави» та у разі виникнення груп, які діятимуть проти державного суверенітету, закликати народ України до громадянської непокори. Підсумовуючи сказане, можна дійти до висновку,.що більшість членів Президії у ті серпневі дні посіли вичікувальну позицію, або, за словами Д. Павличка, вирішили «як Пілат умити руки». Зокрема, прикметними були слова М. Білоблодського, який зазначав: «Не поспішаймо з висновками... Все одно: ми можемо вирішувати, як хочемо, а крапку поставлять інші. В цілому я згодний з їхнім зверненням в частині соціального захисту...» («Хроніка опору», Київ, 1991). Не зовсім зрозумілою була й позиція Кабінету Міністрів УРСР.
20 серпня Президія ВР заслухала доповіді першого віце-прем’єра К. Масика, державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій Є. Марчука та голову КДБ М. Голушка. Відповідаючи на прямі запитання депутатів, вони запевнили, що у разі потреби вибору виконуватимуть розпорядження Верховної Ради та А. Кравчука. Наскільки ці запевнення були щирі, сьогодні можна лише здогадуватись, але не забуватимемо, що незабаром М. Голушко опинився на посаді заступника голови КДБ Росії. Крім того, є протокол засідання Президії Кабміну від 19 серпня, під час якого обговорювалися «заходи у зв’язку зі зверненням до радянського народу ДКНС в СРСР». Цей протокол свідчить, що для «координації заходів щодо забезпечення громадського порядку» було створено тимчасову комісію на чолі з Є. Марчуком та пропонувалося «посилити контроль за діяльністю ЗМІ, використанням розмножувальної техніки», «підготувати перелік законів УРСР та інших нормативних актів, які мають розбіжності з відповідними союзними законодавчими актами і подати його Кабміну 20 серпня 1991 року» тощо. Цілком очевидно, що першою у цьому переліку мала стояти Декларація про державний суверенітет України як така, що всуціль розходиться із союзним законодавством.
Доволі цікаво повела себе під час серпневих подій очолювана Михайлом Потебеньком Генпрокуратура України. Щоб прояснити її позицію, процитуємо М. Потебенька: «Якщо бути об’єктивним, то треба зазначити, що більшість істотних програмних документів Комітету заслуговували на увагу, і їхнє здійснення не стало б на заваді зміцненню економіки країни, оздоровленню суспільства. Так, наприклад, постановою № 1 ДКНС органам прокуратури, МВС, КДБ, Міністерства оборони СРСР пропонувалося організувати взаємодію правоохоронних органів щодо забезпечення порядку та гарантування безпеки держави, суспільства та громадян.
Тому, коли 20 серпня мені стало відомо, що в. о. прокурора України на період моєї відпустки В. Прик на підставі шифрограми, що надійшла з Генпрокуратури СРСР, надіслав вказівку обласним прокурорам забезпечити вимогу ДКНС щодо суворого дотримання законів, яку потім відкликав, я не побачив у цьому ніякого порушення. Гадаю, не потрібно пояснювати, що подібна «взаємодія силових органів» у всі часи називалася і називається хунтою. Дивно, що М. Потебенько не зрозумів його навіть за десять років, які минули після путчу, бо ця його оцінка намірів ГКЧП датується не 1991-им, а 2000 роком - саме тоді видавництво «Істина» видало «Спогади Генерального прокурора».
До сказаного залишається додати, що саме М. Потебенько у 1991  році луже активно виступав проти заборони КПУ, тож не дивно, що у 2001 році комуністи відмовилися голосувати за відставку Генерального прокурора «антинародного режиму». Не кращою була і позиція представників регіональної влади (за винятком західноукраїнських областей, де вже 19 серпня влада закликала до опору диктатурі). Збереглося чимало документів,
які свідчать про визнання ГКЧП органами прокуратури, місцевими радами, райкомами та обкомами КПУ.
Кайдани порвіте!
Тож коли б у ніч з 20 на 21 серпня не захлинувся штурм ВР Російської Федерації, Україну, найперше, знову було б загнано до союзного стійла: КДБ, МВС, армія та Генпрокуратура спільними зусиллями дуже швидко «оздоровили б суспільство», адже нині не секрет, що перед путчем зеки отримали замовлення на виготовлення 100 тисяч наручників. А кандидатів за ґрати було чимало, починаючи від Л. Кравчука і закінчуючи тисячами інших громадян, які справді боролися за незалежність України і яким, на відміну від тих, хто сидів і вичікував, сьогодні ніхто не вручає орденів і медалей «за внесок у здобуття незалежності».
21 серпня у Києві відбувся велелюдний мітинг, який схвалив резолюцію із закликом провести позачергове засідання Верховної Ради, під час якого засудити переворот, закликати уряди всіх країн визнати Україну як незалежну державу, засудити зрадницьку політику КПУ, звільнити політв’язнів Хмару, Сергієнка, Лупиноса, Ратушного. 24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради. Голова ВР А. Кравчук наголосив, що 19 серпня відбувся реакційний державний переворот та що єдиним, надійним гарантом убезпечення народу України від переворотів, які відбуваються у Москві, є побудова суверенної Української держави. Після бурхливого обговорення подій 19-21 серпня В. Червоній запропонував ухвалити Акт про державну незалежність України. В. Яворівський зачитав проект Акта. За постанову «Про проголошення незалежності України», яка передбачала проведення 1 грудня 1991 року всеукраїнського референдуму, проголосував 321 депутат. Акт проголошення незалежності підтримали 346 депутатів. Крім того, 24 серпня ВР прийняла постанови «Про департизацію державних органів, установ та організацій», «Про військові формування в Україні», «Про політичну обстановку в Україні та негайні дії ВР зі створення умов неповторення надалі військового перевороту».
Одразу потому Р. Лубківський запропонував внести до приміщення парламенту синьо-жовтий прапор. В. Чорновіл повідомив, що на вулиці є прапор, з яким українці стояли на барикадах перед ВР Росії. А. Кравчук у відповідь на протест деяких депутатів заявив, що цей прапор завоював право бути в залі, бо він «стояв на смерть разом з танком і він стоятиме тут». Народні депутати внесли до залу два національні прапори та після виконання гімну «Ще не вмерла Україна» вийшли на вулицю, де їх вітали тисячі людей. 25 серпня Президія ВР ухвалила постанову «Про власність КПУ та КПРС на території України», яка передбачала її націоналізацію. Щоб проілюструвати, якою деморалізованою була на той час Компартія, скажу, що після виходу указу про заборону КПУ опечатувати ЦК (нині Секретаріат Президента України) прийшло не більше 30 рухівців і колись всесильний апарат упав перед ними. Над ЦК КПУ було піднято синьо-жовтий прапор.
Цього ж дня Президія прийняла рішення амністувати заарештованого за поданням М. Потебенька С. Хмару та його «співсправників». Але Степан Ількович Хмара висловив категоричний протест з приводу свого звільнення з формулюванням «амністія», вважаючи, що помилувати можна тільки злочинця. Тому пізнього вечора 25 серпня його силоміць виштовхали за двері в’язниці, а він, не визнавши амністії, демонстративно розірвав постанову про неї. До речі, ось як у своїх спогадах охарактеризував Хмару сам Генеральний прокурор республіки Потебенько: «Цю людину було засуджено за ідею незалежності України... Працюючи з ним у Верховній Раді, мимоволі спостерігаючи за його діяльністю, маю моральне право зробити висновок, що Хмара свого часу чесно боровся за незалежність України... Я повинен визнати, що за будь-яких обставин арешт С. Хмари був помилкою...». А коли так, то є смисл згадати, які звинувачення були висунуті С. Хмарі під час «помилкового арешту». Його хотіли судити за ст.86 (розбій з метою розкрадання державного або громадського майна), ст. 139 (перешкоджання відправленню релігійних обрядів), ст.187-3 (організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок), ст. 193 ч.З КК УРСР (викрадання важливого особистого документа). Як бачимо, у 1991 році Генпрокуратура вміла звинувачувати. А які «помилки» М. Потебенько визнаватиме завтра? У Києві площу Жовтневої революції, на якій відбувалося більшість мітингів, перейменовано на майдан Незалежності та прийнято рішення про демонтаж пам’ятника Леніну. Щоправда, народ ще до прийняття цього рішення почав самотужки збивати з пам’ятника букви та робити написи. 26 серпня Президія ВР постановила визнати державну незалежність Латвійської, Литовської та Естонської республік, ухвалила указ про тимчасове припинення діяльності Компартії та створила Тимчасову комісію «для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління, об’єднань і організацій у зв’язку з державним переворотом 19-21 серпня». Однак робота цієї комісії не дала жодних результатів і на відміну від країн Балтії та Східної Європи в Україні не було прийнято закону про люстрацію, а отже, не було очищено державний апарат від противників незалежності та таємних співробітників спецслужб. Пророчими виявилися слова заступника Голови ВР В. Гриньова, сказані після путчу: «Вони не пішли, а відійшли...».
30 серпня, незважаючи на протест Потебенька, Президія ВР ухвалила указ «Про заборону діяльності Компартії України». Невдовзі комуністи спробували внести до порядку денного сесії питання про скасування заборони КПУ, проте із 313 депутатів, які взяли участь у голосуванні, це рішення підтримали лише 54, а 204 депутати були проти. Ще одним указом у власність держави було передано всі підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України. 4 вересня парламент ухвалив постанову «Про підняття над будинком Верховної Ради України синьо-жовтого прапора». О 18-тій годині червоно-синій прапор було спущено, і через декілька хвилин на щоглі замайоріли два прапори: синьо-жовтий і червоно-синій.
Побачивши це, тисячі людей, які зібралися на площі, щоб особисто бути присутніми під час підняття синьо-жовтого прапору, зім’яли міліцейські кордони і кинулися на приступ Верховної Ради. Ще мить - і вони увірвалися у приміщення... Проте Д. Павличку, Л. Лук’яненку та іншим депутатам вдалося переконати Л. Кравчука в необхідності зняти прапор УРСР. Коли б не їхні енергійні дії, невідомо, чим би все закінчилося. 15 вересня у Києві на Софійському майдані відбулося Всеукраїнське народне віче на підтримку Акта про державну незалежність України. 20-26 вересня відбувся офіційний візит української делегації на чолі з Головою ВР Л. Кравчуком до США та Канади. Під час зустрічі із Д. Бушем Л. Кравчук закликав США визнати незалежність таких республік, як Україна, бо центрального союзного уряду вже не існує. Виступаючи на 46-тій сесії Генеральної Асамблеї ООН, А. Кравчук сказав, що проголошення 24 серпня незалежності України стало кульмінацією віковічних устремлінь українського народу.
10 жовтня Центральна виборча комісія офіційно вручила посвідчення кандидатів у Президенти України А. Кравчуку та В. Чорноволу. Згодом до них приєдналися А. Лук’яненко, В. Гриньов, І. Юхновський та А. Табурянський. Водночас із президентськими перегонами тривала агітація на підтримку Акта проголошення незалежності України під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня. Його проведення було потрібне хоча б тому, що Росія, тепер уже начебто демократична країна, не полишала надії на втягнення України до чергового союзу. Зокрема, 23 жовтня до депутатів ВР України лист-звернення надіслали М. Горбачов, Б. Єльцин, С. Шушкевич, Н. Карімов та інші, у якому закликали утворити союз, «за який проголосувала переважна більшість населення 17 березня», бо вони не уявляють собі союзу без України. До честі українського парламенту, Президія ВР постановила не підписувати Договір між республіками СРСР. Перший заступник Голови BP І. Плющ, коментуючи це рішення, зазначав, що представники республік зібралися в Алма-Аті, щоб уперше без участі центру поговорити як рівний з рівним, а виявилося, що там уже були представники цього центру, які запропонували союзний договір. А Україні з центром нема чого підписувати, зазначив він.
Натомість вона хоче укладати угоди не тільки з республіками СРСР, а й з іншими країнами. Загалом позиція України полягала в тому, що до проведення Всеукраїнського референдуму вона не братиме участі в обговоренні будь-яких політичних угод. Проте 6 листопада Прем’єр-міністр В. Фокін усе-таки поставив свій підпис під договором про економічне співробітництво. А. Кравчук, коментуючи цей крок, казав, що це «відкриває Україні вихід у міжнародне співтовариство. Лише через договір можемо розраховувати на валюту, кредити...». Тож позиція керівництва України навіть після проголошення незалежності була доволі невизначена. І тільки під тиском рухівців із Народної Ради Верховна Рада таки рухалася до повної незалежності. Відтак НРУ закликав не ратифікувати цей договір, а натомість під час референдуму 1 грудня сказати «Так» Акту про незалежність України.
Втілюючи волю народу
26    листопада Президія ВР схвалила текст листівки, присвяченої проведенню 1 грудня Всеукраїнського референдуму, в якій зазначалося, що «не підтримати незалежність означає підтримати залежність». А Ліна Костенко перед референдумом звернулася зі своїм пристрасним словом: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!» Нині годі передати всі почуття, які переповнювали людей напередодні 1 грудня. В єдиному пориві піднялися Галичина і Слобожанщина, Крим і Поділля, Закарпаття і Донеччина... Всі чекали, затамувавши подих. Так само, затамувавши подих, результатів референдуму чекав увесь світ, бо всі розуміли, що доля Союзу вирішуватиметься цього грудневого дня в Україні.
1 грудня. Громадяни України мали дати відповідь на одне запитання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?» І Україна підтвердила. У Вінницькій області сказали «Так» - 95,43 відсотки, Волинській - 96,32, Дніпропетровській - 90,36, Донецькій - 83,90, Житомирській - 95,06, Закарпатській -    92,59, Запорізькій - 90,66, Івано-Франківській - 98,42 відсотки... Загалом в Україні за незалежність було віддано 93,32 відсотка голосів. Це була перемога. Президент США Д. Буш, зателефонувавши до Л. Кравчука, назвав результати референдуму «просто приголомшливими». Крім того, 1 грудня відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук, за якого віддали голоси 61,59 відсотка виборців. За В. Чорновола проголосували 23,27, за Л. Лук’яненка - 4,49, за В. Гриньова - 4, 17, за І. Юхновського - 1,74 відсотка. Демократи так були впевнені у своїй перемозі, що вирішили змагатися між собою, а в результаті переміг «партократ» Л. Кравчук.
Визнання
2 грудня незалежність України визнали Канада і Польща, 3 - Угорська республіка, 4-го - Латвійська і Литовська республіки, 5-го - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. 5 грудня відбулося урочисте засідання Верховної Ради. Поклавши ліву руку на Акт проголошення незалежності України і на Конституцію України, а правицю - на серце, склав присягу Президента Л. Кравчук. Зі словами привітання до народу України звернувся Олесь Гончар. Верховна Рада одноголосно ухвалила звернення до парламентів і народів світу. Цього ж дня Головою ВР було обрано І. Плюща. Урочисте засідання увінчує гімн «Ще не вмерла Україна». 7 грудня у Бєловєзькій Пущі розпочалася зустріч Л. Кравчука, С. Шушкевича та Б. Єльцина, а вже 8-го грудня підписали Угоду про створення Співдружності незалежних держав. У першому її абзаці було сказано: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Л. Кравчук в інтерв’ю газеті «Фігаро» сказав: «СНД потрібна для того, щоб прибрати з дороги колоду під назвою СРСР».
10 грудня Верховна Рада 288 голосами ратифікувала Угоду про створення СНД, залишивши за собою право припинити свою участь у ній. А. Кравчук, обстоюючи ратифікацію, заявив, що розпад Союзу набув стихійного характеру та що цим можуть скористатися реакційні сили. Особливо були відчутними спроби реанімувати старі структури напередодні референдуму. Утім, ще і тепер Президент СРСР заявляє, наголосив А. Кравчук, що тільки розпочинає свою боротьбу. Тому ВР має терміново ратифікувати цю угоду, щоб убезпечити Україну. Наступного дня Угоду про утворення СНД ратифікував і парламент Росії, а заодно денонсував Договір про утворення СРСР. І М. Горбачову не залишалося нічого іншого, як змиритися, що СРСР - це вже історія.
Проте навіть у ці дні можемо натрапити на такі документи, як, наприклад, лист Прем’єр-міністра В. Фокіна до «Президента України товариша А. Кравчука». У ньому повідомляється, що згідно з дорученням за телеграмою тов. Горбачова М. С. і програмою забезпечення міста Москви продовольством у зимовий період прийнятого урядом Росії, Кабмін доповідає: за 11 місяців 1991 року Україна поставила Москві 175 тисяч тонн м’яса, 295 тисяч тонн цукру, 43 тисячі тонн олії... У зв’язку з критичною ситуацією з продовольством у Москві уряд Росії 6 грудня звернувся з проханням поставити у грудні 52 тисячі тонн цукру, 1,6 тисяч тонн олії і 2 тисячі тонн м’яса... Тим, хто забув, нагадаємо, що у цей час полиці магазинів в Україні були порожні.
25 грудня у зверненні до американського народу про визнання незалежності України та про встановлення з нею дипломатичних відносин повідомив президент США Д. Буш. Після цього незалежність України визнали всі. 30 грудня А. Кравчук, коментуючи висловлювання Б. Єльцина про необхідність збереження єдиної і неподільної радянської армії, заявив, що у січні 1992 року війська, дислоковані на території України, розпочнуть складання добровільної присяги на вірність народові України. Так закінчився буремний і незабутній 1991 рік - рік проголошення незалежності України.

Брецко Ф. Ф., Дрік А. Л.,  Майор Л. П. Незалежна Україна: хроніка державотворчого процесу (1991 - 2009): Навчально-пізнавальний посібник для вчителів та учнів 7-12 класів загальноосвітніх шкіл, гімназій та ліцеїв. - Ужгород: Гражда, 2009. - 264 с.


 (голосів: 1)

Автор: Admin 16 липня 2016 | Переглянуто: 725 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ