Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Історія народу, який відмовився вмирати
Алі Хамзін
Головною причиною трагічної історії двадцятого століття з його жахливими злочинами проти людства, війнами, що призвели до масової загибелі людей, було встановлення тоталітарного режиму в Росії. Це була спроба практичного втілення божевільного ідеологічного гасла про необхідність «перемоги соціалістичної революції в усьому світі». Йдеться про так звану «соціалістичну еволюцію» 1917 року в Росії, з її брехливими гаслами про соціальну рівність, що пізніше послужила фундаментом, який підтримав поширення ідеології німецького націонал-соціалізму та прихід нацистів до влади в Німеччині.
Нацистська система також декларувала потребу встановити  певний  різновид  соціальної  рівності  та  справедливості,  належний  «німецькій  арійській  расі».  Це  ідеологічне мислення  було  зворотним  боком  комуністичного  режиму. Такий жахливий, незбагненний злочин, як депортація цілих народів з їхньої батьківщини, супроводжувалися геноцидом етнічних громад. Отак діяв тоталітарний режим російських комуністів.
Кримські татари – одна з багатьох груп людей, депортованих режимом у травні 1944 року з Криму до Середньої Азії та на північ Росії. У перші роки під наглядом НКВД, скасованим тільки 1956 року, нація втратила близько половини людності. Це були насамперед діти, жінки та літні люди, а також кримські татари, що воювали проти нацистської Німеччини і працювали на трудових фронтах.
В історії національної боротьби за повернення кримських татар на рідну землю є багато яскравих, патріотичних особистостей. Айше Сейтмуратова – хоробра жінка, що кинула виклик тоталітарному режимові СРСР.
Вона зробила великий внесок у боротьбу за повернення свого народу до Криму і відновлення національних прав (1979–1990). Як кореспондент радіостанції «Голос Америки» в США, вона розповідала всьому світові та радянській публіці про становище кримськотатарського народу, про його довгу і жертовну боротьбу за право жити на батьківщині, в Криму.
ПОЧАТОК ЖИТТЯ
Айше Сейтмуратова народилася 1937 року в  селі  Аджі-Елі  Маяк-Салинського  району  на Кримському півострові. Її батько, Сейтмурат Берсеїтов, загинув  у  бою,  захищаючи  СРСР.  Матір, Найме, з сімома дітьми депортували до Самаркандської області в Узбекистані (Середня Азія). Депортація, спеціальний режим поселення та приниження і страждання її сім’ї та народу глибоко закарбувалися в душі Айше. Отож, закінчивши школу, вона прагнула вивчити історію свого народу і знайти причини переслідувань і дискримінації. 1958 року вона вступила на історичний факультет Самаркандського університету. 1963 року Айше закінчила університет з відзнакою. Вона почала працювати в місцевій школі та асистенткою на історичному факультеті.
1964 року вона зробила спробу вступити до аспірантури в Інститут історії Академії наук СРСР. Успішно склала іспити. Однак її не прийняли через активну участь у національному русі кримських татар.
Вона була членом ініціативної групи в Самарканді та пізніше увійшла до ініціативної групи Узбекистану. Як національний представник кримських татар, вона неодноразово бувала в Москві. Разом зі своїми товаришами на зустрічах з партійними лідерами вона намагалася довести несправедливість і необґрунтованість депортації кримськотатарського народу. КҐБ і радянський уряд постійно контролювали її діяльність.
Наприкінці 1965 року її звільнили з університету.
14 жовтня 1966 року під час допиту в Самаркандському КҐБ Айше заарештували. Під вартою її привезли до Москви. 24 жовтня обвинуватили в тому, що вона начебто «займалася підготуванням, друком і розповсюдженням наклепницьких матеріалів, які ганьбили СРСР». У травні 1967 року відбувся закритий суд, де її засудили до трьох років умовно.
За рік Айше Сейтмуратова стала представницею свого народу в Москві. Вона також взяла активну участь у збиранні різних матеріалів для кримських татар, самвидавних книжок тощо. Вона складала тексти, протести та звернення до найвищого державного керівництва СРСР. Вона писала матеріали про кримськотатарський національний рух і розповсюджувала їх через радянські правозахисні організації.
Восени 1967 року Айше вступила до аспірантури з четвертої спроби. Навчання вона поєднувала з боротьбою за повернення свого народу на батьківщину.
УВ’ЯЗНЕННЯ
У червні 1971 року, за кілька місяців до того, як вона мала захищати дисертацію, її знову заарештували і засудили за кримінальним кодексом Узбекистану і Росії до трьох років ув’язнення. Свій термін Айше відбувала в таборах у Мордовії.
Після звільнення 1974 року їй не дозволили займатися науковими дослідженнями і вчителюванням. Але ні тюрма, ні втрати й приниження не могли зламати духу Айше. Як відома публічна фігура, вона зрозуміла, що Радянський Союз обмежує її можливості в боротьбі.
1978 року Айше виявила, що влада плекає план запроторити її до психіатричної лікарні. Вона відкрито заявила: «Я радше підпалю себе на Червоній площі. Мені нічого втрачати. Але спочатку я звернуся до мусульманського світу й опишу життя мусульманських жінок у СРСР».
Айше написала Андропову: «Від усіх форм переслідування в країні рад мене врятує смерть».
23 червня 1971 року в Криму на знак протесту проти дискримінаційної політики влади, що не дозволила кримським татарам вільно жити в їхній країні, Муса Мамут (
Муса Мамут народився у сім’ї пастухів у Криму. 23 червня 1978 року, протестуючи проти депортації кримських татар, він облив себе бензином і підпалив. Через п’ять днів він помер. – Прим. до англ. вид.) вчинив акт самоспалення. Р адянська влада не хотіла ще одного скандалу, що мав би негативний відгук у міжнародній спільноті та в Радянському Союзі. Зрештою Айше дозволили емігрувати.
ЕМІГРАЦІЯ ТА НОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
У листопаді 1978 року Айше за «єврейським запрошенням» виїхала спочатку до Відня, а в січні 1979 року прибула до Нью-Йорка. Незалежний мусульманський журнал «Імпект інтернешнел» писав: «Радянські владці вирішили, що вони покінчили з Айше, та вони помилилися. Вона розповіла всім, як маленький мусульманський народ нищать у Криму». Еміграція до США, за «залізну завісу», відкрила новий етап життя Айше і нові можливості для боротьби за кримськотатарський народ і права людини.
Вона оселилася в Нью-Йорку і стала кореспондентом радіостанції «Голос Америки». Передачі російською, узбецькою та азербайджанською мовами інформували слухачів про проблеми кримських татар. Її голос можна було почути на хвилях радіо «Свобода» (радіо «Вільна Європа»), Бі-Бі-Сі та «Німецька хвиля».
У своїх передачах Айше досліджувала історію,  культуру  і  сучасний  стан  народу.  Теми були,  наприклад,  такі:  «Про  національні  мови СРСР  (на  прикладі  кримськотатарської мови)», «Ліквідація  кримськотатарської  літератури», «Знищення  кримськотатарської  інтелігенції (1917–1940)», «Документи  про  політику  асиміляції кримських татар» тощо.
На додачу до роботи на провідних світових радіостанціях, Айше брала участь у багатьох міжнародних конференціях з прав людини: у Вашинґтоні, Оттаві, Монреалі, Лондоні, Стокгольмі, Осло, Анкарі, Стамбулі та Римі. Журнал «Імпект  інтернешнел»,  характеризуючи  її  участь у П’ятих міжнародних Сахаровських слуханнях, які проходили 10–11 квітня 1985 року в Лондоні,  писав:  «Її  присутність  на  слуханнях  була особливо важлива,  бо  жорстока  реальність радянського поводження з національними меншинами  не  була  загальновідома.  Це  було  також  нагадуванням,  що  «забутий  народ»  СРСР складається з мусульман. Їх понад 50 мільйонів, хоча їхні проблеми майже ніколи не порушувалися на міжнародних форумах. Це багато означало, бо про них було зовсім мало відомо.
Айше,  одна  з  небагатьох  мусульманських  емігрантів з СРСР, змогла авторитетно описати умови їхнього життя». Щоб  поінформувати  мусульманську громадськість  про  проблеми  кримських татар,  Айше  Сейтмуратова  взяла  участь у  трьох  міжнародних  мусульманських  конференціях,  проведених  Організацією  «Ісламська конференція» (об’єднує 43 країни), в  Лондоні  (1980),  Парижі  (в  приміщенні ЮНЕСКО в грудні 1980 року) та Куала-Лумпурі (листопад – грудень 1981 року). На цій конференцій в Малайзії з нагоди 15 століть існування ісламу, Айше була єдина жінка-учасниця.  Вона  виступала  в  національному одязі кримських татар, наочно демонструючи аудиторії культуру свого народу.
Айше Сейтмуратова активно лобіювала інтереси кримських татар на нарадах щодо Гельсінської угоди. У листопаді 1980 року її запросили взяти участь у конференції в Мадриді, а в листопаді 1986 року – у Відні. Виступаючи на Мадридській конференції як повноважний представник кримських татар на Заході, вона звернулася до учасників Гельсінського прикінцевого акта з проханням підтримати прагнення кримськотатарського народу повернутися на батьківщину до Криму і стати на захист засуджених членів кримськотатарського національного руху: Мустафи Джемільова, Сейдамета Меметова, Ельдара Шабанова, Мамеді Чобанова, Решата Джемільова, Ролана Кадиєва та інших.
«Я сподіваюся, – казала вона, – що учасники дотримуватимуться Гельсінських принципів, що вони визнають рівність усіх народів і їхнє право на самовизначення, діючи завжди відповідно до вимог і принципів Статуту ООН і міжнародного права. Шановні делегати Мадридської конференції, захистіть національні та людські права кримських татар!».
До Віденської конференції Айше Сейтмуратова підготувала англійською мовою буклет на захист Мустафи Джемільова, який тоді сидів у таборі в Маґадані. В буклеті були різні факти про Джемільова та його фотографії.
Віденська конференція спонукала до звільнення політичних в’язнів у СРСР. Після неї Михайло Горбачов наказав повернути Андрія Сахарова з вислання до Москви і звільнити з табору Джемільова.
Айше Сейтмуратова розповідала про стан кримських татар у парламентах Канади, Великої Британії, Туреччини, Франції, Італії, в Конгресі США. Ці виступи викликали відповідну реакцію та бажання допомогти кримським татарам. Так, під час відвідин Італії, незадовго перед візитом до цієї країни Горбачова, Айше змогла заручитися підтримкою італійських сенаторів, які приділили Айше велику увагу проблемам кримських татар. А коли вона зустрічалася з канадським сенатором Полем Юзиком, він наприкінці звернувся до репортерів: «Я прошу вас кричати на весь світ, що цей народ треба рятувати».
Щоб піднести голос міжнародної спільноти на захист кримськотатарського народу, вона зустрічалася зі світовими лідерами. Двічі Айше запрошували до Білого дому на зустріч з президентом Рейґаном (1982, 1988). Вона говорила з президентами Тургатом Озалом (Туреччина), Вацлавом Гавелом (Чеська Республіка) та Леонідом Кравчуком (Україна).
Щоб привернути увагу до проблем кримськотатарської молоді та студентів, Айше виступала в різних університетах і коледжах з лекціями про боротьбу кримських татар за повернення додому.
Також Айше брала участь у міжнародних організаціях, таких як «Міжнародна амністія», «Міжнародна ліга з прав людини», «Американська Гельсінська група», «Центр за демократію в СРСР» та інших.
1986 року вона організувала в 12 країнах Комітет на захист Мустафи Джемільова, активно обстоювала звільнення Юрія Османова, Решата Аблаєва, Сінавера Кадирова та інших членів кримськотатарського національного руху.
Велике  значення  для  інформування  світової  громадськості  про  проблеми кримських  татар  мали  виступи  і  статті Сейтмуратової в міжнародних ЗМІ. Її публікації виходили в таких впливових виданнях, як «Kontinent», «Le Nouvel Espoir», «The  Journal  Rabitat  Al–Alam  Al–Islami», «Новое  русское  слово»  та  інших.  Вона підносить  свій  голос  і  на  захист  інших народів,  пригноблених  за  комуністичного режиму.  Наприклад,  журнал  «RCDA» надрукував  її  статтю  (написану  разом  з Ібрагімом  Туною)  під  назвою  «Геноцид в  Болгарії»  про  насильну  болгаризацію тюркської мусульманської меншини. Її статті увійшли до збірок виданих Колумбійським, Гарвардським та іншими університетами. 1997 року вийшла брошура під назвою «Національний рух кримських татар». Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років Айше багато займається наданням гуманітарної допомоги співвітчизникам, що поверталися додому без допомоги держави у період важкої економічної та соціальної кризи, а згодом і розпаду СРСР. Ці люди наражалися на багато труднощів, зокрема неповернення їхніх банківських заощаджень.
1992 року вона створила і очолила благодійний фонд «Мергамет еві» (Дім ласки). Його мета – надання матеріальної, медичної та правової допомоги самотнім літнім людям і багатодітним сім’ям.
ЇЇ СПАДЩИНА
Без сумніву, діяльність Айше Сейтмуратової як репортера «Голосу Америки» була неоціненна. Це був великий внесок у боротьбу руху за права людини в Радянському Союзі та національного руху кримськотатарського народу проти комуністичного режиму. Вона була дуже визначною радянською правозахисницею і однією з найактивніших учасниць національного руху кримських татар, видатною публічною фігурою, що розуміла злочини комуністичного режиму в СРСР у всій їх складності, зсередини і ззовні, розуміла небезпеку для людства його нестримної ідеології ненависті. Захищаючи права свого репресованого народу, вона зробила величезний внесок у захист прав людини в «імперії зла», яка природно розпалася наприкінці 1991 року.
Тепер вона директор заснованого нею будинку для самотніх літніх кримських татар «Картлар еві» в Сімферополі. Життєвий шлях Айше Сейтмуратової, її самовіддана боротьба за відновлення національних і людських прав кримських татар – яскравий приклад боротьби кримськотатарського народу за виживання, відродження і розвиток на своїй батьківщині, в Криму. Один міжнародний журнал у своєму заголовку назвав історію Айше Сейтмуратової «історією народу, який відмовляється вмирати».
Цей нарис написано на основі газетних і журнальних статей, публікацій в інтернеті та книжок, зокрема, книжки доктора Ґульнари Бекірової та Еді Муслімова «Айше Сейтмуратова біля мікрофона: передачі радіо «Свобода»», а також статті доктора Ельдара Сейдаметова «Роль Айше Сейтмуратової в русі солідарності кримськотатарської діаспори США за повернення співвітчизників на історичну батьківщину – Крим».

З ДОПОМОГОЮ МЕДЖЛІСУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ


Алі Хамзін. Історія народу, який відмовився вмирати // Щоб не забули. Память про тоталітаризм в Європі / Редактор Джиліан Певез. - С. 284 - 291.


 (голосів: 1)

Автор: Admin 12 липня 2016 | Переглянуто: 503 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ