Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Т. Орлова, каид. іст. наук
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОК НА РАННІХ ЕТАПАХ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У ПРАЦЯХ ВІТЧИЗНЯНИХ ДОСЛІДНИКІВ
Проаналізовано стан історіографії проблеми участі українського жіноцтва у громадсько-політичному митті ранніх етапів вітчизняної історії.
The article analyzes the state of historiography of the problem of participation of Ukrainian women in civil and political life at early stages of the nation's history.
Про громадсько-політичну діяльність можна вести мову лише тоді, коли людська спільнота у своєму розвиткові піднімається на рівень цивілізації. тобто власне соціального буття. Серед факторів, що визначають належність до цивілізації, - наявність міст і держави. Хоча на терен сучаснї України у стародавні часи існували дослов'янські держави і міста, першим державним утворенням у вітчизняній історії вважається Київська Русь. Історична пам’ять зберегла імена жінок, які вплинули на розвиток тогочасного суспільства. Серед легендарних - Либідь, яка разом із братами Києм та Щеком називається засновницею Києва. Що стосується більш реальних осаб. так в Історії Київської Русі були великі княгині, родички князів, просто значні особистості, які відзначилися у політичному та громадському житті, зокрема у царині освіти та культури. Про них завжди згадують науковці, висвітлюючи середньовічну історію Украіми-Руса. Історюграфя цього періоду е настільки масштабною, що являє собою гідний об'єкт історіографічного дослідження. На разі йдеться про студії, спеціально присвячені ролі жіноцтва в ті часи (7; 11; 30; 48; 61; 76; 70; 71; 89 та ін.).
Серед видатних жінок України-Руси на першому місці, безумовно, - княгиня Ольга - мудра правителька і реформаторка внутрішнього життя держави, а також жінка, шанована не тільки своїм народом, а й правителями інших країн, канонізована православною церквою. Одним з проявів визнання її досягнень і заслуг е увага до її діяльності з боку істориків різних часів, на разі XX- початку XXI ст. 12; 7; 11;19; 31; 48. с.9-84; 62; 72; 76. с. 37-41 та ін.). Звичайно, про велику княгиню писали й раніше. Проте чи відповідало написане історичній реальності? Над цим в свій
час замислився Іван Крип’якевич. З цього приводу він зазначав; "Десять століть, що відділяють нас від Ольги, пильно дбали о се, щоби затерти дійсні риси сеї великої жінки, відібрати їй есе характерне і індивідуальне, все чим будила пошану і інтерес у своїх сучасників, а натомість наділити ії конвенціональними прикметами візантійської святої" (26, С.4). Церковна традиція зображувала образ жінки, яка від дитинства 'шукала босера многоцінного' - християнства, а світські оповідання змальовували її не такою смиренницею. Вона була розумною, відрізнялася надзвичайною сміливістю та енергійністю, мету ставила собі сама і наміри виконувала до останньої точки, вміла йти власним шляхом, "йшла есе вперед, хоч би через море крові і рафінованих злочинів” [26. с.5). За її головну заслугу історик вважає те. що вона 'сильною рукою тримала в ладі молоду державу, не втратила нічого з сього, що передав їй Ігор - противно, доповнила спадщину новими здобутками, встелила синові Святославу дорогу до лаврів” [26, с.5]. На той час навряд чи можна було знайти іншу державу, навіть європейську, де б при владі стояла жінка - настільки вправна правителька. В наш час цікаво було б створити її політичний портрет і зробити проекцію на сучасність, в якій відомі жінки здійснюють владні повноваження.
Праці, присвячені княгині Ользі. - не рівноцінні за обсягом та змістом, а також опертям на історичні джерела. Саме про княгиню Ольгу останні зберегли найбільше свідчень, ніж про інших жінок, хоча деякі автори пишуть: "... на сторінках письмових джерел можна зустріти немало імен княжих дружин, сестер, дочок - учасниць політичних подій, феодальних війн, а то і просто значних особистостей, які досягали успіхів в медицині, математиці, астрономії, в культурному житті князівств‘ [76, с.20). В даному випадку можна зауважити, по-перше. що визначення "немало" є, м’яко кажучи, перебільшенням, оскільки згадуваних персон - одиниці. По-друге, навіть про згадуваних осіб часто відомостей дуже мало, що не відповідає їх реальній історичній вазі. Прикладом може бути Євпраксія Всеволодівна. Про неї у "Повісті временних лгг" під 1106 роком повідомляється, що вона "постриглася", а під 1109 роком записано, що померла і похована у Печорському монастирі. Як зазначає Людмила Смоляр, життя цієї жінки чомусь замовчувалося давньоруськими літописцями і з великими труднощами піддається реконструкції на основі італійських та германських джерел. І далі авторка наголошує: "А між тим, ця жінка майже двадцять рогів перебувала в центрі воістину грандіозних історичних подій. що розгорнулися в Західній і Центральній Європі, та взагалі у католицькому світі. Досить сказати, що вона скинула з престолу германського імператора!" [76. с. 52-63]. Велич історичної постаті Євпраксії надихнула відомого українського письменника Павла Загребельного написати роман. Серед істориків про Євпраксію писали Н. Полонська-Василенко [70]. І.Назарко (68) і М. Котляр [33:35], але це не заперечує продовження досліджень.
В працях українських науковців окреслюється тема впливу русинок на політичні колізії інших держав. Серед них насамперед називається донька Ярослава Мудрого Анна, яка стала королевою Франції [1; 7; в: 10: 11; 15; 16; 34; 47; 48. с.151-182. 63; 85 та ін.), а також її сестри - Анастасія, яка вийшла замок за угорського короля Апорія І та Єлізавета - вперше одружилася з Гарольдом І стала королевою Норвегії, а після його смерті вийшла заміж за датського короля Свена II Естрідсена. Три доньки князя Мстислава Мономаховича - кожна була на престолі - Малфрідь - за Сігурдом - королем норвезьким, Інгеборга - за данським принцом Кнугом, Евфрозина - за Гейзою угорським (26, с.6). Дочка галицько-волинського князя Ростислава Михайловича - Конгута стала дружиною чеського короля Пржемисла II (4, с.140). Автори вказують, що іноземні владарі з Франції. Німеччини, Швеції, Візантії, Норвегії, Данії, Польщі, Угорщини, Чехії "просили за себе київських княгинь", проте не завжди пояснюють причини того. А якщо вдаються до пояснень, то найчастіше все обмежується силою тодішньої Київської держави і бажанням заручитися підтримкою її впливових правителів. Це справді так. Але автори ніколи не згадують, що жінок не питали, чи хочуть вони виходити заміж за незнайомих іноземців, навіть і вінценосних. Тобто їх воля, згода чи незгода нікого не цікавили. Вони були, грубо кажучи, знаряддям "шлюбної дипломатії", що також не люблять наголошувати вітчизняні науковці. Про чесноти жінок, які ставали поруч з європейськими монархами, про їх вплив на своїх чоловіків, а то й ширше, на процеси, що відбувалися на їх нових батьківщиках, знайти розвідок вкрай складно. Виключенням можуть бути студії, присвячені Анні Ярославні, де відзначається її освіченість і, можна сказати, управлінські таланти: те, що вона була письменна, привезла із собою чимало книг (на одній з них присягали під час коронування французькі королі від Франциска І до Людовіка XVI), а також керувала державою після смерті свого чоловіка до повноліття сина. Рідко кількома словами згадуються заслуги інших русинок, які в той період потрапили на престоли Європи. Наприклад, про Конгуту Ростиславну - дружину Пржемисла II вказується, що вона стала першою чеською поетесою, а її син Вацлав II утримував гурток вчених русинів з православних монастирів Закарпатської Русі (4. с.140).
Залишається недослідженою дипломатична діяльність руських княгинь, хоча про це наявні згадування у деяких публікаціях [4, с.139; 76, с.22]. Зокрема, про те, що княжни і боярині відряджали власних посланців в іноземні держави, а в початковий період Київської Руса самі "правили посольства" (мова - про княгиню Ольгу), вели переговори з іноземними послами. Впливові руські жінки брали участь у політичних інтригах, особливо, якщо це стосувалося зміцнення влади власних синів (приклад дружини князя Романа Мстиславовича Анни, яка добилася повернення володінь своїм нащадкам).
Певна увага приділяється благодійницькій, культурно-освітній діяльності тогочасного жіноцтва: відкриття шкіл і керівництво ними, наукові заняття, переписування книг, що було можливе за умов поширення грамотності серед жінок княжого дому. Проте зрозуміло, що далеко не всі жінки навіть високого соціального положення брали участь у політичній, громадській, культурній діяльності нарівні з чоловками. Некоректно доводити "одвічний високий статус жінки в українському суспільстві, посилаючись на поодинокі, нехай яскраві приклади з історії княгинь стародавньої Украіни-Руси, як це інколи має місце.
Якщо про громадську діяльність жінок часів Київської Русі наявна низка праць, то потім - лакуна стосовно періоду від XIII до середини XVI ст. Історики повертаються до вивчення рол жіноцтва в громадському житті вже за часів Козаччини. Суто наукове вивчення становища жінки в українському суспільстві другої половини XVI - XVII ст. започаткував відомий український історик. академік Орест Левицький, праці якого значною мірою відносяться до XIX ст., але частина побачила світ на початку ХХ-го [56, 57, 58; 59; 60]. На підставі документів він доводив, що українське суспільство того часу визнавало за жінкою майже рівні права з чоловіком. а жінки привілейованих станів відігравали у тодішньому суспільстві досить активну роль.
Це твердження червоною ниткою проходить у всіх студіях більш пізніх часів, присвячених дослідженням соціальної історії України тих століть в цілому, і козаччини зокрема [3;37;66]. Найбільшу активність і результативність у дослідженні становища і ролі жіноцтва у суспільстві, у громадському житті, виявили Олександр Кривоший, який зосередився на періоді другої половини XVI - першої половини XVII ст. (захист кандидатської дисертації, брошура, розділ у колективній монографії, численні статті і виступи на конференціях [39; 40, 41; 42; 43; 44. 45)), а також Ольга Лабур, яка. спираючись на напрацювання свого попередника, розширила хронологічні рамки дослідження жіночого фактора в системі суспільних відносин в Україні, взявши три століття - Х
VІ - Х VІІІ [51; 52; 53; 54). Епізодичні публікації підготувало ще декілька авторів [5:49). Проте наступність у них не прослідковується. Так само як не відчувається солідна джерельна база.
Аналіз становища жінок в Україні названими істориками проводиться у порівнянні із станом справ в Росії та Західній Європи наголошується, що від першої відмінність полягала у тому, що відсутні були норми "Домострою", жінка не була "тюремною затвірницею", а від другої те, що суспільне становище жінок залежало не від суспільного статусу чоловіка, а від власного майнового становища. Тому шляхтянки, які мали великі земельні маєтності, незалежно від сімейного стану, мали суттєвий соціальним вплив, вважають автори. Вони вказують, що правове становище жінок нормував Литовський Статут, в якому було закріплено принцип рівного права для чоловіків і жінок. За їхньою оцінкою, жінка мала широку особисту та майнову незалежність, майже рівні права з чоловіком у багатьох сферах суспільного життя. Обмеження існували у наслідуванні по батьківській лінії, а також у можливості займати вищі посади в державі. Проте вони мали право на материзну - придане жінки у вигляді нерухомості, або наділу землі, яке ніколи не входило в загальносімейне майно, не ділилося між членами сім’ї, а передавалося у спадок по материнській лінії. Історики пишуть, що жінкам були доступні посади війтів і старост, вони брали участь у справах самоврядування міст і містечок, тобто в адміністративно-господарських процесах громадського життя. Звичайно, якщо основою тому були майнові тили, а юридичне підгрунтя існувало. В разі смерті, хвороби або відсутності чоловіка шляхтянки ставали на чолі роду і вирішували складні життєві і навіть політичні питання, підписували важливі документи навіть державно-політичного значення. В якості свідчення наводиться значна кількість - десятки - підписів жінок, які потверджували чинність Люблінської унії 1569 р. На основі численних документів історики наводять чимало конкретних прикладів того, що жінки України того часу вели вельми активне суспільно-політичне життя, проте наголошують на тому, що жіноча активність визначалася місцем жінки в соціальній ієрархії суспільства. Тобто жінки різних станів мали неоднакові права і можливості: закон оддавав перевагу представницям шляхетних родин, козацької верхівки, які володіли великими латифундіями та іншим майном. Тому висновок Ольги Лабур стосовно того, що "протягом XVІ - XVIII ст. українські жінки виступали як активні суб'єкти суспільно-політичного життя різних рівнів: державно-управлінського, адміністративно-територіального, місцевого самоврядування" (51, с.7] не може бути прийнятий через "всезагальність", оскільки відноситься лише до окремих представниць найзаможніших прошарків населення. З іншої сторони, практично всі дослідники акцентують самостійність жінок, які за відсутністю чоловіків-козаків, брали на себе управління родиною і господарством, у тому числі і вирішенні питань, які виходили за коло суто сімейних проблем.
Проте у другій половині першого десятиріччя 2000-х рр. деякі автори, серед них - Ірина Ворончук (12) та Наталія Старченко (79) не побоялися "піти проти авторитетів", зокрема Ореста Левицького, а отже Олександра Кривошия і всіх, хто солідаризувався з ними, уважно вивчити великий комплекс документів, заперечити деякі поширені трактування становища жінок XVI - XVII ст. Це стосується насамперед головного постулату, у шляхетському соціумі тих часів жінка користувалася широкою свободою, практично не поступаючись повнотою своїх прав чоловікам. Дослідниці не тільки звертають увагу на ті статті Литовського Статуту, які значно обмежують волевиявлення жінок перебуванням під постійною владою родичів чоловічої статі, але й на прикладах з тогочасного життя нагадують просту істину: "Закон - це одне, а життя - часом зовом інше". Ретельне вивчення документальних джерел, які віддзеркалювали реальне життя тогочасних шляхтянок найвищого рівня, призводить до руйнування цілісного ідеалізованого уявлення про їх становище у сім'ї. Наводяться вражаючі своєю жорстокістю документальні свідчення про випадки катування дружин, аби вони на все життя відмовилися від свого майна на користь чоловіка і офіційно закріпили це у вигляді "дару з великої любові", позбавляти будь-яких матеріальних гарантій не тільки себе, але й своїх дітей. Траплялося, що після цього їх або ув’язнювали до скону, або виганяли з дому (якщо були впливові родичі, ті намагалися добитися справедливості через суд, але це вдавалося вкрай рідко). Отже, навіть шляхтянки не були захищені від фізичних розправ з боку "шануючих їх високий статус" чоловіків, які своїми побоями часом доводили дружин до могили. І. Ворончук пояснює висновок О. І. Левицького про нетиповість "поганих стосунків між подружжям” через незначне число документів, які б свідчили про це. Тому і відбулася ідеалізація тогочасних сімейних відносин.
Говорячи про причини такого становища. Ірина Ворончук звертає увагу на загальну соціопсихологічну ситуацію тих часів, коли "... у своїй загальній масі тогочасні люди були більш схильними до стихійного виявлення брутальних емоцій, що загострювало їх збудження та переживання, ніж до виявлення ніжних інтимних почуттів" (можливо, їм так легше було виживати у ті жорстокі часи, які постійно приносили випробування і втрати). Матеріальні чинники при укладанні шлюбів мали пріоритетне значення. Насильство по відношенню до жінки вважалося нормальним, а отже тиловим для патріархального суспільства, де агресія чоловіків у подружніх стосунках та родинному колі нічим не обмежувалася, а більшють жінок були виховані в канонах покірності, слухняності, підлеглості чоловікам і десятиліттями терпіли таке становище. Щоправда не всі. Дехто наважувався покласти край знущанням ("окруттенствам" і "мордерствам”), покинувши деспота. Втеча дружини в ті часи називалася "зрада". "Зрада" чоловіка - це подружня невірність, при чому, як виявили і О. Левицький й І. Ворончук в документах ''жодна жінка не звинувачує свого чоловіка у зраді навіть тоді, коли за змістом документа зрозуміло, що чоловік не лише ображав жінку, але зраджував просто на її очах" (12, с.200). Що ж стосується тих жінок, які виявляли свою волю - тікали, намагалися вести свої справи самостійно, чи навіть зі зброєю в руках боронити своє майно чи захоплювати чуже, то, як справедливо зазначає І. Ворончук, вольові, амбітні жінки були, є і завжди будуть у будь-якому соціумі, проте поодинокі приклади не характеризують загальну ситуацію і не впливають на стереотипи масової поведінки (12. с.173).
Історики відзначають культурно-просвітницьку та релігійну активність жіноцтва тої доби, особливо меценатську діяльність, коли заможні жінки одписували свої землі і маєтності, надавали кошти на зведення і підтримання монастирів, церков, освітніх закладів, шпиталів, переклад книжок, допомогу діячам культури, втручалися у фінансові та організаційні справи церков, виступали їх представниками у судових засіданнях тощо. З одного боку, це було продовженням традицій Київської Русі, з іншого - захист православної віри, сучасною мовою - української ідентичності - від спроб ополячення і покатоличення. В історії залишилися імена таких добродійок, як Анастаєія Гольшанська-Заславська, Галшка Гулевичівна, Анна Гойська, Раїна Соломирецька, Галшка Острожська, Софія Чарторийська, Раїна Могилянка та інших (41;43;44;50;69 та ін.). Менш заможні жінки також брали участь у братському церковному русі, намагаюсь зробити свій внесок у захист на оновлення православної віри, дотримання порядку та обрядових традицій у церквах, виготовленні різноманітного церковного майна та вбрання. У XVIII ст. серед церковних братств була і жіноча спілка "сестер-мироносиць", які брали участь благодійній діяльності.
На інший цікавий аспект проблеми звертає увагу Ольга Лабур: "віднайдені наукові джерела ловдомляють нам і про особливий вплив жінок на можновладців для досягнення певної мети, "делікатні" дії українських жінок, здійснення ними таємних доручень, пов'язаних з розвідницькою  діяльністю, безпосередню їх участь у політичних інтригах та наговорах, які були притаманні середньовічному суспільстві" (51, с. 63). Аналогічну душу висловив А. Кравченко, зазначивши, що юридичні та звичаєві права, що панували тоді в українському суспільстві, надавали жінкам можливості брати участь у політичній діяльності і через вплив на чоловіків (37. с. 222).
Як вже зазначалося, тема "Жінки у житті великих українцю" має певні історіографічні традиції. Що стосується періоду XVI - XVIII ст., то тут також є окремі студії, особливо що стосується Богдана Хмельницького (6;65) та Івана Мазепи (29.82:83.64 ;88). Вітчизняна історична наука відрізняється певною індиферентністю щодо суб’єктивних факторів, які впливали на перебіг подій і вчинки тих чи інших діячів. Можливо, продовжує діяти радянська традиція у всьому вбачати "об'єктивні чинники" і побувати сухі схеми під новими назвами. Науковці не дуже схильні до з’ясування таких психологічних питань, особливо про жіночий вплив на видатних політичних і громадських діячів. Цим. здебільшого переймаються літератори, які, починаючи з XIX ст., намагаються розкрити духовний світ українських героїв, а не тільки переказати історичні факти. Можливо за участю фахівців з історичної психології (а така ще не надто одержала розвиток в Україні, на відміну від західних країн) могли б вийти цікаві студії, присвячені впливу жінок на тих чи інших діячів. Серед таких досліджень своє місце зайняла б синтетична праця про жінок, близьких до видатних гетьманів, та впливи на їхню діяльність. Зокрема, як подіяли на Богдана Хмельницького хвороба першої дружини Ганни Сомківни, відносини із другою - Геленою, опіка й підтримка з боку третьої - Ганни Золотаренко? Як настрої самого Богдана вплинули на перебіг подій, що від нього залежали? Наприклад, чи був зв’язок між звісткою про страту Гелени і поразкою під Берестечком? Або як ставився до справ немічний гетьман, покладаючись на надійність останньої дружини, яка навіть підписувала за нього деякі документи? Появу розвідки Лариси Буряк на тему "Жіноче оточення Б. Хмельницького в оцінках українських істориків" (9) не можна вважати адекватною відповіддю на наведені і ненаведені питання, оскільки вона є "віддзеркаленням віддзеркалення" - історіографією проблеми, обмеженою часом від другої половини XIX до першої третини XX ст.
Останнім часом постать Івана Мазепи перебуває у центрі уваги науковців. Не беручи зараз до огляду увесь масив праць, присвячених його діяльності, варто звернути увагу на необхідність дослідження, з усією можливою науковою всебічністю, цієї непересічної особистості, що неможливо без тієї ж "Жіночої проблематики". І тут теж - багато питань, що можуть дати поштовх до розумів, наприклад: чому значна увага дослідниці приділяється матері Івана Мазепи? Як вона посприяла чи, навпаки, протидіяла формуванню особистості майбутнього гетьмана? Чи дійсно. ж вважалося в романтичній літературі і серед певних салонних кіл Європи позаминулого століття, це був "герой - коханець"? Як його характеризують відносини із Мотрею Кочубей? Чи не обійшовся без участі жінки перехід на бек Швеції? Можна було б поставити ще багато запитань, відповіді на які доповнили б політичний портрет людини, я мий і досі залишається напівзакритим через брак дійсно серйозних неупереджених досліджень.
"Жіночий фактор" у політичній біографії певного діяча вже здобув деякі напрацювання. Так, доктор історичних наук Віктор Горобець спробував прослідкувати його у діяльності гетьмана Івана Брюховецького (18) - людини, яка вирізнялася своєю неординарністю і не зовсім властивою тогочасному українському політикуму екстравагантністю та епатажнністю. Як пише науковець, наявні історичні джерела дозволяють - хоч і фрагментарно - змоделювати "таку доволі пікантну сторінку вітчизняної історії", як: стосунки українських верховних правителів з жінками. В розвідці простежуються намагання заручитися підтримкою з боку Роси через укладання шлюбу з московитянкою. Проте слово "пікантний" явно недоречно, адже матримоніальні розрахунки здавна відомі як засіб досягнення не тільки економічних, а й суто політичних цілей, насамперед, з точки зору посилення влади.
Серед чоловіків-політиків тієї пори можна побачити й талановитих політиків-жінок. Однією з них була дружина гетьмана Івана Скоропадського Анастасія Марківна Скоропадська, уроджена Марковим. У тому ж альманасі соціальної історії "Соціум", який видає Інститут історії України НАНУ, у першому випуску приміщено дуже цікаву статтю, що є спробою намалювати суспільно-політичний портрет елітної жінки першої третини XVIII ст. (23). Анастасія Скоропадська була однією з найвпливовіших осіб свого часу, про яку знали далеко за межами країни, зокрема, у Росії та Польщі. Якщо про її чоловіка історики писали різне: від помірковано-позитивного до вкрай негативного, то про неї - здебільшого - з великим пафосом (22:32). Подібну спробу науковця можна тільки вітати, оскільки декларація задуму - на підставі історичних джерел і спеціальної літератури спробувати "змалювати суспільно-політичний портрет цією неординарної жінки, показавши її людські вподобання та вади, як саме вона, не маючи освіти, навіть не вміючи писати, поряд з чоловіком володарювала у великому регіоні - національній автономії” (23. с.220-221), - гідно поваги. В статті дійсно представлено багатий фактичний матеріал, проти психологізму явно не вистачило. Декларація показати людину із вподобаннями і вадами не реалізувалася.
В цей час українські жінки деякою мірою впливали на громадсько-політичне життя за межами своєї батьківщини - в Росії, Польщі, Литві, Османській імперії, Кримському ханстві тощо. Про це в своїй дисертації пише Ольга Лабур (53). Жінки опинялися в чужих краях або через династичні шлюби (так Скоропадські видали доньку Уляну за сина улюбленця російського царя Петра І Петра Толстого), або через татарсько-турецьке невільництво. Найвідомішою українкою, яка зазнала і невільництво, і одруження із найвпливовішим з турецьких султанів - Сулейманом І - була Анастасія Лісовська, яка увійшла до історії під іменем Роксолана. Відомо, що й інші турецькі султан - Осман II, Ібрагім, Мустафа мали дружин з України, а Мухамед IV і Осман III були народжені українками. Проте імена тих жінок навряд чи згадає навіть історик. Роксолана стала найвідомішою жінкою в українській історії. Чимало книг і статей вийшли з під пера вітчизняних та діаспорних науковців і літераторів, утворюючи різноманітність праць (13; 20: 27; 28; 30, с. 45-50; 36; 38; 46. 73; 74; 75; 81 та ін.), до якої додається маса матеріалів у засобах масової інформації. Саме Роксолана вважається символом України. Чому так сталося, і що за цим стоїть, аналізує Олена Стяжана (81). Виходячи з того, що будь-яке історичне суспільство завжди розробляє ідеологічні інтерпретації реальності, що йому потрібні символи і міфи, авторка досліджує особливості творення і сприйняття міфу про Роксолану за радянських часів і за часів незалежності. Образ ідеальної жінки мав стверджувати національні ідеї. За часів СРСР між рядками найвідомішого роману Павла Загребельного страждання Роксолани ототожнювалися із стражданнями України, доля Анастасії Лісовської була сприйнята як доля українського народу, здатного вистояти, зберегти свій дух. Поза увагою автора і читачів залишилася політична кар'єра видатної жінки ренесансного масштабу - правительки, дипломатки, реформаторки, інтриганки. О. Стяжюна дає цьому пояснення: "Логіка консервативного, радянського, але у той час і патріархального мислення не давала можливості побачити те, що не вписувалося в стабільну, традиційну картину світу" (81. с. 141).
Після здобуття незалежності в Україні образ Роксолани набув ще більшої популярності. На телеекрани вийшов серіал, а її ім'ям стали називати все. що тільки можна: від фірм і кафе до мінеральної води, колекцій нижньої білизни, наборі кухонних меблів тощо. В цьому вчена вбачає "натуралізацію патріархальності", яка мас місце у сучасному українському суспільстві. Знов-таки, реальна людина з талантами політика залишилася буквально "за кадром", оскільки саме художній фільм відіграв вирішальну роль у творенні символу. За його логікою виходило, що досягнення Роксоланою своїх життєвих задач базувалося не на особливостях її поведінки, а на експлуатації жіночого біологічного: "Роксолана полонила султана своєю красою, він, одурманений любов'ю, ставав досить слухняним знаряддям у її руках - ось основна логіка прочитання образу (і створення міфу) Роксолани" (81, с. 144).
О. Стяжкіна також звертає увагу на те. що такий міф Роксолани може бути небезпечним для самоідентифікації нації, оскільки, по-перше, він впроваджує в ідеолого-герменевтичний світ модель жіночої поведінки, в якій експлуатація жінкою тілесних стратегій виявляється успішним шляхом досягнення мети. По-друге, він створює небезпечну ілюзію "всепереможної сили" української жінки у завоюванні "заморського принца". В цьому вбачається одна з причин масового втягнений жінок України у нелегальну проституцію за кордоном [81, с. 145). У зв'язку з цим авторка ставить риторичні питання: чим пишається влада, називаючи українських жінок "нашими Рокооланами"? І якими саме "Роксоланами" пишається народ?
В історіографії проблеми "роль жінки в історії України" можна виокремити ще один, так би мовити, міжнародний аспект, а саме, вплив жінок інших держав на українську історію. В цьому плані на першому місці стоять російські імператриці, тобто не дружини царів, а ті жінки, які правили самостійно: Катерина І, Анна Іоанівна, Єлизавета Петрівна і Катерина II. Перспективним напрямом дослідження бачиться вивчення "української політики" самодержиць. Видані публікації не розглядають політику, скажімо Катерини II, під таким кутом зору. Звичайним є констатація тих чи інших її дій і заходів в остаточному підкоренні України. Разом із тим слід відзначити появу першої розвідки, виконаної у такому ключі. Сергій Лапшин зробив спробу охарактеризувати українську політику уряду імператриці Єлізавети Петрівни у невеликий проміжок 1741 - 1744 рр. (55). До ряду імен іноземних жінок-правительок можна додати імператрицю Марію Терезію, адже Австрія мала під своєю владою західноукраїнські землі. Можливий також сюжет про вплив жінок-іноземок на наших правителів. Так, відомо, що дружиною Володимира Великого була візантійська цісарівна Анна, дружиною Ярослава Мудрого - Інгігерда-Ірина, донька шведського короля Олафа, дружиною Володимира Мономаха - Єлісавета-Гіда, дочка англійського короля Гаральда. Цікаво було б виявити, які культурно-політичні елементи могли бути привнесені, хоча, зрозуміло, це - дуже непросте завдання.
Дослідники "жіночого питання" постулюють, що його стан залежить від культури того чи іншого суспільства, від його демократичності. В свій час видатний політичний і громадським діяч Микола Московський зазначав, що. по-чинаючи з середини XVII ст. культурний рівень України значно знизився (67. с. 13). Після української революції мав місце соціально-політичний переворот, в ході якого відбулися зміни соціальних ролей різних соціальних верств, а також дещо змінилося становище української жінки. У подальшому свою роль мала національна політика тих держав, до складу яких увійшли землі України. У першій половині XIX ст. відповідною реакцією став розвиток національно-патріотичної ідеології, що не могло не викликати нового трактування ролі жінки в національному житті. Як зазначає Оксана Маланчук-Рибак, у народів, які не мали власної державності, визначальною стає проблема національно-державної самореалізації. У зв'язку з цим суспільство висунуло нові вимоги до жінок, а саме, вони повинні формуватися як свідомі громадянки і брати дієву участь у національно-патріотичних акціях, а також виховувати дітей як патріотів нації. А ці цілі трансформувалися у надзвичайно поширенні "національно-культурний ідеал самозреченого і навіть трагічного материнства" (64. с. 195). Дослідниця також помічає, що межі можливої заангажованості жінок до культурно-національного, національно-патріотичного, церковно-релігійного життя не були чітко означені: від того, що сама жінка повинна знати національну мову, історію. культуру, життя народу, і до активною участі у філантропічній діяльності (64. с. 195-196).
Як вже зазначалося, жінки України і раніше займалися добродійними справами. Але у XIX ст. відбувається суттєве пожвавлення жіночої роботи у доброчинності. Тема харитативності або благодійності стала розробляться в Україні не так давно (14; 17; 21; 77; 64. с.227- 229: 42; 77. с. 117-142 та ін.). Частіше висвітлюються доброчинність видимих українських родин в цілому, не наголошуючи саме жіночу участь. Хоча, за статистикою, жінки були більшістю серед тих осіб, хто нею займався. Як зазначала Людмила Смоляр "Благадійнсть легко трансформувалася в фемінізм, бо працюючи спільно жінки вчилися допомагати не тільки іншим, але й одна одній. Фемінізм і починався з благодійності" (77. с. 122). Благодійницька робота була яскравим проявом громадської діяльності, і наступним був перехід від соціальних до політичних питань. Важливе знамення мала робота жінок у громадах і "Просвітах", про що писали М. Струтинська (80), Л. Смоляр (77. с. 117-142:78), І. Дейнега [24.25. с. 18-14), Л. Петришина (69), виділяючи про цьому окремих дячок, таких, як Єлизавета Скоропадська-Милорадович. Головними завданнями вважалися окреслення національних рис та ідеалів українського народу, ознайомлення з духовними і матеріальними проблемами своєї країни та сприяння його національно-культурному розвиткові. Проте на той період суб’єктивація жіноцтва у громадському житті України ще не мала місця.
Підбиваючи підсумки проведеного історіографічного аналізу, можна зазначити, що проблеми участі жіноцтва у громадському житті України на ранішніх етапах її історії не залишився поза увагою вітчизняних науковців. При тому, що головною ідеєю є доведення споконвічного високого соціального статусу українського жіноцтва, не можна не помітити деяких крайнощів.
Це, по-перше, нерівномірність уваги, коли вона концентрується на періодах Київської Русі, а також козаччини. Залишаються без належного опрацювання чимало тем, таких, як українська політика імператриць інших держав, вплив жінок на провідних політичних діячів України тих чи інших часів, дійсно політичні портрети видатних українських жінок. Що стосується останнього, то, як показують деякі науковці, значення жіночого фактору у опаданні сучасного державного символізму є дуже важливим і має набагато суттєвіші впливи, ніж це здається при поверховому погляді.
По-друге, - деяке захоплення об'єктом свого дослідження. що часом виявляється у перебільшенні значимості предмету. Якщо вести мову про княжі часи, то поодинокі яскраві жіночі постаті мають, за думкою авторів, формувати уявлення про суттєвий вплив усього жіноцтва на тодішню громадсько-політичну дійсність.
Так само перебільшення має місце стосовна періоду XVI - XVIII, коли історики пишуть, що українська жінка того часу "являла собою соціально-творчу особистість, виступала активним суб'єктом суспільного розвитку", “мала вагомий вплив на громадсько-політичне життя та соціальні рухи, суспільне виробництво та розподіл матеріальних благ, культурно-просвітницьку справу та релігійні процеси, розвиток національної самосвідомості українського народу" (53, с. 17).
По-третє, крайністю можна вважати рекомендації використовувати накопичений досвід суспільної активності жінок середньовічного минулого в сучасних умовах в діяльності політичних партій, громадських організацій, органів влади та управління України (53, с. 17).
По-четверте, у значній частині наявних публікацій бракує історичного психологізму та елементів історії ментальностей, а саме це допомогло б зрозуміти внутрішній світ жінок різного соціального статусу в їх участі у громадському житті.
По-п’яте, слід підкреслити, що жінки, яю у давні часи у тій чи іншій формі виявляли свою активністю у громадському житті, ще не усвідомлювали свою суб'єктність, не бачили своїх специфічних інтересів. Це почалося лише у другій половині XIX ст. із появою творів жінок-письменниць, які замислися над становищем жінки в Україні, боротьбою за доступ до вищої освіти і можливості мати професії, що раніше вважалися суто чоловічими, появою жіночої преси та жіночих організацій.
В цілому ж можна сказати, що тема участі українського жіноцтва у громадсько-політичних справах є дуже цікавою, що відбилося у вельми численних наявних публікаціях. При тому, що поки що не всі її аспекти одержали повноцінне висвітлення, вона залишається перспективним напрямом подальших досліджень.

Орлова Т. Громадсько-політична діяльність жінок на ранніх етапах історії України у працях вітчизняних дослідників / Орлова Т. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. - 2009. - № 96. - С. 41-47.

 (голосів: 1)

Автор: Admin 8 липня 2016 | Переглянуто: 439 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ