Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 
Зародження історичної думки в Україні (від Нестора 
Українська історіографія ХІХ ст. Перші історичні ш 
Михайло Грушевський і його концепція історії Украї 
Українська народницька і державницька течії в істо 
Радянська історична наука в Україні 
Українська історична думка в діаспорі 
Нове бачення української історії в добу національн 
Проблеми сучасної української історіографії 



ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З ДАВНИНИ ДО ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ІСТОРІОСОФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
ФОРМИ ОСМИСЛЕННЯ ЛЮДСЬКОГО МИНУЛОГО. МІФ, ЕПОС, ІСТОРІЯ

Свідоме звернення до минулих подій відрізняє людину від інших живих істот, які також здатні закріплювати і зберігати навички, передавати власний досвід. В історії людства існували різні форми закріплення історичного досвіду та пам’яті: міф, епос, хроніка, наукова історіографія. Першою формою свідомості і культури як способу осмислення світу постає міф (грец. mythos розповідь). Всякий міф є спогадом про події минулого, але міф не може бути розповіддю чисто історичною. На відміну від історичного оповідання, міф не потребує ніяких доказів і підтверджень, він не осмислюється раціональними засобами. Елементи міфологічної свідомості неминуче супроводжують людство протягом усієї його історії.

Історична свідомість, на відміну від міфологічної, припускає лінійний і необоротний час. Для цієї свідомості центральною є ідея розвитку, еволюції, у ході якої виникають принципово нові події і ситуації. Вже в епосі (грец. epos слово, оповідь) відбувається руйнування міфу. На відміну від міфу, епос - продукт історичного часу, коли свідомість виходить із кола міфологічних, традиційно-позачасових уявлень. З виникненням писемності люди почали фіксувати найважливіші події в їхній часовій послідовності, в хронологічному порядку. Так виникли перші хроніки, (грец. сhronos час), аннали (лат. annus рік), літописи (давньорус. лЂто рік). Перетворення простої реєстрації подій на історію (грец. historia розповідь про минулі події, про те, що досліджено) пов’язується з іменем грека Геродота (V ст. до н.е.), котрий не лише фіксував події, а й прагнув описати зміну різноманітних ситуацій та пояснити діяння людей. На відміну від міфу, під історією розуміється достовірна розповідь про минуле, автор якої відповідає за кожне слово, за кожен згаданий факт. Проте Геродота ще в античності називали не лише «батьком історії», але й «батьком брехні», оскільки достовірність повідомлень різних людей, на підставі яких Геродот складав свої писання, часто піддавалася сумнівам.

У стародавніх греків уявлення про історію були генетично пов’язані з міфом і мистецтвом розповіді. Історія навіть мала свою музу-покровительку – Кліо (ім’я походить від грец. «прославляю»). Греки сприймали світобудову статично, як довершений і гармонійний космос і не сприймали історичного процесу послідовних змін, їм притаманне циклічне розуміння історії. Вони не знали «історію», вони знали «історії».

Хоча з часів Геродота до наших днів історія пройшла довгий шлях і сформувалася як наука зі своїм об’єктом та методами пізнання, ця спорідненість з міфом збереглася. Міф функціонує й у сучасних поглядах на минуле (історію).

Суміщення міфологічної й історичної свідомості представлене в християнській догматиці. Християнство надало сприйняттю історичного процесу лінійну, есхатологічну спрямованість, уявлення про початок і кінець історії. Історія з часів середньовіччя поступово прямує від свого початку – акту Творення – до свого кінця – Страшного суду і встановлення Бо¬жого царства на Землі.

Епоха Відродження і, особливо, Просвітництва підготували нове розуміння історії як процесу. Нове сприйняття часу створило ґрунт для появи ідеї прогресу (лат. progressus рух уперед, успіх). У науку входять принципи історизму й еволюціонізму, котрі дозволили розглянути світ у розвитку, а людину і людське суспільство як утворення, що історично змінюються. Основним змістом історії було визнано послідовний розвиток культури і соціально-економічних інститутів. Наслідком наукових відкриттів XVII-XVIII ст. стало формування нового класичного типу науки і становлення сучасного типу історії як науки. Історичне пізнання формується як самостійна галузь пізнавальної діяльності. Розквіт історичної науки приходиться на ХІХ ст., котре називають «століттям істориків». Основним заняттям істориків стало намагання перетворити історію на таку ж строгу науку як і природознавство, подолати описовість та підвести історичний процес під загальні соціологічні схеми (позитивізм), а з іншого боку історики прагнули описати минуле «таким, яким воно було» (Л. фон Ранке). Історія перетворилася із простих розповідей про минуле в науку зі своїми об’єктом, предметом, методами дослідження.

Методологія (грец. method шлях + logos слово, вчення) - це система принципів та способів, правил та нормативів пізнання, тобто наука про способи пізнання.

Існує ряд принципів – фундаментальних припущень, вимог щодо застосування методів і забезпечення вірогідності результатів дослідження. Одним із найважливіших принципів, на думку більшості вітчизняних істориків, є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові чи ні. Важливим у процесі пізнання є принцип історизму, який передбачає розгляд історичних фактів у конкретному історичному середовищі, в динаміці їх розвитку. Важливе значення мають діалектичний принцип, який передбачає розгляд різноманітних явищ у взаємозв’язку, саморозвитку і взаємообумовленості, а також системний принцип – підхід до певної сукупності історичних фактів як до стрункої системи з властивими саме їй закономірностями і зв’язками.

Історик моделює минуле на основі наявної в нього інформації, яка завжди неповна. Отже, знання про минуле носить гіпотетичний, імовірнісний характер.

Об’єкт вивчення і саме вивчення - не одне й те саме. Також можна сказати, що минуле - це не історія. Не можна ототожнювати об’єкт і предмет дослідження. Якщо минуле «яким воно було» постає як об’єкт історичного дослідження, то предметом постає той образ минулого, який виникає перед нашим розумовим поглядом. Реальне життя завжди складніше і багатше будь-яких умоглядних теоретичних побудов. Оскільки життя складніше об’єкта науки, відтворена історія завжди не відповідає по своїй широті і глибині реальній історії (тобто минулому життю).

Історичне дослідження базується на джерелах, з них історик черпає інформацію про минуле, яку він інтерпретує, осмислює і на основі якої відтворює, реконструює (чи конструює) картину-образ минулого. По суті можна розділити всі джерела, використовувані в історичних дослідженнях, на два основних класи: історичні й археологічні. Всі знаряддя і результати людської діяльності розглядаються як феномени-артефакти, в яких «закодована» інформація про цю діяльність. У випадках, коли письмові джерела відсутні, доводиться використовувати винятково археологічні джерела. Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами.

Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією).

Історичне пізнання, сформувавшись як самостійна галузь пізнавальної діяльності, із самого початку виступає як емпірична форма пізнання. Вважається, що історія, перш за все, повинна спиратися на факти, має прагнути до об’єктивності.

Історія неможлива без фактів, але до них не зводиться. Тобто, факти самі по собі не створюють загальної картини, концептуальної схеми - вони, скоріше, в неї вписуються.

Оскільки «уся сукупність фактів» ніколи нам не дана повною мірою - це неможливо, та й у цьому немає необхідності - особливе значення в науці набуває інтерпретація фактів. Зрештою факти завжди постають у тій або іншій інтерпретації, від неї залежить їхній добір. Те, що при одному підході є найважливішим фактом, при іншому підході рівно нічого не значить. Історичне пізнання не зводиться до суми фактів чи до набору інформації про минуле.

Коли дослідник береться за вирішення навіть вузьких, спеціальних проблем, він не може обійти проблем загальних, його мислення завжди концептуальне. Історик виходить з більш широкої картини світу, з загального світобачення, певної філософії історії. Філософія історії - область філософського знання, що охоплює онтологічні питання історичного процесу - такі, як смисл і напрямок історії, розчленовування і послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичній творчості, а також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми історичної науки.

Термін «історіософія» (грец. historia + sophia мудрість) став досить популярним в українській історіографії, хоча в світовому науковому співтоваристві він не набув наукового статусу. Цей термін допускає досить широке трактування. Більшість дослідників не розрізняють філософію історії та історіософію, використовують ці терміни як тотожні, що, на наш погляд, не зовсім справедливо. Історіософія розглядається як певна сукупність суспільно-світоглядних ідей, які складають аксіологічний пласт – оціночний критерій – у філософській системі викладу історії. Історіософію в цьому плані можна порівняти з теологією історії. Історіософія пов’язана з релігійним розумінням історії. Цілком правомірне вживання терміну «історіософія» як синоніму «історичної ідеології».

Історик дивиться в минуле з сучасності, що й визначає перспективу його бачення. Він висловлює своє судження про минуле, так чи інакше, виходячи з певної точки зору. Зі зміною «сучасності» змінюється і та перспектива бачення минулого, яку вона визначає. Надалі можуть відбуватися нові події, що задають нове прочитання історичного досвіду, його переосмислення. Кожне покоління сприймає та інтерпретує минуле на базі своїх концепцій, цінностей, світогляду, котрі визначають його ставлення до навколишнього світу.

Проблема взаємовідносин ідеології, політики й історіографії - одна з найбільш складних для історичної науки. Багато видатних філософів і істориків приходили до песимістичного висновку про те, що історична наука взагалі не в змозі звільнитися від полону ідеології й політики. Історична наука в усі часи була пов’язана з політикою, являлась сферою, в якій реалізовувалися на історичному матеріалі різні політичні інтереси та прагнення. Різні політичні сили розглядають історію частіше всього лише як засіб легітимації – обґрунтування і виправдання своєї нинішньої політики. Для багатьох політичних еліт властиве переконання: той, хто контролює знання про минуле, володіє сьогоденням, а той, хто має владу над часом, зберігає владу над людьми. В силу цього історичні знання виявилися в тісному зв’язку з ідеологією і навіть у залежності від неї. В свою чергу, вони можуть впливати на політику й ідеологію.

«Немає історії, є історики», «кожне покоління переписує історію наново», «всяка історія є осучасненням минулого». В марксистській літературі подібні погляди зазнавали нищівної критики як науково неспроможні. Але сьогоднішня практика їх підтверджує, більше того - вони сприймаються як банальності.

Плюралізм історичних суджень пояснюється самим предметом дослідження, тобто множинністю історичної реальності в усіх її різноманітних проявах. Різні філософські системи, багатство принципів і методів історичних досліджень можуть відрізняти сучасну історичну науку від колишньої догматичної. Але такий плюралізм загрожує розмиванням «змістовного ядра», сенсу пізнавальної діяльності.


Джерело



 (голосів: 1)

Автор: Admin 25 квітня 2016 | Переглянуто: 413 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ