Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Міфологія слов’ян

Зацікавлення релігією слов’янських народів пробудилося наприкінці XVIII ст. Але до того часу вони вже давно християнізувалися і встигли відчутно призабути свої давні вірування, а в деяких із них лише частково збереглися окремі звичаї та обряди. Тому в дослідженнях ранньослов’янської релігії, що розгорнулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст., більше було романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та через кілька десятиліть вони вже ґрунтувалися на культі природи, тотемізмі, анімізмі, магії.

Під час утворення ранньофеодальних слов’янських держав шляхом поглинання різноманітних племен відбувалося і переростання племінних культів у державні. Офіційний культ почав концентрувати весь ансамбль племінних божеств.

У східних слов’ян спроба створення загальнодержавного пантеону і державного культу належить київському князеві Володимиру. Прийнявший християнство, він невдовзі змусив до цього весь народ, оскільки християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам. Хоч і поволі, воно поширилося серед східних слов’ян. Західні слов’яни прийняли християнство в римо-католицькій формі.

Міфологічні персонажі за характером їхніх зв’язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов’ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре. На честь Сонця слов’яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада.

У дохристиянську пору для слов’ян було характерним об’єднання доброго й злого начала в образі одного й того самого бога. Наприклад, образ Велеса уособлював як добро (покровитель скотарства), так і зло (демон, який приносить смерть).

До наступного рівня могли відноситись божества, пов’язані з господарськими циклами, сезонними обрядами та цілісністю замкнених колективів. Це - Рід, Ярило, Купала, більшість жіночих божеств, з-поміж яких виділяється Мокоша.

Нижчий рівень за функціями, що їх виконували божества, був найабстрактнішим, оскільки характеризував загальні поняття: Доля, Лихо,

Смерть, Правда, Кривда тощо. Більшість з цих міфологічних персонажів входило до казкових сюжетів. Казкові герої ймовірно, виступали як учасники ритуальних дійств у їх міфологічному образі: баба-яга, кощій, чудо-юдо тощо.

Найнижчий міфологічний рівень представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням. Вони просторово співіснували з людиною і уособлювалися домовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками, кікіморами тощо.

Людина вписувалася в міфологічний світ, була його складовою. Однак з оточуючого міфологічного середовища її виділяла наявність душі, духу. Універсальну, синтезовану функцію, що узгоджувала всі міжрівневі стосунки, виконувало райське дерево. Біля нього приносили жертви, воно поєднувало світ людей і світ богів, землю і небо. Це було світове дерево, світова вісь, центр світу і втілення світу в цілому. У фольклорних текстах, прислів’ях, загадках, обрядах, замовляннях у цьому образі виступає Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. Трьом головним частинам райського дерева відповідали різні тварини: гілкам та верховіттю - птахи, стовбуру - бджоли, корінню - плазуни тощо.

У східних слов’ян-язичників не було храмів. Дерев’яні зображення богів стояли просто неба. Сюди люди приносили дарунки. Навколо них танцювали і співали, просили багатого врожаю, успіху на полюванні, гарної погоди. Головними святами у слов’ян були Новий рік, Масниця, Івана Купала. Ці та інші свята уособлювали різні важливі події в житті людей. Відображуючи певні пори року, вони стверджували глибоку віру в добро і щасливе життя, радість, перемогу над ворогом і нечистою силою.

Після прийняття християнства у слов’ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім’я свого судженого. Давні слов’янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни.

У складних історичних умовах слов’янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов’янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв’язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

Давньослов’янський пантеон утворювали боги вищого і нижчого рівнів, які різнилися між собою за місцем серед інших божеств, функціями. Неоднаковим було і ставлення до них. Богам вищого рівня приписувались більш узагальнені функції. До них належали бог неба, вогню Сварог, бог сонця Дажбог (Даждьбог), бог родючості Ярило, бог грози Перун, бог багатства Велес.

Слов’яни поклонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов’яни поклонялися Сварожичу як божественному ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов’ян головні місця.

Дослідження давньослов’янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддолог В. Щербаков пише: «Всі боги східних слов’ян (Київської Русі) — це боги трояно-фракійців; фракійський Перкон — це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Тадаена; Купала — фригійська Кібела і т. д.».

Богам нижчого рівня відводилися конкретні функції, пов’язані з господарськими циклами, сезонними обрядами або тим, що уособлювало цілісність конкретних соціальних утворень. Наприклад, Род уособлював єдність потомків конкретного роду, Щур (Цур) вважався покровителем роду, що оберігав людей від злих сил.

Важливу роль у розумінні слов’янами світобудови відігравало світове дерево. Воно служило вихідним пунктом, від якого їх свідомість моделювала вертикальну: три царства (небо, земля, підземелля); горизонтальну (північ, захід, південь, схід) структури світу, життя і смерть (зелене, квітуче і сухе дерево).

Ще вони тлумачили світ через систему протилежних категорій: доля — недоля, щастя — нещастя, життя — смерть, парне — непарне, справа — зліва, чоловіче — жіноче начала, верх — низ, суша — море, вогонь — вода, близько — далеко та ін.

Обожнювали вони й такі абстрактні поняття, як Правда, Кривда, Доля, Лихо, Смерть, або навіть спеціалізовані функції — суд.

Тривале панування у слов’ян родинно-патріархального ладу зумовило збереження родинно-родового культу шанування пращурів, тісно пов’язаного з погребальним культом. На всій території розселення слов’ян збереглися могильники і кургани із захороненнями, вивчення яких дало підстави для тверджень, що тодішні поховальні обряди були складними і різноманітними. До них належали кремація (у східних і частково у західних слов’ян), повсюдне поховання, а також поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган, поряд з покійником клали речі, які мали прислужитися йому в потойбічному світі. Під час поховання вельможі разом з ним клали коня, слуг, навіть дружину.

Поховальний обряд був пов’язаний з уявленнями про потойбічне життя. З дохристиянських часів походить загальнослов’янське слово «рай», яке означало прекрасний, не всім доступний сад. Дохристиянського походження й слово «пекло» («жар», «вогонь») — підземний світ, де горіли душі недобрих людей. Згодом християнське вчення про потойбічне життя відтіснило це уявлення. Однак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були відмінними від християнських: розрізняли померлих природною («чисті» небіжчики) і неприродною («нечисті» небіжчики) смертю. Перших називали «батьками», їх шанували, а других — мерцями.

Шанування «батьків» — родовий культ пращурів. Частково він зберігся до наших днів: українські поминки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах. Ще одним свідченням культу пращурів є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки «Чур!», «Чур мене!», «Чур, це моє!» означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чура робили з дерева, на що натякає російське слово «чурка» — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до «нечистих» небіжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейного, ані до родового культу. «Нечистих» боялися, і це побоювання було породжене або страхом перед ними, або незвичайністю обставин, що спричинили їхню смерть. Боялися не душі чи духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забобонні прийоми знешкодження «небезпечного мерця»: щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим: тіло пробивали осиковим колом, вбивали зуб від борони позаду вух.

«Нечистим» покійникам приписували і недобрий вплив на погоду (стверджувалося, що вони можуть накликати посуху). Щоб відвернути нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Таких покійників називали упирями, у сербів — вампірами, у північноросійських народів — єретиками. Мабуть, давнє слово «навьє» («навій») означало таких нечистих і небезпечних мерців. У Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переляканий народ пояснював тим, що «се навьє (мерці) б’ють полочан». У церковному повчанні «Слово Іоанна Златоуста» йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: «Навем мовь творять і попіл посредє сиплють». У болгар і тепер слово «навьє» означає душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, й українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів здавна існують замовляння й чари.

Переважання хліборобської праці в давніх слов’ян було головною передумовою вшанування культу природи. Певне відношення до хліборобства мали сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих свідчень на користь цього припущення немає. З хліборобством був пов’язаний і бог грози Перун. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), йо-го ім’ям присягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

Усі слов’янські народи вірували в духів природи. Духи як уособлення лісу відомі переважно у лісовій смузі (український «лісовик», білоруський «лещук», «пущевик», польський «дух лісний», «боровой»). У них втілене вороже ставлення слов’янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й у якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український «водяник», російський «водяний», польський «водник» тощо) викликав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник «леший», бо втонути в чорториї, озері страшніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ польового духу (російська «полудниця», лужицька «природниця», чеська «поледниця» та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячного удару. В гірських місцевостях Польщі, Чехії та Словаччини побутують вірування в духів гір, які охороняють скарби або опікуються гірниками.

Більш складний образ — «віли», особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов’янським, інші — лише південнослов’янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Вони фігурують і в південнослов’янських еротичних піснях. У цьому образі переплелися й уособлення природних стихій, і уявлення про душі померлих та сили родючості.

Значно більше відомостей про русалок. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу античної та ранньохристиянської обрядовості. Русалка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі, зваблює людей і топить. Очевидно, образ русалки витіснив слов’янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В церковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов’язані з ними анімістичні образи: «...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...». Застосування знахарських методів лікування збереглося у слов’янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов’яни й охоронну магію. Вони використовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кидали дерев’яні кубики з позначками, проводили коня між забитими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів, чарівників, віщунів, ведунів, знахарів, ворожбитів.

Нез’ясованим залишається питання про давньослов’янських служителів культу, виконавців релігійних обрядів. Ритуал сімейно-родового культу виконували, мабуть, глави сімей; громадський культ здійснювали волхви, які організовували обрядові дії, керували процесом язичницького богослужіння і вдавалися до ворожіння. Вони складали календарі, зберігали в пам’яті міфи. Волхви були наближеними до племінної знаті, можливо, навіть становили частину її. Волхви-хмаровідгонителі повинні були передбачати майбутнє і своїми магічними діями створювати необхідну людям погоду. Волхви-цілителі лікували людей засобами народної медицини; церковники визнавали результати їх старань, але вважали, що звертатися до них — гріх. Волхви-хранителі керували виготовленням амулетів-оберегів. Можливо, вони керували створенням складних і всеосяжних композицій на зразок знаменитого збручанського ідола. Крім волхвів-відунів, були й жінки-чаклунки, відьми (від «відати» — знати), чарівниці, «потвори», а також волхви-кощунники. Сказателів називали баянами, обаятелями, що пов’язане з дієсловом «баяти» — розповідати, співати, заклинати.

У релігійному комплексі давніх слов’ян існували священні та жертовні місця, а подекуди й святилища та храми із зображеннями богів: Арконське святилище на острові Рюгене, святилище в Ретрі, дохристиянське святилище в Києві (під Десятинною церквою). В цих місцях відбувалися культові дії, основою яких було принесення жертв, інколи й людських.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям із давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов’язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втративши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як божество грози під ім’ям Іллі Пророка, «бога скотарства» Велеса — під ім’ям святого Власія тощо.

Однак образи «нижчої міфології» виявилися тривкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що нашарувалося з плином часу.

Слов’янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво” досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, демонізм, дуалізм та ін.), яке означає поняття “первісна релігія”.

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи.

Поняття слов’ян-язичників про земне влаштувaння були дуже складні і заплутані. Вчені-слов’янознавці пишуть, що світ здавався їм схожим на велике яйце, в міфології деяких сусідніх і споріднених народів це яйце було знесено «космічної птахом». У слов’ян ж збереглися відгомони легенд про Велику Матері Землі і Неба, праматері Богів і людей. Ім’я її було Жива. Але про неї відомо не багато, тому що, судячи з легендою, вона відійшла після народження Землі і Неба.

Посередині слов’янської Всесвіту, подібно жовтка, розташована сама Земля. Верхня частина «Жовтки» - наш живий світ, світ людей. Нижня «спіднє»сторона - Нижній Світ, Світ Мертвих, Нічний Країна. Коли там день, у наспанує ніч. Щоб потрапити туди, треба перетнути Океан-море, що оточило Землю. Або прорити колодязь наскрізь, і камінь буде падати в цей колодязь дванадцять днів і ночей. Як не дивно, але, випадковість це чи ні,давні слов’яни мали уявлення про форму Землі і зміні дня і ночі.

Землю тримає Риба-Кит. Уявлення про воду як першооснову Сущого ми знайдемо також і в добре вивченій грецькій міфології.Океан тут є прабатьком богів і титанів. Зображення тризуба знаходимо у трипільців і зараз він є державним символом України. Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у росіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні «mor» («смерть» та «море»). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, з кореня «mor» веде початок ім’я римського бога війни Марса, що був пов’язаний зі смертю.

Навколо Землі, подібно яєчним жовтків і шкаралупі, розташовані дев’ять небес (дев’ять - тричі три - священне число у самих різних народів). Ось чому ми до цих пір говоримо не тільки «небо», а й «небеса». Кожне з дев’яти небес слов’янської міфології має своє власне призначення: одне - для Сонця і зірок, інше - для Місяця, ще одне - для хмар і вітрів. Сьоме за рахунком наші предки вважали «твердю», прозорим дном небесного Океану. Слов’яни вважали, що на будь-яке небо можна потрапити, піднявшись по Світовому Древу, яка пов’язує між собою Нижній Світ, Землю і все дев’ять небес. На думку древніх слов’ян, Світ Древо схоже на величезний розлогий дуб. Однак на цьому дубі зріють насіння всіх дерев і трав.

Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. Поступово у слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.

На відміну від античної міфології, добре відомої у художній літературі та витворах мистецтва, а також міфологій країн Сходу, тексти міфів слов’ян не дійшли до наших часів, оскільки у ту далеку пору, коли створювались міфи, вони ще не знали писемності.

У V-VII століттях після Великого переселення народів, слов’яни зайняли територію Центральної та Східної Європи від Ельби до Дніпра та Волги, від південних берегів Балтійського моря до півночі Балканського півострова. Йшли віки і слов’яни все більше відокремлювалися один від одного, утворювали три основні сучасні гілки найчисельнішої сім»ї народів Європи. Східні слов’яни – білоруси, росіяни та українці, західні – поляки, словаки та чехи та південні – болгари, македонці, серби, словенці, хорвати, боснійці. Не дивлячись на розділення слов’ян, їх міфології і понині зберегли багато спільних рис. Так, у всіх слов’ян відомий міф про двобій бога грози з його демонічним суперником та про перемогу громовержця, усім слов’янам традиційно знайомий старовинний звичай у кінці зими спалювати опудало – втілення злих сил чи ховати міфічне створіння Масляниці та Ярила.

Слов’янська міфологія та релігія складалися із обоготворіння сил природи та культу предків. Єдиним вищим богом, «творцем блискавок», яким був у індусів Індра, у греків Зевс, у римлян Юпітер, у германців Тор, у литовців Перкунас – у слов’ян був Перун. Слов’яни представляли його собі літнім розгніваним чоловіком з рудо-золотою бородою. Відразу відзначимо, що руда борода - неодмінна риса

Бога Грози у самих різних народів. Зокрема, рудобородий вважали свого Громовержця (Тора) скандинави, сусіди і родичі слов’ян по індоєвропейської сім’ї народів. Зброєю Перуна спочатку були камені, надалі - кам’яні сокири і нарешті - золота сокира.

Сокира - зброї Громовержця - з глибокої давнини приписувалася чудова сила. Сокирою били по лаві, на якій хто-небудь помер: вважали, що тим самим буде «підсікти» і вигнана Смерть. Сокира навхрест перекидали через худобу, щоб вона не хворіла і добре плодилась.

Сокирою креслили над хворим Сонячний Хрест, закликаючи на допомогу відразу двох братів-Богів. А на лезах сокир часто вибивали символічні зображення Сонця і Грома. Поняття про бога-громовика зливалось у слов’ян з поняттям неба, уособлення якого деякі вчені бачать у Сварозі. До вищого рівня слов’янської міфології відносилися два праслав’янских божества, чії імена вірогідно реконструюються як Перун і Велес, а також жіночий персонаж, праслав’янского ім’я якого залишається неясним. Ці божества втілюють військову і господарсько-природну функції. Вони зв’язані між собою як учасники грозового міфу: бог грози Перун, існуючий на небі, на вершині гор, переслідує свого змієвидного ворога, проживаючого внизу, на землі. Причина викрадення Велесом худоби, людей, а в деяких варіантах - дружини громовержца. Що переслідується Велес ховається послідовно під деревом, камнем, звертається в людину, коня, корову. Під Час двобою з Велесом Перун розщіплює дерево, розколює камень, мече стріли. Перемога завершується дощем, що приносять плодороддя. З громом небесним пов’язана й легенда про походження перлів. Слов’яни вважали, що вони зароджуються з відображення блискавки, відображеної в очах молюска-перлові скойки в момент, коли той злякано закриває стулки раковини при вигляді грози ..

Інші вищі боги вважалися синами Сварога – Сварожичами – такими богами були сонце та вогонь. Сонце обожествлялось під назвою Даждьбога, а також Хорса.

Не всі боги у слов’ян були спільними. До прихода на береги Дніпра русів тут не знали Хорса. Проте, він відомий серед інших народів: іранців, персів – зороастрійці преклонялися богу сонця, що сходить – Хорсету. Виходило, що на Русі одночасно існувало, принаймні, три бога сонця – Даждьбог, Хорс та Ярило. Проте, між ними існувала різниця. Даждьбог протиставлявся світу тьми, Наві. Він уособлював собою небесне світло. Він є завжди, навіть у похмурий дощовий день, коли небо затягнуте хмарами. Цеі є Білий Світ, як називали наш світ, так і казали : «Обійти увесь білий світ». Даждьбог дуже схожий на вродливого молодого князя зі срібної бородою і золотими вусами. По мірі того, як день розвивається, він поступово стариться, але кожне ранок знову омолоджуєтся. Даждьбог літає по небу в оздобленої алмазами золотій колісниці, яку тягнуть дюжина білих коней з золотими гривами, що дихають вогнем. Даждьбог знаходиться в шлюбі з Місяцем. Вродлива молода дівиця з’являється в початку літа, старіє з кожним удень і залишає Даждьбога взимку. Говорять, що землетруси — знак поганого настрою пари.

Хорс – бог сонячного, жовтого світла. Сонячний настрій та ім’я бога відображаються у багатьох наших словах: хороший, хоровод, хороми. У багатьох народів слово «хоро» означає сонячний диск, коло. Навіть місто Корсунь раніше називалось по імені бога сонячного світла – Хорсунь. Усе неприємне, позбавлене радості називали нехорошим. У літописах розповідалось, що зображення Хорса стояло в Києві на пагорбі у числі головних богів. Хорс – бог світопорядку, пов’язаного з ходою сонця. Хорс та Даждьбог відносяться як грецькі Геліос та Аполлон.

Брат Сварога, самий таємничий бог та хранитель стад Велес спочатку також був сонячним богом. Велес – один із найвеличніших богів стародавнього світу. Саме він привів створений Родом і Сварогом світ у рух – створив зміну пір року, дня і ночі. В уявленні слов’ян Велес виступав у образі вічного мудрого старця, учителя Закону. На його честь були збудовані величні храми в Новгороді, Ростові, Києві тощо. Навіть зараз на зимові свята ряжені одягають одяг хутром догори та маски з ріжками. Це збереглося з Велесових свят. Проте, згідно християнських апокрифів, Велес виступав як бог зла. Так, чехи, навіть після прийняття християнства, пам’ятали його як одного з наймогутніших демонів і приносили йому в жертву чорних кур та голубів. У деяких племен Велес також іменувався Ящером, був богом-перевертнем – як Вогняний Змій він описаний у сербів, як Сірий віщий Вовк – у російських казках. До наших днів частково збереглася «Велесова книга» - переклад священних текстів новгородських волхвів IX ст.., в якій розповідається найстародавніша історія слов’ян та інших народів від кінця ІІ тис. до н.е до І тис. н.е.

Чорнобог (Чорний Змій) – повелитель Наві, Пекельного царства. Бог холоду, знищення, смерті, зла, безумства – втілення всього поганого та чорного. Зображався у вигляді чорного людиноподібного ідола зі срібними вусами. Йому приносили жертви перед початком військових походів – часто криваві, іноді навіть людські – вбитих полонених та рабів. У хроніках збереглися згадки про честування Чорнобога на святах – гостей обносили чашею, про цьому кожен мав промовляти прокльони, що вражало іноземців.

Існував у слов’янській міфології й свій варіант уособлення грецької богині полювання Артеміди. Звалась богиня Деваною і була дочкою Перуна. Була Девана великою мисливиця та могла перетворюватись на звірів. Не знала вона собі рівних і тому через гординю вирішила завоювати трон Сварога та правити трьома світами – Прав’ю, Яв’ю та Нав’ю. Про її намір дізнався Даждьбог і розповів все Перуну. Розгнівався він, почав вмовляти дочку, та вона його не слухала. Нічого Громовержцю не залишалось, як викликати її на двобій. Довго точилась битва і лише перетворившись на лева здолав Зевс Девану.

Інше жіноче божество – Лада - Аргімпаса - Латона є богинею кохання, весни та життєвих сил. Кохання – поняття досить пізнє, і з того, що Лада є його покровителькою, можна зробити висновок, що слов’яни стояли на дуже високому щаблі духовного розвитку.

Трансформація цього образу у слов’ян не досліджена, алде у індоєвропейців вона виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта, Уранія), і може бути пов’язаною з Мокошею. Другий етап розвитку богині – воїтельниця у слов’ян взагалі не визначений, але має бути співставленим з Ізідою, та Іштар (Астартою).

З початком міфологізації історичної традиції зв’язуються герої міфологічного епосу. Вони відомі лише по даним окремих слов’янських традицій: такі генеалогічні герої, наприклад Кий, Щек, Хорив у східних славян. Тим не менше, і для праславянской міфології правдоподобна реконструкція рівня генеалогічних героїв. Більш давні витоки в персонажів, що виступають як супротивники цих героїв, наприклад, чудовищах змієобразної природи, пізніми варіантами яких можна вважати Солов’я-розбійника, Рарога-рарашека. Можливий праславянскій характер міфологичного сюжету про князя-оборотне, від народження наділеним знаком волшебної влади (сербський епос про Вуке Вогняний Змій і східнослов’янський епос про Всеслав’є).

Казкові персонажі - по видимому, учасники ритуалу в їхніх міфологізованному обличчі і проводири тих класів єств, що самі належать до нижчого рівня: такі баба-яга, кощій, диво-юдо, лісний цар, водяний цар, морський цар.

До нижчої міфології відносяться різні класи неіндивидуализованної (часто і не людиноподібної) нечесті, духів, тваринних, зв’язаних зі всім міфологичним простором від вдома до лісу, багна і т. П.: домові, лісовики, водяні, русалки, пропасниці, мари, судачки у західних славян; з тваринних – ведмедь, вовк.

По функціям міфологічних персонажів, по характеру їхніх зв’язків з колективом, по ступеню втілення, що індивідуалізувалося, по особливостям їхніх тимчасових характеристик і по ступеню їхньої актуальності для людини всередині слов’янської міфології можна виділити декілька рівнів.

Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їхнім зв’язком з офіційним культом (аж до ранньодержавних пантеонів). До вищого рівня слов’янської міфології відносилися два праславянских божества, чі імена вірогідно реконструюються як Perunъ (Перун) і Velesъ (Велес), а також жіночий персонаж, праслов’янского ім’я якого залишається неясним. Ці божества втілюють військову і господарсько-природну функції. Вони зв’язані між собою як учасники грозового міфу: бог грози Перун, існуючий на небі, на вершині гір, переслідує свого змієвидного ворога, проживаючого внизу, на землі. Причина викрадення Велесом худоби, людей, а в деяких варіантах — дружини громовержця. Що переслідується Велес ховається послідовно під деревом, каменем, звертається в людину, коня, корову. Під Час двобою з Велесом Перун розщіплює дерево, розколює камінь, мече стріли. Перемога завершується дощем, що приносять плодорддя. Не виключене, що деякі з цих мотивів повторюються в зв’язку з іншими божествами, що виступають в інших, більш пізніх пантеонах і під іншими іменами (наприклад, Свантовит). Знання про повний склад праслов’янских богів вищого рівня надто обмежені, хоча є підстави вважати, що вони складали вже пантеон. Окрім названих богів в нього могли входити ті божества, чі імена відомі хоча б в двох різних слов’янських традиціях. Такі давньоруський Сварог (вогню — Сварожич, т. Е. Син Сварога), Zuarasiz у балтійських славян. Інший приклад — давньоруський Даждьбог і південнонослов’янский Дабог.

 

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Костомаров М. Слов’янська міфологія. - К.: Либідь, 1989. 6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства.-К.: Глобус, 1996.

8. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - К.: Обереги, 1994.

Джерело


 (голосів: 1)

Автор: Admin 25 квітня 2016 | Переглянуто: 1297 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ