Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Державний архів у Львові в міжвоєнний період 1918-1941 років

Прийнято вважати, що Державний архів Львівської області було утворено у жовтні 1939 року після приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки у ході Другої світової війни. У певному розумінні та з огляду на місце і статус ДАЛО в системі тогочасних та повоєнних органів виконавчої влади Радянського Союзу, це дійсно так. Проте, беззастережно прийняти цю дату як час заснування архіву було б навряд чи правильно, оскільки не зовсім зрозуміло, як міг одномоментно, на порожньому місці виникнути такий великий масив архівних матеріалів, яким був до початку і по закінченню Другої світової війни Львівський Держоблархів.

Документи вказують принаймні на двох попередників ДАЛО, а саме: державного архіву Австро-Угорського намісництва у Львові та Державного архіву у Львові часів довоєнної Польської держави.

Архів намісництва, заснований у 1908 році [1] , рішенням Польського уряду був реорганізований в Державний архів у Львові (Archiwum Panstwowe we Lwowie), який під такою назвою існував до жовтня 1939 року.

Таким чином, часом заснування структур, на базі яких виник сучасний Державний архів Львівської області, можна вважати 1908 рік, а рік 2008 – ювілейним.

За свідченнями багатолітнього керівника архіву Є. Барвінського, зробленими ним у 1927 році, “…архів мав у 1914 році лише одну штату одиницю – директора з річною оплатою 6066 крон, яка в році 1916 була підвищена до 6666 крон (без додатків воєнних). У 1917 році штат збільшився на одного практиканта (1200 крон на рік).

Після того служба персоналу прикомандирувала за рахунок штату намісництва 2 службовці канцелярії і одного возного. Ці урядовці змінювались часто, лише число їх залишалось тим самим.

Архів не мав цілком свого кошторису, лише намісництво надавало йому все в натурі зі свого кошторису, тобто закупляло обладнання для канцелярії, книжки для бібліотеки, оплачувало роботу палітурника, постачало паливо і канцелярське приладдя.

Розмір видатків на ті цілі не був точно установлений, визначався довільно, відповідно до потреб і передбачливості директора. За спогадами, у роках 1913 і 1914 вони були дуже значні.

Інші австрійські провінційні архіви, що були зорганізовані давно (як, наприклад, Інсбрукський) мали свої окремі штати і кошториси, але натомість не отримували жодної кадрової і матеріальної допомоги від тамтешніх намісництв.“ [2]

Відразу після розпаду Австро-Угорської монархії, утворення на її теренах Польської держави та витіснення з міста Львова державних установ Західно-Української Народної Республіки, директором архіву був призначений уже згаданий колишній директор архіву австрійського намісництва доктор Євген Барвінський (Eugeniusz Barwiński), який обіймав цю посаду до 1939 року. Є. Барвінський з 1898 року перебував на державній службі і до 1922 року досяг досить високого V ступеня державного службовця, був істориком-дослідником, автором низки публікацій, членом, віце-президентом Головного правління, а у 1908-1914 роках - головою Польського історичного товариства. Нагороджений срібною медаллю “За багаторічну службу”. Закінчив університет ім. Яна Казимира (тепер Львівський Національний університет ім. І. Франка). Мав двох дітей – Євгена, 1901 р. н. та Анну, 1910 р. н.

Державні і земські архіви Польщі перебували у підпорядкуванні Міністерства віросповідань і народної освіти на засадах декрету 1919 року “Про організацію державних архівів та опіку над архівами”.

Наскільки великого значення архівам надавала Польська держава свідчить навіть сам порядок комплектування кадрами та рівень вимог до професійної підготовленості працівників державних архівних установ.

Так, відповідно до “Припису стосовно кваліфікаційної комісії” [3] приймання державних службовців до державних архівних установ могло мати місце лише на підставі свідоцтв, виданих спеціальною екзаменаційною комісією, утворюваною у Варшаві при Відділі Державних Архівів. Комісія складалась з начальника Відділу Державних Архівів, як голови комісії, двох директорів державних архівів: Головного архіву та Архіву Давніх Актів у Варшаві, чотирьох учених спеціалістів з розділів польської історії, історії устрою Польщі, історичних, допоміжних історичних наук та філології. Члени комісії призначались начальником Відділу Державних Архівів на п’ять років. В разі вибуття когось із них, призначався його наступник решту каденції.

Кандидат на державну службу в архіві мусив до заяви про допуск до екзаменів подати комісії метрику, яка свідчила, що він досяг 21-річного віку;свідоцтво, що є польським громадянином; атестат зрілості (свідоцтво про освіту); університетське свідоцтво про закінчення 8-ми семестрів історичного відділення філософського факультету або юридичного факультету; свідоцтва професорів університету, що відпрацював принаймні два семестри на семінарі польської історії або польського права та історії устрою Польщі, два семестри на семінарі допоміжних історичних наук чи просемінарі польської або слов’янської філології з короткою оцінкою праць, самостійно виконаних на тих семінарах з долученням до свідоцтв друкованих праць кандидата; свідоцтва відповідних професорів університету або викладачів, що кандидат знає німецьку або російську (rosyjski) мови, а також володіє ще однією європейською мовою, передусім, французькою або словацькою; лікарське свідоцтво з особливим урахуванням стану легенів і зору; свідоцтво про військову службу; carriculum vitae (життєпис, автобіографію); документ про сплату екзаменаційного тарифу.

Екзамен проводився усно, причому крім головуючого, якого міг заміщати найстарший за віком член комісії, обов’язковою була присутність на ньому не менше двох інших членів комісії. Місцем проведення екзамену було приміщення Відділу Державних Архівів. За мету іспиту визначалась перевірка володіння кандидатом здатністю до самостійного мислення і наукового дослідження, а також знання основних відомостей, необхідних для наукової і архівної роботи.

Іспит з історії охоплював історію Польщі за періоди до і після її поділів, причому вимагалось не тільки знання фактів, але й знання джерел та їх зв’язку з сучасністю. В ході екзамену з права належало виявити ознайомленість з державним устроєм, політичною та адміністративною системами, судоустроєм, судовою процедурою, церковною (костельною) організацією Польщі. У сфері допоміжних історичних наук кандидат окрім теоретичної сторони повинен був виявити легкість читання латинських, польських, німецьких, старослов’янських текстів від 12-17 ст. В галузі дипломатії – знання її основ та історії розвитку папської, цісарської, приватної дипломатії, а також польської літератури з цього питання. Вимагалось також практичне знання хронології, сфрагістики, генеалогії і геральдики. Ґрунтовне знання архівістики і регістратури належало до найважливішої частини екзамену, як з теоретичної, так і з практичної сторін. В галузі філології перевірявся рівень розуміння кандидатом як текстів ставропольських, так і документів та текстів українських (ruskich). Якщо знання сучасних іноземних мов викликало сумнів, то кандидат також перевірявся з цього питання.

Тривалість іспиту з польської історії, права і філології регламентувалась півтора годинами і такий же час відводився на допоміжні історичні науки. За результатами екзамену шляхом голосування членів комісії виставлялась відмінна, добра, задовільна або незадовільна оцінка. У разі незадовільного результату кандидати могли по спливу шести місяців приступити до повторного іспиту. Але, якщо і цього разу вони демонстрували недостатній рівень знань, то права на наступне випробування їм вже не надавалось.

Однак, видане комісією свідоцтво на право унесення кандидата в лист аспірантів архівних посад, не було жодним зобов’язанням з боку державних органів, що кандидат отримає таку посаду. Більш того, Відділ Державних Архівів мав право вимагати від кандидатів, яких або екзаменували повторно, або які не досягли достатньо високого рівня знань, але прагнули працювати в державних архівах, відбувати безплатну волонтерську службу протягом одного року.

Молода Польська держава надавала великого значення збереженню фондів Львівського архіву. Становище на фронті під час радянсько-польської та польсько-української воєн спонукало уряд та військове командування готувати до евакуації усіх документів архіву зі Львова до Кракова. З цією метою 23.07.1920 р. “з огляду на надзвичайну важливість історичного матеріалу” директор архіву звернувся до командування VI польської армії з “проханням про надання автомобіля з 8-ма людьми і зарезервування 1 вагону для перевезення збірок до Кракова” [4] . Генеральний делегат уряду для Галичини підтримав це прохання і звернувся до Дирекції державної залізниці з клопотанням “надати один вагон ємністю 15000 кг. Для перевезення до Кракова державного архіву”. [5] А 05.08.1920 р. командування генерального округу Львів повідомило Є. Барвінського про виділення для цілей вивезення архіву вже не одного, а двох залізничних вагонів.

Одним із перших завдань новоутвореного архіву було приймання на зберігання документів органів державної влади колишньої Австро-Угорської монархії. Обсяги цих масивів документів були настільки значними, що для їх приймання потрібні були додаткові сховища. Без такого збільшення площ директор архіву відмовлявся приймати документи на державне зберігання. Зокрема, листом від 17.11.1921 р. він повідомив президію окружного Галицького суду про те, що зможе прийняти документи Львівських апеляційного та цивільного судів, зокрема книги старої Табули і табулярні акти, тільки після вишукання додаткових приміщень у будинку воєводства.

Приблизно у той же час директор повідомляє воєводське керівництво про те, що у тому крилі будинку, де розташовується архів “…є одне приміщення, яке використовувалось рятунковим комітетом колишнього намісництва для зберігання текстильних матеріалів. Та матерія повністю розпродана і приміщення стоїть цілком вільним, залишилось заледве кілька кошиків. А нам треба приймати документи колишніх австрійських влад.” [6]

Чисельність архівних працівників, як на сьогоднішній день, була незначною, але періодично змінювалась Так, у 1920 році, як у державному, так і у земському архівах числилось по 5 штатних працівників, на початку 1921 року у Держархіві працювало 5-7, а вже у жовтні – 9, а саме: директор, референт міністра віросповідань і народної освіти, 2 архівіста, 3 архівальні службовці, возний і кур’єр. [7]

Однією із головних форм використання фондів були архівні розшуки - так звані “кверенди”. Щомісяця виконувалось 100-200 “кверенд”, наприклад, у грудні 1931 р. - 129. [8] Запити виконувались, зазвичай, на платній основі. Причому оплата проводилась не за обсяг наданої інформації, а за час, затрачений на її пошук. Так, на початку 1923 року за будь-яку архівну дію, вчинену для зацікавленої особи, бралась плата у розмірі 5 тис. марок за годину праці, затраченої на виконання запиту, а за виконання запитів в генеалогічних або геральдичних цілях плата подвоювалась. З квітня 1923 року за усякий  архівний розшук, що забирав більше однієї години, бралась плата у розмірі 10 тис. марок за кожну годину праці. [9]

Попри це, архів постійно відчував нестачу коштів, а головно - бюджетного фінансування і на цьому неодноразово наголошував директор Є. Барвінський. Так, бюджет архіву за проектом на період з 1 квітня по 31 грудня 1920 року без урахування заробітної плати працівників складав 16962 корони, у той час як лише на обмундирування возного у ньому передбачались видатки в сумі 2400 корони. [10]

На початку 30-х років відбулось укрупнення архіву. Відповідно до наказу Міністра віросповідань і народної освіти від 23.05.1933 р. земський архів у Львові був ліквідований як окрема підзвітна одиниця і з 01.07.1933 р. разом з усіма фондами, майном і грошовими коштами приєднаний до Державного архіву у Львові. [11]

Зроблено це було без попередніх консультацій і погодження з керівництвом архіву. Як видно, директор був поставлений вже перед доконаним фактом і повинен був посеред бюджетного року проводити реорганізацію архівних установ. Це підтверджується його листом від 20.06.1933 р. на адресу Міністерства віросповідань і народної освіти з питань укладання проекту бюджету на наступний фінансовий рік: “Оскільки з урядового вісника міністерства віросповідань і народної освіти ми дізнались про ліквідацію земського архіву і передачу його до Державного архіву, подаємо проект бюджету з урахуванням такого стану речей”.

Як і у попередні роки, стан державного фінансування не задовольняв директора архіву, крім того, приєднання земського архіву покладало на нього додаткові обов’язки з організації архівної справи, керівництва фактично новою державною структурою із значно більшою сферою діяльності. Про ці труднощі і недостатнє державне фінансування він прямо повідомив Міністерство: “Ліквідація земського архіву не принесе в справі речово-адміністративних видатків жодної економії, тому що потрібно утримувати обидва приміщення разом з цілим апаратом.

Враховуючи неминучість цього, старались скласти проект найощаднішим, а оскільки розміри окремих позицій останніми роками залишались в найвищому ступені обмеженими, не може бути й мови про їх зменшення, тому що потреби і статки зросли порівняно з фондами, що є у нашому розпорядженні.

…Загальна сума проекту тільки незначно перевищила цьогорічну квоту. Вона складає 7369 злотих проти 6798 злотих, визначених на 1933/34 рік для обох архівів.” [12]

Очевидно, у зв’язку з реорганізацією Держархіву, приєднанням до нього земського архіву, було прийнято рішення про виділення нових, більш просторих приміщень. До початку 30-х років XX ст. Держархів займав кілька кімнат у будинку колишнього австрійського намісництва, а згодом польського воєводського управління по вул. Чарнецького (тепер – В. Винниченка), 18. Зараз у цьому будинку розміщено служби апарату та деякі структурні підрозділи Львівських облдержадміністрації та обласної ради. Приблизно у 1932-33 роках архів було переміщено у будівлю колишнього арсеналу польського короля Владислава ІV (XVII ст.) по вул. Підвальній, 13.

Після об’єднання архівів і до кінця 30-х років штатна чисельність держархіву зростала і станом на жовтень 1939 року сягла 13 одиниць. Зокрема, до основного складу відносились: директор – службовець V групи з посадовим окладом 800 злотих; 2 кустоша (охоронці фондів, зберігачі) - службовці VІ і VП груп з посадовими окладами відповідно 450 і 335 злотих; 2 архіваріуса – службовці VП групи з посадовими окладами 335 злотих; 3 архівні ад’юнкти – службовці VШ групи з посадовими окладами 260 злотих; архівний реєстратор - службовець VШ групи з посадовим окладом 260 злотих; допоміжний склад і технічні працівники: старший возний (технічний помічник) - службовець IХ групи з посадовим окладом 185 злотих; возний-охоронець - службовець IХ групи з посадовим окладом 160 злотих; возний - службовець ХI групи з посадовим окладом 130 злотих; контрактовий функціонер - службовець ХI групи з посадовим окладом 130 злотих. [13]

Діяли спеціальні інструкції для канцелярій державних архівів. Остання з них була затверджена розпорядженням Міністра віросповідань і народної освіти від 28.12.1933 р. № 1 SM-14/1/33 на підставі ухвали Ради Міністрів від 24.08.1931 р. Ці інструкції були основою для розробки списку актів (плану реєстрації). За сучасною термінологією – це є фактично номенклатура справ установи. Такий список актів Держархіву на 1933 рік складався з 11 розділів, 5 підрозділів, 2 рубрик, а саме: I. Організація (5 підрозділів, 2 рубрики); II. Управління і опіка над архівами (6підрозділів, 2 рубрики); III. Користування архівом (8розділів, 2 рубрики); ІV. Бібліотека архіву; V. Видання архівні; VI. Бюджет (3 розділи); VII. Будинок, або приміщення архіву; VIII. Інвентар (майно) архіву; IX. Особові справи; X. Справи (акти), що не підлягають реєстрації (пропозиції, проекти, оголошення, повідомлення); XI. Таємні акти [14] .

Потягом 20-ти міжвоєнних років відбувалось постійне поповнення архівних фондів. За період з лютого 1919 по вересень 1939 року були прийняті фонди таких ліквідованих австрійських установ, як Львівська фінансова дирекція, Управління державними маєтками, фінансової прокураторії, крайової шкільної ради, магістратських і домініканських судів, Галицького намісництва, рукописні карти королівських і поміщицьких маєтків та багато інших документів.

Майже усі фонди упорядковувались працівниками архіву за австрійською і польською системами.

Документи, що надходили до установ, реєструвались в “протоколах подавчих” (журналах реєстрації вхідних документів) в порядку їх надходження. Для полегшення пошуку документів складались “індекси” (алфавітні тематичні показчики), по яких за алфавітом можна було знайти номер і зміст документа. Після цього документи складались за порядком реєстраційних номерів, не підшивались, а комплектувались у в’язки і у такому виді зберігались.

Одиницями зберігання були фасцикули і ректифікати. Фасцикула – це в’язка документів, зібраних за різними питаннями, пов’язаних між собою лише системою відкладання. Ректифікат – це об’єднання документів з певних питань, які не підшивались, а тільки поміщались в обкладинку, ув’язувались у в’язки і у такому виді зберігались. За розмірами ректифікати були різні: ректифікат міг складатись з одного або кількох документів, а міг являти собою декілька в’язок.

Заголовки складались тільки на ректифікати і були вони дуже стислими, не розкривали повного змісту усіх документів.

Завершальними видом упорядкування документів були спрощені інвентарні описи на фасцикули і ректифікати, які служили ключем для використання документальних матеріалів. За допомогою цих описів можна було шукати ректифікати, але для того, щоб відшукати той чи інший документ у фасцикулі треба було звертатись до індексів “протоколів подавчих”.



Джерело

Скачати, скачать, закачати:  derzhavnijj_arkhv_u_lvov_v_mzhvonnijj_perod_1918.doc [161 Kb] (викачувань: 5)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 6 січня 2016 | Переглянуто: 692 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ