Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Вісім доказів геноциду з архівних полиць

“Нехай їхнє село опустошене буде,

хай мешканця в їхніх наметах не буде!”

(Пс. 68-26)

Вчитуючись в архівні документи, зокрема у старі газети, листи державних установ, спогади сучасників, мимовільно задумуєшся: чому події і факти, які ще 75 років тому були добре відомі усьому світові, чому причини та умови, що уможливили жахіття Голодомору і вже у ті далекі часи розцінювались як геноцид українського народу (хоч сам термін “геноцид” ще не увійшов до мовного обігу), сьогодні у певних політичних колах, серед певних прошарків суспільства та у деяких країнах викликають дискусію, або й навіть заперечення, потребують якоїсь нової аргументації, доведення, дискусії тощо?

Чому події, які 75 років тому так болісно ворохобили сумління наших земляків і багатьох громадсько-політичних та релігійних діячів майже усього світу та спонукали їх до активної протестної діяльності, чому події, що катастрофічним чином змінили ментальність, суспільну психологію, стан генетичного фонду і на багато десятиліть (якщо не століть) перервали круту висхідну лінію приросту народонаселення однієї з найдревніших і найбільших націй Європи і підвели цю націю до межі існування, чому події, свідки і невинні жертви яких ще живуть серед нас, - чому ці події все ще можуть у нашу освічену, культурну, комп’ютеризовану, демократичну епоху викликати у декого неприйняття, заперечуватись або просто замовчуватись як на політичному, міждержавному, так і на побутовому рівнях?

Для багатьох наших громадян ці питання є риторичними. Але тим, хто роками і десятиліттями жив в умовах інформаційного вакууму, а ще гірше – в умовах брехні і перекручування фактів – їм неспотворена правда про Голодомор необхідна, як повітря, щоб знати історію свого народу і розуміти кому “правда очі коле”.

Сьогодні переважна більшість науковців і політиків, як наших, так і сусідських вже не заперечують сам факт великого Голоду, але все ще ведуть полеміку щодо питання, чи був цей Голод спланованою акцією – геноцидом українського народу, чи наслідком неврожаю, який уразив усю територію колишнього СРСР. Це питання стало вже не стільки науковим, як політичним і характер відповіді на нього носить ознаки тесту на проукраїнськість.

Часто вживані афоризми про те, що “історія вчить тільки тому, що нічому не вчить” та що “історія спочату відбувається як драма, а потім повторюється, як фарс” цілком надаються для характеристики мишачої возні “не так тих ворогів, як добрих людей”, що і після відкриття архівів, після висновків, зроблених незаангажованими вітчизняними та зарубіжними істориками, ніяк не можуть позбутись ні старих радянських стереотипів, ні порушити табу, накладене на тему Глолодомору сталінськими партійними цензорами та каральними органами ще у 30-х роках минулого століття.

Відомо, що ігнорування історичних фактів і подій може привести до їх повторення. Тому ті, що заперечують факт геноциду українського народу, або й навіть саме явище такого жаху, як Голодомор 1932-1933 років, свідомо чи ні – створюють підґрунтя для історичного безпам’ятства, а отже і загрозу національним інтересам та національній безпеці України у майбутньому. Сьогодні, коли Україна перебуває на крутому переломі своєї історіі, коли вирішується питання – піднятись їй до рівня передових країн Європи і зайняти середних них своє гідне місце, чи відійти на узбіччя торованого шляху великих народів, стати для них сировинним придатком, сірою буферною зоною, сінями, де витирають брудне взуття, сьогодні, коли вирішується це питання, - визнання світовим співтовариством Голодомору геноцидом українсьго народу є для нас без перебільшення доленосним. Це добре розуміють і ті, що мріють про реанімацію колишньої радянської імперії в її доперебудовних кордонах. Тому для них вкрай важливо довести, що Великого Голоду не було, а якщо й був, то вразив усі колишні Союзні Республіки однаково, і не був спланованою акцією, а наслідком природніх причин, а ще краще – наслідком “підривної діяльності куркулів” та інших “ворогів народу”.

Не маючи історично обґрунтованих аргументів, сучасні спростовувачі Голодомору змушені багато у чому повторювати доводи своїх давніх попередників на цьому поприщі (наприклад, КПЗУ та близьких до неї структур), надаючи цим доводам більш сучасного вигляду та науковоподібності.

За час незалежності, а особливо останніми роками зроблено немало для об’єктивного висвітлених нашої минувшини, офіційного визнання Голодомору геноцидом українського народу. Це, передусім, ухвалення Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, Указів Президента України від 28 березня 2007 року “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” та від 24 листопада 2007 року “Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору”, проведення парламентських слухань у Верховній Раді України, затвердження відповідних заходів Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, науковими установами, громадськими організаціями тощо.

Як відомо, Західна Україна, що до 1939 року не входила до складу колишніх Української РСР та Союзу РСР, не пережила у довоєнний час сталінських репресій і жахіть Голоду. Тому зрозуміло, що фонди західноукраїнських архівів, у т.ч. і Львівського обласного, не містять оригіналів документів державних органів з цих питань. Зокрема, в архіві немає документів, які на офіційному рівні давали б оцінку подіям 1932-1933 років на Великій Україні, оскільки органи державної влади тогочасної Польщі, не бажаючи псувати дипломатичні та інші стосунки з могутнім східним сусідом, ніяк не реагували на геноцид українців за Збручем. Натомість, фонди того періоду містять цілий пласт матеріалів, подібних до яких неможливо знайти в архівах та книгозбірнях східних областей України.

На відміну від державних структур Польщі, українське населення, громадські організації Галичини не спостерігали байдуже за стражданнями єдинокровних братів на Сході і постійно у той період виступали з акціями протесту, укладали “допомогові” комітети, звертались до урядових, політичних, релігійних чинників інших держав, міжнародних інституцій. Також і неупереджені представники світової громадськості, що мали доступ до неспотвореної інформації, висловлювали своє глибоке занепокоєння станом справ на Радянській Україні. Все це знаходило своє відображення у матеріалах західноукраїнської і європейської преси, інформаційних агентств та у службовому листуванні органів поліції і державної влади. Значна частина публікацій або й навіть цілі випуски газет з матеріалами про голод на Радянській Україні з цензурних міркувань вилучались судовими органами з обігу і передавались до фондів архіву, де зберігались спочатку із штампами “Skonfiskowane”, “Tajne” а у радянські часи – під грифом “Секретно”. І лише наприкінці минулого століття, після здобуття Україною державного суверенітету, коли для широкої громадськості після десятиліть замовчування та перекручування фактів і подій нашої драматичної історії відкрились так звані “спецхрани” бібліотек та архівів, стало можливим у повен голос на загальнодержавному і світовому рівнях говорити про одну із найстрашніших трагедій України, ба й усього людства, – Голодомор 1932-1933 років, - справжню Голгофу українського народу та оприлюднювати пов’язані з цією темою документи.

Такі документи було виявлено і у Державному архіві Львівської області. У певному сенсі – це унікальні документи, бо відображають бачення історичної події очима сучасників – журналістів різних країн, політиків, священнослужителів, громадських діячів, чиновників, пересічних людей і являють собою ніби фотографію часу. Ці архівні документи цікаві ще й тим, створювались і тривалий час зберігались за межами Радянського Союзу, а, отже, і не зазнали ні редагувань, ні цензури. У них зібрано не розумування, не гіпотези наших сучасників, а незаперечні факти та свідчення очевидців.

Деяка частина цих матеріалів оприлюднена в окремому збірнику документів, який нещодавно вийшов друком[1] і одночасно був розміщений на офіційному веб-сайті ДАЛО за адресою http://www.archive.lviv.ua. У цьому збірнику – не розумування, не гіпотези наших сучасників, а незаперечні факти та свідчення очевидців незаангажованих очевидців. Автори-упорядники повністю зберегли стилістику, орфографію і пунктуацію джерел (крім перекладних) та подали мінімум найнеобхідніших коментарів і пояснень: архівні документи говорять самі за себе. Якщо ж і аргументи збірника видадуться комусь непереконливими, то вже на це, як говориться, немає ради.

Документи збірника свідчать, що Голод 1932-1933 років – це спланований геноцид українського народу.

У цьому були переконані неупереджені громадсько-політичні діячі, Західноукраїнська та європейська преса. Так, з посиланнями на іноземні інформаційні агентства газета “Діло” від 13 квітня 1933 року у статті “Секретар Льойда Джорджа про відносини на Україні” зазначала:

“Як відомо, недавно повернув в довшої подорожі по Радянському Союзі бувший секретар Льойда Джорджа Ґеретс Джовнс. Він добре говорить російською мовою та розуміє українську...

Про Україну п. Джовнс каже, що там саме тепер московський уряд переводить сильну русифікацію, що має на меті знищити український національний рух, який пробивається в кожній ділянці життя на Україні і з яким п.Джовнс стрічався навіть у віддалених від міст україніських селах (виділено В.К.).

„На Україні помітний сильний національний рух – каже п. Джовнс – і з ним треба числитися. Огірчення проти Москви загальне…”

Узагальнюючи цей та інші документи 1932-1933 років, можна виокремити принаймні вісім наступних обставин, які підтверджують тезу про те, що Голодомор був спланованою акцією геноциду українського народу:

1. У примусовому порядку протягом одного-двох років було примусово, під страхом репресій, аж до фізичного знищення, було запроваджено нову систему суспільних і виробничих відносин на селі – колгоспну, а фактично – феодальну. Знищено ефективного сільського господаря, а разом з ним перевірені та прогресивні методи господарювання на землі. Тим самим закладено підґрунтя майбутнього голоду.

“Систематичне руйнування села в СРСР прибирає щораз   більше катастрофальної форми. Поминувши те, що село, а ніхто інший, оплачує шалені пляни індустіялізації аґрарної країни та переміни тайґи й тундри в урожайний край, з цього села забирають останки на прокормлення “пролєтаріяту”, себто нових десять чи трохи більше тисяч щасливих можновладців і робітників.

Чому там ведуть цю систему руїни села – відомо. Бож ніщо інше, як власне село – це забороло проти комуністичних експериментів, які напевно на цьому і зломлять карк. Але покищо це село мусить терпіти небувалий визиск, стаючи тим самим потерчатком у цілій комуністичній суспільній драбині.

У звідомленнях, що їх опублікували з нагоди обговорення нового бюджету СРСР на р. 1932-33 виказано теж, як розділюють суспільний дохід на поодинокі кляси, бажаючи цим доказати, як солідно “розкуркулено” село і зміцнено міський пролєтаріят. Цей суспільний дохід союзу був у відсотках, враз з передбаченням на р. 1932 такий:

 

1928

1929

1930

1931

1932

пролєтаріят

32,1

31,6

36,9

45,5

46,3

ремісники

5,8

5,5

3,5

3,7

3,3

члени колєктивів

1,0

2,4

11,4

21,5

28,5

індивідуальні хлібороби

43,4

39,3

36,2

17,8

6,8

куркулі

4,6

3,9

1,2

0,5

0,1

капітал. населення міст

3,6

2,4

1,8

1,1

0,8

З цього видно, що ще в 1928 р. члени колєктивів мали тільки 1 проц. доходів, індивідуальні господарі були найсильнішою суспільною групою з 43,4 прц. доходів, а куркулі 4,6 прц або разом село мало 49 прц. всього суспільного доходу. Однак систематичне нищення села через всякі комуністичні потягнення і “переводження” індивідуальних господарств на колєктиви напротязі 3-х років дає вже в 1932 році передбачення такого стану: члени колєктивів 28,5 прц., індивідуальні хлібороби 6,8 прц. і куркулі 0,1 прц., або разом дохід села 35,4 прц. Виходить з того, що доходи села загально понизилися на 13,6 прц. всього доходу в союзі або спали для себе на 36 прц., або кругло на більше ніж 1/3 частин!




Джерело


Скачати, скачать, закачати: vsm_dokazv_genocidu_z_arkhvnikh_polic.rar [53.22 Kb] (викачувань: 5)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 31 грудня 2015 | Переглянуто: 624 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ