Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Більшовицький переворот В. Вернадський як людина, мислитель і громадянин рішуче не прийняв. Після арешту 25 жовтня більшості членів Тимчасового уряду, він із шістьма міністрами і товаришами міністрів ввійшов до підпільного складу Тимчасового уряду, що ставив перед собою завдання забезпечити наступність влади до відкриття Установчих зборів. 17  листопада в числі інших членів уряду, що перебували на нелегал ьному положенні, Вернадський підписує “Звернення до російських громадян” із закликом не визнавати влади більшовиків.

Далі залишатися в Петрограді було вкрай небезпечно, тому 19 листопада учений виїхав до Москви, а в грудні дістався до своєї садиби в Шишаках. Академія наук оформила йому безстрокове відрядження на південь, а 28 листопада 1917 року Ленін спеціальним декретом оголосив членів партії кадетів “ворогами народу”. В Україні на той час утвердилася влада Центральної Ради, і більшовицькі декрети тут не мали сили. Проте і в Україні події стрімко набували загрозливого для мирного життя характеру.

 

Переживши потрясіння 1917 року в Петрограді, у січні – лютому 1918 року В. Вернадський став свідком боротьби за владу, що розгорнулася в Україні. Більшовицьке повстання, а потім утеча червоних перед лицем німецьки х дивізій, що виступили на базі Центральної Ради і рушили на схід, безпосередньо його не торкнулися. Але оцінюючи ситуацію, що склалася, вчений розумів нездатність українських соціалістів, домінуючих у Центральній Раді, до раціональної і творчої державної діяльності.

У цій ситуації, коли центральні губернії Росії опинилися в руках більшовиків, В.Вернадський, подібно до П. Мілюкова та інших лідерів конституційних демократів, вважав конче необхідним зміцнення вільної від червоних Української Народної Республіки, що з’явилася на руїнах Російської імперії. Він не бачив гідних лідерів у партіях, що переважали в Центральній Раді, тому оптимістично і з надією поставився до перевороту 29 квітня 1918 року, у результаті якого влада в Україні перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.

Друг Володимира Івановича, професор М. Василенко, став у новому кабінеті міністром освіти. Він і переконав Вернадського взятися за організацію Української Академії наук.

9 травня 1918 року В. Вернадський приїхав до Києва і зупинився у сім’ї Василенків, у їхній квартирі по вул. Тарасівській. Організація і відкриття Української академії наук у листопаді 1918 року стала основною справою вченого під час його перебування в Києві. Він очолив Комісію з розробки законопроекту про заснування Академії наук. Ця комісія, що працювала з липня по 17 вересня 1918 року, підготувала 27 записок, які торкалися створення українських наукових установ.

В. Вернадський намагався залучити до роботи з організації Академії М. Грушевського, кандидатура якого розглядалася як основна на посаду її президента. Їхні концепції створення академії в Україні розрізнялися. Грушевський виходив зі структури західноєвропейських академій і звертався до досвіду чудово поставленого ним Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка у Львові. Але воно не було пристосоване до роботи в галузі інших дисциплін математики, природничих та прикладних наук. Не погоджувався Михайло Сергійович із організацією академії при гетьмані, якого називав “узурпатором” і зазначав, що “нині в українців немає достатніх наукових сил і доведеться звертатися до інших”. Вернадський, заперечуючи М. Грушевському, говорив, що він не зважає на політичну кон’юнктуру, оскільки переконаний, що вчені в цей важкий момент зобов’язані проводити свою власну політику. Академія наук, створювана на початку XX століття, не може будуватися за статутами і типами старих академій. Вона має складатися з учених, що займаються наукою як справою свого життя, у свою чергу визнаною державою як архіважлива діяльність.

 

М. Грушевський з колегами наполягав на такій академії, що забезпечить власне національний характер її діяльності, вважаючи необхідним “при затвердженні її дійсних членів присягатися на вірність УНР”. На що В. Вернадський відповідав: створення української академії справа не тільки українців, а й росіян, оскільки історичним фактом є спільне співжиття й участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя. Пророчими стали його слова: “Я так вірю в майбутнє української культури й української мови!.. З плином часу в цих межах, не ворожих російській культурі, українська мова й українська культура виростуть”.

Однак видатний історик і колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський усе-ж таки відмовився очолити створювану Академію наук.

13 листопада 1918 року Рада Міністрів затвердила кошторис Академії, а наступного дня за наказом гетьмана відбулося призначення її перших дійсних членів. Серед них був і В. Вернадський, 27 листопада обраний першим президентом Академії наук. Тоді ж Володимир Іванович сказав: “Треба вести дослідження не за національним принципом, а в повному, широкому загальнолюдському масштабі”. І додав: “Академія має сприяти зростанню української національної самосвідомості та української культури”.

Лідери Директорії, яка прийшла до влади, нічого не мали проти заснування Української Академії наук і не заважали її роботі. Але тільки-но налагоджене за П. Скоропадського, нормальне адміністративно-культурне життя при Директорії завалилось. По всій Україні посилювався хаос і бандитизм, розпалювалася громадянська війна. Зі сходу на Київ знову накочувався червоний вал більшовицького терору, протистояти якому Директорія не змогла.

На початку лютого 1919 року більшовики взяли Київ. На представників інтелігенції посипалися репресії. Загроза нависла і над президентом Академії наук. Щоб не спокушати долю, він переїхав на біостанцію під Києвом. Наприкінці серпня більшовики, зазнавши поразки від білих на всій території від Волги до Дніпра, залишили місто. На зміну їм прийшли денікінці.

Але якщо прихід у Київ білих військ не загрожував особисто В. Вернадському, то існування Української Академії наук, яку О. Денікін однозначно пов’язував з ідеєю української державності, опинилося під загрозою, оскільки денікінці взагалі не визнавали ніяких українських установ. Восени 1919 року Володимирові Івановичу і його колегам довелося докласти величезних зусиль, щоб зберегти Академію наук. В. Вернадський їде в ставку командування Добровольчої армії у Ростову-на-Дону. 19 вересня йому вдалося домогтися її збереження, але під назвою “Академія наук у Києві”.

24 вересня вчений повернувся до Києва. Однак найближчими тижнями білі сили, які розпочали наступ на Москву, були розбиті, і денікінський фронт розпався. Почалася панічна втеча розрізнених частин Добровольчої армії до чорноморських портів. Над В. Вернадським, який особ исто домовлявся з О. Денікіним, нависла серйозна небезпека.

Залишивши справи Академії її незмінному академіку-секретарю Агатангелу Кримському, що вмів дивним чином домовлятися з усіма владами, В . Вернадський через Полтаву дістався до Ростова, а звідти в Катеринодар і в Крим. У січні 1920 року Володимира Івановича у Криму звалив висипний тиф, від якого він одужав лише на весні.

Влада в Криму перебувала в руках барона П. Врангеля, що зумів організувати оборону від червоних. На кілька місяців життя на півострові стабілізувалося. 18 березня 1920 року В. Вернадський очолив кафедру мінералогії нещодавно відкритого Таврійського університету, у якому зібралися вчені і мислителі М. Андрусів, В. Обручев, В. Лучицький, С. Булгаков, Л. Шестов, котрі тікали від більшовиків з Петрограда, Москви і Києва. У вересні 1920-го В. Вернадського обрали ректором цього університету.

Однак шанси на те, що Білий Крим вистоїть у боротьбі з більшовиками, з кожним днем зменшувалися. 7 листопада Червона армія прорвала оборону врангелівських військ у районі Перекопу і Сиваша. Почалася масова евакуація. Син В. Вернадського Георгій як член уряду Півдня Росії змушений був емігрувати. Можливість виїхати на Захід була й у Володимира Івановича, але він не уявляв собі подальшого життя за межами своєї країни, тому вирішив залишитися. Він і за більшовиків якийсь час виконував обов’язки ректора Таврійського університету.

Після остаточної перемоги червоних у громадянській війні перебування в Сімферополі втратило сенс, і в лютому 1921 року Вернадський відправився до Москви, звідси незабаром перебрався в Петроград. У липні 1921 року Вернадського заарештували. У його будинку був проведений обшук. Кількість книг чекістів дуже здивувала і навіть викликала деяке обурення. Перебування у в’язниці виявилося недовгим: допомогли друзі.

 

На початку 1922 року Володимир Іванович був призначений на посаду директора Державного радієвого інституту. Незабаром йому вдалося отримати дозвіл на тривале відрядження за кордон. 8 липня 1922 року він прибув до Парижа. У 1922 – 1926 роках В. Вернадський читає курс геохімії в знаменитому паризькому університеті Сорбонна, викладає в Карловому університеті в Празі і веде велику науково-організаційну роботу. Його слава вченого-універсала і глибокого мислителя швидко розноситься Європою. Завдяки фінансовій підтримці Фонду Розенталя, Володимир Вернадський дістав можливість проводити дослідження на власний розсуд, не побоюючись втручання численних установ і комісій.

Повернення на батьківщину в 1926 році не перешкодило новим закордонним поїздкам найближчими роками (до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Великої Британії, Норвегії). Скрізь його зустрічали привітно й високошановано. Його нове вчення про життя нашої планети мало хто розумів у повному обсязі, але провідні мислителі незмінно визнавали його глибину і перспективність. Ніколи раніше єдність усіх сфер життя планети Земля ще не діставала настільки глибокого концептуального осмислення.

В. Вернадський брав діяльну участь у житті не тільки Російської, а й Української академії наук. У травні 1928 року він знову приїхав до Києва для участі у виборах нового президента ВУАН. Тоді він востаннє зустрівся зі своїм давнім другом М. Василенком, уже пропущеним крізь жерла репресивних органів.

На той час Вернадський уже був академіком не тільки Російської й Української академій наук, але також членом-кореспондентом Паризької Академії, іноземним членом Чехословацької і Югославської академій, Німецького хімічного товариства, Геологічного товариства Франції, Мінералогічних товариств США і Німеччини. У вересні 1928 року під керівництвом В. Вернадського була створена Біогеохімічна лабораторія в Ленінграді, діяльність якої розширила межі розуміння єдності процесів, що відбуваються на нашій планеті.

У 1920 – 19 30-і роки В. Вернадський опублікував низку фундаментальних наукових праць, основні ідеї яких виношувалися ним у роки громадянської війни. Найважливішими серед них є “Геохімія” (1924) і “Біосферач (1926), а також “Біогеохімічні нариси. 1922 – 1932”, що побачили світ вже в 1940 році.

У зв’язку з переведенням керівних органів Академії наук і основних наукових установ, у тому числі й Біогеохімічної лабораторії, Вернадський у 1935 році переїхав до Москви. Тут він підготував рукопис книги “Наукова думка як планетарне явище” і в 1940 році приступив до написання чергового дослідження “Хімічна будова біосфери Землі і її оточення”.

Однак ситуація, що склалася цими роками в країні, негативно впливала на літнього вченого. Багато хто з його друзів, колег та учнів перенесли весь жах репресій тоталітарного режиму. В. Вернадський не залишав їх у біді, роблячи все, що від нього залежало, для полегшення їхньої долі, хоч це нечасто приносило позитивні результати. Самого В. Вернадеького, зважаючи на його світову популярність і похилий вік, влада не чіпала.

У березні 1943 року наукова громадськість відзначила 80-літній ювілей видатного вченого, тоді ж він став лауреатом Державної премії. У 1944 році Академія наук СРСР заснувала премію імені В. Вернадського. 1 листопада 1944 року була опублікована остання, яка побачила світ при житті автора, стаття Володимира Івановича “Кілька слів про біосферу” і зачитана його остання доповідь. 6 січня 1945 року Володимир Іванович Вернадський помер у своїй московській квартирі.

У 1954 – 1960 роках були видані його “Вибрані твори” у п’яти томах, а також ряд окремих робіт: “Хімічна будова Землі і її оточення” (1965), “Думки натураліста” у 2-х томах (1975 – 1977), “Жива речовина” (1978), “Вибрані праці з історії науки” (1981), “Праці з загальної історії науки” (1986), “Філософські думки натураліста” (1988), “Наукова думка як планетарне явище” (1991). Особливе значення має публікація щоденників Вернадського, у яких яскраво відтворено життя тих складних і суперечливих років.

Вищою цінністю в системі еволюції Всесвіту для В. Вернадського завжди була людина. Осмислюючи становлення і розвиток біосфери Землі як єдиний еволюційний процес, учений висунув концепцію ноосфери, планетарної “сфери розуму”, якій призначено вибирати перебіг буття. Все своє свідоме життя Володимир Іванович займав принципово гуманістичну позицію. Нетривалий український період життя Вернадського був відзначений його найбільшим науково-організаційним досягненням створенням Української академії наук. У ті роки Володимир Іванович записав у своїх щоденниках: “Ви знаєте, як мені дорога Україна і як глибоко українське відродження проникає в мій національний і власний світогляд... Я вірю в майбутнє...”.

 

100 найвідоміших українців / Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. – М.: Вече; К.: Орфей, 2001. – С. 379 – 387.

 

Скачати, скачать, закачати: volodimir_vernadskijj.doc [87 Kb] (викачувань: 4)

 (голосів: 1)

Автор: Admin 30 листопада 2015 | Переглянуто: 527 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ