Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



(1834 – 1908)

історик, археограф, археолог, етнограф

Володимиру Боніфатійовичу Антоновичу, історику, фольклористу, етнографу й археологу, судилося бути організатором і натхненником першого всеукраїнського, з центром у Києві, суспільно-культурного руху. При цьому він став основоположником і патріархом української історичної школи, з якої вийшов ряд чудових учених, зокрема М. Грушевський.

В. Антонович народився 30 січня 1834 року (за іншими даними – 1830 р. у містечку Чорнобиль , зустрічаються ще й інші дати народження: 6 січня, 18 лютого 1834 р.) в дворянській, але безземельній родині в містечку Махнівка (тепер село Комсомольське Козятинського району Вінницької області). Середню освіту здобув у Другій одеській гімназії у 1850 році, поступив до київського університету імені святого Володимира, де навчався на медичному факультеті. Закінчивши повний курс навчання, майже рік практикує у Чорнобилі й Бердичеві. Підзаробивши грошей, продовжує навчання на історико-філологічному факультеті (1856 p.). Від 1860 року працює в Першій київській гімназії, а в 1863 – 1880 – в канцелярії генерал-губернатора, розбираючи й видаючи давні міські акти.

 

В ті роки в Київському університеті ще були свіжі спогади про кирило-мефодіївців Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша та їхніх однодумців. Серед інтелігенції міста було достатньо людей, у минулому близько знайомих з ними. Тому духовне формування майбутнього історика відбувалося під впливом ідей представників зазначеного братства, і не без романтичного ставлення до української старовини.

І замолоду, і в зрілому віці В. Антонович стояв на ліберально-демократичних, культосвітніх позиціях. Однак за умов другої половини 1850-х років XIX ст., по смерті Миколи І, в атмосфері очікування великих реформ суспільний настрій, особливо серед студентства, швидко рад икал ізувався. Не тільки в Петербурзі й Москві, а й у Харкові та Києві на межі 50– 60-х років XIX століття стали виникати гуртки молодих революціонерів. Формувалася ідеологія народництва, досить аморфної та різновекторної суспільно-політичної течії соціалістичного штибу.

Дворянські діти починали відчувати “колективну провину” свого стану, а то і своїх власних сімей, за гноблення народу, під яким малося на увазі переважно селянство. У деяких вихідців із середовища правобережної шляхти (до якої за походженням належав і наш герой) це накладалось і на проблему національної ідентичності, пов’язану з усвідомленням свого “українства” всупереч ополяченим предкам, що “зрадили” свій народ.

У такій ідейній атмосфері серед київського університетського студентства виникає рух, що дістав від опонентів зневажливу назву “хлопоманство”. Особливо негативно до нього ставилися польські кола Києва, які включилися в загально-польський національно-визвольний рух і прагнули залучити на свій бік полонізовану українську шляхту.

Початок самостійного, до того ж радже ліберального, аніж революційного, українського руху з орієнтацією на романтично-народницькі ідеали сприймався польськими радикалами як розкол на загальному антиімперському фронті шляхетських родів полеглої Речі Посполитої, про відновлення якої, якщо і не “від можа до можа”, то принаймні на схід до Дніпра вони палко мріяли.

У такій складній обстановці, напередодні планомірно підготовлюваного Польського повстання, що спалахнуло в січні 1863 року, В. Антонович став лідером київських “хлопоманів”, здебільшого українських за походженням студентів, але вже в кількох поколіннях польськомовних. Вони, часто йдучи на відкритий конфлікт зі своїми друзями-поляками, проголосили себе українцями й визначили за мету працю на благо простого народу. Друзями й однодумцями В. Антоновича були насамперед К. Михальчук, П. Житецький і Т. Рильський (у майбутньому батько видатного українського поета Максима Рильського).

1861 року ця молодь, згуртована навколо історика-початківця, заснувала українське культурно-просвітницьке товариство Київську громаду. Її членами незабаром стали не тільки представники правобережної ополяченої шляхти і вихідці з міського, насамперед київського середовища, а й студенти і випускники університету святого Володимира, що походили з дворянських родин Лівобережжя (здебільшого нащадки козацької старшини).

Серед перших активістів київської громади, крім названих, були й такі яскраві особистості як П. Чубинський (автор сучасного гімну України), О. Стоянов, В. Торський, В. і Е. Синьогуби, Б. Познанський. Вплив громадівців у місті швидко зростав, і в 1862 році цей рух налічував уже понад 200 членів. Наприкінці 1861 з ініціативи і за редакцією В. Антоновича було випущено два числа рукописної газети “Громада”, що призвело до неприємно стей: поліція почала переслідувати її переписувачів, не без підстав звинувачуючи їх в антиурядових настроях. Від наступних випусків газети довелося відмовитись.

У своій діяльності київські громадівці на чолі з В. Антоновичем орієнтувалися на авторитетну українську “Громаду” Петербурга, створену трохи раніше в північній столиці колишніми кирило-мефодіївцями, що зібралися там після заслання, М. Костомаровим, П. Кулішем, В. Білозерським і Т. Шевченком, який згодом помер (1861 р.). За фінансової підтримки багатих українських поміщиків В. Тарновського і Г. Галагана петербурзька “Громада” розгорнула широку просвітницьку діяльність. Зокрема, впродовж 1861 – 1862 років (до початку Польського повстання 1863 року) видавався українською мовою щомісячний журнал “Основа”, який поширювався і в Україні, насамперед серед громадівців Києва.

Під їхнім впливом “громади”, сповідуючи аналогічні цілі і в ідейному плані перебуваючи на ліберально-демократичних позиціях, почали виникати в багатьох українських містах: у Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Тут також закипіла культурно-просвітницька діяльність українською мовою: відкривалися народні школи, налагоджувалося видання українських книг , особливо підручників для народних шкіл (починаючи зі складеного Т. Шевченком “Букваря” і “Граматики” П. Куліша).

Але в ідейно-світоглядних принципах молоді київські громадівці спиралися вже на інші, аніж колишні кирило-мефодіївці, ідеї та переконання. На відміну від них, чий світогляд у 1830 – 1840 роки був просякнутий ідеалістичним і романтичним преклонінням перед духом народу, містично підфарбованим християнством і слов’янофільством, В. Антонович і його однодумці, як і багато росіян-народників того часу, стояли на позиціях хоч і не відвертого матеріалізму, але, принаймні, еволюціонізму і позитивізму.

На відміну від тодішньої радикальної молоді російських міст, громадівцям не був властивий категоричний матеріалізм і революційний запал М. Чернишевського або войовничий атеїзм і нігілізм Д. Писарєва. Однак до порядків царської Росії (як напередодні, так і після селянської реформи 1861 року) вони ставилися дуже критично, засуджували самодержавно-бюрократичний лад і поділяли ідеали конституціоналізму, парламентаризму і федералізму. Вони вірили в соціальний прогрес і неминучу демократизацію суспільного життя, всіма силами прагнучи наблизити довгоочікувану волю і народне щастя. Але методами здійснення своїх обирали не політичні вбивства і заклики до селянських бунтів, а просвітництво і пропаганду наукового світогляду.

Перші дві чоловічі безплатні недільні школи в Києві (на Подолі і в районі річки Либідь), де здебільшого проживала біднота, з явилися вже 1859 року. Успіхові багато в чому сприяла і підтримка великого хірурга М. Пирогова, котрий тоді був попечителем Київського навчального повіту. Вчителями в недільних школах були переважно студенти Київського університету, а учнями молоді люди від 8 до 30 років.

Недільні школи мали вищий і нижчий класи. Там навчали читанню, письму й арифметиці. Заняття проводилися щонеділі й у святкові дні з 10-ї до 14-ї години. У січні 1860 року була відкрита перша жіноча недільна школа, у серпні ще дві чоловічі недільні школи, а в листопаді друга жіноча. Нові недільні школи в різних районах міста В. Антоновичем і його друзями були відкриті й у наступні два роки: на 1862 рік їх налічувалося дев’ять.

Їхня корисність для поширення початкової освіти була безумовною. Але разом з тим школи були й центрами впливу антиурядово налаштованого студентства на народні маси, насамперед на своїх ровесників із малозабезпечених суспільних верств. Це добре розуміли представники влади, зокрема київський губернатор І. Васильчиков, що володів інформацією про поширення громадівцями нелегальної літератури і крамольні розмови, зокрема й з учнями.

Почалися ретельні перевірки благонадійності викладачів недільних шкіл: відсторонювали від навчання тих, хто не викликав довіри в начальства. 1860 року містом прокотилася перша велика хвиля обшуків і арештів активістів демократичного руху. При обшуках вилучалися заборонені книги О. Герцена, М. Огарьова, Т. Шевченка, навіть вірші К. Рилєєва. Репресії тривали і в наступні роки. Але на початку 1860-х років царську владу хвилювало не так “хлопоманство”, як зростання польського революційно-визвольного руху, східним центром якого став Київ.

Арешти польських радикалів, що стали повальними з початком Польського повстання в січні 1863 року, приголомшили помірковано налаштовану українофільську громадськість міста. Подібний резонанс мали й удари, які царський уряд наніс загальноросійському (також представленому в Києві групою активістів організації “Земля і воля”) радикально-демократичному підпіллю. Найдраматичнішими були арешт М. Чернишевського і закриття журналу “Современник” – рупора всеросійської демократичної опозиції.

Щоб в умовах репресій 1862 року спростувати звинувачення в політичному радикалізмі (найгучнішою була справа революціонера, підполковника А. Красовського), лідери київської громади на чолі з В. Антоновичем у листопаді оприлюднили в міській пресі заяву, в якій рішуче відмежовувалися від бунтарських намірів і засвідчували свою відданість духові реформ, початих урядом актом скасування кріпосництва.

Ця заява відповідала справжнім переконанням більшості київських громадівців, жодним чином не схильних, на відміну від польських чи російських радикалів, до революційних дій. Це остаточно провело межу між останніми і ліберально-демократичними українофілами київської громади. Але з початком Польського повстання 1863 – 1864 років місце ліберальності соціального клімату перших років правління Олександра II заступила реакція й відверто вороже ставлення царської влади до будь-яких проявів національно й культурного життя неросійських народів імперії.

Побоювання, що на польському прикладі український культурно-освітній рух може набути антиурядових політичних форм, призвело до трагічного факту в історії української культури й україно-російських взаємин: 18 липня 1863 року видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр таємне розпорядження російського уряду про заборону друкування літератури українською мовою. Цей безглуздий акт, що врешті-решт обернувся проти імперії, відштовхнув від Росії і налаштував проти неї всю патріотичну українську інтелігенцію, яка досі (за інерцією, що тривала від кінця XVI століття з часів Берестейської унії) відчувала загрозу розвиткові національної культури більше з польського, аніж із російського боку.

 

Реакція, що підсилилася під час Польського повстання, унеможливлювала ефективну культосвітню роботу “Громад” в українських містах. Це зумовило певну кризу цього руху, його реструктуризацію і зміну пріоритетів у роботі. Труднощі з публікацією українською мовою штовхали київських інтелігентів до пошуку можливості друкувати твори рідною мовою за кордоном насамперед у Львові, де австрійська влада не чинила жодного опору розвиткові культур національними мовами. Наслідком цього з 70-х років стало зближення між демократичними колами Галичини і Придніпровсько-Слобідської України.

Але, попри неможливість проведення широкої культосвітньої роботи, поза як до кінця 1862 року за розпорядженням уряду були закриті навіть недільні школи, громадівці, очолювані В. Антоновичем, зберегли свою єдність і, вже в обмеженій кількості, приймали в цю напівформальну організацію нових членів. На межі 60 – 70-х років XIX століття у цій структурі, яка дістала назву “Стара громада”, налічувалося близько півсотні членів. Але всі вони були доволі відомими вченими, письменниками, композиторами, чия порядність, талант і відданість справі не підлягали сумніву.



Скачати, скачать, закачати: volodimir_antonovich.doc [81 Kb] (викачувань: 7)

 (голосів: 1)

Автор: Admin 30 листопада 2015 | Переглянуто: 714 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ