Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Віктор Некрасов

(1911 – 1987)

письменник

За півтора року до дня, що приніс добру звістку відгук побратима-письменника в радянській газеті, у своєму життєписі Віктор Платонович Некрасов напише:

“... Батько – Платон Феодосійович Некрасов – банківський службовець (1878 – 1917). Мати Зінаїда Миколаївна Некрасова (до шлюбу Мотовилова) лікар (1879 – 1970)”. У одному з своїх “маленьких портретів” “Пам’яті Анни Ахматової” жодним словом не прохопився про кревність із відомою поетесою. Тільки друзям зізнається, а один з них запише в щоденнику: “Виявляється, Віка через матір, Мотовилову, далекий родич Анни Ахматової. Не знайомився тому, що сором’язливий. І з Пастернаком посоромився знайомитися”. На похороні Ахматової у Комарово в березні 1966 р. було зроблено фотографію, на якій Некрасов трохи повернувся і дивиться у протилежний від тих, хто за ним, бік. Відкрита шия, не застебнуте пальто, у чорно-смоляній буйній чуприні ще поодинокі білі нитки сивини, помітно горбкуватий ніс.

“Дитинство провів у Лозанні (мати закінчила медичний факультет Лозаннського університету) і в Парижі (мати працювала у військовому госпіталі). У 1915 р. повернулися до Росії й улаштувалися в Києві. Народився я в самому центрі древнього Київського князівства. І хрестився. І почав рости, хоча піп із сусідньої Десятинної церкви був не дуже тверезим і ледь не втопив мене в купелі. Мати каже, довелося застосовувати штучне дихання. Я по місцях свого дитинства часто броджу”.

Брат Микола раптом виник у повісті “Саперліпопед, або Якби та коби у роті росли гриби”. Некрасов згадує про старшого брата Миколу, який у 1919  р. трагічно загинув: “Йому було вісімнадцять років. Хлопчик був дуже обдарований. Майже усе життя прожив у Швейцарії і Франції. Опинився в той нелегкий рік у Миргороді, де жив наш далекий родич-лікар. Уряди змінювалися один за одним. Одного разу, як прийшли червоні, у нього було проведено обшук. Знайшли французькі книги, вирішили, що він шпигун, і вбили, засікли шомполами, кинули в ріку.

Мені було тоді вісім років”.

Скінчилося золоте дитинство, почалося навчання.

“У 1919 році мене перевели на Велику Підвальну в гімназію Науменка , що незабаром стала 43-ю Єдиною трудовою школою”". Школа, проф-школа, інститут, театральна студія...

По закінченні архітектурного факультету Київського будівельного інституту (1936) і театральної студії при Київському театрі російської драми ( 1938) до початку війни якийсь час працював архітектором, потім актором і театральним художником у театрах Києва, Владивостока, Кірова (колишньої В’ятки) і Ростова-на-Дону.

З 24 серпня 1941 р. служив у діючих військах командиром взводу, полковим інженером, заступником командира саперного батальйону по стройовій частині аж до липня 1944 р.

 

Був двічі тяжко поранений. У 1944 р. після другого поранення перейшов на інвалідність і був демобілізований.

З березня 1945 по липень 1947 р. працював у газеті “Советское искуство” завідуючим відділом. Ставши членом Спілки письменників, перейшов на творчу роботу. За повість “В окопах Сталінграда” у 1947 р. одержав Державну премію СРСР. Був заступником голови правління Спілки письменників України.

Повість “В окопах Сталінграда” була опублікована в журналі “Знамя” у 1946 p. Тоді вона називалася “Сталінград”, роман. “Декому з літературних можновладців така узагальнююча назва видалася блюзнірською, і в наступних окремих виданнях роман перетворився на повість, а “Сталінград”, що став символом і поняттям узагальнюючим, на менш зобов’язуюче “В окопах Сталінграда”. Не досвідчений ще в тонкощах соціалістичного реалізму, автор із деяким подивом, але мужньо витримав перший завданий йому удар.

Віктор Некрасов прийшов у літературу не як літератор він прийшов як солдат, що бачив будні війни і прагнув тільки того, щоб розповісти правду про неї, про ці нестерпні, сірі, криваві будні. Між оповідачем книги і війною немає ніякої літератури. Стиль некрасівської прози щоденниковий, гранично діловий, аскетичний. “Світ навпаки” це і є війна. У нормальному світі, наприклад, люди радіють місяцю, а саперам, які зміцнюють оборону, він ненависний.

Уже в еміграції, у 1981 р., Некрасов мав повне право говорити: “Про правду. Чи уся вона? В основному, вся. На дев’яносто дев’ять відсотків. Про дещо промовчав один відсоток”.

Почалося усе з Київського окружного госпіталю, після поранення правої руки, яка була паралізована, куля зачепила нерв. Лікар порадив щодня писати правою рукою.

Так В. Некрасов почав писати про Сталінград на стадіоні, що носив ім’я М. С. Хрущова (зараз називається Центральним республіканським), який у 1963 р. накинувся на художню інтелігенцію, обравши чи не головною мішенню “не того” Некрасова.

“Мене теж били. Спочатку не дуже, злегка хлиськаючи, потім відчутніше, поки не перестали взагалі друкувати. Забавно, що перші ляпанці (а вони почалися відразу ж після виходу моєї першої книги) припинив сам Сталін. Мені присудили премію його імені, і, з’ясувалося, присудив він її сам: “... вас сам Сталін уставив. У останню ніч. Довелося терміново переверстувати газети”.

Книга, перекладена на 36 мов (за даними автора), була перевидана більшістю радянських видавництв.

Після “Окопів” вийшла повість “У рідному місті”. За нею, як і за “Окопами”, були зроблені фільми, доля яких була дуже не простою. Він зробив як сценарист чудові документальні фільми, а в “Солдатах”, де у ролі Фарбера дебютував І. Смоктуновський, зіграв у масовці полоненого німця. Один з його улюблених фільмів “Жив співочий дрізд” О. Іоселіані. Навіть фільм свого друга В. Шукшина він, оговорюючись, називає “Жив такий хлопець” (а не “живе”). Власне, М. Хрущов накинувся на Некрасова не стільки навіть за нариси “По обидва боки океану"”, а за те, що Некрасов наважився хвалити фільм М. Хуцієва, який йому (Хрущову) не сподобався.

Доля героя повісті “У рідному місті” Митясова немов пророкує майбутнє життя самого автора розгляд на партійному бюро, рішення про виключення з партії. Усе те, про що він тоді й не підозрював.

Після “Кіри Георгіївни” на сторінках журналу “Новый мир” з’являється “Перше знайомство” про три тижні, проведені в Італії в 1957-му. Підзаголовок був для того часу незвичний: “Із закордонних вражень”. Що було головним у його ставленні до Заходу? Головне правда: "“... не треба ковтати аршин... Треба бути самим собою і в Римі, і в Неаполі...”.

“По обидва боки океану” так назвав Некрасов свої нові закордонні враження. “В Італії” було надруковано в “Новом мире”, у 2-му номері за 1962 рік, “В Америці” у наступному, 12-му номері. Відразу після цього в газеті “Известия” з’явився фейлетон “Турист із паличкою”: “... і навіть незрозуміло, як умудрився радянський письменник не побачити соціальних контрастів і класових протиріч американського життя, військового психозу, що розпалюється імперіалістичними колами. Дійсно таки, приїхав турист із паличкою”. Тоді це не було пародією. На книгах, подарованих друзям, Некрасов звичайно малював на своїй фотографії паличку, а іноді й циліндр.

Бабин Яр став частиною власного життя Некрасова – особистого, суспільного, громадянського і письменницького. 29 вересня у річницю розстрілу – Некрасов завжди з квітами приходив до Бабиного Яру. Від річниці до річниці людей ставало все більше. Ася Берзер його улюблений редактор із “Нового мира” згадувала, що “жінки цілували йому руки, а він дуже соромився цього. Каменя ще не було, нічого не було, тільки багато квітів”.

У 1966 p., саме 29 вересня, почалася нова персональна справа Некрава. Його звинувачували в тому, що він організував... “масове сіоністське збіговисько”.

І все-таки він писав свої оповідання “Маленькі портрети”, їздив на зустрічі з друзями, але при цьому чорнів з обличчя і швидко сивів.

Доля його різко й остаточно переламалася після того, як у його київській квартирі, на Хрещатику, було зроблено ганебний обшук. Він тривав сорок дві години. У протоколі обшуку – 60 сторінок із переліком вилучених матеріалів. Запакували в сім мішків рукописи, листи, альбоми живопису, журнали... Забрали книги, магнітофон, друкарську машинку, фотоапарат. ..

Його дивовижну, унікальну квартиру, де щодня бували друзі, дорогі гості здалеку, було зруйновано, усе його життя було спаплюжено й скривджено. Потім шість днів із ранку до вечора допити в слідчого. Йому сказали , що з “окопів Сталінграда” він перебрався в окопи ворогів.

Віктор Платонович це офіційно... Частіше просто Віка, як називала його мама Зінаїда Миколаївна, як зверталися до нього однолітки і навіть ті, хто був утроє молодший. Він не ображався. Лише одного разу, на прийомі на честь приїзду французького міністра культури Андре Мальро , який колись був присутній на першому письменницькому з’їзді, Некрасов розмовляв з одним із письменників. Той називав його “Вікою”. І тут до них підійшла Катерина Олексіївна Фурцева, тодішній міністр культури, і теж сказала: “Віка...”."

Називайте мене Віктором Платоновичем, сказав він. Інакше мені доведеться називати вас Катериною.

На це вона, правда, відповіла: “Будь ласка”. Вони були ровесниками.

“Він був ревний киянин, згадує І. М. Дзюба, за якого Некрасов заступився , отримавши обвинувачення в українському буржуазному націоналізмі.

У серпні 1974 р. Некрасова на дачі Є. Євтушенка в Передєлкіно москвичі проводжали в далеку путь. Він їхав до Швейцарії, до дядька Миколи Ульянова (ніяк не родича В. І. Леніна).

У книзі Гелія Снєгірьова “Роман-донос” наведений документ: “25 се рпня Ве-Пе повісив у Себе на стіні графік. Листок, на ньому зверху червоним олівцем великим: 1974. Нижче розграфлено по днях тижня і числах, як у календарі. З 25 серпня до 14 вересня. І кожний день викреслений косим штрихом червоним або чорним олівцем. Перекреслено 25, 26, 27, до кінця серпня, перекреслено 1, 2, 3 вересня, 9, 10, 11, а до 12 вересня примальовано знизу чорну стрілку. 12 вересня Ве-Пе поїхав.

Провели. Віка, Галка, недоладний кудлатий собака Джулька... Було багато гебістів, таємно наводили об’єктиви, підсовували безглузду коробку з магнітофоном...”.

Некрасов улаштувався в Парижі, багато подорожував по світу, читав лекції, надсилав посилки з книгами, рідко одержуючи відповіді (вони не доходили).

Якось у квартирі київського режисера-документаліста, із яким Некрасов колись співробітничав, глибокої вночі пролунав дзвінок. Не міжміський, звичайний. Голос Віктора Платоновича не можна було не впізнати. “Ти? Це дійсно ти? Повернувся? От щастя! Чому не повідомив? Я б зустрів...”. У відповідь гіркий сміх: “Кого? Мене? Я ж у залі для іноземців. Сюди нікого не пускають. Я в Борисполі. Транзит. Лечу до Японії. Але ж це божевілля! Я майже в Києві і не можу побачити рідне місто. Не можу відвідати моги лу матері... Я в залі для іноземців, і на дверях вартовий. Вибач...”. І Некрасов заплакав. Це було страшно: чи можна було уявити собі його в сльозах? І все ж, стримуючи хвилювання, Віктор наостанок гірко пожартував: “Там хоч справно запишуть те, що я сказав? Не перекрутять? Вибач і прощавай”.

1-го червня 1975 р. Віктор Некрасов помирав після вироку паризьких лікарів, що надії немає. І тоді Андрій Синявський сказав, що є один засіб, крайній засіб, і що він спробує... І написав Некрасову некролог. За життя.

Це була спроба хоч якось допомогти, думкою, словом, заговорити смерть у ті фатальні години... Напівплач, напівзаклинання. Щось подібне до чаклунства. І водночас спроба сказати самому Некрасову, що таке Некрасов, тому що кожному письменнику дуже важливо знати, що ж він написав у житті своє, незаміниме, за що ми усі й шануємо, й любимо, й пам’ятаємо його, як слово нашої епохи. Не перелік заслуг, а усвідомлення особистості, стилю життя і мови.

“Некрасов... Світськість як визначальна, як позитивна основа. Всі ми ченці в душі, а Некрасов – світська людина. Ми закриті, ми застиглі, ми засохлі у своїх помислах і комплексах. Некрасов – відкритий. Всім дядечкам і тітонькам, усім клошарам, усім прогулянкам по Парижу... Світська людина серед клерикалів...

Солдат, мушкетер, гульвіса Некрасов. Божа милість, пушкінський подих відчувалися в цьому вільному зіваці і веселому богохульнику...”.

На ранок Некрасов оклигав і усупереч усім медичним прогнозам почав одужувати. Він вибрався з лап смерті й прожив ще дванадцять років.

Некрасов “віщав” на радіостанції “Свобода” і не тільки російською. Крізь глушилки лунав знайомий голос, що говорив українською. Віктор Платонович від передачі до передачі немов згадував мову і говорив усе краще, майже без київського акценту. Сприяло цьому, напевно, і те, що в нього в еміграції з’явилося багато знайомих і друзів українців, що в Норвегії, наприклад, він читав уперше вірші П. Тичини, усвідомивши, що та людина, із якою він устиг посидіти в президіях письменницьких зборів, зовсім уже “не та”, що склала “Сонячні кларнети”.

У Києві, у Москві, у Парижі є “некрасівські” місця. Він робив друзям подарунки, а друзями ставали його читачі з тієї самої книги “В окопах Сталінграда”. Йому присвячували вірші поети. Але якщо зібрати всі листи Некрасова, вони склали б за об’ємом значно більше сторінок, ніж усе написане ним...

Він відкрив, подарував усім читачам “Дім Турбіних”, де тепер музей Михайла Булгакова – єдиний поки у світі. Саме він придумав назву “Замок Річарда – Левове серце” для будинку № 15 по Андріївському узвозі.

Помер В. П. Некрасов 3 вересня 1987 р. Його поховали в Сен-Женев єв-де-Буа, під Парижем, де він часто бував: “Ходжу алеями тихого зеленого кладовища. Майже як київське Байкове: Броджу доріжками серед беріз і плакучих верб: Іван Шмельов, Костянтин Сомов, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус... Ось мої майбутні сусіди”.

Чверть століття Некрасов прожив у пасажі, у центрі Києва. Звідси починалася його дорога до друзів-читачів... Остання “людська”, а не “організаційна” телефонна книга вийшла в Києві 1976 р., у ній позначений абонент "Некрасов В. П., за адресою Хрещатик, 15”. Табличку зі списком мешканців забрали у свій час шанувальники письменника. Після смерті Некрасова, коли почали друкувати твори, відомі тільки на слух, читані ним по радіо, у Києві готували екскурсію по некрасівських місцях... “Залізна” завіса змінилася “зеленою”.

А в рідне місто Некрасов повернувся не тільки меморіальною дошкою, зробленою за проектом його друга скульптора Селібера на будинку пасажу. Просто він це місто ніколи й не полишав, навіть перебуваючи в Парижі.

 

100 найвідоміших українців / Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. – М.: Вече; К.: Орфей, 2001. – С . 556 – 561.

 

Скачати, скачать, закачати: vktor_nekrasov.doc [68 Kb] (викачувань: 3)

 (голосів: 1)

Автор: Admin 29 листопада 2015 | Переглянуто: 610 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ