Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Передмова

Останні два століття у світі проходив динамічний процес етнонаціонального самоутвердження народів, формування сучасних модерних націй, конституювання демократичних громадянських інститутів. При цьому нація розглядалася як джерело політичного суверенітету, ідеальне природне середовище для етнокультурного розвитку людської особистості, а, відповідно, боротьба за демократію була, насамперед, боротьбою за національну незалежність. Свою державність здобули численні поневолені народи Європи, Латинської Америки, Азії та Африки. Рушійною силою цих процесів виступили широкі народні маси, об’єднані гаслами національної солідарності та демократії.

Українська революція 1917 – 1923 рр. була закономірним наслідком розвитку української нації і засвідчила її прагнення до розбудови власної державності. Боротьба українців за свою державність була героїчною, тривалою і сповненою драматизму.

Українська справа на міжнародній арені не розглядалась як єдине ціле, адже напередодні Першої світової війни західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорщини, а східноукраїнські – до Росії. Негативні наслідки для українців мало те, що серед держав-переможниць популярною в той час була концепція відновлення політичної рівноваги в Європі за рахунок відбудови єдиної і неподільної Росії та створення сильної Польщі як противаги Німеччині. В рамках цих концепцій Україна розглядалася як частина Росії або Польщі. Уряди країн Антанти відводили Польщі важливу роль у боротьбі проти радянської Росії та Німеччини. Вони прагнули посилити Другу Річ Посполиту за рахунок українських земель, зокрема Галичини [1].

Облаштування повоєнного світу мало відбуватися на основі проголошених президентом США В. Вільсоном у січні 1918 р. “14 пунктів”, якими визнавалося право народів на самовизначення. Однак недосконалість Версальсько-Вашингтонської системи, яка відкрито нехтувала правами українців, хорватів, словаків, словенів, албанців, призвела до загострення у міжвоєнну добу міжнаціональних відносин у Європі у зв’язку з виникненням держав з багаточисельними національними меншинами. Країни-переможниці санкціонували загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною – Закарпаття, Польщею – Галичини і Західної Волині. Втрата української державності та національна залежність породжували напругу у відносинах з Польщею, піднімали українців на боротьбу за своє визволення. Після поразки Української революції 1917 – 1923 рр. українські землі опинилися розділеними між чотирма сусідніми країнами – Польщею, Чехословаччиною, Румунією та СРСР. Становище українців у складі цих держав суттєво відрізнялося.

Важливе значення для подальшого державно-політичного становлення української нації мало розгортання національно-визвольного руху українців Польщі. Вони зуміли зберегти українську національну ідентичність. Завдяки особливій ситуації в Західній Україні, зокрема в Галичині, стало можливим продовження української національно-визвольної боротьби за власну державу після поразки Української революції.

Ідеологічне підґрунтя польської експансії на українські землі мало давні витоки й остаточно розроблене ще до початку Першої світової війни. Польські націоналістичні сили розглядали Галичину та Волинь як наріжні камені у процесі відродження “Великої Польщі”. Особливо негативно до українців ставилися представники Польської націонал-демократичної партії, очолюваної Р. Дмовським. Вони заперечували саме існування українського питання, трактуючи його як витвір німецьких та австрійських інтриг. Ендеки стверджували, що Польща цивілізувала й захищала Галичину з XIV ст., а українці себе тут нічим не проявили; що українці – це тільки “етнічна маса”, “культурно й історично зв’язана з Польщею”, а не з Україною.

Ю. Пілсудський і очолювана ним Польська партія соціалістична (ППС) були прихильниками “федералізації” Польщі. Вони створили концепцію прометеїзму, за якою полякам належала історична місія стосовно пригноблюваних Росією народів – українців (Наддніпрянщини), грузинів, азербайджанців, горців Північного Кавказу, мешканців Туркестану, поволзьких і кримських татар, кубанських і донських козаків. Пілсудчики прагнули створити федерацію країн, очолюваних Польщею, й успішно протистояти радянській Росії. Найважливішими складовими елементами прометеїзму стали антирадянська, антиросійська й антикомуністична політика. Ідеологія прометеїзму передбачала інтеграцію західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої; галичан та волинян не визнавали українцями, тим самим заперечували можливість соборності українських земель [2]. Одним із елементів суперечливої політики прометеїзму стала ухвала польським сеймом 26 вересня 1922 р. закону про надання автономії східним воєводствам, який так і не було втілено в життя. Більш того, його використовували для демонстрації “поступок” українцям напередодні остаточного вирішення долі Галичини 14 березня 1923 р.

Загалом позиції всіх правлячих польських політичних сил міжвоєнного періоду в сфері вирішення національних проблем мали три складові:

 

1) імперська ідея: створення “вогнем і мечем” держави “від моря до моря” (від Чорного моря до Балтійського). Цей елемент польської політики сформувався ще в XIV ст. і поєднувався у ХХ ст. з ідеєю культурної місії. Згідно з останньою польська культура усвідомлювалася поляками як “вища” й “краща”, яку українське бунтівне населення в міру своєї “відсталості” може сприйняти лише завдяки примусу;

2) ідея передмур’я: впроваджувана насамперед польськими римо-католицькими священиками. Вони стверджували, що польський католицизм є форпостом християнства проти нехристиянського і антихристиянського варварства. Польща виступала як захисник християнської Європи від безбожного (атеїстичного) більшовицького режиму. Православ’я українського населення Холмщини, Підляшшя та Волині, як і Українська греко-католицька церква в Галичині, сприймалися прихильниками цієї ідеї як неканонічні та антикатолицькі;

3) ідея сарматизму: магнатсько-шляхетська верхівка польського суспільства наділена особливими аристократичними панівними рисами, успадкованими від сарматів. Ця ідея, яка також виникла у середньовіччі, трансформувалася в міжвоєнний період в ідеологію шовінізму, національної вищості поляків над українцями [3].

Українські громадсько-політичні діячі тієї доби висунули власну концепцію етнополітичного та державотворчого розвитку української нації. Польським імперським концепціям вони протиставили ідеї побудови Української Самостійної Соборної Держави, розширення демократичних прав і свобод, національної солідарності українців.

Упродовж міжвоєнного періоду важливим центром українського національно-визвольного руху в Галичині був Львів. Тут зосереджувалася значна кількість державних та краєвих установ колишнього коронного краю часів Австро-Угорщини, митрополичі палати Української греко-католицької церкви, центральні органи українських політичних партій, наукових (Наукове товариство імені Т. Шевченка), освітніх (“Просвіта”, “Рідна школа”), господарських, фінансових, страхових та культурних організацій і товариств, навчальні заклади, редакції найбільших західноукраїнських видань. У Львові проживали вихідці з різних повітів, а саме місто сприймалося населенням як столиця краю. Станіславівщина [4] виступала деякий час у ролі політичної периферії. Однак ситуація поступово змінювалася. Після поділу Галичини на три воєводства український національно-визвольний рух активізувався у Тернополі та Станіславові, центрах нових адміністративних одиниць. Після 1928 р. частина провідних українських політиків була обрана до польського парламенту і переїхала зі Львова до Варшави, де вони також продовжували активну діяльність. Окремі українські політики та підпільники були змушені постійно змінювати місце свого проживання і в різні періоди брали участь у національно-визвольному русі як в еміграції, так і в окремих повітах Галичини, Волині, Підляшшя, Холмщини і навіть в етнічних польських землях [5].

На прикладі Прикарпаття можна простежити як загальну ситуацію розгортання української національно-визвольної боротьби, так і певну специфіку. Так, саме на території Станіславівського воєводства найбільш масовими були народні заворушення і повстання 1920-х рр. Тут уперше пролунали заклики до об’єднання українських політичних партій регіону в єдину силу. У Станіславові організаційно оформилася перша українська націоналістична організація – Українська партія національної роботи. На Прикарпатті активно діяв підрозділ Української військової організації – “Летюча бригада”, кістяк якого складали краяни.

Упродовж 1919 – 1939 рр. Галичина була ареною запеклої політичної, культурної, збройної боротьби, протистояння українського національно-визвольного руху польській владі і шовіністичній частині польського суспільства. Ворогуючі сторони намагалися адекватно відповідати на виклики часу, постійно змінювали свою тактику та акценти діяльності, їхня ж мета залишалася незмінною. Загалом визвольну боротьбу українців Галичини у міжвоєнний період хронологічно можна розділити на два етапи: 1) 1919 – 1929 рр.: від загарбання Польщею краю і до утвердження в українському національно-визвольному русі радикальних настроїв, виникнення Організації українських націоналістів; 2) 1929 – 1939 рр.: з моменту створення ОУН і до початку Другої світової війни. Враховуючи складність проблематики дослідження, зупинимося на короткій характеристиці української національно-визвольної боротьби впродовж першого етапу, яку відтворюють документи й матеріали даної книги нашого видання.

Перемога поляків у липні 1919 р. в польсько-українській війні з точки зору міжнародного права не давала їм повної влади над українськими землями. Паризька мирна конференція 25 червня 1919 р. уповноважила Польщу бути лише тимчасовим військовим окупантом. Польський уряд отримав право встановити у Галичині цивільне управління під мандатом Антанти, яке повинно було забезпечити автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян. Цей мандат мав діяти до часу самовизначення жителів Галичини щодо їх політичної належності [6].

У листопаді 1919 р. Верховна Рада Антанти затвердила проект, за яким Польща отримала мандат на володіння західноукраїнськими землями на 25 років. Але вже 22 грудня Верховна Рада Антанти скасувала прийняте рішення, заявивши, що умови і термін цього володіння необхідно визначити пізніше. Попри назагал неприхильне ставлення західних політиків до українського питання, рішучі вимоги польського уряду визнати право Другої Речі Посполитої на землі, що простягалися на захід від кордону 1772 р., все ж не знаходили однозначної підтримки серед світового співтовариства. Особливо активно проти передання Польщі Галичини виступав представник Великобританії Ллойд-Джордж (док. № 70). Побоюючись посилення впливів Франції у Центрально-Східній Європі, уряд Великобританії не поділяв французьких планів щодо створення “Великої Польщі” й саме тому підтримував прагнення українського населення до незалежного існування.

Драматична поразка Української Галицької Армії в липні 1919 р. призвела до окупації території ЗУНР польськими військами і встановлення тут окупаційного режиму. Польська влада вела щодо українців дискримінаційну політику. Зокрема здійснювала культурну і освітню асиміляцію, стимулювала поселення в Галичині осадників – колишніх солдатів та офіцерів польської армії, переслідувала й арештовувала українських учителів, лікарів, юристів, представників греко-католицької і православної церков. Для українців створювали спеціальні концтабори і в’язниці у Домб’ї, Вадовіцах, Пикуличу, Ланцуті, Стшалковій, Ялівцю, Тухолі, Шипюрні, Повйонзку, Володаві, Соколові, Віснічу, Томашові, Холмі, Грубешові, Модліні, Бресті, Кракові, Львові, Варшаві, Перемишлі тощо. За даними уряду ЗУНР у концтаборі поблизу Бреста (т. зв. “бугшопи”) загинули тисячі українців [7]. До осені 1919 р. кількість українців, заарештованих і засланих до таборів, перевищувала 100 тисяч, а за оцінками сучасників могла сягати 250 тисяч [8].

Чимало представників української інтелігенції, патріотично налаштованих селян були без суду і слідства розстріляні в перші дні польської окупації. Так, на Прикарпатті знищено українських священиків Лопатинського, Заторського, Галібея, Сухаровського та інших. Відомий діяч радикальної партії Іван Макух пізніше згадував: “Польське військо вистрілювало українців, селян та інтелігентів без ніякої причини в цілім ряді громад аж по Збруч. Так загинули тисячі. Палили хати. Грабували майно. Між іншим, без ніякого суду польське військо розстріляло композитора о. Остапа Нижанківського, о. Захарія Підляшецького і його сотрудника в Монастириськах, державного секретаря земельних справ ЗО УНР Михайла Мартинця з цілою урядовою місією. Винищити українську інтелігенцію – це було перше завдання польської адміністрації та поліції, майже всю українську інтелігенцію і свідоме селянство запроторено в концентраційні табори” [9]. Точна кількість українців, загиблих у перші два роки польської окупації, досі не встановлена.

 



[1] Галичина – історична назва регіону України, що охоплює територію сучасних Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської (за винятком Кременецького району) областей. Галичиною називали утворений у 1772 р. австрійською династією Габсбургів коронний край “Галичина і Лодомерія”, до якого, крім етнічних українських земель, увійшла територія сучасного Малопольського воєводства Польщі. У міжвоєнний період українські етнічні землі колишнього коронного краю називали “Східна Галичина”, а польські – “Західна Галичина”. Колектив упорядників уживав термін “Галичина” виключно щодо українських земель, які в оригіналах документів та цитатах названі “Східною Галичиною”. Термін “Східна Галичина” фігурує і в назвах деяких політичних партій.

[2] Комар В. Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921 – 1939 рр.). – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. – С. 4 – 5.

[3] Смолей В. Польське цивільне і військове аграрне осадництво у Західній Україні: історико-правовий контекст (1919 – 1939 рр.). – Тернопіль, 2003. – С. 8, 10.

[4] Станіславівське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця Польської республіки з центром у м. Станіславові (зараз Івано-Франківськ). Створена у 1921 р. на частині території, що належала ЗУНР й існувала до 17 вересня 1939 р. Станіславівське воєводство охоплювало повністю сучасну Івано-Франківську область, а також Стрийський, Сколівський, Жидачівський та Миколаївський райони Львівської області. Станіславівське воєводство поділялося на повіти, кількість яких змінювалася (1921 р. – 16, 1929 – 15, 1931 р. – 14; 1932 р. – 12).

[5] Вихідці зі Станіславівщини брали участь у нападах на польські банки, поштові відділення на території Познаньщини, Краківщини тощо.

[6] Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923. Документи і матеріали. – Т. 5, кн. 1. – Івано-Франківськ, 2011. – С . 571 – 589 .

[7] Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923: Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С . 341 .

[8] Кривава книга / Упорядник, автор передм. Я. Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. – Дрогобич: Відродження, 1994. – С. 16 – 18.

[9] Макух І. На народній службі. – Детройт, 1958. – С. 268 – 269.



Скачати (скачать, закачать) книгу Український національно- визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті . Документи і матеріали / В ідповідальний редактор професор М икола Кугутяк. – Том 1. – Книга 1 (1919 – 1929). – Івано-Франківськ : КПФ ЛІК ”, 201 2 .   – 6 00 с.: zbirn.rar [880.28 Kb] (викачувань: 38)


 (голосів: 2)

Автор: Admin 28 червня 2013 | Переглянуто: 2728 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ