Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



(1639 – 1709)

політичний діяч, воєначальник, дипломат, гетьман України, князь

Особа Івана Мазепи й роль, відведена йому в історії, вже три століття поспіль одержує полярні, взаємовиключні оцінки. 1860-го року корифей української історіографії М. Костомаров писав, що образ Мазепи ще чекає на неупереджену історію, що змалювала б його не під впливом погляду, припустимого в першій половині XVIII століття. Затаврована свого часу прокляттям, ця трагічна історична постать вимагає до себе об’єктивного ставлення. Щодо України він чинив по-своєму щиро.

Найчіткіше політична позиція Івана Мазепи окреслена в Конституції 1710 року, укладеній вірним мазепинцем, однодумцем і продовжувачем його справи в еміграції гетьманом Пилипом Орликом. Своєю актуальністю і високим рівнем демократичності цей документ багато в чому випередив ідеї Французької революції.

 

Уже навіть це має застерегти нас від однобоких оцінок. Особистість і справи цього безсумнівно видатного діяча суперечливі й неоднозначні. Мазепа людина європейської освіти, політик культури бароко, з притаманним їй потягом до тонкої, заплутаної інтриги та високим, декоративним естетизмом, що відбився не тільки у чудових, споруджених на власні кошти, храмах, а й в інтимній сфері. Його життя захоплюючий авантюрний роман. Не випадково він став героєм поетичних геніїв Дж. Байрона й О. Пушкіна, В. Гюго і Ю. Словацького, композиторів Ф. Ліс та і П. Чайковського, майстрів образотворчого мистецтва О. Верне та І. Рєпіна, мислителів та істориків Вольтера й М. Костомарова.

Іван Мазепа походив із вельможного українського шляхетського роду Мазеп-Калединських, відомого з першої половини XVI століття. Один із його предків у 1544 році одержав у ленне володіння хутір Кам’янець під Білою Церквою (на південь від Києва), який дуже швидко розрісся в село, за яким закріпилася назва Мазепинці. Тут, у родинному маєтку, 20 березня 1639 року з’явився на світ майбутній гетьман.

Його батько, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був людиною високоосвіченою. Брав активну участь у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, із яким був досить близький. Але за духом, та й іа віком, більше взаєморозуміння він знаходив із соратником і спадкоємцем Богданової булави Іваном Виговським. У 1654 році С.-А. Мазепа став отаманом білоцерківського козацтва, але промосковських настроїв не поділяв. Після обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням вирушив до Варшави для переговорів із королем Яном II Казимиром, що закінчилися підписанням Гадяцької угоди. С.-А. Мазепа до кінця свого життя залишався прихильником пропольської орієнтації, що переважала серед козацької старшини Правобережжя після Б. Хмельницького. Помер він 1665 року.

Мати Івана Мазепи, Марина, високоосвічена жінка з українського шляхетського роду Мокієвських, пережила чоловіка на сорок років. Овдовівши, вона присвятила своє життя ревному служінню православній церкві, прийнявши чернецтво під ім’ям Марії Магдалини, і з 1686 року до самої смерті в 1707-му була ігуменею жіночого Печерського Вознесенського монастиря, що був розташований навпроти головного входу до Києво-Печерської лаври. Вона брала діяльну участь у церковному й політичному житті України, неодноразово їздила до Москви у період гетьманства сина, залишаючись його вірним другом і порадником.

Роки отроцтва Івана Мазепи припали на час Визвольної війни українського народу проти польсько-католицького ярма, що почалася навесні 1648 року. У цей час він навчався в Києво-Могилянській колегії. З’явившись із батьком у Варшаві, юнак відразу привернув до себе увагу Яна Казимира й незабаром став його “покойовиком” (пажем), одночасно продовжуючи навчання в єзуїтському колегіумі польської столиці. Для завершення вищої освіти король відіслав його на Захід, і майбутній гетьман упродовж трьох років слухав курси у кращих університетах Німеччини, Італії, Франції та Нідерландів.

Після повернення до Варшави перед І.Мазепою поставали блискучі перспективи придворної кар’єри. У складній міжнародній обстановці початку 60-х років XVII століття він неодноразово виконував секретні й делікатні дипломатичні доручення короля в різних державах Європи. Ці поїздки розширювали його світогляд, поглиблювали знання граней життя, прихованих від загалу непосвячених у кулуарні інтриги політиків. У школі таємної придворної дипломатії, що розквітла за часів французького “короля-сонця” Людовіка XIV, остаточно формується характер І. Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумінні егоїстичних ін тересів і прекрасному знанні психології гравців, уміло сплетена інтрига стають невід’ємними рисами його подальшого поводження. У цьому Мазепа не мав собі рівних не тільки серед українських гетьманів, а й у колах політиків більшості європейських столиць.

Зовні привабливий і блискуче освічений, сміливий і дотепний, він мав неабиякий успіх у жінок. Своїми зв’язками молодих років він неодноразово користувався для досягнення політичних цілей аж до старості. Однак безперервні шляхетсько-козацькі війни, що з новою силою спалахнули в ті роки, провокували сутички православного дворянина з нащадками найвельможніших польських домів. Після однієї з них, коли дійшло до шабельного бою і кровопролиття, Ян Казимир мусив вислати свого молодого фаворита з Варшави.

Звідти 1663 року І. Мазепа переїхав на Волинь. Але й там юному донжуану невдовзі довелося пережити історію, що скандально прославила його на всю Європу. Неподалік маєтку своєї матері, де він тимчасово мешкав, простиралися володіння старого магната Фальбовського, з молодою дружиною якого у варшавського франта незабаром виник палкий роман. Фальбовському вдалося перехопити листа своєї дружини до Мазепи, якого віз його власний слуга. У посланні вона сповіщала коханця про швидкий від’їзд чоловіка й запрошувала до себе. Обдурений чоловік наказав слузі передати листа адресатові й узяти відповідь, де мовилося про швидкий приїзд коханця. Заволодівши посланням-відповіддю, Фальбовський із загоном своїх людей підстеріг І. Мазепу. Слуга повідомив, що бранець у дружини магната бував уже стільки разів, скільки в нього “волосся на голові”. Ошаленілий Фальбовський наказав скинути з І. Мазепи весь одяг і прив’язати його обличчям до кінського хвоста. Рисак одержав кілька ударів нагайкою, а з пістолетів Фальбовський прострелив йому вуха. Очманіла від болю тварина помчала через густий ліс. Аж через кілька днів змученого ловеласа в напівнепритомному стані знайшли місцеві жителі, відв’язали від коня й виходили.

Ця історія поставила хрест на кар’єрі в Польщі. Не маючи вибору, І. Мазепа вирушив до козацької Наддніпрянщини, де після смерті батька успадкував почесне, але мало чим вигідне звання чернігівського підчашого. Тоді, після падіння І. Виговського й недовгого гетьманства Ю. Хмельницького, в Україні спалахнула запекла боротьба за владу між ворогуючими групами козацької старшини, які дотримувалися пропольської (переважно на Правобережжі) і промосковської (головним чином на Jliвобе режжі) орієнтацій.

Спочатку І. Мазепа, пов’язаний родовими коренями і знайомствами з правобережним козацтвом і польськими знатними домами, опинився в оточенні гетьмана П. Тетері. Однак ганебна втеча в Польщу гетьмана, що прихопив військові символи і скарбницю, а також самовільне підписання ним Андрусівської угоди про поділ України по Дніпру між Польщею та Московським царством, викликали розбрат у таборі колишніх прихильників Тетері. Одні, зберігаючи вірність Варшаві, пішли за уманським полковником Ханенком, інші, серед них і Мазепа, примкнули до обраного гетьманом П. Дорошенка, що, утвердившись у Чигирині, узяв курс на відновлення козацької України як незалежної від Польщі та Росії держави.

І . Мазепу в оточенні П. Дорошенка ми бачимо з 1669 року. Вже тоді, у тридцятирічному віці, він одружився з дочкою генерального обозного Семена Половця Ганною, вдовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича. У Чигирині Мазепу призначили “ротмістром надвірної корогви” (командиром особистої гетьманської гвардії), а незабаром він обійняв одну з вищих у козацькому війську посад генерального осавула.

Опинившись між двох вогнів, П. Дорошенко змушений був піти на зближення з Османською імперією. Разом із ним, у союзі з військами Мохаммеда IV І. Мазепа командував козацькими полками під час походу під Кам’янець-Подільський і Львів 1672 року. Та основною його справою була дипломатія. Від імені П. Дорошенка він очолював посольства до кримського хана Селім-Гірея у 1673 році й до лівобережного гетьмана І. Самойловича на початку 1674-го року. Однак становище П. Дорошенка дедалі хисткішало, значна частина козаків не схвалювала його протурецької орієнтації. Під час поїздки на Лівобережжя Мазепі вдалося установити добрі стосунки з тамтешніми промосковським гетьманом і старшиною, що дуже допомогло йому вже через кілька місяців.

Улітку 1674 року І. Мазепа на чолі чергового посольства вирушив у Крим і Туреччину, але по дорозі був перехоплений запорізькими козаками Івана Сірка, рішуче налаштованими проти зближення з ханом і султаном. Вони видали Мазепу І. Самойловичу, до котрого він невдовзі ввійшов у повну довіру. У ході початого за його справою слідства І. Мазепі вдалося заручитися симпатіями боярина Артамона Матвєєва. Боярин відіслав Мазепу до царя Олексія Михайловича й той також був ним зачарований. Цар навіть дозволив йому повернутися в Чигирин, однак І. Мазепа, розуміючи безнадійність становища Д. Дорошенка, залишився з І. Самойловичем.

Розрахунок і політичне чуття не підвели І. Мазепу. При І. Самойловичі, як і при П. Дорошенку, він займається дипломатичною роботою, уміло використовуючи свої великі пізнання й особисті зв’язки. Тепер він частий гість у Кремлі. До нього прислухаються царівна Софія та її фаворит, розумний і дуже освічений, але не завжди твердий у своїх намірах князь Василь Голіцин. Разом із І. Самойловичем та Г. Ромодановським Мазепа бере участь у маневрах козацько-російських військ на лівому березі Дніпра під час турецьких чигиринських походів 1677 і 1678 років.

1682 року І. Мазепа отримав від І. Самойловича відповідальний пост генерального осавула, який мав і при П. Дорошенкові. При цьому, міцно пов’язавши своє життя з Лівобережною Україною, він не забуває про власне матеріальне благополуччя, одержуючи від гетьмана й царського двору маєтки на Лівобережжі й суміжних землях Московського царства. Така спритність у справах незабаром робить його одним із найбагатших людей України, дозволяючи йому використовувати власні кошти для демонстративної добродійності й піднесення дарунків впливовим державним мужам.

Невдовзі сталося падіння І. Самойловича (до чого, за не підтвердженими документально чутками, І. Мазепа мав безпосереднє відношення), на якого В. Голіцин поклав відповідальність за невдалий похід проти Кримського ханства у травні – червні 1687 року. Перед І. Мазепою, що користувався повною довірою Кремля, відкривалися нові перспективи. Поширивши в роки правління І. Самойловича вплив на козацьку старшину й користуючись підтримкою Москви, він забезпечив своє обрання гетьманом на козацькій раді, що відбулася 25 липня 1687 року.

Того ж дня новообраний гетьман уклав із московськими послами нову угоду, так звані Коломацькі статті. Загалом вони повторювали Глухівські статті 1669 року з доповненнями, внесеними в період гетьманства Самойловича . Козацький реєстр визначався в 30 тисяч, гетьман не міг зміщувати полковників без відповідного царського указу, йому заборонялося підтримувати самостійні дипломатичні зв’язки з іншими державами, в головних містах України залишалися царські гарнізони. При цьому Коломацький договір уперше ставив за обов’язок українському урядові “народ малороссийский всякими меры и способы с великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведеним”.

Таким чином, підписані I. Мазепою при одержанні гетьманської булави зобов’язання ставили Лівобережну Україну в іще більшу залежність від Московського царства, ніж за його попередників. Та це не заважало І. Мазепі виношувати далекосяжні плани об’єднання під своєю булавою всього ядра українських козацьких земель разом із Правобережжям і Запоріжжя. Об’єднана Україна бачилася йому в межах держави Богдана Хмельницького, майже відновленої П. Дорошенком улітку 1668 року.

З падінням царівни Софії та утвердженням при владі в Москві ПетраІ Мазепа нічого не втратив. Привавблюючи молодого царя своєю освіченістю, “європейськістю” й широтою політичного світогляду, він швидко ввійшов у довіру до всеросійського самодержця, допомагаючи йому слушними порадами й забезпечуючи стабільність на всьому просторі від Дніпра до Дону. Під командуванням Мазепи 1689 року українські полки брали участь у Кримському поході, 1695-го в оволодінні Казикерманом, 1696 -го – в облозі і взятті Азова, потім у Таванських походах другої половини 1690-х років. Бездоганно виконуючи доручення Петра, І. Мазепа остаточно прихилив до себе молодого царя, розв’язавши собі руки для боротьби за розширення своєї влади на Правобережжі

Ці землі після Чигиринських походів турецько-татарських військ аж до Поросся лежали в руїнах. Водночас, король Ян III Собеський, що продовжував війну з турками, ужив заходів для відновлення на повернутих під владу польської корони землях козацьких полкових структур, здатних протистояти татарським набігам. Серед місцевих лідерів тут виділявся Семен Палій , що провів довгий час на Запоріжжі. Прославившись у боротьбі з татарами, він плекав надію звільнитися від польської влади, у чому розраховував на підтримку Московського царства. З цією метою він зблизився з І. Мазепою і через нього звернувся до Кремля з проханням прийняти його з правобережними козаками в російське підданство.

Московський уряд, перебуваючи в союзі з Річчю Посполитою проти Османської імперії, не хотів псувати стосунків з Варшавою. Поляки, довідавшись про наміри Палія, схопили його, але він незабаром утік і у Фастові, під Києвом, біля кордону королівських і царських володінь, підняв повстання проти Речі Посполитої.

Семенові Палію вдалося розбити шляхетське ополчення. У жовтні 1702 року він зав олодів Бердичевом, потім Немировом і Білою Церквою, поширивши свою владу на все Правобережжя і Східне Поділля. Йому сприяло те, що у розпочатій 1700 року Північній війні, у якій проти пануючої на Балтійському морі Швеції виступили Росія, Річ Посполита, Саксонія і Данія, польські війська, зосереджені на півночі, зазнавали жорстоких поразок.

Резиденцією С. Палія стала Біла Церква. Звідси він надіслав листи Петрові І та Мазепі з проханнями про перехід у російське підданство, однак цар, не бажаючи псувати стосунки із союзниками, через лівобережного гетьмана переконував Палія підкоритися полякам. Через анархію, що посилювалася на території Речі Посполитої, І. Мазепа за наказом Петра І навесні 1704 року виступив до Правобережжя. С. Палій відгукнувся на його запрошення і прибув у табір гетьмана, де наприкінці липня того ж року був затриманий і обвинувачений у зносинах із ворогами російського царя й польського короля польськими прихильниками шведів на чолі з гетьманом Любомирським. Потім він був виданий російській стороні й після дізнання, вчиненого зі звичною для часів Петра жорстокістю, відправлений на довічне заслання в Сибір.

Іван Мазепа не тільки позбувся популярного в народі суперника, а й фактично став господарем усієї Правобережної України. Проти цього Петро І не заперечував. Війська його союзника, польського короля Августа II, були розбиті ще в 1702 році, а Карл XII, зайнявши Варшаву і Краків, улітку 1704 року посадив на престол Речі Посполитої свого ставленика Станіслава Лещинського. У такій ситуації, коли російські війська протистояли шведам у Прибалтиці та Білорусії, Петро був зацікавлений, щоб Україна на захід від Дніпра, формально не входячи до складу його царства (щоб уникнути конфлікту із союзними йому силами в Польщі), перебувала в руках довіреної людини, якою тоді й був І. Мазепа.

Таким чином, улітку 1704 року І.Мазепа об’єднав під своєю владою Лівобережну і Правобережну Україну, причому васалом Москви він був лише як гетьман першої з них, тоді як у ролі правителя другої був цілком самостійний. Завдяки цим заходам гетьманська Україна фактично була відновлена в тих межах, у яких вона існувала за часів Б. Хмельницького.

У ході успішних бойових дій 1705 і 1706 років проти польських прихильників Карла XII Мазепа зміцнив свої позиції на Волині й Поділлі, не забуваючи підносити щедрі подарунки цареві. Якось він надіслав Петрові тисячу коней, украй необхідних для продовження війни зі Швецією. Не скупився й цар: І. Мазепа одним із перших у російській державі був удостоєний ордена Андрія Первозванного, йому у володіння були надані Крупицька волость і Севський повіт.

За часів свого правління І. Мазепа, людина високого художнього смаку, що музичив і сам створював ліричні пісні, першорядну увагу приділяв розвиткові освіти й прикрашанню міст України чудовими, багато декорованими спорудами, головним чином храмами у стилі українського бароко. Особисті естетичні вподобання дозволяють говорити про особливий “мазепинський” стиль у цьому напрямі.

Особливо інтенсивно в період гетьманства Івана Мазепи розвивався Київ як церковний і освітній центр України, повноправно виступаючи її духовно-культурною столицею. І. Мазепа, в минулому учень Києво-Могилянської колегії, значно більше за своїх попередників піклувався про стан міста і його жителів, розбирав скарги киян, виявляючи при цьому неабияку кмітливість. Якось під час чергового приїзду в Київ гетьман розглядав позов киян і ченців Межигірського монастиря з приводу прав на володіння горою Юрковицею. Документи, що підтверджували законність претензій тієї або іншої сторони, зникли в роки Руїни, а надійних свідків знайти не вдавалося. Тоді І. Мазепа поставив питання інакше: чий шинок був на горі монастирський чи міський. Усі добре пам’ятали, що шинок був міський. Отже, розсудив гетьман, і гора належала місту. І закріпив її за Києвом.

Таких питань доводилося розглядати сотні, але головну увагу І. Мазепи в Києві привертала славна колегія, у січні 1694 року затверджена Петром І за діяльної участі гетьмана в ранзі академії першого вищого навчального закладу Російської держави. На утримання Києво-Могилянської академії було виділено постійну щорічну царську платню в 50 карбованців. Але цього було вочевидь недостатньо, й гетьман окремими універсалами приписав до Братського монастиря (під патронатом якого знаходилася академія) кілька містечок і сіл. 1703 року академії за наказом І. Мазепи було передано деякі будинки на Подолі, а з гетьманської скарбниці на її потреби щорічно виділялося 200 карбованців.

За діяльної участі Івана Мазепи в останньому десятилітті XVII століття в Києві розгорнулося монументальне будівництво. Одним із перших , зведених на його особисті кошти, храмів міста був Богоявленський собор Братського монастиря, освячений 1695 року. У 1703-му році гетьман поча в будівництво нового кам’яного корпусу Києво-Могилянської академії. Особливо піклувався І. Мазепа про поповнення академічної бібліотеки, передаючи їй книги з власного зібрання. Тому не дивно, що тодішній київський митрополит Варлаам Ясинський називав І. Мазепу “обновником, промисленником і благодійником Братського, монастиря”, а Феофан Прокопович у присвяті своєї драми “Володимир” величав гетьмана “ктитором” (засновником) “преславної Академії Могило-Мазепіанської Київської”.

Мазепинське будівництво в Києві не обмежувалося Братським монастирем і академією на Подолі. Коштами гетьмана були оновлені, добудовані і прикрашені храми давньоруського часу Кирилівська церква й головна святиня міста – Софійський собор, при якому тоді ж, у 1699 – 1707 було споруджено велику кам’яну дзвіницю, що стала композиційною домінантою верхньої частини Києва.

У часи І. Мазепи оновився й вигляд Печерська. У 1690 – 1693 роках тут виріс величний Микольський собор із високою дзвіницею, монастирською трапезною та іншими спорудами.

З ініціативи й коштами І. Мазепи великий обсяг робіт був проведений у Києво-Печерський лаврі. Ще до 1695 року на гроші гетьмана навколо ецього древнього монастиря були споруджені кам’яні стіни з чотирма вежами, у бароковому стилі оформлено Троїцьку надбрамну церкву, позолочено верх і прибудовано бічні вівтарі великої лаврської церкви Успіння Пресвятої Богородиці. У 1696 – 1698 роках над Економічними воротами лаври звели п’ятибанну церкву Всіх Святих із родовим гербом гетьмана, а навпроти лаври Вознесенську церкву жіночого монастиря, ігуменею якого була мати гетьмана. 1701 року було оновлено будинок лаврської друкарні. 1706 року побудували нову Печерську фортецю із воротами. Онуфріївські ворота довгий час називали “Мазепиними”. Троїцьку надбрамну церкву гетьман з’єднав із дивовижним бароковим ансамблем усієї лаври.

Приклад гетьмана в доброчинності наслідували представники вищої козацької старшини: небіж Мазепи, київський полковник Костянтин Мокієвський спорудив на території лаври церкви Різдва Богородиці, Воскресіння Христового та Феодосія Печерського; полтавський полковник Павло Герцик фінансував будівництво Хрестовоздвиженської церкви над Ближніми печерами; стародубський полковник Михайло Миклашевський спонсорував спорудження величного Георгієвського собору Видубицького монастиря.

Прекрасні храми й особняки споруджувалися І. Мазепою та заможними людьми з його оточення і в інших містах України: Батурині, Чернігові, Переяславі, Полтаві, Харкові. До церковного будівництва мазепинських часів підключилися й заможні українські міщани. З розвитком архітектури було пов’язане піднесення монументального живопису. На період гетьманства І. Мазепи припадає найвищий зліт староукраїнського гравірувального та ужиткового мистецтв.

Значними досягненнями відрізняється й київська барокова література на зламі XVII – XVIII століть і наступних десятиліть, до піднесення якої І. Мазепа, що сам писав яскраво й образно, також мав безпосереднє відношення. Характерно, що в епілозі трагікомедії Феофана Прокоповича “Володимир”, присвяченої прийняттю християнства на Русі, апостол Андрій об’єднує пророцтва історичної долі Києва з панегіриками І. Мазепі і близькому до гетьмана тодішньому Київському митрополиту В. Ясинському.

Гетьман Мазепа незмінно користувався повною довірою царя, і швидше за все до 1708 року не мав намірів відійти від Петра І. Такий розважливий політик, як старий гетьман, не міг бути зацікавлений у поразці Петра І і в його інтересах було підтримувати російського царя при одночасному зміцненні в Україні режиму особистої влади.

Однак в Україні проти І. Мазепи у всі роки його правління існувала опозиція. Змолоду засвоївши звички польської аристократії, зокрема зневажливе ставлення до простолюду, гетьман ніколи не користувався особливою любов’ю селян і рядових козаків, що мали всі підстави бачити в ньому не національного вождя, а пана й відданого ставленика московського самодержця. З санкції Петра Мазепа купував в Україні величезні земельні володіння із селянами, що там проживали, не перешкоджаючи робити те саме своїм прихильникам із вищої козацької старшини.

При цьому гетьман ревно виконував усі пов’язані з Північною війною вимоги Петра І, посилаючи козаків не тільки для ведення бойових дій у Прибалтиці, а й на всілякі господарські роботи, зокрема й на будівництво Петербурга, де російські прикажчики й урядники ставилися до них як до безправних селян.

Такі примусові акції, порушуючи стародавні вольності і права, обурювали український народ, тож коли 1707 року козаки з Дону під проводом Кіндрата Булавіна повстали проти деспотії Петра, багато хто в Україні готовий був приєднатися до повстання. На бік дончаків переходили козацькі низи й селяни Слобідської України. Бунтівні настрої панували й на Запоріжжі.

У цій критичній ситуації багато хто з надією дивився на І. Мазепу, що мав змогу примкнути до повстання. Однак гетьман виявив стосовно царя цілковиту лояльність і активно сприяв придушенню повстання навесні – влітку 1708 року. Тепер в очах народу він уже не міг асоціюватися з борцем за права й волю пригноблених мас лише з типовим представником правлячої верхівки, що ніколи не викликала надто теплих почуттів у простих українців.

На цьому тлі помітно активізувалася опозиція козацької старшини, яку обурювали не тільки польські, “панські” звички й абсолютистські методи правління гетьмана, а й те, що посади та маєтки роздавалися наближеним Мазепи, тоді як не менш заслужені козацькі лідери виявлялися обділеними. За традиційною вже з часів гетьманства І. Брюховецького та Д. Многогрішного ганебною звичкою влаштовувати особисті справи за допомогою доносів у Москву, вороги І. Мазепи користувалися цим методом у найширший спосіб.

Так, 1699 року бунчужний товариш Данило Забіла, домовившись із боярином Борисом Шереметьєвим, написав до царя про нібито таємні зносини гетьмана з кримським ханом. Утім, Петро не повірив і відіслав донощика до Батурина, де його після катувань було присуджено генеральним судом до страти, заміненої гетьманом на довічне ув’язнення. Серед скарг цареві траплялися і справедливі, що стосувалися сваволі й несправедливості гетьмана, однак Петро І не бажав дратувати І. Мазепу дріб’язковим втручанням у його стосунки з козацькою старшиною і закривав очі на ці сигнали.

У 1705 році гетьман укотре продемонстрував Петру відданість, переславши йому листа від шведського ставленика на польському престолі С. Лещинського, в якому той переконував Мазепу перейти на його бік, обіцяючи щедру винагороду. Після цього цар уже не вірив ніяким доносам на І. Мазепу.

Та 1707 року гетьманові довелося пережити прикру історію, пов’язану як з інтимним боком його життя, так і з політичною кар’єрою. 1702 року Ма зепа овдовів. На його очах дозрівала юна красуня, дочка генерального судді Василя Кочубея Мотря, хрещениця гетьмана. Мазепа скорив її серце і просив стати його дружиною, але батьки дівчини, посилаючись на церковну неприпустимість шлюбу хрещеного з хрещеницею, відповіли відмовою. У родині Кочубеїв вибухнув скандал, і дівчина втекла до І. Мазепи. Щоб не ганьбити дівчину, гетьман відіслав її до батька, де її життя стало нестерпним. Мотря таємно писала Мазепі про свої муки й особливо про знущання норовистої матері, а він відповідав їй, що нікого у світі ще не любив так, як її, але, знаючи, яке лихо вийшло б, якби залишив її у своєму домі, повернув її до батьків. Послання з гіркими докорами слав І. Мазепі В. Кочубей, у відповідь же гетьман докоряв, що той потурає жінчиним забаганкам і жорстоко поводиться з дочкою.

Розгніваний В. Кочубей, змовившись зі свояком, полтавським полковником Іскрою, вирішив помститися доносом царю. Петиція складалася з 33 пунктів, та при всій нібито докладності жоден із них не містив даних, що доводили б невірність І. Мазепи Москві. З доносу випливало й без того зрозуміле: у ставці літнього гетьмана точаться розмови про хід Північної війни і зважуються шанси сторін на перемогу. При цьому особистий мотив послання був очевидний.

Петро доносові не повірив і почав слідство проти самих донощиків. І. Іскра під тортурами зізнавався, що на цю справу його підбив В. Кочубей, а той, не стерпівши мук, сказав, що замислив усе, бажаючи помститися, й показав цареві низку листів І. Мазепи до його дочки. Тоді цар, сам не обтяжений забобонами в амурних справах, велів обох донощиків передати гетьману для страти за рішенням військового суду. 14

 (голосів: 7)

Автор: Admin 14 квітня 2013 | Переглянуто: 3161 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ