Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Феофан Прокопович

(1681 – 1736)

просвітитель, публіцист, суспільно-політичний діяч

Феофан Прокопович, професор і ректор Києво-Могилянської академії, голова “ученої дружини” Петра І, відіграв першорядну роль у модернізації Росії, перетворенні її з консервативного, замкненого у своїй зашкарублості й недовірі до всього нового Московського царства на європеїзовану, відкриту новітнім культурним віянням Російську імперію.

Особистість яскрава, енергійна і всебічно обдарована, він рівною мірою прославився як видатний богослов, філософ, письменник, проповідник, історик, політичний і церковний діяч. У цьому відношенні Ф. Про копович вніс у становлення російської культури імперського періоду ні з чим не зрівняний внесок.

 

 

Справжнє ім’я його було Єлисей (або Єлизар) Церейський. Він народився 9 червня 1681 року (зустрічається й дата 1677 рік) у Києві, на Подолі, в купецькій сім’ї. Невдовзі після народження сина помер його батько, а коли хлопчику виповнилося сім років, померла й мати, що належала до старого київського роду Прокоповичів. Клопоти щодо виховання Єлисея взяв на себе його дядько, брат матері, шановний професор, а згодом і ректор Києво-Могилянської колегії Феофан Прокопович, схильний до книжної премудрості й усамітнених роздумів. У його будинку Єлисей і зростав, змалку ввійшовши в коло найосвіченіших людей давнього міста.

Гучне життя колегіуму, першого на слов’янсько-православних землях університету, обтяжувало Ф. Прокоповича-старшого, тож згодом, коли Єлисей іще не досяг повноліття, він пішов у Києво-Печерську лавру для чернечої самоти, хоча до обдарованого й допитливого небожа виявляв незмінну любов і турботу. Після смерті дядька в 1705 році Єлисей почав називати себе його ім’ям.

Навчання в уславленій Києво-Могилянській колегії Єлисей почав 1687 року, коли йому виповнилося шість років. Очевидно, сирітство і протекція дядька, а також рано виявлені здібності зробили це можливим. Наділений чудовою пам’яттю й неабиякими талантами, юний Єлисей невдовзі обігнав своїх товаришів. Його жадібний і гнучкий розум спрагло усмоктував нові віяння у філософії та інших науках.

Києво-Могилянська колегія, офіційно затверджена у ранзі академії 1694 р оку, надавала середню й вищу освіту. Особлива увага приділялася латині, грецькій і церковнослов’янській мовам. Навчання у вищих класах академії передбачало засвоєння філософії та богослов’я. Окреме місце посідали такі дисципліни як логіка й етика.

Система освіти, прийнята в Києво-Могилянській академії наприкінці XV II в першій половині XVIII століть, відставала від передових європейських науково-філософських досягнень, пов’язаних з іменами Г. Галілея, Р. Декарта, Б. Паскаля, Б. Спінози, І. Ньютона та Г. Лейбніца. Однак цей докір однаковою мірою справедливий щодо будь-якого іншого західного університету того часу, де ще переважала заснована на схоластичних традиціях книжна вченість. Курси філософії, що читалися тоді в Київській академії, мало відрізнялися від тих, що викладалися в головних європейських університетах.

Опанувавши доступну в Києві книжну премудрість, сімнадцятирічний Єлисей-Феофан з благословення Київського митрополита Варлаама Ясинського, що знав його з раннього дитинства, вирушає до Європи для поповнення знань, в дорозі заробляючи собі на харчі. 1698 року він опинився у володіннях Речі Посполитої, на Волині. Щоб одержати рекомендації вступити в католицький навчальний заклад, він формально переходить в уніатство і приймає постриг у Битівському василіянському монастирі, отримавши нове ім’я Самуїл. У єзуїтському колегіумі Володимира-Волинського викладає поетику й риторику, паралельно оволодіває католицькою теологією, вдосконалюючись у польській мові. Отримавши тут рекомендації, він пішки, із зупинками у Львові, Відні, Венеції та Флоренції, дістався папського Рима.

У Вічному місті Самуїл-Єлисей Церейський три роки слухав лекції в єзуїтському колегіумі св. Афанасія, спеціально відкритому для молодих людей із православних країн, що прийняли католицизм. Його ім’я в реєстрах цього закладу значиться з 14 листопада 1698 року. Самуїл глибоко вивчає античну класику, докладно знайомиться із західною теологічною та філософською літературою, відвідуючи величезну Ватиканську бібліотеку, що збиралася не одне сторіччя. При цьому він дедалі більше утверджується в думці, що Аристотель та Фома Аквінський, при всій їхній величі, усе ж належать минулому, тому їхній авторитет, відновлений у католицькій церкві в часи Контрреформації, не повинен стояти на заваді вільному, критичному дослідженню, успіхи якого в усіх сферах знання продемонстрували західна наука й незалежна від схоластичного богослов’я, раціоналістична філософія XVII століття.

Помітивши особливу обдарованість Самуїла Церейського, єзуїти намагалися спокусити його блискучою кар’єрою у Ватикані, йому навіть дозволили користуватися секретними фондами бібліотеки і слухати лекції не тільки в колегіумі святого Афанасія, а й у Collegium Romanum. Такої честі удостоювалися одиниці!

У жовтні 1701 року відбувся публічний захист дисертації Самуїла, на якому був присутній сам Папа римський Климент XI. Здобувач продемонстрував настільки блискучі знання, що вчена рада відразу, в обхід магістерського звання, присудила йому ступінь доктора богослов’я.

Та потім трапилося несподіване: в ніч на 28 жовтня 1701 року Самуїл Церейський зник із Рима. Знайти його так і не змогли, але через якийсь час Ватиканська бібліотека одержала примірник виданого в Києві памфлету “Опис єзуїтів” такого собі Феофана Прокоповича, де розкривалися й таврувались облудність, лицемірство і святенництво членів цього ордену, тонкі й вишукані методи впливу на людей, до яких тут удавалися. Цей бік діяльності єзуїтів міг знати лише той, хто сам жив у Римі і щодня з ними спілкувався. Авторство сумнівів не викликало...

Таємно покинувши Папську область, Самуїл-Єлисей опинився у скрутному становищі. Через побоювання бути викритим усюдисущими єзуїтами йому якомога обережніше довелося вибиратися з Італії. По всій Європі розпалювалася війна за іспанську спадщину, в якій Франція старого Людовіка XIV, що намагався посадити на трон у Мадриді свого онука, протистояла Австрії, що спиралася на союз із Нідерландами та Англією. Треба було дістатися дому, минаючи театри бойових дій. Довелось обрати найважчий, але найменш небезпечний у військовому розумінні шлях через Альпи. Наприкінці 1701 року він подолав вкритий снігом перевал Сен-Готард, перезимував у Швейцарії і з настанням весни вирушив до Австрії, а потім обійшов багато університетських міст Німеччини, вільний і віротерпимий дух яких його вразив. Протестантська установка на самостійне, вільне від нав’язуваних авторитетів розуміння Біблії, при повазі до незалежного від догматів наукового знання відтоді назавжди полонила душу Єлисея-Самуїла.

Час було повертатися додому. 1702 року, вже в Україні, у православній Почаївській лаврі, що незадовго перед тим уславилася на весь християнський світ героїчною обороною від турецької навали, Самуїл зрікся уніатства й повернувся в лоно православної церкви.

Маскарад закінчився: уніатство відкрило йому доступ до твердині католицизму, й київський юнак сповна засвоїв усі його премудрощі й таємниці, ретельно приховувані від сторонніх очей. 1704 року, вступаючи в Київське братство, він прийняв постриг. Відмовившись від свого уніатського чернечого імені, Самуїл назавжди стає Феофаном Прокоповичем.

За дорученням ректора Києво-Могилянської академії Інокентія Покровського і з благословення митрополита Варлаама Ясинського, що знали й цінували Феофана з дитячих років, він відразу ж стає професором піїтики, а через два роки й риторики в цьому славетному закладі. Академік Санкт-Петербурзької академії наук Теофіл Байєр написав про Прокоповича: “Науки методом новим, ясним і доступним викладати почав, який усі покоління до гуманізму й великодушності будив”. Критикуючи у своїх лекціях схоластику, Прокопович намагається зблизити філософію з природознавством , досвідом, ідеологічною боротьбою того часу.

Розцвітає і літературний талант Феофана Прокоповича. Особливий мала його трагікомедія “Володимир”, на прем’єрі якої 5 червня 1705 був присутній, навідавшись до Києва, гетьман Іван Мазепа. У конфлікті князя-хрестителя й неосвічених поганських жерців-шарлатанів неважко було вловити відображення боротьби, яку Петро І у Росії та І. Мазепа в Україні вели з представниками консервативного табору. У ній в’їдливо висміювались обскурантизм і лінощі розуму, чітко проводилася думка, що як у часи Володимира Русь потребувала християнського оновлення, так і тепер необхідні реформи, спрямовані на її європеїзацію. Гетьман був у захваті від драми. Відтоді в них із Прокоповичем установилися довірливі стосунки.

1706 року в Київ для огляду міських укріплень (через наближення до театру бойових дій затяжної Північної війни) завітав сам Петро І. За дорученням ректора Феофан Прокопович 5 липня 1706 року виступив перед царем із урочистою промовою. Складена за всіма правилами, вона не поступалася тим, що цареві доводилося чути від Стефана Яворського.

Але цього разу увагу самодержця було зосереджено суто на військових завданнях, тож він мало переймався алегоричним славослів’ям. Проте знайомство київського інтелектуала й російського монарха відбулося.

1707 року Феофан обійняв другу (після ректора) за важливістю посаду в Академії, ставши її префектом. Тоді ж він почав читати підготовлений ним повний курс філософії, а незабаром узяв на себе обов’язок щодо розробки й читання курсу теології.

Богословські твори Ф. Прокоповича того періоду позначені критичністю , раціоналістичністю й історичністю, що відображають засвоєння прийомів сучасної йому західної теології та філософії. “Катехізис” Прокоповича, виданий Георгієм Кониським, відіграв згодом важливу роль у полеміці православних із уніатами.

У розмірене академічне життя вривалися вихори Північної війни. У вересні 1708 року Карл XII повернув війська в Україну і наприкінці року, об’єднавшись із незначними силами козаків, що пішли за І. Мазепою, отаборився на лівому березі Дніпра між Києвом, Полтавою і Харковом. Очевидна перевага сил була на боці Петра, проте військовий геній шведського короля багатьом бачився бездоганним і тому результат війни залишався неясним аж до Полтавського бою.

Київські професори та церковні ієрархи, найтіснішим чином пов’язані з Іваном Мазепою усі роки його чвертьстолітнього гетьманства, були до нього дуже прихильні. Однак і вони не чекали від цієї обережної, розважливої, навченої досвідом людини настільки різкої зміни політичної орієнтації. Після розгрому О. Меншиковим шведського корпусу Левенгаупта під Лісною і наступного знищення гетьманської столиці Батурина радше можна було очікувати перемоги Петра. Київ із прилеглою до нього Печерською лаврою перетворився на потужну фортецю, де розташовувався сильний російський гарнізон. Часу й сил для облоги міста в Карла XII не залишалося. Тому, якщо частина киян і підтримувала І. Мазепу в ідеї створення незалежної, орієнтованої на союз зі Швецією української держави, привселюдно це ніяк не виявлялося. А коли після Полтавської “вікторії” охмелілий від успіху цар вступив у древнє місто, що розкинулося на дніпрових кручах, населення на чолі з вищим духівництвом і керівниками Києво-Могилянської академії тріумфально зустрічало його.

Вітаючи царя в Софійському соборі, Феофан Прокопович вразив не просто красномовством, що вже почало цареві приїдатися, а й концептуальною глибиною фраз. Ніхто раніше так ясно й образно не формулював державних завдань, ніхто не міг настільки переконливо повідомити світові про те, якою хотів бачити Росію цар. Від цього дня Феофан Прокопович здобув у особі російського самодержця могутнього заступника.

1711 року Петро І вирушив у невдалий для нього Прутський похід проти турків. У поході царя супроводжував Феофан Прокопович, що залишив вірші, присвячені цій кампанії. Місяці, проведені в обстановці боїв та військових нестатків, остаточно зблизили їх. 1712 року тридцятирічний професор, повернувшись до Києва, був призначений ректором Києво-Могилянської академії і за усталеною традицією ігуменом Братського Богоявленського монастиря. Ця вершина стала Феофанові Прокоповичу трампліном для наступної кар’єри всеросійського масштабу. 1713 року Феофан пише панегіричну “Історію Петра Великого від народження до Полтавської баталії”, що привела царя в замилування.

Сам Феофан, більше для вигляду, ніж щиро, підкреслював своє бажання стояти осторонь державних справ. Він не міг не розуміти, які небезпеки чатують на нього на вершинах влади, до яких він уже наблизився. Як людина творча, він високо цінував наявну в нього в Києві можливість займатися філософсько-богословськими шуканнями й літературною діяльністю, чергуючи їх із лекціями з ним самим обраних предметів.

Та в Києві людині його масштабу вже було тісно, з падінням І. Мазепи Україна зберігала хіба що подобу колишньої автономії. Тому Прокопович не міг устояти перед спокусою влади й, отримавши від Петра запрошення з’явитися до двору, вирушив до північної столиці. У жовтні 1716 року він уже виступав із проповідями в Олександро-Невській лаврі, вражаючи російську публіку красномовством, ерудицією та глибокодумними міркуваннями.

Враження від створеного на болоті за царською волею міста, а ще більш е від рівня освіченості його жителів були безрадісними, й Феофан дуже саркастично описував їх у посланнях своїм київським друзям. Проте він швидко зорієнтувався в розстановці сил і цілком підтримуючи Петра, наміри якого щиро поділяв, незабаром увійшов до кола довірених осіб царя, безперечно перевершуючи всіх знаннями й масштабом мислення.

Ф. Прокопович стає першим радником царя в питаннях реорганізації церкви й поширення освіти, поступово відсуваючи на другий план Стефана Яворського, тодішнього місцеблюстителя патріаршого престолу, що намагався звинуватити Феофана у протестантській єресі . Стефан був прихильником зберігання патріархії, тоді як Петро, за зразком протестантських країн, хотів закріпити владу держави над церквою і планував заснування безпосередньо підпорядкованого йому Священного синоду.

Вважаючи католицизм головним ворогом православ’я, Прокопович бачив у протестантах природних союзників, широко позичаючи в них протипапські аргументи. До того ж протестанти вигідно відрізнялися щирістю й живим прагненням самостійно збагнути біблійні істини, контрастуючи зі святенництвом та лицемірством, з якими молодий Феофан зіткнувся в Римі.

У церковних питаннях Ф.Прокопович був цілком на боці царя в його протистоянні з відсталою старомосковською боярсько-церковною опозицією. А цар-реформатор гостро потребував цю освічену, широко мислячу людину, знайому зі звичаями держав Європи.

З посиленням впливу Феофана зростала й кількість його ворогів, що незмінно дорікали Прокоповичу єретичним відступництвом від православ’я в бік протестантизму. Їхній табір складався не тільки з московських бояр і священнослужителів, а й з киян, що обійняли при Петрі високі посади в державі та церкві (таких, приміром, як Гедеон Вишневський, Маркел Радишевський чи Феофілакт Лопатинський, що став ректором Московської Слов’яно-греко-латинської академії).

У Києві у Феофана з’являлися численні енергійні прихильники й послідовники. Серед них особливо слід назвати його учня в Києво-Могилянській академії Якова Маркевича, сина лубенського полковника Андрія Маркевича. Яків був одружений із дочкою впливового чернігівського полковника Павла Полуботка, проголошеного після Івана Скоропадського гетьманом України (але пізніше закатованого в Петербурзі). З листів Ф. Прокоповича до Якова Маркевича багато чого можна дізнатися про його настрої та обставини життя після переїзду до північної столиці.

Перебуваючи у гущині політичних подій, Ф. Прокопович не міг залишатися осторонь голосної справи царевича Олексія, що струснула устої життя двору. На відміну від пов’язаного з консервативними боярсько-церковними колами С. Яворського, що намагався вмилостивити гнів монарха й виклопотати прощення опальному спадкоємцеві престолу, Ф. Прокопович рішуче підтримав Петра, концептуально обґрунтувавши не тільки право одноосібної влади царя, а й необхідність підпорядкування церковних структур самодержавній волі.

Фактично Ф. Прокопович, спираючись на сучасні йому теорії державного права і з огляду на давні традиції Московського царства, створив і обґрунтував концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Петром, зміцнів за часів Єлизавети й дістав розквіту в роки правління Катерини II. Ця концепція стала ідейним підґрунтям державної системи Російської імперії, і не провина Ф.Прокоповича, що далеко не всі монархи були справді освіченими й гідними вінця та скіпетра.

Освічений абсолютизм у перші століття Нового часу був явищем загальноєвропейським і без нього струснути, просвітити й реорганізувати Московське царство, прищепити йому ази західної освіченості, а у військово-політичному та культурному плані вивести його на рівень передових європейських країн було неможливо. Поєднання самодержавної волі з освіченістю й політичним раціоналізмом персоніфікувалось у близькості Петра і Феофана.

Літературна й ораторська діяльність Ф. Прокоповича з його переїздом у Петербург була цілком спрямована на розробку політичних, церковних і культурно-освітніх перетворень тих часів. Першорядне значення в цьому плані мало його Слово про владу й честь царську (1718), присвячене обґрунтуванню ідеї необмеженої влади монарха як персоніфікації абсолютистської держави і правочинності суду над царевичем Олексієм. У передмові до Морського статуту (1719) і в Слові похвальному про флот російський (1720) Феофан доводив необхідність створення і зміцнення російського флоту, прославляючи його перемоги.

1718 року Ф. Прокоповича призначили єпископом Псковським і Нарвським. Ця посада була почесна й не обтяжлива, до того ж передбачала його постійне перебування в Петербурзі поруч із Петром. У 1719 – 1720 роках Феофан працює над Духовним регламентом , де обґрунтовує нову для Росії (за зразком протестантських країн) систему управління церквою на чолі з підпорядкованим цареві Священним синодом замість патріарха. В одному з листів Я.Маркевичу він повідомляв:

Нарешті я написав для головної церковної Колегії, чи Консисторії, Постанову, чи Регламент, де є такі вісім глав: а) причини, через які постійне синодальне управління доречніше, ніж управління церкви однією особою, тобто патріархом; б) правила, спільні для християн усілякого чину; в) правила для єпископів; г) правила для академії, семінарії, а також для вчителів і проповідників; д) правила для пресвітерів, дияконів та ін.; е) правила для ченців; є) правила для мирян, наскільки вони підлягають церковному управлінню; нарешті, правила для самих президентів і асесорів колегії. Усіх правил майже триста .

Це була філософсько-публіцистична праця, що обґрунтовує необхідність і завдання церковної реформи, підводячи під неї теоретичну базу у вигляді перероблених на монархічний лад положень, утверджуваних в Європі того часу понять природного права.

Із заснуванням Синоду на початку 1721 року Ф. Прокопович стає його віце-президентом. Але фактично він із самого початку керував роботою Синоду, оскільки С. Яворський, примушений Петром очолити це далеке йому за задумом і духом утворення від керівництва ним ухилявся, а невдовзі помер. Із приведенням у сан архієпископа Новгородського Феофан 1725 року стає також президентом Священного синоду, повністю зосередивши у своїх руках керівництво російською православною церквою.

Не припиняв Феофан Прокопович і практичної просвітительської діяльності. 1720 року було видано складений ним буквар під назвою Перше напучування отрокам . 1721-го він відкриває на своєму подвір’ї школу, де хлопчики під його наглядом і керівництвом навчалися за складеними ним правилами й підручником.

Ф. Прокопович перебував біля ліжка царя у дні його тяжкої хвороби годину смерті, 28 січня 1725 року, намагаючись полегшити благочестивими бесідами страждання Петра, котрий вмирав у муках. Відразу ж після смерті першого імператора всеросійського Феофан виступив із поминальними промовами, що глибоко вразили присутніх. В опублікованому вигляді вони називалися Коротка повість про смерть Петра Великого і На похвалу Петра Великого . Перша висловлювала непідробну, піднесену риторичною майстерністю скорботу, а друга підбивала підсумок діянням небіжчика-самодержця.

Щира скорбота за померлим не затьмарила гострого й розважливого розуму Прокоповича. У боротьбі придворних партій за висунення на престол нового монарха, що спалахнула, він разом із О. Меншиковим був лідером групи, що забезпечила владу вдові імператора Катерині І. Саме Феофан зумів обґрунтувати небачену досі на Русі річ царювання жінки, нехай і государевої дружини, але безрідної, не наділеної особливими чеснотами, до того ж не народженої у православному законі.

Політична обстановка, залишаючись хисткою, до краю напружилася, коли після смерті імператриці у травні 1727 року родовита московська знать посадила на трон юного онука Петра, сина страченого ним царевича Олексія , Петра II. Але Ф. Прокоповичу й цього разу вдалося зберегти свої позиції, тепер уже в боротьбі з усемогутнім Олександром Меншиковим (незабаром відправленим у заслання), що спробував відсторонити його від влади.

Коли вінценосний юнак помер і проти Ф. Прокоповича об’єдналися майже всі сановники Російської імперії члени Верховної Таємної Ради на чолі з князем Дмитром Голіциним, він зумів, спершися на зобов’язане своїм становищем Петровим реформам дворянство, що зібралося Москві, утриматися на тій самій висоті. Більше того, 1730 року Ф. Прокопович спромігся таємно передати обраній на престол племінниці Петра, Анні Іоанівні, інструкцію з планом дій, що належало виконати для утвердження на престолі. Анна врахувала його вказівки й невдовзі привернула на свій бік російське дворянство. Ф. Прокопович, що розробив сценарій її утвердження на троні, міг тріумфувати. Та радісним для нього був лише факт перемоги над супротивниками.

Саме правління нової цариці, дріб’язкової та недорікуватої, а фактично – неподільна влада її фаворита, самодура Бірона, не могли тішити ідеолога російського освіченого абсолютизму. Замість накресленого ідеалу в реальності втілився тупий деспотизм. А до кращих часів київському професорові, піднесеному вихором подій до вершин влади в Російській імперії , дожити не судилося.

Помер Феофан Прокопович 8 вересня 1736 року й був похований у Новгороді в Софійському соборі.

Єдиною розрадою старого Феофана залишалися книги, чужі і свої. Наприкінці життя він зібрав величезну на той час бібліотеку, що налічувала 3139 книг. З юності до останніх років життя Феофан писав вірші латиною та книжною українською, а в петербурзький період свого життя книжною російською (що майже не відрізнялася від прийнятої в Києво-Могилянській академії). У створенні літературної мови часів Петра він приймав найбезпосереднішу й найдіяльнішу участь. Ф. Прокопович створив канон для російського театру XVIII століття, розписуючи правила поділу спектаклю на дії, виходи героїв на сцену, багато в чому спираючись на принципи класицизму й досвід французької поетики та драматургії доби Людовіка XIV. Але найбільший вплив на формування стилю і словникового запасу нової російської літератури справили проповіді Ф. Прокоповича.

Ф. Прокопович, один із найосвіченіших і найталановитіших людей свого часу, вирізнявся рідкісною різнобічністю обдарувань і колосальною працездатністю. Його внесок у розвиток культури і просвітництва спочатку Києва й України, а потім і Росії незаперечний.

“Нехай просвітництво хвилює вік” ці слова Феофана Прокоповича звучать лейтмотивом усього його життя. Ідеї просвітництва, які відстоював Прокопович, були підхоплені і продовжені Татищевим, Кантеміром, Ломоносовим, Козачинським, Кониським, Сковородою, цілою плеядою мислителів-просвітителів другої половини XVIII століття.

 

100 найвідоміших українців / Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. – М.: Вече; К.: Орфей, 2001. – С. 154 – 162.

 

Скачати (скачать, закачать) книгу: feofan_prokopovich.rar [202.16 Kb] (викачувань: 18)

 (голосів: 2)

Автор: Admin 14 квітня 2013 | Переглянуто: 3549 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ