Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



(1574 або 1596 – 1647)

церковний і освітній діяч, письменник, митрополит Київський і Галицький, засновник Києво-Могилянської академії

Петро Могила належить до тих людей, чиї імена символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симеонович Могила. Величезною є роль П. Могили й у відновленні православного богослов’я, що майже не змінювалося впродовж століть.

Старші сучасники П. Могили, насамперед Іов Борецький і Мелетій Смотрицький, усвідомили необхідність синтезу православної духовності з досягненнями західної культури. Але саме йому належить честь першої і в цілому вдалої побудови системи східнохристиянської теології на раціонально-логічних засадах. Він зумів використати досягнення католицької теології, ні в чому істотному не поступившись їй.

 

 

Петро Могила народився 21 (30) грудня 1574 р., за іншими відомостями – 31 грудня 1596 р. (10 січня 1597 р.) в аристократичній валашсько-молдавській православній сім’ї Мовил. Значення цього слова не тільки співзвучне, а й змістом відповідає українському “могила”, тобто високий надмогильний пагорб курган. Його батько Симеон у 1601 – 1606 роках був князем придунайської Валахії, а потім займав престол Молдавського князівства. Він доводився родичем знатним польським і українським княжим династіям Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких. Прихильник православ’я, він матеріально підтримував Львівське братство.

У той час Валахія і Молдова були васалами могутньої Османської імперії. Турки не пригноблювали православну церкву, проте ревно обстоювали лояльність стосовно свого султана з боку місцевих правителів. А ті, своєю чергою, не задовольнялися залежністю від Стамбула і намагалися заручитися підтримкою сусідніх країн, насамперед Речі Посполитої, яка на початку XVII ст. перебувала в апогеї слави.

Після, загибелі батька у 1607 р. Петро з матір’ю мусив перебратися у Польщу. Молодого княжича віддали на навчання у Львівську братську школу, яку вельми щиро обдаровував його батько. Після закінчення школи, приблизно у 1612 p., Петро вирушив продовжувати навчання в університетах Польщі та Франції. В історичній літературі містяться відомості про його навчання в Сорбонні і навіть про спільного із Р. Декартом учителя.

Після повернення в Польсько-Литовську державу високоосвічений, енергійний і честолюбний П.Могила стає офіцером королівських військ і, незважаючи на православне віросповідання, перебуває під заступництвом коронного гетьмана С. Жолкевського. Він мріє про військову славу і бере участь у жорстоких боях із турками на Цецорських полях у 1620 р. (там загинув С. Жолкевський) і під Хотином у 1621 р. (де був смертельно поранений гетьман запорізьких козаків П. Сагайдачний). За виявлену мужність і неабиякі особисті чесноти, король Сигізмунд III навіть хотів поставити П. Могилу князем у Молдові. І хоча турецьку навалу вдалося стримати, це князівство залишилося під владою Османської імперії.

Саме в боях під Хотином П. Могила зблизився із П. Сагайдачним та іншими козацькими ватажками. А невдовзі тісні стосунки склалися в нього і з відновленою православною ієрархією Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким. Починаючи з 1622 р. П. Могила частий гість у Києві, він купує на околиці міста кілька маєтків з наміром пов’язати своє подальше життя з цим древнім центром православ’я.

У житті Петра Могили назрівають рішучі зміни. Він відходить від справ у Варшаві й звільняється з блискуче початої військової служби. Під впливом І. Борецького П. Могила несподівано навіть для своїх друзів у тридцятирічному віці приймає чернецтво і в 1627 р. його обирають архімандритом Києво-Печерської лаври найавторитетнішого на східнослов’янських землях монастиря.

Своїм швидким обранням на таку високу посаду П. Могила багато в чому зобов’язаний підтримці І. Борецького, котрий справляв значний вплив на лаврську братію, а також прихильному ставленню до нього шляхти Київського воєводства. Наприкінці 1627 року кандидатуру П. Могили без вагань затвердив і король Сигізмунд III. Відтоді П. Могила стає однією з головних постатей українського церковного, політичного і культурного життя України. Він розгортає широку видавничу діяльність лаврської друкарні й організовує акції засудження українсько-білоруським духівництвом “Апології” М. Смотрицького за його спробу піти на поступки католицизмові. Втім, це не означало, що він, подібно до Івана Вишенського, став на позиції неприйняття західної культури. Навпаки, у православному середовищі П. Могила був лідером тих, хто розумів необхідність оновлення православ’я, проте без принципових поступок папському престолу.

У 1631 р. зусиллями П. Могили при лаврі було засновано православну школу на зразок єзуїтських колегіумів. Сам архімандрит так визначав завдання цієї школи: “аби молодь у справжній набожності, у звичаях добрих і в науках вільних навчена була”. П. Могила заздалегідь подбав про досвідчених викладачів. Підібравши обдарованих молодих людей, він на власні кошти відправив їх навчатися за кордон.

Учителями Лаврської школи, де вже в перший рік роботи було понад сто учнів, були здебільшого вихованці Київської братської школи професор риторики, поет Софроній Почаський, магістр граматики Івашкевич, а також запрошені в Київ відомі львівські вчені Сильвестр Косов, Ісайя Трофимович-Козловський, Атанасій Кальнофойський та інші. Важливу роль у подальшому розвитку української культури відіграло залучення П. Могилою до науково-просвітницької діяльності Інокентія Гізеля, який прийняв у лаврі чернечий постриг.

На Великдень 1632 р. спудеї лаврської колегії піднесли П.Могилі “Євхаристірон, або вдячність”. Сам панегірик складається з двох частин: Гелікону, де прославляється 8 наук: граматика “вчить слів і мові”, риторика “вчить слів і вимові”, діалектика “вчить розумному в речах пізнанню”, арифметика “вчить лічбі”, музика “вчить співу”, геометрія – “вчить землі розміренню”, астрономія “вчить руху небесному”, теологія “божественним речам”, та Парнасу з прославлянням 9 муз. Така система освіти загалом відповідала навчальним програмам єзуїтських колегіумів, добре відомих П. Могилі.

Заснування П. Могилою лаврської школи водночас зі школою братською (у Києві на Подолі) відбивало непросту ситуацію, що склалася в українському православ’ї після смерті в 1631 р. митрополита І. Борецького. В останні роки його життя загострилися суперечності між двома церковними таборами: консервативним, що принципово спростовував будь-які нововведення, і ліберальним, що визнавав необхідність поширення освіти європейського зразка. За рішучої підтримки козаків, які ненавиділи унію, митрополитом спершу був обраний непримиренний ворог католицизму Ісайя Копинський, котрий не приховував своєї промосковської орієнтації. З таким обранням не міг примиритися польський уряд.

Разом з Ісайєю Копинським на керівництво Київською митрополією претендував близький до ідей І. Борецького, лояльний до влади Речі Посполитої і готовий до компромісних рішень П. Могила, авторитет якого швидко зростав. Його підтримував добре знайомий йому з молодих років королевич Владислав, син померлого в квітні 1632 р. короля Сигізмунда III. Він ставився до православ’я більш толерантно, ніж його батько.

Суперництво між двома амбіційними церковними лідерами загрожувало перекинутися і на підпорядковані їм школи (братську і лаврську). Щоб не припустити цього, київське братство звернулося до П. Могили з пропозицією об’єднати школи на базі братської, але з визнанням архімандрита Печерського монастиря її “довічним охоронцем і наставником”. За об’єднання шкіл виступав і Ісайя Копинський, а також тодішній гетьман Запорізької Січі Іван Петрижицький. Останній у “Листі військовому” в березні 1632 р. просив про це лаврського архімандрита, обіцяючи з боку запорізьких козаків “твердо захищати” об’єднаний колегіум.

Йдучи на зустріч київським братчикам і запорозьким козакам, П. Могила влітку 1632 р. здійснив об’єднання лаврської і києво-подільської шкіл. Так виник Києво-Могилянський колегіум, розташований у центрі густонаселеного Подолу при Братському Богоявленському монастирі. Першим його ректором був призначений І. Трофимович- Козловський, а префектом (заступником ректора) С. Косов. Інтелектуальний рівень, матеріальне забезпечення, як і кількість учнів, порівняно зі школами, на базі яких колегіум утворився, значно зросли. При Братському монастирі було зведено навчальні корпуси і сирітський притулок.

У колегіумі навчалися 11 років за трьома рівнями: нижчий тривав 4 роки, середній 3 роки і вищий 4 роки. Основними теоретичними авторитетами, відповідно до неосхоластичної орієнтації навчальних закладів католицьких країн того часу, були Арістотель і Фома Аквінський. Латину учні досконало опановували у початкових класах, оскільки далі навчання велося саме цією мовою.

Колегіум відповідав стандартам кращих католицьких академій Речі Посполитої (Краківської, Віленської, Познанської). Тут вивчали церковнослов’янську, латинську, грецьку, польську мови, тодішню книжкову староукраїнську, а також традиційні для західноєвропейської системи освіти “сім вільних наук”. Вони поділялися на “трівіум” (граматика, поетика і риторика) та “квадрі ум” (арифметика, геометрія, філософія і музика). У неофіційних документах вищі польські чиновники часто називали Києво-Могилянський колегіум академією.

Щоправда, на відміну від католицьких академій, цей колегіум не мав дозволу на викладання теології, що було необхідним для офіційного визнання його як академії. Польська влада рішуче, хоч і без особливого успіху, перешкоджала розвитку православного богослов’я на українсько-білоруських землях. Але фактично богослов’я викладали в братській школі з перших днів її заснування І. Борецьким. У межах філософських курсів богословські лекції читалися й у створеному П. Могилою колегіумі. Проте офіційна заборона на викладання теологічних курсів формально існувала.

Подібно до західних університетів, Києво-Могилянський колегіум був куратором середніх (братських) шкіл в інших містах України. Так, у 1636 р. П. Могила (вже як митрополит) благословив школу, створену Кременецьким братством, у 1638 – школу у Вінниці та в містечку Гощі на Волині. За його ініціативою Слов’яно-греко-латинська академія в 1640 р. заснована в Молдові у її тодішній столиці Яссах. Водночас було піднято на якісно новий рівень викладання в церковнопарафіяльних школах, відкритих майже при кожному храмі. Завдяки цій копіткій роботі в середині XVII ст., за свідченнями іноземних мандрівників, в Україні (у “країні козаків”) практично всі чоловіки і більшість жінок були письменними.

У 1632 р. між Ісайєю Копинським і Петром Могилою розгорнулася боротьба за верховенство в Київській митрополії. Більш обачливому і розсудливому молдавському княжичу, який до того ж мав впливових друзів у Варшаві, вдалося перемогти. Вирішальною була й та обставина, що П. Могилу підтримав патріарх Константинополя. І. Копинський підкорився рішенню вселенського первосвященика і, будучи ченцем і суворим аскетом, перейшов до Києво-Печерської лаври. Через два роки після офіційної відмови від боротьби за митрополичу кафедру він очолив славнозвісний Михайлівський Золотоверхий монастир у центрі Верхнього Києва.

Перехід митрополії під керівництво П.Могили означав поразку консервативних сил в українському православ’ї, лідером яких був І. Копинський. Перемога дісталася освіченим, раціонально мислячим і ліберально налаштованим щодо західної культури силам, які у попередні роки згуртувалися в Києві навколо Є. Плетенецького та І. Борецького. До того ж кандидатуру П.Могили підтримувала православна шляхта, добре обізнана з європейської культури, переважна частина киян і особисто королевич Владислав, який фактично виконував обов’язки короля Польщі впродовж 1632 р. і до свого обрання сеймом на цю посаду.

Зміцненню позицій Київської митрополії сприяло й те, що, користуючись характерним для періоду “міжкоролев’я” (після смерті короля і до обрання нового) тимчасовим послабленням виконавчої влади в Речі Посполитій, царський уряд спробував повернути собі Смоленськ, що був у руках поляків понад двадцять років. Російські війська у вересні 1632 р. взяли місто в облогу. Це змусило польський сейм, який побоювався підтримки царя запорозьким козацтвом, уважніше поставитися до вимог православних.

Використовуючи цю ситуацію та особисті зв’язки, П. Могилі вдалося вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Посполитої (домовленість із Владиславом була досягнута набагато раніше) Київської митрополії в усій її канонічній повноті. Це була вагома перемога православних і безпосередньо митрополита Петра Могили.

Уперше після Берестейської унії 1596 p., відновленої в 1620 р. зусиллями І. Борецького, Є. Плетенецького і П. Сагайдачного, православна церква українсько-білоруських земель здобула недвозначний юридичний статус. П. Могила, який перебував у Варшаві на чолі делегації киян з нагоди коронації Владислава IV, зміг домогтися від нього таких самих прав для православної церкви, якими користувалися уніати. 1 листопада 1632 р. король підписав так звані Пункти заспокоєння народу руського.

Завдяки зусиллям П. Могили православні були юридично урівняні в правах з уніатами і католиками. Для українського духівництва, шляхти, міщанства і козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою. Новообраний король, цілком толерантний у релігійних питаннях, який за власним досвідом знав силу і можливості запорізького козацтва, робив усе для досягнення у межах своєї держави релігійного і соціального миру. Він добре розумів, що від цього залежить саме існування багатонаціональної й поліконфесійної Польсько-Литовської держави.

Проте католицька знать, яка заправляла на сеймі, підтримана ніким не контрольованою місцевою шляхтою, кинулася на збереження своїх привілеїв і фактично блокувала проведення у життя королівських указів. Українські козаки і міщани неодноразово надсилали петиції та скарги, але навіть сам Владислав, особисто знайомий із багатьма православними лідерами України того часу (П. Сагайдачним, П. Могилою, Б. Хмельницьким ), не завжди міг розв’язати проблеми. Врешті-решт це призвело до визвольної війни українського народу 1648 p., яка послугувала “початком кінця” Речі Посполитої.

З приходом на митрополичу кафедру Петро Могили в історії українсько-білоруського православ’я і Києва почалася нова доба. Цей сильний і обачливий лідер з’явився на культурному обрії України в той період, коли за підтримки Сигізмунда III і Владислава IV почались інтенсивні пошуки компромісів між уніатами і православними. Їх ініціював М. Смотрицький, проте його пропапська позиція в останні роки життя не знайшла розуміння у православних колах. Проти визнання верховенства Рима рішуче виступав і П. Могила. Втім, це не заважало йому не гірше за М. Смотрицького зрозуміти необхідність змін у східній церкві, зміцнення в ній дисципліни, підвищення її освітнього рівня і престижу.

Використовуючи лояльне до себе ставлення короля Владислав IV, спираючись на православну більшість киян, а також на запорізьких козаків, П. Могила як митрополит багато зробив для повернення православним їхніх древніх святинь. У Києві розгорнулися широкомасштабні архітектурно-реставраційні роботи. В 1633 р. П. Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софійський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста. В соборі почалися ремонтно-реставраційні роботи, було відбудовано православний монастир і резиденцію митрополита.

Зусилля П. Могили сприяли відродженню Кирилівського монастиря. Тоді ж православним повернули Видубецький і Пустинно-Миколаївський монастирі, які разом із Києво-Печерською лаврою відновили свою велич не лише як осередки інокського благочестя, а й книжкової освіченості.

П. Могила приділяв велику увагу пошукам, розкопкам і відновленню древніх святинь Києва. Насамперед це стосується Десятинної церкви, зруйнованої за часів Батия. Біля фундаменту цього храму знайдено мармурові саркофаги з останками святого Володимира і його дружини візантійської царівни Анни. Голову рівноапостольного князя було перенесено в Успенський собор Києво-Печерської лаври. На території, що раніше займала Десятинна церква, митрополит приблизно в 1635 р. спорудив невеличку каплицю на честь святого Миколая (раніше він був зображений на одному з бічних вівтарів цього храму).

Неподалік від Десятинної церкви на Старокиївській горі було відбудовано Трьохсвятительську церкву. Капітальної перебудови зазнав і храм Спаса на Берестові (де донині спочивають останки князя Юрія Долгорукого), який набув вигляду п’ятивежової української церкви і розписаний у бароковому стилі. Завдяки зусиллям П. Могили основні храми і монастирі Києва, відремонтовані й перебудовані, знову опинилися у руках православних. У цьому митрополиту допомагали всі православні кияни, завдяки підтримці яких вдалося подолати опір католицького воєводи Києва Януша Тишкевича.

П. Могила приділяв велику увагу розробленню та оформленню православної догматики, спираючись на методи, які використовувала католицька церква за доби Контрреформації. Плодами цієї копіткої роботи були численні полемічні, спрямовані на захист православ’я, і фундаментальні богословські твори митрополита, видані друкарнею Києво-Печерської лаври. Серед них найважливіше значення мали “Православне ісповідання віри” (1640), “Літос” (1644), “Короткий катехізис” (1645), а також опублікований незадовго до смерті П.Могили “Євхологіон, албо Молитвослов , или Требник” (“Великий требник Петра Могили”, 1646), в якому були упорядковані, узгоджені й нормативно оформлені догмати і обряди православної церкви.

Ретельна розробка П.Могилою і його однодумцями богословських питань зумовлювалася не тільки конфронтацією з уніатами, а й незадовільним висвітленням православної догматики вченими греками, які стояли на консервативних, ба й зовсім ретроградських позиціях.

У 1633 р. патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс видав своє “Сповідання віри”, де, полемізуючи з католицькими богословами, багато в чому наблизився до окремих положень кальвінізму. Проте кальвінізм , що проповідував зумовленість людської долі Божою волею аж до загробного життя, своєю фаталістичною тональністю був для П. Могили ще більш неприйнятний, ніж католицизм. У 1638 р. кальвіністське “падіння” патріаршої думки було засуджено Константинопольським собором грецького духівництва, але і його формулювання задовольнити П. Могилу не могли.

Тому на скликаному у вересні 1640 р. в Софійському храмі помісному соборі митрополит намагався знайти підтримку власного розуміння системи й змісту основних православних догматів, розроблених із використанням католицького досвіду, але за рішучого заперечення кальвіністських тлумачень їх.

Після палких дебатів, у ході яких лунали закиди і щодо симпатій до католицизму, і щодо зречення святоотчеської традиції, собор у Києві в основному затвердив концептуальні позиції оновленого православного богослов’я П. Могили. Поданий митрополитом “Катехізис” або “Православне ісповідання віри” було вирішено надіслати у Константинополь. У березні 1643 р. його положення були затверджені патріархами Константинопольським, Александрійським, Антіохійським та Єрусалимським. З Києва вийшов догматичний текст, який в оновленому вигляді представляв православну віру відповідно до духовних та інтелектуальних запитів початку Нового часу.

П. Могила не тільки добре розумівся в усіх тонкощах католицької філософсько-теологічної традиції, але був добре знайомий з протестантським богослов’ям. Кальвінізм він рішуче заперечував, але до ідей інших реформаційних напрямів ставився толерантно. Він особисто вінчав свою родичку Марію Могилянку з лідером литовських протестантів князем Радзивіллом. У його творах відчувається лояльне ставлення до іудейської віри. Полеміка з іудаїзмом, як і з католицизмом, на відміну від православних авторів попередніх десятиліть, у П. Могили позбавлена емоційної пристрасті, набуваючи форми коректної дискусії.

Могилянське богослів’я піднесло Київ на рівень найважливіших теологічних центрів християнського світу, підтверджуючи метафоричне визначення міста як “Другого Єрусалима”. Тут під егідою митрополита в 30 – 40-х роках XVII ст. утворилася нова генерація мислителів, які знали давні й нові європейські мови і мали належну філософську підготовку.

Тому не дивно, що фундаментальні праці П. Могили разом з працями київських учених, які продовжували його напрям, І. Гізеля, Д. Туптала (святого Дмитра Ростовського), С. Яворського, Ф. Прокоповича, становили підґрунтя богословської освіти в Україні і Російській імперії аж до середини XIX ст. П. Могила задумав ще дві грандіозні праці: “Житія святих” (написані вже Д. Тупталом) і загальне виправлення слов’янського тексту Острозької Біблії (над чим учені богослови працювали до кінця XVIII ст.).

Завдяки невтомній діяльності П. Могили та його однодумців Київ у другій чверті XVII ст. перетворився на центр православної європейської освіченості й богословської культури. Місце конфесійної нетерпимості попередніх десятиліть, спричиненої Берестейською унією 1596 p., заступили ідейна толерантність і прагнення до культурно-духовного синтезу. Митрополитові була близькою ідея зближення Східної і Західної церков, навіть їхнє об’єднання на конфедеративних засадах (при визнанні Києва церковним центром, рівним Риму і Константинополю, як свого часу пропонував М. Смотрицький, і закріплення за його духовним главою звання патріарха). Але досягти такого примирення він у жодному разі не хотів ціною поступок з принципових організаційних, догматичних і обрядових питань.

З приводу стосунків між православ’ям і католицизмом П. Могила в 1645 – 1646 роках листувався з Папою Римським, проте зусилля досягти злагоди виявились марними. Ватикан не збирався визнавати православну церкву рівною собі стороною і наполягав на її підпорядкуванні через унію. А це для митрополита Київського і всіх православних України було неприйнятним.

Помер Петро Могила 31 грудня 1646 р. (10 січня 1647 p.). Заснованому ним колегіуму він заповів великі кошти і свою бібліотеку. Київським митрополитом незабаром був обраний його багаторічний соратник Сильвестр Косов (1647 – 1657), який продовжував церковно-освітній курс П. Могили, але вже за принципово нових умов у полум’ї Визвольної війни під керівництвом, Б. Хмельницького.

 

100 найвідоміших українців / Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. – М.: Вече; К.: Орфей, 2001. – С. 97 – 104.

 

Скачати (скачать, закачать) книгу: petro_mogila.rar [26.72 Kb] (викачувань: 35)

 (голосів: 1)

Автор: Admin 10 квітня 2013 | Переглянуто: 4387 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ