Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



(1627 – 1698)

політичний діяч, гетьман

Кілька поколінь предків Петра Дорошенка, за походженням православних українських шляхтичів, були пов’язані із Запорізькою Січчю. Його дід, Михайло Дорошенко, козацький полковник з 1618 року, у 1625 р. став гетьманом реєстрового українського козацтва, а через три роки загинув під Бахчисараєм у поході проти Кримського ханства. Петро Дорошенко народився в Чигирині за рік до загибелі діда, у 1627 році. Його батько, Дорофій Дорошенко, належав до козацької старшини й обіймав високі посади в реєстровому війську. Хлопець здобув добру освіту , вільно володів польською та латиною. З юних літ був знайомии із багатьма славетними козацькими полководцями, зокрема з Богданом Хмельницьким, що постійно бував у Чигирині, рідному місті Петра. Тож не дивно, що з перших днів Визвольної війни молодий П. Дорошенко перебував у гетьманській сотні особистій гвардії Б. Хмельницького.

Демонструючи не тільки непересічну хоробрість, а й освіченість і розважливість, П. Дорошенко неодноразово виконував відповідальні військові й дипломатичні доручення гетьмана в різних країнах. Так, у 1650 році він був одним із керівників походу козацького війська в Молдавію, а наприкінці того ж року представляв українську сторону на переговорах із польським сеймом. Відтоді Петро постійний учасник не тільки походів і битв, а й дипломатичних акцій, що проводилися гетьманським урядом. 1656 року, за дорученням Б.Хмельницького, він очолив українське посольство до Швеції для узгодження планів ведення спільної війни з Польщею. З успіхом виконавши покладену на нього місію, Дорошенко був призначений полковником Прилуцького полку і увійшов до кола вищого керівництва козацької України.

 

 

Влітку 1657 року помер Богдан Хмельницький. Внаслідок гострої боротьби різних груп козацької старшини, у вересні 1657 року гетьманом України став Іван Виговський, що протримав гетьманську булаву у своїх руках два роки. Ще напередодні смерті Б. Хмельницького Виговський схилявся до розриву з Московським царством. У цьому його підтримувала частина козацької старшини й вищого православного духівництва разом із новообраним (після смерті в 1657 році Сильвестра Косова) митрополитом Київським Діонісієм Балабаном. Старшин обурювало ігнорування царем і воєводами традиційних прав козацтва й вимога безпосереднього підпорядкування Москві, хоча в міжнародних справах, наприклад, у відносинах із Польщею, Кремль нехтував інтересами України. При цьому польський король Ян II Казимир зрозумів таки, що з Україною варто рахуватись як із реальністю, й через своїх посланців і агентів умовляв козацьких ватажків піти на зближення з Варшавою, обіцяючи автономію та всілякі пільги у складі Речі Посполитої.

У жовтні 1657 року російська армія була розгромлена шведами у Прибалтиці. Шведський король Карл Густав визнавав Україну незалежною державою. До цього Україна (формально не пориваючи Переяславських угод, що дозволяли їй провадити вільну зовнішню політику щодо всіх держав, окрім Польщі й Туреччини) вже перебувала у союзі зі Швецією, воюючи проти поляків, що фактично означало відмову від підданства Росії як союзника Польщі у бойових діях проти Швеції.

Поразка Московського царства у війні зі Швецією підривала його позиції і в Україні. Швеція теж вийшла з війни ослабленою, і їй довелося відмовитися від планів підпорядкування собі Польщі. Янові Казимиру вдалося поновити владу й він став залучати на свій бік Виговського, обіцяючи, крім інших пільг, перетворити Річ Посполиту на федерацію трьох рівноправних держав: Королівства Польського, Великого князівства Литовського (Литви з Білорусією) та Великого князівства Руського (козацької України).

На таких умовах, розуміючи неминучість приходу в Україну численного царського війська для відновлення втрачених Москвою позицій, І. Виговський у вересні 1658 року в містечку Гадячі уклав із поляками угоду. Царську армію, що вторглася в Україну, в червні 1659 року було розбито під Конотопом, а сейм у Варшаві ратифікував Гадяцьку угоду (з єдиною поправкою: замість скасування унії проголошувалася загальна свобода віросповідання в Речі Посполитій).

Петро Дорошенко, як і переважна частина козацької старшини, підтримав дії нового гетьмана. Однак багато рядових козаків, побоюючись відновлення польського землеволодіння та кріпосного права в Україні, рішуче виступило проти Гадяцького договору. Не підтримали І. Виговського запорізький отаман Іван Сірко й ряд лівобережних полковників, чиї інтереси вже були пов’язані з Москвою. За згодою царя вони проголосили гетьманом Юрія Хмельницького, Богданового сина, що заледве досяг повноліття й підписав у Переяславі нові угоди з царськими послами, менш вигідними для України, ніж договір 1654 року, укладений його батьком.

До кінця 1660 року Україна розпалася на ворогуючі половини: одна – на боці Москви, інша Варшави. Та всередині жодної з них теж не було єдності. На Лівобережжі цілі полки не бажали коритися Москві, а на Правобережжі селянство було обурене пропольською орієнтацією старшини. Антипольські повстання спалахували одне за одним. Запоріжжя, фактично не визнаючи над собою нічиєї влади, загалом було настроєне протипольськи.

У незліченних спустошливих війнах загинуло багато сподвижників Хмельницького, зокрема й легендарний Іван Богун. Починався період української історії, який іще сучасники красномовно охрестили Руїною. Саме тоді на першому плані опинився Петро Дорошенко, ставши на чолі національних сил, що відмовлялися визнавати над країною як московську, так і польську владу, прагнучи утвердження власної єдиної незалежної національної держави,

Спочатку П. Дорошенко підтримував наміри І. Виговського, і його полк у травні 1659 року брав участь у придушенні антигетьманського виступу полтавського полковника М. Пушкаря. Але вже восени, коли лівобережні полковники підтримали кандидатуру Ю. Хмельницького, П. Дорошенко відійшов від Виговського й підписався під текстом Переяславської угоди від 17 жовтня 1659 року. У діях Дорошенка простежується невдоволення наперед визначеним вибором між Варшавою і Москвою. Відійшовши від І. Виговського й підписавши Переяславські статті, він здав командування Прилуцьким полком.

На початку 1660 року П. Дорошенко, ставши чигиринським полковником у складі козацького посольства їде в Москву, щоб домогтися скасування низки пунктів Переяславського договору. Тоді він іще був лояльно налаштований стосовно Росії, тож улітку 1660 року взяв участь поході на Волинь військ В. Шереметьєва і лівобережних полків під номінальним командуванням Ю. Хмельницького. Під Чудновом, де ця армія потрапила в оточення, Дорошенко вів переговори про перемир’я з командувачем польських військ Є. Любомирським.

За підписаною козаками 18 жовтня 1660 року Слободищенською угодою , три воєводства Київське, Чернігівське та Брацлавське одержували козацьку автономію у складі Речі Посполитої на умовах Гадяцького договору. Однак це призвело до нової війни між пропольськи настроєним Ю. Хмельницьким і вірним Москві лівобережним козацтвом на чолі з переяславським полковником Якимом Сомком. Петро Дорошенко підтримав Сомка. З його падінням він опиняється в таборі пропольськи орієнтованого правобережного гетьмана П. Тетері і як генеральний осавул узимку 166 3 – 1664 років бере участь у спільному поході поляків і правобережних козацьких полків на Лівобережжя. Кампанія виявилася невдалою для Яна II Казимира і П. Тетері. У відповідь було здійснено похід московських військ і лівобережних козацьких полків на захід, за Дніпро, що призвів до падіння П. Тетері й повної анархії на Правобережжі, де з неабиякою жорстокістю діяли польські каральні загони під командуванням С. Чернецького. Захопивши Суботів, Чернецький наказав осквернити останки Богдана Хмельницького, поховані в Іллінській церкві, й розпорядився відправити до Польщі митрополита Київського Йосипа Тукальського та Ю. Хмельницького, що прийняв постриг під ім’ям Гедеона, коли ті потрапили до його рук. Такі жорстокості розпалювали ненависть народу до поляків.

На той час Петро Дорошенко перебував у гетьманській столиці Чигирині. Тримаючись осторонь і від поляків, і від московських воєвод, він поступово перетворюється на самостійного лідера українського козацтва. Запропонований П. Дорошенком курс на здобуття державної незалежності без орієнтації на Москву або Варшаву знайшов широку підтримку в козацькому середовищі. У цю лиху годину Петро Дорошенко єдиний серед численних претендентів на булаву глибоко перейнявся справою відродження державної єдності Козацької республіки. У січні 1666 року П. Дорошенко скликав у Чигирині козацьку раду, що вручила йому гетьманську булаву. Це викликало, різку протидію лівобережного гетьмана І. Брюховецького, прихильники якого на Правобережжі спробували виступити проти новообраного чигиринського гетьмана, але зазнали поразки. П. Дорошенко, утвердившись на Правобережжі, відродив “генеральну раду”, що практично відразу почала регулярну діяльність. В універсалах гетьман закликав перейти на його бік і лівобережних козаків. На це відгукнувся Переяславський полк, а за ним і інші козацькі загони. Таке рішення підігрівалося ще й тим, що 1666 року московські воєводи на Лівобережній Україні взялися до перепису населення для введення оподатковування на користь царської скарбниці. Обурені козаки й покозачені селяни почали з надією поглядати в бік Чигирина.

Проголошення П. Дорошенка незалежним українським гетьманом викликало стурбованість у новообраного польського короля Яна III Собеського, що згодом прославився розгромом турок під Віднем при допомозі українських козацьких полків. Восени 1666 року він послав проти гетьмана військо під командуванням С. Маховського, що спустошував на своєму шляху міста і села. Звірства поляків на Поділлі призвели до загострення партизанської війни й поповнення Дорошенкової армії. Уклавши угоду з кримським ханом, П. Дорошенко з козацькими полками й татарськими загонами розбив польську армію на березі Південного Бугу біля села Печери.

Тим часом тривалі польсько-російські переговори закінчилися підписанням 30 січня 1667 року Андрусівського перемир’я терміном на тринадцять із половиною років. Лівобережжя з Києвом закріплювалося за Росією, а Правобережжя за Польщею. Запоріжжя опинялося під подвійним протекторатом обох держав фактично це означало визнання його незалежності як від Варшави, так і від Москви.

Розподіл України по Дніпру між Варшавою та Москвою викликав обурення всього українського козацтва. Землі Правобережжя, раніше звільнені від поляків, за згодою московського царя знову мали повернутися під владу Речі Посполитої, і король, розв’язавши руки у відносинах із Москвою, не приховував намірів відновити владу над Україною до Дніпра. Щоб випередити його, П. Дорошенко підтвердив союз із ханом і на чолі козацько-татарських військ рушив назустріч армії Яна Собеського і влітку 1667 року оточив його на Прикарпатті біля Підгайців. Становище польських військ щодня погіршувалося, але їх урятувал и суперечки між козацькими лідерами України.

Відважний і амбіційний отаман Запорізької Січі Іван Сірко, котрий не підкорявся ні Москві, ні Польщі, не збирався визнавати П. Дорошенка гетьманом усієї України. На безпосередню військову конфронтацію з ним не йшов, однак, скориставшись тим, що татарське військо пішло на захід, зненацька напав на Крим. Хан був змушений відвести свої війська, а П. Дорошенкові довелося укласти перемир’я.

Повернувшись восени 1667 року в Чигирин, П. Дорошенко добре розумів, що польський король зі свіжими силами зовсім скоро рушить на виснажене і спустошене двадцятилітніми війнами Правобережжя. Зібрати військо, здатне протистояти королівської армії, тут було вже неможливо. У свою чергу, московські посли переконували гетьмана підкоритися Речі Посполитій і “перебувати у вірному підданстві польського короля”. На допомогу царя сподіватися, таким чином, не доводилося, а підкорятися Янові Собеському гетьман не збирався. Не примирився він і з розподілом України між Польщею і Росією.

Важливі події відбувалися й на Лівобережжі. У той час, коли Дорошенко ще тільки боровся за право на булаву і правобережне гетьманство, на “чорній раді” було обрано гетьманом Лівобережної України Івана Брюховецького. Він провадив відверто промосковську політику, підписавши 1665 року “московські статті”, за якими податки в Україні мали надходити в царську скарбницю, а в усі великі міста призначалися царські воєводи з військовими гарнізонами. Московська протекція виявилася недовгою, викликавши хвилю народного гніву. Бачачи це, Брюховецький вирішив діаметрально змінити свій курс, очоливши цього разу проти московський р ух, заручившись на скликаній ним у Гадячі раді старшинською підтримкою. Але Брюховецький уже настільки скомпрометував себе, що, коли Дорошенко почав наступ на Лівобережжя, збунтовані козаки самі розправилися з гетьманом Брюховецьким. Убивши його, вони 8 червня 1668 року проголосили своїм гетьманом Петра Дорошенка.

Тоді ж почалася смута на Запоріжжі. Січ розкололася, причому одна частина козаків підтримувала І. Сірка, інша П. Суховія. Обраний отаманом запорожців Суховій домовився з татарами і привів їх на Лівобережжя, однак Сірко зненацька примирився зі своїм старим суперником П. Дорошенком, визнавши його гетьманом усієї України. До кінця літа си ли П.Суховія та його союзників татар вдалося розбити. Таким чином, улітку 1668 року під булавою Петра Дорошенка єдність козацької України від Запоріжжя до Стародуба, від Вінниці до Полтави було відновлено.

Однак восени 1668 року ситуація обернулася несприятливо для П. Дорошенка. Польський король відверто готувався до великого походу на Чигирин. У Новгороді-Сіверському місцеві козаки на противагу П. Дорошенкові у присутності царських послів обрали на гетьманство промосковськи налаштованого чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, залишеного Дорошенком на Лівобережжі за наказного гетьмана. Царський уряд зажадав від П. Дорошенка очистити Лівобережжя, у випадку непокори погрожуючи війною. До того ж Суховій, що відступив у Крим, разом із татарами готувався до нового вторгнення в Україну.

Затиснутий у лещата із трьох боків між Польщею, Москвою та Кримським ханством і міцно утримуючи лише південь Правобережжя в районі Чигирина, П. Дорошенко з вірними йому козацькими старшинами був змушений піти на угоду з турецьким султаном. Обумовивши автономні права України, він визнав залежність від Османської імперії на тих самих засадах, що і православні Молдавія та Валахія. Здавалося, це був єдиний вихід зі становища. Кримські татари як васали султана нейтралізувались, тоді як проти Польщі (а в разі виступу царських військ і проти Москви) Туреччина могла надати достатню підтримку.

На початку 1669 року Петро Дорошенко й Іван Сірко зуміли розбити приведених Суховієм кримських татар, що вторглися в Україну. Але 3 березня у Глухові лівобережна козацька старшина, що не бажала ризикувати разом із П. Дорошенком, на чолі з гетьманом Дем’яном Многогрішним у присутності московських послів підписала нову угоду, що істотно обмежувала права козацької України й увійшла в історію як ”Глухівські статті”. Договір починався з підтвердження “прав і вольностей”, підписаних іще Богданом Хмельницьким. Царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, але вони не мали права втручатися в місцеве самоуправління. Збір податків до царської скарбниці брала на себе гетьманська адміністрація. Встановлювався фіксований реєстр у 30 тисяч козаків; крім реєстровиків засновувався особливий полк із тисячі козаків для несення вартової служби, що одержав назву “компанійський”. Окрема стаття забороняла гетьманові самостійні зносини з іноземними державами.

Між двома гетьманами зав’язалася тривала боротьба. Підтримуваний Москвою, Д. Многогрішний поступово поширював свою владу на значну частину Лівобережжя. Однак Переяславський і Лубенський полки довго визнавали своїм гетьманом П. Дорошенка.

10 – 12 березня 1669 року козацька рада, що зібралася під головуванням П. Дорошенка в урочищі Росава біля Корсуня, схвалила перехід Правобережжя під турецький протекторат. Але це рішення задовольняло далеко не всіх. Іван Сірко, який знову очолив після розгрому П. Суховія Запорізьку Січ, рішуче відмежувався від П. Дорошенка і продовжував успішну боротьбу з татарами. У червні 1670 року він завдав відчутного удару по турецькому місту-фортеці Очакову. Водночас правобережна старшина, що очолювала Уманський, Кальницький і Брацлавський полки, обрала своїм лідером прихильника пропольської орієнтації Михайла Ханенка, якого новий король Речі Посполитої, Михайло Вишневецький (нащадок древнього українського князівського роду, що перейшов у католицизм) , визнав гетьманом Правобережної України.

Тепер основна боротьба розгорнулася між П. Дорошенком і М. Ханенком, за якими стояли Туреччина й Польща. Коли Дорошенку вдалося домогтися значних успіхів і, розбивши свого суперника під Стеблевом і Четвертинівкою, оволодіти його резиденцією в Умані, у війну вступила Османська імперія.

У 1672 році турецька армія під командуванням султана Мохаммеда IV із козаками П. Дорошенка захопила неприступну фортецю Кам’янець-Подільський і оточила Львів. Король Михайло Вишневецкий восени того ж року мусив підписати принизливу для Польщі Бучацьку угоду, за якою Річ Посполита поступалася Османській імперії Західним Поділлям, а Правобережжя зі Східним Поділлям у межах Київського та Брацлавського воєводств (без Києва, що входив до складу Московського царства) визнавалися козацькою державою під турецьким протекторатом.

Закріпившись на Правобережжі, П. Дорошенко знову взявся за розробку плану об’єднання всієї України під своєю булавою. Користуючись непопулярністю Многогрішного навіть серед лівобережних полків, він почав переговори з царем Олексієм Михайловичем щодо відновлення єдиної України під його патронатом. Москва зацікавилася такою перспективою, однак кандидатура самостійного й талановитого П. Дорошенка в ролі гетьмана України по обох берегах Дніпра її не влаштовувала.

Дем’янові Многогрішному довелося тоді зазнати жорстокого розчарування московською політикою в Україні. Його звинуватили у зраді, і група старшин при пособництві московського начальства у Батурині, заарештувала Многогрішного й видала царській адміністрації, котра після жорстоких катувань вислала його в Сибір.

Близько трьох місяців гетьмана на Лівобережжі не було, доки нарешті старшина, що остаточно втратила почуття національної гідності, за згодою Москви, на московській території, в наметі Г. Ромодановського обрала Івана Самойловича. На раді, в якій брала участь лише старшина, були підписані нові документи “Конотопські статті”, які ще більше обмежували гетьманську владу.

На початку 1674 року на раді в Переяславі за підтримки колишніх прихильників М. Ханенка, який утратив владу на Правобережжі, Самойлович був обраний гетьманом усієї України й зажадав від П. Дорошенка здати йому булаву. У відповідь на відмову Самойлович із лівобережними полками й російським військом під командуванням Г. Ромодановського перейшов Дніпро і взяв в облогу П. Дорошенка в Чигирині. На боці Москви виступив також давній конкурент П. Дорошенка, запорізький отаман І. Сірко, який не визнавав його угоди з Туреччиною.

П. Дорошенкові залишалося просити допомоги в султана. Мохаммед IV п ослав до Чигирина війська під командуванням Кара-Мустафи. І. Самойлович та Г. Ромодановський були змушені зняти облогу з Чигирина й відступити за Дніпро. Здавалося б, перемоги досягнуто. Але турецька армія вторглася на територію Правобережжя, почала розграбування України. Рятуючись від “клятих бусурманів”, люди бігли на Лівобережжя. Усю Правобережну Україну з колись квітучими містами Уманню, Брацлавом, Черкасами, Корсунем, Каневом було спустошено. Населення Києва разом із заквартированими там козаками й московськими ратними людьми, побоюючись приходу турецьких військ, терміново зміцнювало старі і зводило нові оборонні споруди навколо міста.

П. Дорошенко не очікував, що його перехід під протекторат Османської імперії призведе до жорстокого руйнування його союзниками Правобережжя і Східного Поділля. Обурені умовами Бучацького миру та розбоєм турецьких військ, козаки і простий народ відвернулися від правобережного гетьмана й почали переходити на бік Самойловича та Сірка. Народ, який нещодавно вітав Петра Дорошенка як національного лідера, відвернувся від нього. Дух гетьмана занепав і боронити булаву вже не було сенсу.

П. Дорошенкові довелося визнати, що для України верховна влада царя значно певніша, ніж протекторат султана. При всіх зловживаннях на Лівобережжі московські воєводи не дозволяли собі нещадного руйнування беззахисних міст і сіл, як це робили командувачі Османської імперії.

Опинившись у такому трагічному становищі, ставши в очах народу винуватцем усіх бід, яких зазнало Правобережжя, П. Дорошенко вирішив зректися влади. Зв’язавшись із запорізьким отаманом Іваном Сірком, він скликав наприкінці 1675 року в Чигирині козацьку раду й перед козаками та всім народом склав гетьманські повноваження. Але це не влаштовувало російську сторону, що бажала офіційного зречення на користь залежного від неї лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Наступного року І. Самойлович із великим військом знову підступив до Чигирина. Не маючи ні військових, ні душевних сил для продовження боротьби, що втратила сенс, П. Дорошенко 19 вересня 1676 року, передавши гетьманські клейноди, корогви й турецькі санджаки, здався йому як представникові московського уряду.

Тим часом Османська імперія дивилася на Поділля та Правобережжя як на власні території, тож у серпні – вересні 1677 року величезна турецька армія взяла в облогу Чигирин. Гарнізон, що складався з лівобережних козаків та російських стрільців, зумів відстояти замок. Але влітку наступного року турки блокували гетьманську столицю ще більшими військами й першокласною артилерією. В одному з боїв загинув командувач гарнізону воєвода Ржевський і оборону очолив шотландський військовий інженер на російській службі Гордон. І. Самойлович та Г. Ромодановський мали досить сил, проте не наважувалися прийти на допомогу оточеним. Кинуті напризволяще знесилені захисники Чигирина, не бажаючи здаватися ворогу, замінували й підпалили фортецю, а самі на чолі з Гордоном уночі прорвали кільце блокади й вийшли на волю, до Дніпра. Турки, увірвавшись до Чигирина, раділи, та коли вогонь дійшов до порохових погребів, неприступна твердиня українських гетьманів вибухнула, поховавши під руїнами до 4 тисяч османів. Так закінчилася історія козацького Чигирина славної столиці Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького та П. Дорошенка.

Вже немолодий П. Дорошенко в надії спокійно провести решту життя оселився в містечку Сосниці на Чернігівщині. Але царський уряд побоювався його перебування в Україні, тож незабаром колишнього гетьмана з родиною викликали до Москви. Йому надали будинок вартістю в тисячу карбованців і маєток Яроплач у Волоколамському повіті з тисячею душ селян. 1679 року його призначили воєводою у Вятку, що фактично означало почесне заслання. Пробувши три роки в північній глухомані, Петро Дорошенко повернувся в підмосковний маєток, де й помер 1698 року. На схилі літ він став свідком початку перетворень Петра І. Правнучка Дорошенка – Наталія Гончарова була дружиною Олександра Пушкіна.

На могилі гетьмана біля церкви святої Параскеви встановлено плиту з написом:

“Лета 7206, ноября 9 день преставился раб Божий, гетман Войска Запорожского Петр Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рождения свого 71 год и положен бысть на сем месте”.

Далеко від рідних місць, у Підмосков’ї, закінчилося віддане боротьбі за поновлення єдності України життя Петра Дорошенка, полум’яного патріота своєї вітчизни, якому історики не дорікають протурецькою орієнтацією, вважаючи цей крок гетьмана лише способом домогтися державної самостійності своєї країни.

 

100 найвідоміших українців / Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. – М.: Вече; К.: Орфей, 2001. – С. 123 – 131.

 

Скачати (скачать, закачать) книгу: petro_doroshenko.rar [37.75 Kb] (викачувань: 23)

 (голосів: 1)

Автор: Admin 10 квітня 2013 | Переглянуто: 2373 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ