Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Замлинський В. Козацька доба (продовження)

У кровопролитних боях з польським військом Богдан Хмельницький зумів сформувати й викувати боєздатну, по суті, непереможну армію, яка виграла майже всі битви Визвольної війни. Однак, як відзначав український історик Д. Дорошенко, «найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України – не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти – Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату». Традиція староруської княжої державності, ідея Великого князівства Руського і революційне походження нової Української держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний авторитет Богдана Хмельницького – все це відбилося на формуванні влади. Українську державу Богдан Хмельницький розумів як правонаступницю Київської Русі. Так, підкреслюючи, що мир з Польщею можливий лише за умови визнання нею незалежної Української держави, він заявив: «И они б мир с нами учинили на том, что им, ляхам в Литве, до нас, Запорожского Войска, и до Белой Руси дела нет. И уступили бы мне и Войску Запорожскому всей Белой Руси по тем границам, как владели благочестивые великие князи, а мы в подданстве и в неволе быти у них не хотим». Як бачимо, Хмельницький, чітко окреслюючи принцип проведення кордонів, добре усвідомлював право на землі княжої Русі як спадщину України. Гетьманську посаду він прирівнював до посади руського князя: «Правда то єсть, жем лихий і малый чоловік, але мі то Бог дав, тем єсть єдіновладцем і самодержцем руським».

 

Саме з позицій незалежності Української держави і була укладена угода з Росією 1654 p., яка згодом стала судь боносною для України й мала неабияке значення для сам ої Росії, позначившись на стосунках двох країн.

Після смерті Богдана Хмельницького зовнішньо- і внутрішньополітична ситуації в Україні іде більше ускладнились. Це було обумовлено і наслідуванням гетьманської влади, і прагненням російського уряду повністю підкорити Україну своїй владі, ревізувати договір 1654 р. Не даремно в українській історії цей період отримав назву «Руїна».

Він охоплює гетьманування Юрія Хмельницького (1657), Івана Виговського (1657 – 1659), друге гетьманування Юрія Хмельницького (1659 – 1663), Павла Тетері (1663 – 1665) і, нарешті, третє гетьманування Юрія Хмель ницького (1677 – 1681). Різні то були люди, різними були долі і різний внесок для блага України. Якщо відкинути гетьманування Ю. Хмельницького, який, на жаль, не наслідував батькової вдачі і не зміг протистояти розбурханим хвилям обставин, то наступне гетьманування І. Виговського у головних рисах слідувало політиці Б. Хмельн ицького, спрямованій на забезпечення самостійності України. Одначе обставини змусили його спрямувати орієнтацію на Польщу. У зв’язку з цим варто згадати кроки царського уряду щодо ревізії договору 1654 p., які яскраво виявилися, зокрема, у шістьох вимогах до новообраного ґетьмана: «1) Щоб лише 12 тисяч реєстрових козаків було; 2) щоб уся інтрата (податки) йшла цареві; 3) щоб над кожним полком стояв полковник московитин і старшина була московська; 4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими; 5) щоб молодий Хмельницький із скарбами був відісланий (до Москви); 6) щоб київський митрополит залежав від московського патріарха і там у Москві висвячувався; також, щоб за царським привілеєм зостав на цьому уряді...».

Зазначимо: царський уряд прагнув реалізувати ці пункти упродовж усіх послідуючих років.

Немало горя принесла Україні й російсько-польська війна 1654 – 1667 pp. За Андрусівським перемир’ям Лівобережна Україна залишалася під Росією, Правобережна ж переходила до Польщі. Київ підпадав під російський протекторат на 2 роки, що, однак, став постійним. Запорозька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі й Росії. Все це зроблено без жодного урахування волі й думки українського народу. З цього часу суспільно-політичний розвиток цих частин України відбувався відокремлено. І навіть гетьмани були різні – правобережні й лівобережні. Гетьманами Правобережної України були Павло Тетеря (1663 – 1665), Степан Опара (1665), Петро Дорошенко (1665 – 1676), Михайло Ханенко (1669 – 1674) та ін., які боролися за Україну то під прапорами Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести своєї справи до кінця. Прикладом самовідданої боротьби була діяльність гетьмана Петра Дорошенка, онука Михайла Дорошенка, котрий пройшов школу військового і дипломатичного мистецтва у Богдана Хмельницького. Прагнучи створити незалежну Українську державу, яка б в етнографічних межах включала Перемишль, Галич і Львів, він обрав протурецьку орієнтацію, однак після тривалої боротьби з російськими військами змушений був капітулювати.

 

1 699 р. Польща знову встановила своє панування над Правобережною Україною й відновила тут тяжкий соціальний і національний гніт. Панщина, що доходила до 4 – 5 днів на тиждень, численні повинності й натуральні данини спричиняли масове розорення селян, занепад ремесел, промислів і торгівлі. Місцеве населення насильно окатоличувалося й полонізувалося, в офіційних установах замість української запроваджувалася польська мова.

Народні маси вели непримиренну боротьбу проти польсько-шляхетського поневолення, піднімалися на повстання. Одним з таких було селянсько-козацьке повстання 1702 р. під проводом Семена Палія. Воно тривало майже два роки і було нещадно придушене польськими військами.

На Лівобережній Україні гетьманами були Іван Брюховецький (1663 – 1668), Дем’ян Многогрішний (1668 – 1672), Іван Самойлович (1672 – 1687), Іван Мазепа (хоча й перебував на Лівобережній, але був гетьманом всієї України) (1687 – 1708), Пилип Орлик (гетьман України в еміграції) (1710 – 1742), Іван Скоропадський (1708 – 1722), Данило Апостол (1727 – 1734) і, нарешті, останній з них, також гетьман України, Кирило Розумовський (1750 – 1764).

За їхнього правління Лівобережна Україна зазнала як відносної автономії, так і її ліквідації, повне підкорення Росією. Царизм, здійснюючи тут централізацію державного апарату й посилення соціального і національного гніту, 1722 р. утворив Малоросійську колегію на чолі з бригадиром Вільяміновим, метою якої були нагляд за діяльністю гетьмана і його уряду, зміцнення в Україні адміністративної влади російського самодержавства. Це призвело до поступової ліквідації автономії України. Після смерті гетьмана І. Скоропадського (1722) Петро І заборонив вибори нового гетьмана і управління Україною повністю прибрала Малоросійська колегія. Однак у наступні роки, коли загострилися російсько-турецькі відносини, знову постало питання про допомогу козаків, зумовивши необхідність відновлення гетьманщини (1734). Втім указом Катерини II від 10 (21) червня 1764 р. гетьманство було скасоване оста точно.

За часів Гетьманщини Україну пережила чимало зрушень і потрясінь. Це й запровадження кріпосного права, і скасування Київської православної митрополії та підпорядкування її Московській патріархії, і перехід гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла XII у ході Північної війни, що спричинилося до страшного свавілля в Україні військ Петра І, і ліквідація Запорозької Січі (спочатку Петром І 1709 р., а у 1775 р. остаточно Катериною II), і заборона української мови, і, нарешті, перетворення України у Малоросійську губернію та запровадження тут загальноімперського адміністративного устрою.

Одначе і за цих важких умов в Україні не припинялося суспільно-політичне життя, визрівала думка про державність. Тут розвивались книгодрукування і освітня справа, архітектура й мистецтво. В історії цього періоду залишилися славетні імена Феофана Прокоповича і Стефана Явор ського, літераторів-літописців Самійла Величка і Григорія Грабянки, композиторів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського, живописця Дмитра Левицького і архітектора Івана Григоровича-Барського, філософа Григорія Сковороди та ін.

Яскравою пам’яткою правової думки стала перша українська конституція Пилипа Орлика. Складена і прийнята 1710 р. вона ще раз засвідчувала наявність у ті часи виразної концепції самостійної й незалежної соборної Української держави, яка відкидала Переяславську угоду 1654 р, і підготувала ідейно дії проти царського самодержавства.

Окреме місце в історії України складали Слобідська Україна, або Слобожанщина, правобережні й західноукраїнські землі, Закарпатська Україна, Буковина, які в силу політичних та економічних обставин жили своїм життям.

Ще до XVI ст. лишалася незаселеною велика область, що лежала на схід від теперішньої Полтавщини і обіймала території цілої Харківської губ. та кількох південних і південно-західних повітів Курської та Воронізької губ. Вона отримала назву Слобідська Україна – від слова «слобода», яким називалися поселення, засновувані тут українськими селянами і козаками, зокрема учасниками повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина. Того року після поразки повстання він привів 865 сімей на берег Сіверського Дінця, біля впадіння в нього р. Чугуєвки, де було поселення Чугуїв. Нова хвиля масового заселення цієї території розпочалася після поразки військ Богдана Хмельницького під Берестечком у 1651 p., коли до покинутих місць стала повертатися польська шляхта. Тоді ж переселенці з м-ка Ставиці Білоцерківського полку заснували над р. Псьол м. Суми. А 1654 р. сотник Харко з 37 родинами заснував Харків. Виростали й інші міста: Лебедин, Охтирка... Скоро ця територія була заселена настільки, що стала надійною опорою царського уряду в захисті Російської держави від нападів кримських і ногайських татар. У 50-х pp. XVII ст. тут було сформовано п’ять козацьких слобідських полків: Острозький, Охтирський, Сумський, Харківський, Ізюмський. Полкова старшина, яка на відміну від Гетьманщини обиралася тут на довічний строк, здійснювала і адміністративні, і судові функції. Полки не мали спільного керівництва – гетьмана, як на Лівобережній Україні, і підлягали спочатку Розрядному, а потім Посольському приказам та губернаторам – так було вигідніше російському урядові проводити свої порядки. 1726 р. полки перейшли у відання Військової колегії. На перших порах жителі Слобожанщини користувались відносною свободою. Тут розвинулися хліборобство, скотарство, вирощували виноград, тютюн; усе продавалося в Росію, за кордон. Згодом це стало невигідно Російській державі, і власті, як і в Гетьманщині, почали обмежувати автономію. 1732 p., після здійснення реформи полків її було скасовано взагалі.

Уряд використовував слобідських козаків у всіх своїх походах: на Персію 1724 р., на Польщу 1733 р., на Крим 1736 р., на Молдову, 1739 р. та ін. Вони будували Кизикерманське укріплення над Дніпром у 1697 p., Ладозький канал у 1719 p., фортеці на кордоні з Персією у 1728 p., Українську лінію у 1730 р. Селяни і рядове козацтво, обурені несправедливостями й тягарями, повставали, брали участь у селянській війні під проводом Степана Разіна 1667 – 1671 pp., Булавінському повстанні 1707 – 1709 pp. та ін.

З ліквідацією у 1765 р. козацького самоврядування і розформуванням слобідських полків були утворені уланські та гусарські полки; козаків позбавили привілеїв і перетворили на військових обивателів, а старшину зрівняли у правах з російським дворянством.

У цей же період (1752) у Південній Україні – на Правобережжі Дніпра в районі pp. Інгулу, Синюхи, Великої Висі, на території Запорозької Січі царський уряд утворює нову адміністративну одиницю – Нову Сербію. З Австрії в Україну емігрувало 218 сербів і угорців на чолі з Полковником І. Хорватом, які прагнули позбутися утисків уряду. З метою створення бар’єра з поселень, що мав покласти край нападам татар і запорожців, уряд і поселив їх в означеному районі. Скоро сюди приїхали нові поселенці – серби, болгари, волохи, греки, а 1754 р. переселили багато українських козаків з Лівобережжя. Поселення ці мали військову структуру і були сформовані в окремий пол, який прямо підлягав київському генерал-губернатору. 1764 р. їх було ліквідовано, а територія увійшла до утвореної того ж року Новоросійської губ. Окрім поселян Нової Сербії до неї увійшли Слов’яно-Сербія, Українська лінія, 13 сотень Полтавського полку і дві Миргородського. Адміністративним центром Новоросійської губ. стало м. Кременчук.

На відміну від Лівобережної України, де суспільно-національне життя, хоча й уражене царським абсолютизмом, Продовжувало існувати, а в галузі культури навіть розвиватись, на Правобережжі, знесиленому й зруйнованому постійними війнами, розпочалася колонізація з боку Польщі, під владу якої воно знову потрапило після 1711 – 1712 pp. Шляхта і магнати відновили панщину, насильно покатоличували й полонізували населення. Ще 1696 р. сейм прийняв постанову про запровадження в судах і діловодстві польської мови замість української, а на Поділлі офіційні записи почали вестися латиною. Як і раніше, більшість міст, сіл, містечок, . земель і угідь перебували у володінні магнатів Потоцьких, Браницьких, Любомирських. Їм належала монополія на помел зерна, винокуріння, продаж селітри, дьогтю тощо. Панщина сягала 300 днів на рік. Козацтво було скасовано тут постановою сейму ще 1699 p., і відродження його було заборонено назавжди. Та повстання не вщухали. На початку XVIII ст. широкого розмаху набрав гайдамацький рух, активно підтримуваний селянами. Виник він на Волині і невдовзі охопив всю Україну, Гайдамаки діяли на зразок партизанських загонів – нападали й руйнували шляхетські маєтки, корчмарів, лихварів. Вершиною руху стала Коліївщина – велике народно-визвольне повстання під проводом представника запорозького козацтва Максима Залізняка, яке вибухнуло 1768 р. і охопило майже всю Київщину й Брацлавщину, Поділля, Волинь, Прикарпаття. До повстанців приєднався із своїми козаками сотник надвірної охорони магнатів Потоцьких Іван Гонт a. Водночас діяли гайдамацькі загони С. Неживого, А. Журби, І. Бондаренка та ін. У червні – липні 1768 р, спільними зусиллями польського та царського військ повстання було жорстоко придушене. М. Залізняка піддали тілесному покаранню й заслали на каторжні роботи до Нерчинських рудників «довічно». Мученицьку смерть прийняв І. Гонта. Одначе гайдамацький рух на Правобережній Україні і в Галичині тривав і в наступні роки, виявляючись зокрема у виступах опришків на Прикарпатті, Закарпатті й Буковині. Опорним її центром стали Карпатські гори, куди тікали розорені, покривджені польські, молдавські й угорські селяни, бідні міщани. Опришківські загони нападали на поміщиків, орендарів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, й захоплене майно роздавали бідноті. Рух опришків з тих часів тривав постійно до Хмельниччини і пізніше, досягши найвищого піднесення у 30 – 40-х pp. XVIII ст. під проводом О. Довбуша.

Не менш складні соціальні процеси відбувалися і на Закарпатті, східну частину якого 1526 р. загарбали турки, а північно-західну – Австрія. А після австро-турецької війни 1683 – 1699 pp. за договором, підписаним на Карловецькому конгресі, до Австрії відійшла й південно-східна частина Закарпаття. Саме закарпатці одними з перших підтримали у 1703 p. національно-визвольну війну угорського народу під керівництвом Ференца Ракоці.

«Вічний мир», укладений між Росією і Польщею 1686 р., окрім того, що остаточно залишав за Росією Лівобережну Україну з Києвом, Черніговом, Запорожжям та іншими містами і землями, урівнював у правах католицьке й православне населення Польщі, визнаючи за Росією право захисту православних. І коли за часів Катерини II частина шляхти виступила проти такого рішення, російський уряд направив у Польщу свої війська. За ініціативою прусського короля Фрідріха II 1772 р. відбувся перший поділ Польщі. Австрія захопила Галичину і Буковину, Пруссія – Помор’я, Росія – частину Білорусі до Мінська і частину латиських земель, які входили до Лівонії.

1793 р. під приводом припинення поширення «революційної зарази», народженої французькою революцією, російські війська вступили у Польщу. Відбувся її другий поділ. До Росії відійшли Центральна Білорусь з Мінськом, Правобережна Україна. Пруссія отримала частину Великої Польщі до Гданська, частину земель по Варту і Віслу.

1794 р. патріоти під керівництвом генерала Тадеуша Костюшка, який прагнув зберегти суверенітет Польщі, підняли повстання. Катерина II подавила його. О. Суворов здобув Варшаву. Польська держаза капітулювала 1795 р., що зумовило третій її поділ. Пруссія отримала Центральну Польщу з Варшавою, Південну Польщу з Любліном і Краковом. До Росії відійшли решта Волині та Литва, Курляндія і Західна Білорусь.

Таким чином, під владою Російської імперії, за винятком Галичини та Буковини, опинялися всі українські землі. Боротьба за державність і суверенітет України була майже на століття придушена царським урядом.

 

Історія України в особах: ІХ – ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. авт. кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. – К.: Україна, 1993. – С. 200 – 216.

 

  Скачати (скачать, закачать) книгу: kozacka_doba.rar [33.02 Kb] (викачувань: 12)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 22 лютого 2013 | Переглянуто: 1681 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ