Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Січень 2018 (1)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Громадсько-культурні процеси в Україні кінця XVI – початку XVII ст. за своєю суттю і масштабністю аналогічні західноєвропейським доби Гуманізму і Реформації. Проте в умовах України вони набули відповідних часових особливостей, найголовніші з яких – відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального і національного поневолення, глибокий і послідовний демократизм.

 

В літературному житті суспільства головна увага зосереджувалась на церковно-релігійній полеміці між католицько-уніатськими і православними публіцистами. Полеміка, що мала гостру соціальну й політичну спрямованість, велась у царині релігійної ідеології, бо ж національна церква впродовж століть залишалася вирішальним культурним чинником, а українське відродження – невід’ємним від православ’я.

Провідне місце серед найяскравіших полемістів тієї доби посідає, за визначенням М. Грушевського, «цінний нам, особливо як продукт української культури й українського життя, славний Іван Вишенський». Хоча вивченням життєвого шляху і творчого доробку письменника займалося чимало вчених, його біографія відома лише у найзагальніших обрисах.

Нe знаємо точних дат його народження (орієнтовно 1545 – 1550) і смерті (20-ті pp. XVII ст.), місця поховання в убогій афонській обителі. Є підстави сперечатися й з приводу того, чи було «Вишенський» справжнім прізвищем письменника, чи це – псевдонім, який вказує на місце його походження – містечко Судова Вишня (теперішньої Львівської обл.). Гадають, що батьки були бідними городянами і спромоглися надати синові лише елементарну освіту, напевне, у місцевій церковнопарафіяльній школі. І. Вишенс ький пізніше свідчив, що він «грамматичного дробязку не изучих, риторичное игрушки йе Ьйдах, философского высо­комечтательного не слыхах», а самотужки опанував висоти науки й книжної мудрості.

В юні літа проживав на Волині, бував у Луцьку і Острозі; певний час знакодибся йри дворі кйязя Костянтина Острозького – відомого мецената й захисника ґіравослйв’я. Можливо, що заснобана тоді Острозька академія, де рек­тором був письмейник-гумайіст Герасгім Смотрицький, сприяла освіті Вишенського.

Мала статись якась надзвичайна подія, щоб спонукати молоду, сповнену жаги життя людину відмовитися від мир­ських пристрастей, покинути батьківщину й одягти чернечу рясу. Приблизно в 1576–1580 pp. у віці 30–35 років І. Ви- іненський подався на Афон (Греція), де й прожив близько 40 років. На Афоні дотримувався суворого режиму, прой- jtiiOB усі стадії аскета: спочатку був гостем, потім монастир­ським послушником, пізніше – ченцем у різних монасти­рях. Під кінець життя належав до найбільш аскетичної гру- іпи ченців – так званих затворників, котрі жили в умовах Повної ізоляції в печері й приймали обітницю мовчання.

Незважаючи на те що за своїм суспільним становищем і поглядами Вишенський був монахом, «голяком-странником», він активно сприймав навколишнє життя, вболівав за любий серцю народ, покинуту, та не забуту підневільну Вкраїну. Прагнув повернутися на рідну землю, та доля Склалася так, що вірно служив їй з монастирської келії грізним і палким словом письменника.

Усе ж таки одного разу завітав в Україну. Справа в то­му, що Іван Вишенський був тісно зв’язаний із Львівським братством, яке вбачало в ньому ідейного трибуна й порад­ника. Дружні стосунки з братчиками були, мабуть, одним із стимулів, що спонукали афонського монаха до приїзду в Україну. А можливо, це була дещо запізніла відповідь на звернення від 1596 р. александрійського патріарха Ме- летія Пігаса, який радив підопічному повернутися на бать­ківщину, щоб подати конкретну допомогу українському Православ’ю.

Ступивши на рідну землю чи то в 1601-му, чи то в 1604 p., Вишенський не одразу пішов до Львова. Спочатку відвідав старого афонського друга Іова Княгиницького, що саме тоді повернувся,з Дерманського монастиря і мешкав деякий час в Угорниках біля Отинії (теперішньої Івано-Франківської обл.). Зупинився в нього на кілька місяців, а коли побратим рушив у гори, щоб влаштувати Манявський Скит, Вишенський разом з його небожем Дмитром подався до Львова.

Перебування Вишенського у Львові не було тривалим. Між ним і братчиками виник конфлікт, зумовлений поміркованістю верхівки братства, що складалася із заможних корисливих людей. Тому, пробувши в Україні близько двох років, І. Вишенський у другій половині 1606 р. повер­нувся на Афон. Та зв’язків з батьківщиною не поривав. В посланні до Княгиницького 1610 р. він висловлює бажан­ня ще раз відвідати рідний край. Що завадило цьому – не відомо. Знаємо лише, що з огляду на великий авторитет письменника група православних священиків, авторів «Советования о благочестии», котрі зібралися 1621 р. у Луць­ку, прийняла ухвалу покликати його, щоб очолив боротьбу з уніатами. На цьому відомості про земне життя І. Вишенського закінчуються. Гадають, що він спустився у печеру, в якій і помер, очевидно, в 201-х pp. XVII ст.

Перебуваючи на чужині, Вишенський зміг гідно при­служитися вітчизні на ниві літератури. В сімнадцята відо­мих нам листах-посланнях на Вкраїну він піднявся на захист переслідуваної православної віри, покривдженого ук­раїнського люду, зневаженої національної культури. Ана­лізуючи творчу спадщину публіциста, М. Грушевський під­сумовував: «Вишенський був сотворений на народного про­повідника, трибуна, народного вождя, і гарячі, переломні часи унії як не можна більше відповідали його вдачі».

Зупинимось на побіжній характеристиці лише деяких творів І. Вишенського. Одним із ранніх слід вважати «Пи­сание до всех обще, в Лядской земли живущих» (1588). За характеристикою І. Франка, дана праця була поривом душі автора, демократичним бунтом проти богопротивних суспільних порядків, проти деморалізації світської і духов­ної влади.

Обурений Брестською церковною унією 1596 p., І. Ви­шенський підготував «Писание к утекшим от православное веры епископом» (1598). Для письменника «згода» з Ватіка­ном – це наслідок зради лжепастирів, які, боячись відпо­відальності перед народом за своє огидне розгульне життя, віддалися під опіку римського папи. Автор дає вбивчу оцін­ку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Ук­раїні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископ­ських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський за- кида€ «вовкоподібним», із «ситими, трибухами» владикам: «Вы их пота мешки полны грошми золотыми... напихаєте... а тые бедници шелюга, за што соли кутати, не мдют». У «Писании» порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з «бо­жих слуг» штучний ореол шляхетності і святості, Вишенсь­кий звертається до їх недостойного сумління: «Пытаю те­ды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми!» Публіцист доходить вис­новку, що «простаки христові», хлопи, «алчущие правды», «поруганные, посмеянные, битые и убитые – лепшие и цно- тлившие и славнешие» від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж «прості хлопи» тримаються батьківської ві­ри і заповідей Христа.

Задля демократизації церкви Вишенський висуває ідею її соборного управління, за яким громада віруючих має «жребием» обирати собі пастирів, а вища влада мусить по­годитись з цим. Проте, розуміючи, що реалізація подібно­го задуму за умови королівської монополії на призначення єпископів неможлива, Вишенський, як відмічав М. Грушев­ский, «доходить до крайнього радикалізму – до повного церковного республіканізму, до непризнания єрархії і ду­ховної власті». У своїй статті «Порада, како дася очистит церков Христова» (1600), І. Вишенський закликає простий український люд: «Лепше бо вам без владык и без попов от діявола поставленных до церкви ходити и православіє хранити, нежели с владыками не от Бога званными у церкви быти и с той ся ругать и православіє попирати». Звідси – лише один крок до нової реформаційно-протестантської безпастирської церкви, до безпосереднього єднання людини й Бога.

В таких посланнях, як «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588 – 1589), «Краскословный ответ Феодула», «Зачапка мудрого латинника с глупым русином» (1608 – 1609), Іван Вишенський, полемізуючи з єзуїтом Петром Скаргою, викриває войовничість католицизму щодо українства, виступає проти схиляння перед латино-польською освітою, за національну школу і благостворний вплив реформованої православної церкви в піднесенні культури і етики народу.

В одному з програмних творів полеміста «Обличение диавола-миродержца» (1599 – 1600) з’ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є «голяк» Ісус, тобто: чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей ідеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм, і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така постановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження.

Загалом, аналізуючи творчість письменника-полеміста, його палкий демократизм, відданість ідеї народно-визвольної боротьби, маємо вбачати у постаті Івана Вишенського діяча гуманістично-реформаційного руху в Україні.

 

Історія України в особах: ІХ – ХVІІІ ст. / В. Замлинський (кер. авт. кол.), І. Войцехівська, В. Галаган та ін. – К.: Україна, 1993. – С. 221 – 225.



Скачати (скачать, закачать) книгу: van_vishenskijj.rar [40.82 Kb] (викачувань: 13)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 22 лютого 2013 | Переглянуто: 1354 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko Яндекс.Метрика
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ