Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Русина О. Українські землі під литовським і польським в олодарюванням (середина XIV – середина XVII ст.)

Україна в переддень Хмельниччини. Цей спокій, однак, був відносним – і не тільки через спорадичні (хай і незначні за своїми масштабами) селянські та міщанські виступи [1]. Він, ніби шар попелу жевріючі вуглини, вкривав ті суперечності, що, врешті-решт, вибухнули грандіозною Визвольною війною. Саме на зламі 30 – 40-х pp . XVII ст. цілком виразними стали наслідки політики правлячих кіл Корони, в межах якої було об’єднано практично увесь масив українських земель.

За сімдесят з лишком років, на очах двох-трьох поколінь, відбулися глибокі зрушення в соціальному, економічному й духовному житті, яке енергійно перебудовувалося на польський взірець. Провідником цих змін стала рухлива польська шляхта, котра активно просувалася в Східну Україну. За даними подимних тарифів, наприкінці 20-х – на початку 40-х pp . XVII ст. в її руках опинилося вже близько 30 % приватновласницького земельного фонду Волині, Київщини та Брацлавщини [2], причому це були здебільшого великі латифундії, що формувалися внаслідок королівських роздач, купівлі, шлюбів з місцевою знаттю. Дещо інакше склалася ситуація на «рекуперованій» (тобто «поверненій» Польші ) Сіверщині: спустошена численними війнами, вона являла невичерпне джерело земельних пожалувань для дрібної й середньої шляхти.

 

Залучення цих обширів (як і земель Південної України) до господарського обігу було, безперечно, явищем позитивним. Однак водночас поширювалися характерні для Польщі форми аграрних відносин, що значно збільшувало відбутковий тягар. Сучасник зазначав: «Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають... Одним словом, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть... Але і це ще не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, але й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни – ніби перебувають у чистилищі)» [3].

Ця влучна характеристика, що вже стала хрестоматійною, належить перу розумної та спостережливої людини – французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, який упродовж 17 років ніс службу в коронному війську на Україні й залишив її перед самою Визвольною війною. У своєму «Описі України» – опертій на власні враження праці, вперше опублікованій 1651 р., – Боплан лише побіжно згадує про закладення ним Кодацького замку, невдовзі зруйнованого «якимось Сулимою», участь у битві під Кумейками, осаджування слобід на півдні України, «що стали начебто колоніями, з яких за короткий час утворилося понад тисячу сіл». Пером Боплана водила не надія на винагороду від польського короля, посланням якому відкривається «Опис України», а жвавий інтерес до «цієї гарної й рідкісної країни», її народу, звичаїв, історії. Це й зумовлює цінність «Опису» як історичного джерела, примушує прислухатися до свідчень французького дворянина, котрий вів суворе трудове життя, «перекопуючи землю, відливаючи гармати й палячи порох».

 

Щоправда, щиро співчуваючи українським селянам, Боплан утримався від різкої критики на адресу знаті, розглядаючи її вади скоріш як зразок місцевого колориту; втім він зауважив, що «польська шляхта досить покірна й послужлива перед вищими... люб’язна і привітна з рівними собі співвітчизниками, але дуже зверхня і нетерпима по відношенню до нижчих за себе». Ще дошкульнішою є характеристика української («руської») шляхти, яка «наслідує польську і, схоже, соромиться того, що належить до іншої , аніж римська, віри, щоденно переходячи до неї, хоча вся знать і всі ті, що титулуються князями, вийшли з грецької віри» («яку по-своєму називають руською») [4].

За цими словами – розкол «українного» суспільства, спричинений появою культурно-релігійної альтернативи, нестримний потяг знаті до нового, західноєвропейського, стилю життя, відмова від «руської» віри, а відтак і від «руськості», розщеплення етнічної свідомості за формулою «gente Ruthenus, natione Polonus» («русин за походженням, поляк за національністю») [5] .

Чимало сучасників сприймало це як національну трагедію. Згадаймо хоча б Мелетія Смотрицького, який 1610 р. у своєму «Треносі» гірко оплакав відступництво від православ’я української аристократії – передусім, славного роду Острозьких, що, за автора, був безцінним каменем у короні православної церкви, перевершуючи всі інші блиском своєї старожитньої віри.

 

І справді, є щось символічне в долі «острозької спадщини»: онука Василя-Костянтина Острозького, Анна-Алоїза Ходкевич, заснувала на місці Острозької школи єзуїтський колегіум (1624) і перехрес тила кістки батька, Олександра Острозького, перетворивши цю процедуру на своєрідне театралізоване дійство: за свідченням місцевого літописця, «загробний» голос князя просив , щоб його було обернено на католика, бо «віра ліпша римська» [6]. Однак не менш символічним є те, що сам «Тренос» написа но польською мовою (втім, як і багато інших антиуніатських творів), а його автор, син ректора Острозької школи Герасима Смот рицького, здобув освіту в єзуїтському колегіумі та кількох європейських університетах. Нова українська культура, що формувалася в опозиції до наступу католицизму, була відкритою для Заходу. Проповідь національної ізоляції, «культурного старовірства», з якою виступив наприкінці XVI ст. пристрасний полеміст, афонський монах Іван Вишенський, практично не знайшла своїх адептів. Традиційному церковно-схоластичному вихованню, обстоюваному Вишенським [7] , було протиставлено викладання «семи вільних мистецтв» [8] , запроваджених, за європейським взірцем, спочатку в Острозі, а потім – у братських школах. Наступним кроком стало створення Петром Могилою 1632 р. на базі школи Київського Богоявленського братства колегіуму (знаного як Києво-Могилянський), де традиційну для братських шкіл грецьку мову значно потіснила латина, котра в Речі Посполитій мала не лише освітнє, а й практичне значення – як мова судочинства, діловодства тощо. З виникненням колегіуму (який сучасники, за свідченням Боплана, вважали «університетом або академією») за Києвом остаточно закріпилася роль провідного осередку національної культури, де гуртувалися найкращі інтелектуальні сили суспільства. Піднесенню престижу міста сприяло й відновлення Могилою занедбаних і напівзруйнованих київських храмів (Софійського, Михайлівського, Кирилівського тощо).

 

Слід мати на увазі, що наступ католицизму на «руську» віру активізував національну свідомість тогочасної людності, викликавши своєрідну «захисну реакцію» – пошуки свого етнічного коріння, інтерес до минулого. Водночас саме тут виразно далася взнаки духовна стагнація попередніх століть – коли той же Боплан захотів «дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей», то, «розпитавши кількох найученіших з-поміж них», почув лише нарікання на «великі й тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю», спричинивши загибель бібліотек [9]. Не дивно, що пошук свого історичного «я», врешті-решт, привів українську духовну еліту до активного використання здобутків польської та частково московської історичної думки, які й були покладені в основу національної історіографії [10] .

 

Найсприятливіші умови для поширення московських ідеологем склалися у 20-х pp . XVII ст., коли окремі церковні ієрархи (з митрополитом включно), монастирі та братства через нестатки мусили звертатися до царя і патріарха по допомогу («милостиню»), наголошуючи на спільності віри й походження. Як серед вищого духівництва , так і серед козацтва чимдалі популярнішою ставала ідея переходу «под государеву руку». Але з прийняттям «Статей заспокоєння руського народу» й опануванням митрополичої кафедри Петром Могилою ситуація докорінно змінилася: контакти з царським урядом перервались, а політичний альянс православної ієрархії та козацтва розпався. Духівництво втратило свій войовничи запал, і місію виразника національних інтересів узяло на себе козацтво, виступивши фундатором нової України.

 

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О.   Дзюба, М . Довбищенко, Я. Ісаєвич, М. Кром, С. Лепявко, М. Назарук, Д. Наливайко, Є. Пшеничний, О. Савчук, С. Семчинський, В. Смолій, О. Щербак, Н. Яковенко, О. Русина (упоряд. і авт. п ередм . ). – К.: Україна, 1997. – С . 3 – 45.

 

 



[1] Докладніше див.: Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648 – 1654 рр. – К., 1989. – С. 88 – 91.

[2] Яковенко Н. М. Назв. праця. С. 206 – 207. – Табл. 18.

[3] Боплан Г. Опис України. К.; Кембрідж (Мас.), 1990. – С. 32.

[4] Боплан Г. Назв. праця. С. 30, 32, 104.

[5] Вислів належить відомому латиномовному письменнику XVI ст., уродженцю Перемишльщини Станіславу Оріховському (1513 – 1566).

[6] Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження. – К., 1971. – С. 137 – 138.

[7] Ставлення Вишенського до «латинської мудрості» якнайкраще характеризує такий афористичний вислів: «Чи не лепше тобе изучите Часословец, Псалтырь, Октоих, Апостол и Евангелие... и жизнь вечную получити, нежели постигнута Аристотеля и Платона и философом мудрым ся в жизни сей звати и (після смерті. – Авт.) в геену отьити?» (Акты ЮЗР. – Т. 2. – С. 210).

[8] Тобто граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії (що їх Вишенський розглядав як «погане кие хитрости и руководства»).

[9] Боплан Г. Назв. праця. – С. 33.

[10] Пашуто В. Т., Флоря Б. И., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. – М., 1982. – С. 169 – 171, 206; Толочко О. П. «Русь» очима «України»: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. – 1994. – № 1. – С. 114 – 116.



Скачати (скачать, закачать) книгу: litva__polshha.rar [1.46 Mb] (викачувань: 13)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 26 січня 2013 | Переглянуто: 1980 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ