Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Русина О. Українські землі під литовським і польським в олодарюванням (середина XIV – середина XVII ст.)

Берестейська церковна унія. Принцип свободи віросповідання особливе значення для Речі Посполитої, і не лише з огляду на приєднання до неї населених «схизматиками» українських земель , а й через бурхливе поширення тут протестантизму. Цей принцип прокламували наступники Сигізмунда- Августа – Генріх Валуа , Стефан Баторій, Сигізмунд III. Проте водночас у країні розгорталася діяльність ордену єзуїтів, які спрямовували свої зусилля на боротьбу з Реформацією. Паралельно вони активно обстоювали ідею церковної унії. Їй, зокрема, була присвячена праця єзуїтського проповідника Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» (1577), адресована князю Василю-Костянтину Острозькому [1] . На нього, як і на інших сучасників, цей твір справив помітне враження.

 

Успіху католицької пропаганди сприяло безладдя, яке панувало в житті тогочасної православної церкви. В умовах існування практик и «подання» церковні уряди нерідко розглядалися лише як джерело прибутків. Ті ж, хто обіймав їх у гонитві за «достатком мирським » та «властительством», часто не тільки не могли правити за взірець християнських чеснот, а й порушували найелементарніші моральні норми, тобто були не святителями, а «сквернителями» [2].

За обставин, що склалися, на захист авторитету православ’я виступили міщанські організації братства, які створювалися при парафіяльних церквах. Пріоритет у цій справі належав львівському Успенському братству, що за статутом, ухваленим 1586 р. антіохійським патріархом Іоакимом, узяло на себе функції контролю за діяльністю духівництва (до єпископа включно). Це призвело до конфлікту між братством і місцевою єпархіальною владою в особі владики Гедеона Балабана. У боротьбі з ним братчики сперлися на підтримку константинопольського патріарха Ієремії. Останній, перебуваючи в Речі Посполитій, зробив низку рішучих, але не досить продуманих кроків, то суворо дотримуючись канонічної практики, то йдучи за існуючою традицією передусім, позбавив сану митрополита Онисифора, призначивши на його місце Михайла Рогозу, й запровадив уряд патріаршого намісника з титулом екзарха, надавши його луцькому єпископу Кирилові Терлецькому (1589).

Енергійне втручання патріархії у справи місцевої церкви та явне протегування Константинополя братському рухові викликали невдоволення серед вищого духівництва, яке почало замислюватись «над способом утечі від того всього галасу й неспокою, який підняли... домашні реформатори й грецькі ієрархи» [3]. Унія гарантувала повне визволення з «неволі константинопольських патріархів», і саме тому православні владики чимдалі більше проймалися ідеєю переходу під супрематію папи римського.

 

Ініціатива в цій справі належала Гедеонові Балабану, якого на з’їзді у Белзі підтримали луцький, турово-пінський і холмський єпископи, письмово засвідчивши свою прихильність до унії (1590). Їхні наміри схвалив Сигізмунд III; до змовників приєдналися нововисвячені єпископи перемишльський (Михайло Копистенський) та володимирський (Іпатій Потій), а згодом і митрополит Михайло Рогоза. В середині 1595 р. умови укладення унії було узгоджено з папським нунцієм і королем. Водночас чітко виявилася протидія об’єднавчим задумам у вигляді протестів української шляхти й віленського духівництва; дії владик різко засудив у своєму посланні Василь-Костянтин Острозький, закликавши до рішучого опору їхній авантюрі, не опертій на волю православного загалу; серйозність власних намірів він підтвердив заявою про готовність виставити в разі необхідності 15 – 20 тис. чоловік на захист «благочестя». Не дивно, що за таких обставин навіть Гедеон Балабан почав заперечувати свою причетність до підготовки об’єднавчого акту.

 

Однак події вже набули необоротного характеру: король своїм універса лом підтримав унію, а Потій і Терлецький вирушили до Рима й 23 грудня 1595 р. на прийомі в папи склали йому присягу. Заключний акт укладення унії мав здійснитися на соборі в Бересті (сучасне м. Брест), призначеному на 6 жовтня 1596 р. Але прибулі на собор одразу розділилися на два ворожих табори. Перший, офіційний, репрезентували митрополит, п’ять владик-уніатів і католицьке духівництво; їм протистояли захисники ортодоксії представники патріархату, єпископи Балабан і Копистенський, більшість православного кліру, князь Острозький із сином, шляхта, міщанські депутації. Після невдалих спроб порозумітися обидві сторони прокляли одна одну. Так унія глибоко розколола тогочасне суспільство замість того, щоб, за словами Сигізмундового універсалу, «зберегти й укріпити» єдність Речі Посполитої.

 

Суспільні рухи кінця XVI – 30-х pp . XVII ст. XV і XVI ст. нерідко розглядаються в літературі як часи занепаду чи, власне, як «переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI віку» [4]. Ця точка зору хибує на недооцінку тих процесів, котрі відбувались упродовж двох століть, сповнених напруженої історичної роботи, хоч, безперечно, неквапливий плин тогочасного життя різко контрастує з тим вибухом суспільної енергії, який стався на зламі XVI XVII ст.

Передусім, значний громадський резонанс дістала Берестейська унія. Спалахнула бурхлива літературна полеміка між православними та уніатами, в якій обидві сторони гаряче обстоювали власне бачення подій 1596 р. Ця полеміка, котра тривала кілька десятиліть, не лише не пом’якшила гостроти міжконфесійних суперечностей, а й поглибила спричинену ними суспільну конфронтацію. Офіційні кола Речі Посполитої категорично відмовляли православній церкві у праві на існування, що в умовах тотожності православ’я і «руськості» сприймалося широким загалом як політика, спрямована на те, «абы руси не было в Руси» [5] . Зусилля шляхти поліпшити ситуацію шляхом висунення відповідних вимог на сеймових засіданнях не мали успіху. Поступово її опозиційність слабшала. На захист православ’я виступили козаки, що вже ж наприкінці XVI ст. заявили про себе як про помітну соціальну силу.

Це було наслідком як зростання чисельності козацтва за рахунок селян-утікачів, так і набуття ним певних організаційних форм. Передусім, поза межами Речі Посполитої, в пониззі Дніпра, за порогами, сформувався його укріплений центр Січ, життя якої будувалося на засадах воєнної демократії. Паралельно козацтво здобуло правове визнання у польських офіційних колах, котрі з початку 70-х pp . XVI ст. почали використовувати його для несення прикордонної служби. Для козаків було встановлено власний «присуд», тобто вилучено їх з-під юрисдикції місцевої адміністрації і підпорядковано «старшому і судді над усіма низовими козаками» [6]; цей судовий імунітет поширювався не лише на тих козаків, які перебували на королівській службі, отримуючи відповідну платню (їхня чисельність у 1570-х pp . коливалась у межах 300 – 500 чол.) [7] , а й на тих, котрі виходили з Низу «на волость» (державну територію Речі Посполитої). Так абстрактна ідея козацької «вільності» сповнилася конкретним змістом і здобула офіційну санкцію, а козацтво, відділене в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої, почало оформлятися в окрему станову групу, яка інтенсивно зростала внаслідок «покозачення» селянства та міщан.

У свою чергу, козацтво прагнуло поширити свій вплив на якнайбільші території. Це виявилося вже під час першого значного козацького повстання під проводом Криштофа Косинського (1591 – 1593), учасники якого примушували населення присягати їм на «послушенство». Щоправда, наміри повстанців і досі до кінця не з’ясовані. Безпосереднім приводом до козацького виступу стала земельна тяжба між гетьманом реєстровців Косинським і білоцерківським старостою князем Янушем Острозьким. Козаки захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. З Київщини повстання перекинулося на Волинь і Брацлавщину й не припинилося навіть після смерті Косинського (який, до речі, визнав себе підданим царя Федора Іоанновича); а в 1594 – 1596 pp . увесь цей регіон перетворився на арену дій козацьких загонів під проводом Лободи, Шаули та Наливайка. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння у правлячих кіл Речі Посполитої; після його придушення вони взяли курс на ліквідацію козацького імунітету, і тільки гостра потреба у козацтві як воєнній силі змусила уряд частково задовольнити його вимоги щодо повернення втрачених привілеїв (1601). І хоч право на власну юрисдикцію було визнано лише за реєстровцями, під козацьким «присудом» опинялися нові й нові групи населення і навіть цілі міста.

Зміцнювалися зв’язки козацтва з православним духівництвом, завдяки чому 1620 р., за гетьманування Петра Сагайдачного, який задекларував свою громадянську позицію включенням усього Війська Запорозького до складу київського братства, було повністю відновлено вищу церковну ієрархію, фактично втрачену 1596 р. Козаки взяли під свій захист єрусалимського патріарха Феофана, к отрий, маючи відповідні повноваження від константинопольського патріарха, таємно висвятив на сан київського митрополита (ним став Іов Борецький), п’ять єпископів і архієпископа полоцького. Це дало новий привід для літературної полеміки й посилило напруженість у міжконфесійних відносинах. Щоправда, протягом 1620-х pp . уніати не раз намагалися дійти згоди з православними, але незважаючи на вагання частини вищого духівництва, не знайшли підтримки з їхнього боку.

Найбільшого напруження боротьба за визнання прав православної церкви досягла на початку 30-х pp . XVII ст., коли смерть ревного католика Сигізмунда III пробудила надію на відродження свободи віросповідання в Речі Посполитій. За цих умов чи не найрішучіше висловилося козацтво, натякаючи у своїх петиціях на можливість повстання, якщо сейм і майбутній король нехтуватимуть інтереси православних. Широкий суспільний рух примусив сина Сигізмунда III, схильного до віротерпимості королевича Владислава, створити незалежну комісію, яка розробила «Статті для заспокоєння руського народу». Затверджені на коронаційному сеймі 1633 p ., вони легалізували існування православної церкви, якій повер нули частину маєтностей. Оновилася ієрархія; митрополитом на сеймі був обраний визначний церковно-культурний діяч Петро Могила. І хоч не всі суперечності відійшли в минуле, а літературна полеміка між православними й уніатами так і не вщухла, релігійне питання втратило після цього свою гостроту.

Однак чимдалі більше поглиблювався антагонізм між польсько-шляхетським режимом і козацтвом. Зростання сили і політичних амбіцій останнього викликало занепокоєння в офіційних колах Речі Посполитої. Охоче використовуючи козаків у численних воєнних кампаніях, вони в мирний час прагнули скоротити їхню чисельність до кількох тисяч чоловік, занесених до реєстру, та максимально обмежити політичну ініціативу прикордонних «свавільників».

Особливе роздратування в польського уряду викликало втручання козаків у внутрішні справи Кримського ханства, де вони підтримали антитурецьку партію, та кілька зухвалих походів низовців на Константинополь. Тож 1625 р. в Україну вирушили війська під проводом гетьмана Конецпольського. Гетьману реєстровців Жмайлу не вдалося швидко мобілізувати необхідні сили; та і за цих умов поляки не змогли завдати козакам нищівної поразки. На Куруковому озері було укладено угоду, за якою кількість реєстровців обмежувалася 6 тис. чол. (тобто подвоювалася порівняно з 1619 p .); крім того, козакам заборонялося проводити самостійну політику щодо Криму й Туреччини і втручатися в релігійну боротьбу.

Після цього в Україні кілька років панував відносний спокій. Та вже на початку 1630 р. на Подніпров’ї спалахнуло повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила), якого запорожці обрали своїм старшим, відмовившись коритися реєстровому гетьману Григорію Чорному, котрий займав угодовську щодо поляків позицію. Повстанці вирушили із Запорожжя «на волость», стратили Чорного, заволоділи низкою населених пунктів і зупинилися в Переяславі, куди невдовзі прибули польські війська на чолі з Конецпольським. Тут вони зазнали таких значних втрат, що коронний гетьман мусив піти на переговори з козаками. За укладеною між ними угодою реєстр зростав до 8 тис. чол.; водночас удвічі, до 2 тис. чол., збільшувалася залога з реєстровців, яка мала постійно перебувати на Запорожжі.

Втім поляки не дуже покладалися на надійність цієї залоги, і саме тому 1635 р. сейм прийняв рішення про будівництво фортеці на нижньому Дніпрі; розташований тут гарнізон мав узяти під свій контроль шляхи на Запорожжя. Замок було споруджено біля першого, Кодацького, порога; та тільки-но закінчилося будівництво, як його захопив і зруйнував козацький загін на чолі з гетьманом запорожців Іваном Сулимою. Ця подія могла стати сигналом до нового козацького повстання; однак Сулиму, підступно виданого реєстровцями, невдовзі скарали на смерть.

 

З ще більшою силою виявилися суперечності між запорозьким і реєстровим козацтвом 1637 p ., під час повстання Павла Бута (Павлюка), коли було страчено гетьмана реєстровців та частину старшини. Повстанці діяли під гаслом боротьби з «ляхами», закликаючи до неї всіх, хто сповідує православ’я; їхні універсали спричинили масове «покозачення» селянства Наддніпрянщини. І хоч після поразки у битві під Кумейками (6 грудня 1637 р.) козацько-селянське військо капітулювало, вже навесні наступного року боротьба спалахнула знову, очолювана Яковом Острянином (Остряницею), а потім Дмитром Гунею. Але перевага була не на боці повстанців, і в липні 1638 р. вони склали зброю.

На скликаній 30 серпня у Києві козацькій раді польний гетьман М. Потоцький оголосив ухвалену сеймом «Ординацію Запорозького реєстрового війська», спрямовану на скасування його привілеїв. Ліквідовувалися козацьке судочинство й виборність старшини ; гетьмана мав заступити обраний сеймом комісар, котрий зосереджував у своїх руках усю повноту влади над реєстровцями, чисельність яких обмежувалася 6 тис. чоловік. 24 листопада на раді в урочищі Маслів Став козаки прийняли ці продиктовані їм умови, а також новопризначену старшину. Під жорстким військово-адміністративним контролем опинилась як «волость», так і Запорожжя , де дислокувався постійний гарнізон; запобігати втечам на Низ (які прирівнювалися до карного злочину) мала відбудована 1639 р. Кодацька фортеця. Всі ці заходи на певний час поклали край козацькому «свавіллю», й наступне десятиріччя увійшло в історіографію як період «золотого спокою».

 

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О.   Дзюба, М . Довбищенко, Я. Ісаєвич, М. Кром, С. Лепявко, М. Назарук, Д. Наливайко, Є. Пшеничний, О. Савчук, С. Семчинський, В. Смолій, О. Щербак, Н. Яковенко, О. Русина (упоряд. і авт. п ередм . ). К.: Україна, 1997. – С . 3 – 45.

 

 

 



[1] Острозький Василь (1526 – 1608) – молодший син князя Костянтина Івановича Острозького (на честь якого його також звано Костянтином), найвпливовіший з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаний «начальник в православию», меценат, засновник слов’яно-греко-латинської школи вищого типу в Острозі.

[2] Акты ЗР. СПб., 1851. – Т. 4. – № 33. – С. 45.

[3] Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1905. – Т. 5: Суспільно- політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV – XVII вв. – С. 561.

[4] Грушевський М. Байда-Вишневецький в поезії й історії. С. 108.

[5] РИБ. – СПб., 1878. – Т. 4. – Ст. 957.

[6] Акты ЮЗР. Т. 2. – № 149. – С. 176.

[7] Пізніше їх було названо реєстровими, бо вони фіксувалися в спеціальному списку реєстрі.



Скачати (скачать, закачать) книгу: litva__polshha.rar [1.46 Mb] (викачувань: 13)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 26 січня 2013 | Переглянуто: 2479 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ