Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Русина О. Українські землі під литовським і польським в олодарюванням (середина XIV – середина XVII ст.)

Суспільна стратифікація. Особливістю середньовічних соціумів було те, що в структурі населення переважало селянство. У XIV – XVI ст. частина селян відбувала повинності на користь великих литовських князів і польських королів, а інша частина (її чисельність постійно збільшувалася внаслідок роздачі доменіальних маєтностей) сиділа на приватновласницьких землях, перебуваючи під юрисдикцією своїх володарів.

За характером повинностей ця категорія населення поділялася на три групи. Найчисельнішу становили данники. Їхня основна повинність полягала у сплаті данини, характер якої визначався об’єктом обкладення. Ним крім орних земель були мисливські та бортні угіддя, з котрих, як уже зазначалося, бралася архаїчна данина продуктами цих промислів. З кінця XV ст. через активізацію грошового обігу й поступову уніфікацію відбуткових відносин натуральна данина поступово замінялася платою грішми чи іншими формами повинностей, хоч навіть у XVI ст. українське Полісся, за словами визначного російського вченого М. К. Любавського, залишалося «справжнім царством селян-данників» [1].

Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря, тобто відбувати «тяглу» службу, чи панщину. Масштаби її були порівняно незначними; лише в найбільш загосподарених регіонах, на Волині та Галичині, вона помітно збільшилася у XVI ст. внаслідок зростання попиту на сільськогосподарську продукцію на зовнішньому ринку.

Особистою службою були зобов’язані своєму володарю й так звані слуги, які разом з ним виступали в похід, виконували різноманітні доручення, їздили в Орду та ін.

Слід мати на увазі, що межа між названими групами селянства була значною мірою умовною. Зокрема, слуги крім несення воєнної, «путної» чи «ординської» служби платили різноманітні натуральні й грошові податки, косили сіно, ходили на толоку, гатили греблі тощо. До категорії слуг могли перевести тяглого селянина і т. ін.

Таким же відносним був і поділ селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу): «непохожий» міг залишити свого володаря, якщо хтось інший погоджувався замінити його й нести відповідну службу або ж продавши свій «отчизний» грунт; своєю чергою, «похожий» селянин, відсидівши десять років на чиїйсь землей не застерігши собі права виходу, міг бути його позбавлений.

Зазначимо, що за рахунок селянських виходів і втеч значною мірою формувалося населення середньовічних міст. Та й за характером занять міщанство, особливо у невеликих містах і містечках, мало чим відрізнялося від селянства. Але з розвитком міст на перший план висувалася реміснича й торговельна діяльність їхніх мешканців. У середині XVI ст. налічувалося вже понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосередньо ремісничих – близько 80 [2] .

 

На коронних українських землях від кінця XIV ст. ремісники, за західноєвропейським зразком, об’єднувалися в цехи. У регіонах, що входили до складу ВКЛ, цехова організація не набула значного поширення; до того ж тут не існувало жорсткої регламентації, властивої ремісничим корпораціям Західної Європи. Самобутніми рисами на теренах України відзначалася й така запозичена із Заходу інституція, як магдебургія -– самоуправління міст на взірець Магдебурга в Німеччині.

У сфері торгівлі з міщанством конкурувала шляхта. Втягуючись товарно-грошові відносини, вона здобула право безмитного перевезення продуктів власного господарства. Таке виразне протегування шляхті лише частково характеризувало її суспільний статус, юридич но оформлений законодавством кінця XIV – другої третини XVI ст. Ним їй було надано значні політичні права, особисті свободи й майнові гарантії, що у сукупності визначило специфіку шляхти як привілейованої, панівної верстви.

Щоправда, за її монолітним юридичним фасадом стояли різні прошарки. Найближчою до суспільних низів – як за походженням так і за способом життя – була дрібна шляхта, чи то зем’яни, котрі здебільшого являли собою нащадків тих слуг, які несли військову (боярську) службу й становили проміжну ланку селянством і воєнно-служилою верствою. Цю ланку було розірвано у XVI ст., коли ті зі слуг, котрі спадково, з діда-прадіда, відбували дану службу, отримали чи «вивели» собі шляхетство, а решта поступово злилася з селянством.

Вищим за зем’ян прошарком, за шляхетською ієрархією, вважалися так звані пани; верхній щабель займала титулована знать – князі, що їх цариною до середини XVI ст. була Волинь і які в останній третині цього століття посунули на Київщину та Брацлавщину, створивши тут величезні латифундії [3].

Паралельно з кристалізацією шляхти у XV – XVI ст. відбувалося формування принципово нової соціальної групи – козацтва, яке пізніше, у XVII – XVIII ст., перетворилося на ж, визначальний чинник суспільного життя.

Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала і роль буфера між Кримським ханством і володіннями польських та литовських правителів, перебуваючи поза будь-яким політичним контролем і не маючи постійного населення. Природні багатства цього краю приваблювали людність; для багатьох із тих, хто прийшов сюди на промисел, уходництво часто ставало способом існування: «життя по уходах захоплювало їх своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було у звичайних умовах життя села чи міста, їх знову й знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори» [4]. Однак тут на випадок татарського «наїзду» доводилося завжди бути напоготові. Тож з плином часу члени промислових «ватаг» набували необхідного досвіду і, призвичаївшись до місцевих обставин, не лише могли дати відсіч татарам, а й самі починали громити їхні улуси, не гребували нападами на послів та купців. Багата здобич, вільне життя особливо приваблювали тих, хто, за висловом королівського секретаря Р. Гейденштейна, «терпів тяжкі злидні чи був засуджений за карні злочини», кого гнали з насиджених місць «обставини або закони» [5] . «Козакування» перетворювалося на їхнє основне заняття, стаючи для них соціальною нішею.

Так на окраїні суспільного життя з рухливих, неконформних елементів поступово сформувався цей маргінальний прошарок населення – козацтво, що починає згадуватись у документах з кінця XV ст. Завдячуючи своєю появою сусідству з «Татарією», воно органічно увібрало в себе чимало тюркських елементів – у назвах [6] , побуті, звичаях. Як соціальне явище воно не було унікальним і мало прямі аналогії на російських землях у вигляді донського, терського, гребенського козацтва.

Правлячі кола Польщі та Литви, вбачаючи в козацькому свавіллі дестабілізуючий фактор внутрішньо- й зовнішньополітичних відносин, прагнули його приборкати. Разом з тим вони вважали за можливе спрямувати енергію козацтва в річище загальнодержавних інтересів, тобто, за висловом Сигізмунда І, використати прикордонних відчайдухів для «послуги и обороны». Саме цей литовсько-польський володар першим висловив ідею організації козацького війська, яке могло б успішно охороняти від татар дніпровські переправи; однак за його життя цей проект не вдалося реалізувати. Лише в останній третині XVI ст. козацтво набуло певних організаційних форм і увійшло до тогочасної станової структури.

Остання, за традиційними уявленнями, була трискладовою й поряд з тими, хто працював («laboratores») і воював («bellatores»), вклю чала тих, хто молився, – «ora tores », тобто духівництво. Ця станова група вирізнялася з-поміж інших своєю незамкнутістю – адж е ряди духівництва постійно поповнювали представники різних суспільних прошарків; при цьому, якщо чернецтво було гетерогенним за своєю природою, то секулярність білого духівництва посилювалася внаслідок практики «подання», тобто роздачі церковних урядів світськими особами.

Церковні й міжконфесійні відносини XIV – другої третини XVI   ст. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному грунті – насамперед завдяки терпимості, яку володарі ВКЛ виявляли до різних конфесій. Ця толерантність сформувалася усією історією цієї держави, що була своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Міндовг, не маючи достатніх сил чинити опір Орденові, який вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, мусив охреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251). Однак це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, «льстиво бысть» [7] : 1260 p . Міндовг, керуючись власними політичними розрахунками, розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся християнства. Суто прагматичними міркуваннями керувався і Гедимін: намагаючись встановити торговельні зв’язки з містами Ганзи, він у своїх посланнях погоджувався охреститись і будувати церкви, а потім, коли змінилися обставини, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.

Втім уже в XIV ст. чітко виявився «руський» характер ВКЛ: сини Гедиміна – Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього прийняли православ’я; досить поширеними були й родинні зв’язки литовських князів із православними династіями Північно-Східної Русі. Важко судити про можливі наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (адже, за попередньою угодою, литовський князь мав стати православним, оголосивши це «во все люди»). Але історія, котра, як відомо, не знає умовного способу, розпорядилася інакше, і саме Ягайло, одружившись із королевою Ядвігою, пов’язав долю своєї країни з католицькою Польщею. За умовами Кревської унії, язичників-литовців було охрещено за католицьким обрядом, а бояр-католиків зрівняно у правах з польською шляхтою; крім того, за Городельським привілеєм 1413 р. вони отримали виключне право займати посади каштелянів та воєвод і брати участь у державних нарадах. Згодом, з ускладненням внутрішньо-політичної ситуації у ВКЛ, привілеї 1432 і 1434 pp . поширили ці права й на руських князів та бояр з метою стабілізації становища в країні й «уникнення в майбутньому розколу між народами» Литовської держави [8]. А проте майже через сторіччя, 1529 p ., чинність Городельського привілею було підтверджено, чому передував протест литовських панів проти призначення троцьким воєводою православного князя Костянтина Острозького (1522).

Характерною рисою політики правлячих кіл ВКЛ щодо православної церкви було намагання вивести її з-під залежності від Москви, куди у 20-х pp . XIV ст. переїхав митрополит – адже з політичним відчуженням східнослов’янських земель існування єдиної митрополії, цього релікту давньоруської доби, перестало відповідати реаліям часу; литовські володарі прагнули мати у межах своєї країни самостійну церковну організацію. Поряд з цим докладалося чимало сил до відновлення єдності католицької і православної церков. Відомо, що для переговорів про їхню унію Вітовт відрядив на Констанцький собор (1414 – 1418) литовського митрополита Григорія Цамблака. Проте укладення унії відбулося пізніше, 1439 р., на Флорентійському соборі після остаточного з’ясування всіх догматичних питань. Вищі ієрархи православної церкви визнали католицькі догмати про супрематію римського папи, чистилище тощо. Митрополита Ісидора, який представляв на соборі єдину на той час митрополію Київську і всієї Русі, папа висвятив на кардинала. Повертаючись з Італії до Москви, він розіслав по підвладних йому єпархіях папську буллу про укладення унії.

 

За браком відповідних джерел годі судити, як реагувало на ці події православне населення ВКЛ. Навряд чи заслуговує на довіру пізня традиція, за якою кияни вигнали Ісидора з Києва [9]. Принаймні київський князь Олелько підтвердив «господину отцу своєму Сидору» права на митрополичу вотчину [10] – на відміну від його шурина, Василія II, котрий рішуче виступив проти укладеної у Флоренції унії. Ісидор мусив шукати порятунку в Римі. У 1451 р. Казимир передав «митрополич столец» московському митрополитові Іоні [11] , хоч і не-надовго: після призначення в Римі на київську митрополію учня Ісидора , Григорія Болгарина (1458), йому, незважаючи на опір Іони й великого князя московською, було підпорядковано всі православні єпархії, чим остаточно ліквідовано єдність загальноруської митрополії. За словами сучасника, «оттоле сотворишася два олита в Руси, един на Москве, а вторый в Киеве» [12] .

Новостворена митрополія спочатку підпорядковувалася папі римському, а потім знову опинилася під контролем Константинополя , де унія була соборно засуджена 1451 р. Царгородський патріарх затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина ( 1467); із санкції Константинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Отже, на території ВКЛ церковну унію так і не було втілено життя. Як писав наприкінці XVI ст. єпископ Іпатій Потій, «соединение межи церковью греческою и римскою... мало не полтораста лет... по соборе Флорентейском отлогом лежало», причину чого він вбачав у «недбалости старших церковных (ієрархів. – Авт.)» [13]. Втім пояснення цього слід скоріше шукати у тогочасній боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. Тож недарма Сигізмунд І, на правління котрого припало три литовсько-московські війни, «Русь любительно миловал» [14].

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Корони, де позиції католицизму були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні мали свободу віросповідання, їхня конфесія розглядалась як нижча за католицьку, ознакою чого було оподаткування православного духівництва, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва тощо.

Релігійна політика останнього Ягеллона – польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II Августа – не відзначалася послідовністю: двічі (у 1547 і 1551 pp .) підтвердивши чинність Городельського привілею, він 1563 р. скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту, чим заразом задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

 

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О.   Дзюба, М . Довбищенко, Я. Ісаєвич, М. Кром, С. Лепявко, М. Назарук, Д. Наливайко, Є. Пшеничний, О. Савчук, С. Семчинський, В. Смолій, О. Щербак, Н. Яковенко, О. Русина (упоряд. і авт. п ередм . ). – К.: Україна, 1997. – С . 3 – 45.

 

 



[1] Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства... – С. 94.

[2] Сас П. М. Феодальные города Украины... – С. 216 – 217.

[3] Докладніше див.: Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). К., 1993. – С. 115 – 119.

[4] Грушевський О. С. З промислового життя XVI XVII вв.: Ватаги дніпрових уходів і старостинська адміністрація // Науковий збірник за рік 1924. – К., 1925. – С. 70.

[5] Гейденштейн P . Записки о Московской войне (1578 – 1582). – СПб., 1889. – С. 8.

[6] Зокрема, тюркськими за походженням є такі слова, як «козак», «отаман», «кіш», «курінь» тощо.

[7] Ипатьевская летопись. – Ст. 817.

[8] Любавский М. К. Очерк истории Литовско- Русского государства... – Приложения: Привилеи, выданные Великому княжеству Литовскому. – С. 302.

[9] Густинская летопись. – С. 355.

[10] Акты исторические. – СПб., 1841. – Т. 1. – № 259. – С. 488. Показово, що наприкінці XV – на початку XVI ст. ім’я Ісидора фігурувало у пом’янику Києво-Печерського монастиря, і лише пізніше цей запис було знищено (див.: Голубев С. Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. – 1892. – Кн. 6. – Отд. 3. – С. 4).

[11] Іона був висвячений у митрополити собором єпископів 1448 р. без санкції Константинополя й, таким чином, став першим виборним митрополитом в історії Московської Русі, церква якої фактично перетворилася на автокефальну.

[12] Софийская Вторая летопись // ПСРЛ. – СПб., 1853. – Т. 6. – С. 169.

[13] Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі: Акты ЮЗР). – СПб., 1863. –Т. 1. – № 224. – С. 281.

[14] Там само. – СПб., 1865. – Т. 2. – № 158. – С. 188.



Скачати (скачать, закачать) книгу: litva__polshha.rar [1.46 Mb] (викачувань: 12)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 26 січня 2013 | Переглянуто: 2630 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ