Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Русина О. Українські землі під литовським і польським в олодарюванням (середина XIV – середина XVII ст.)

Демографічні и етнокультурні процеси XIV – першої половини XVI ст. «Татарський фактор» активно формував демографічну ситуацію в Україні, особливо у Середньому Подніпров’ї, яке «в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи», а в середині XIII – середині XVI ст. «стало глибоким перелогом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка» [1].

Ще у XIII ст. частину населення тут було винищено, частина ж (хай і незначна – верхівка духівництва, дрібні князі та бояри з їхніми почтами) мігрувала, тяжіючи до міцної князівської влади і, як зазначено в одному з документів XIV ст., до «постійних і надійних джерел прибутків». У Києві протягом кількох століть осередком міського життя був Поділ; верхнє ж місто залишалося німим свідком колишньої величі «матері руських міст». Поступово обезлюднівши, Південна Київщина й Переяславщина створили так звану «буферну зону» між Золотою Ордою і володіннями руських князів, яка, за висловом італійського мандрівника XIII ст. Плано Карпіні, перебувала «під безпосередньою владою татар» [2] .

Аналогічні зони виникли в Галицькому Пониззі (Бакота) й у верхів ’ ях Південного Бугу (Болохівська земля). Сам факт їхнього існування, тобто наявність певних груп населення, «седящих за татары » із власної волі, вказує на те, що тодішні русько-татарські взаємин и не можна осмислювати лише в категоріях протистояння, непримеренного антагонізму: очевидно, що протягом другої половини XIII – XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування етносів. Тривалий час уповні толерантним було й ставлення правлячих кіл ВКЛ до тюркського населення Південної Русі, що вираз но засвідчує значна кількість татарських родин у складі місцевої шляхти XV – XVI ст.

 

Зміна традиційного щодо Криму зовнішньополітичного курсу велик их литовських князів наприкінці XV ст. і їхня переорієнтація на Заволзьку Орду різко погіршили ситуацію в регіоні. Вище вже йшлося про погром Києва 1482 р. Відбудова міських укріплень після цього Менглі-Гіреєвого походу стала загальнодержавною справою, в якій взяли участь близько 60 тис. чоловік; але київський замок усе ж не був «добре зароблен и поставлен так, яко бы мело б ы ть ». Власне, у Вільні та Кракові покладалися не стільки на обороноздатність «українних» замків, скільки на можливість налагодження стосунків з Кримом – досить лише згадати широковідомий лист Казимира до хана, в якому він розцінює розорення Києва як Божий гнів і зазначає з цього приводу: «Хотя бы и ты, царю, к тому помочником не был, однак (все одно. – Авт.) было тому городу гореть и тым людям погинуть, коли на них Божий гнев пришол; а, з Божой ласки, у нас есть городов и волостей досить» [3].

Така позиція не могла не стимулювати подальших татарських набігів, внаслідок яких опустіли обширні території на півдні України. На них практично не поширювався державний контроль ВКЛ ; тож не дивина, що у XVI ст. московські «сторожі» вільно почувалися на теренах Переяславщини, а вихідці з Сіверщини (яка залишалась у складі Московщини до Деулінської угоди 1618 р.) становили значну частину місцевої промислової людності – так званих «уходників». Крім цих промисловиків, що жили тут «на мясе, на рыбе, на меду», в ревізіях середини XVI ст. згадуються тільки «копачі», котрі в пошуках скарбів розривали давні кургани.

 

Татарські напади на Україну призводили до величезних втрат населення. Сучасник задавав риторичне питання: «Хто з істориків підрахував, скільки десятків тисяч наших братів узяли татари в той чи інший час, хто склав докупи цілу суму й при цьому підрахував приплід, який могли дати ті схоплені, мешкаючи у нас і збільшуючи кількість нашого народу? ...Хоч, кажуть, ця кількість безконечна, а я не знаю, чи вистане цифр, щоб вирахувати таку велетенську кількість людей, яку втратив наш народ через татар і все ще втрачає» [4]. І справді, визначити цю цифру непросто; за попередніми підрахунками, вона дорівнює, як мінімум, 2 – 2,5 млн. убитих і полонених [5].

Татарські напади значною мірою сповільнювали урбанізаційні процеси на Наддніпрянщині й Поділлі. Так, на Брацлавщині (Східному Поділлі) в середині XVI ст. нараховувалося лише 2 міста й 4 містечка, тимчасом як на Волині їх було відповідно 32 і 89 [6] .

Безперечно, багатовікові контакти з татарами, безвідносно до їх характеру, не могли не позначитися на ментальності, побуті й звичаях населення українських земель. Та, попри ці та інші іноетнічні впливи, зберігалося усвідомлення його національної ідентичності – «руськості», що сприймалась як категорія не тільки етнічна, а й конфесійна [7].

 

Щоправда, досить відчутним був і тогочасний регіональний партикуляризм, адміністративно-правове відчуження поодиноких земель. Джерела XV – XVI ст. вирізняють окремі територіальні групи місцевого населення: киян, волинців, подолян тощо. Згадуються і так звані сіврюки – нащадки літописних сіверян, які зберегли свою етнографічну самобутність до XVI ст., коли почалась інтенсивна колонізація Сіверської землі Московщиною. Інша хвиля міграційних рухів була пов’язана з енергійним просуванням волинських князів на Київщину та Брацлавщину в другій половині XVI ст. Спричинене цим перемішування населення, підриваючи основ и регіоналізму, разом з іншими чинниками сприяло формуванню нового типу етнічної самосвідомості, ознакою чого стало використання в літературній традиції початку XVII ст. терміна «Мала Русь», що вирізняв Україну з-поміж інших руських земель.

Економічне життя XIV – першої половини XVI ст. Основу економіки України у XIV – XVI ст. становили землеробство й традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частин и населення.

Це й не дивно: далися взнаки монгольська навала й небезпечне сусідство з «Татарією» (на кордоні з якою наприкінці XV ст. розміщував Київ італієць Амброджіо Контаріні). Занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, родючість і напрочуд багатий рослинний і тваринний світ яких дивували сучасників-іноземців [8] , обезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські й бортні «уходи» (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного «уходництва», яким займалися приходні, й серед них не лише промисловики-професіонали, а й міщани та селяни. Характерно, що XIV – XV ст. значна частина останніх, як і за давнини, платила данину «медом и скорою (шкурками хутрових звірів – куниць, білок, бобрів, лисиць тощо)» [9]. Бортні землі виступали як самостійні господарські об’єкти – предмет пожалувань великих литовських князів; аналогічна картина спостерігалася й на тих землях, котрі у XVI ст. опинились у складі Московської держави: військово-служилому людові при розміщенні на території Сіверщини найчастіше роздавали «за пашню» бортні угіддя.

Промислова діяльність, підживлювана стабільним попитом на продукти мисливства, бортництва та рибальства, перетворюючись на постійне заняття, значно обмежувала господарську ініціативу населення. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров’я від завезення зерна, зокрема із західноукраїнських земель, де аграрні відносини набули зріліших форм і звідки, починаючи з середини XVI ст., хліб експортувався в Західну Європу.

Слід зазначити, що протягом XIV – XVI ст. українські землі, попри економічну стагнацію, були однією із складових системи європейської торгівлі. Активно функціонував дніпровський шлях, обслуговуючи головним чином транзитну «московсько-ординську» торгівлю, тобто з’єднуючи Крим і Північне Причорномор’я з Північно-Східною Руссю. Від Таванського перевозу в пониззі Дніпра торгові каравани йшли «землею або водою», тобто суходолом чи Дніпром, повз Черкаси й Канів до Києва; тут відкривалися річковий та сухопутний шляхи на Чернігів і далі, вгору Десною, на Новгород-Сіверський та Брянськ, звідки через Воротинськ, Калугу, Серпухів і Лопасню купці діставалися до Москви.

Окрім цієї «стародавньої і загальновідомої в усіх своїх звивинах дороги» з Криму до Московщини вів ще один шлях – «полем», повз державні митниці. Починаючись від Перекопу, він ішов степом до витоків р. Коломак, де повертав на Путивль; звідси купецькі каравани прямували до Москви через Новгород-Сіверський або Новосиль.

Цими торговими шляхами через Подніпров’я курсували різноманітні східні товари: тканини, одяг, килими, сап’ян, шовк-сирець, прянощі (шафран, перець, імбир), фарби, коштовності, ладан, мускус, мило, зброя. Назустріч їм з півночі йшли предмети московського експорту й реекспорту: хутра, шуби, шкіра та шкіряні вироби, західноєвропейські сукна тощо. Частина цього краму реалізовувалась на українських ринках, зокрема в Києві, який, за описом Михалона Литвина (середина XVI ст.), був «наповнений чужоземними товарами». Він же твердив, що завдяки цій торгівлі «київські намісники, відкупники, купці, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються, і досі ще ні москвитин, ні турок, ні татарин на це не скаржились. Каравани приносять вигоду киянам і тоді, коли, простуючи через непрохідні степи, гинуть у зимову негоду під сніговими заносами. Тому трапляється, що в непоказних київських хижах (втім переповнених плодами, овочами, медом, м’ясом і рибою) з’являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і прянощі у такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк, дешевший за полотно у Вільні, а перець, дешевший за сіль» [10].

Чимало торгових шляхів пролягало теренами Галичини, Волині та Поділля. Ними в Західну Європу вивозились як східні та московські товари, так і продукти місцевого господарства: віск, мед, зерно, шкіра, худоба, солона риба, сіль, деревина тощо, а звідти завозились тканини (сукно, атлас, оксамит, полотно), одяг, ремісничі вироби, залізо, вина тощо. Протягом XV – XVI ст. економіка цих земель поступово переорієнтовувалась на потреби зовнішнього ринку, який чимдалі більше потребував деревини й продукції місцевих промислів та сільського господарства. Інтенсифікація останнього досягалася за рахунок організації фільварків, посилення панщини й обезземелення селянства, що безпосередньо впливало на соціальні відносини у регіоні.

 

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О.   Дзюба, М . Довбищенко, Я. Ісаєвич, М. Кром, С. Лепявко, М. Назарук, Д. Наливайко, Є. Пшеничний, О. Савчук, С. Семчинський, В. Смолій, О. Щербак, Н. Яковенко, О. Русина (упоряд. і авт. п ередм . ). – К.: Україна, 1997. – С . 3 – 45.

 

 

 



[1] Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 7. – Ч. 1. – С. 4.

[2] Путешествия в восточные страны Плано Карпи ни и Рубрука. – М., 1957. – С. 67 – 68. Докладніше див.: Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII – XIV вв. – М, 1985. – С. 36 – 40.

[3] РИБ. – СПб., 1910. – Т. 27. – Ст. 326 (у публікації це послання помилково приписано татарському князю Абдулі).

[4] Цит. за: Дашкевич Я. Р. Ясир з України (XV перша половина XVII ст.) як історико-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. К., 1993. – Вип. 2. – С. 40.

[5] Там само. С. 45–46.

[6] Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV 60-х годах XVI в. – К., 1989. – С. 22 – 23, 24.

[7] Зокрема, охрещення за православним обрядом розцінювалось як перетворення на «русина». Це добре ілюструє легендарне оповідання про литовського князя Гинвіла, котрий одружився з дочкою тверського князя Бориса, для чого «окрестился в русскую (тут: православну. – Авт.) веру, и дали ему имя тестя его, князя тверского, Борис. И тот Гинвил, нареченный Борис, вчинил город на имя свое на реце Берез ын и и назвал его Борисов. И будучи русином, был велми набожен» (Летописи белорусско-литовские. – С. 130, 147 та ін.). Аналогічна метаморфоза зафіксована в «Тератургимі» Афанасія Кальнофойського (1638): після переходу в православ’я уродженець Помор’я кальвініст Мартін став «східної церкви слухняним русином».

[8] Їх описи (див., наприклад: Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. – К., 1890. – Вып. 1. – С. 8, 48 – 49, 70), безперечно, хибують на певний гіперболізм, взагалі властивий тогочасному письменству; однак не менш красномовними є документи XV XVI ст. наприклад, привілей Київській землі, в якому, щоб запобігти «грабежам безправним» місцевих воєвод, було, зокрема, зафіксовано, що вони не мають права у шляхетських володіннях «по пасекам и по землям бортным медов на себе брати, а по рекам не мають бобров гонити (тут: ловити. – Авт.) и озер их волочити (тобто ловити рибу волоком. – Авт.), ани по лукам их осетров брати, ни по ловом всякого зверу ловити, ни стреляти, ни птах не ловити, ани стрельцов своих не мають в их именья всылати... А на месте киевском и по иншим замком нашим, што кольвек (будь-коли. – Авт.) люди их на продажу привезут – медов, жит и ярин, и бобров, и куниц, и лисиц, и рыб свежих и вял(ен)ых, – того всего воеводы киевские, пенязи (гроші. – Авт.) не заплатив, или силою не мають брати» (Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – М., 1910. – Приложения: Областные привилеи. – С. 355 – 356).

[9] Лаврентьевс кая летопись. – Ст. 58.

[10] Торгівля на Україні. XIV середина XVII ст. (Волинь і Наддніпрянщина). К., 1990. – С. 77 – 78.



Скачати (скачать, закачать) книгу: litva__polshha.rar [1.46 Mb] (викачувань: 32)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 26 січня 2013 | Переглянуто: 3113 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ