Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Русина О. Українські землі під литовським і польським в олодарюванням (середина XIV – середина XVII ст.)

Кревська унія. Незважаючи на збереження ординської зверхності над південноруськими землями, їх приєднання до ВКЛ було вагомим успіхом Ольгерда в боротьбі за загальноруський політичний пріоритет, на який у цей період претендувало й Московське князівство. Однак Ольгердові не вдалося істотно послабити впливів Москви. Більше того, наприкінці 1370-х pp . намітилося її зближення з окремими литовськими князями.

Причиною цього стали події, які розгорнулися в Литві після смерті Ольгерда (1377), коли великокнязівський віленський стіл всупереч принципам родового старшинства успадкував його молодший син Ягайло (від другого шлюбу з тверською княжною Уляною). Це викликало обурення старших Ольгердовичів, деякі з яких навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до короля Людовика Угорського й московського князя Дмитра Івановича (відомого як Донський). Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейстутом. Режим їхнього співправління, успадкований від попередніх часів, проіснував лише кілька років: між ними спалахнула відкрита боротьба, яка закінчилася загибеллю Кейстута, таємно задушеного за наказом племінника (1382). Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордену.

 

Ситуація, що склалася, змусила Ягайла шукати союзників як усередині держави, так і за її межами. Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скиргайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому те ж місце, що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні обставини: малопольські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою. Цей союз мав посилити позиції обох держав у боротьбі із спільним ворогом – Орденом.

 

Ягайло прийняв цю пропозицію, наслідком чого стало укладення Кревської унії (1385), що передбачала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави й перехід у католицтво Ягайла та всіх мешканців Литви. У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім’я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Невдовзі було охрещено Литву – останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, яку вдалося покатоличити лише 1430 p .). Однак Ягайлові не пощастило повністю втілити укладену в Крево угоду й «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські до Корони Польської», бо в особі Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичної самостійності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви поклала Острівська угода, за якою Ягайло мав повернути Вітовту всі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у ВКЛ (1392). А вже за кілька років, зібравшись на острові Салин, литовсько-руські князі й бояри проголосили Вітовта королем (1398).

Українські землі за князювання Вітовта (1392 – 1430). Зростання могутності Вітовта було тісно пов’язане з тими змінами, які відбувалися протягом 1390-х pp . у внутрішньому устрої підвладної йому держави. У цей період найвизначніші з-поміж литовських князів, що мали уділи в Південній Русі, були позбавлені Вітовтом своїх володінь, де вони досі почували себе самостійними правителями: їхня залежність від великого князя литовського фактично обмежувалася сплатою щорічної данини і «послушством».

Саме у цьому «послушстві» 1393 р. відмовив Вітовту (як р аніше його батькові Кейстуту) новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, що й привело до воєнної конфронтації. Зазнавши поразки від Вітовтових військ під Докудовим, Дмитро-Корибут марно шукав порятунку на Сіверщині й зрештою мусив капітулювати. Його землі було конфісковано і передано кн язю Федору Любартовичу, в якого відібрали Волинь.

 

Того самого року втратив Поділля Федір Коріатович. За літописним переказом, він після смерті своїх трьох братів «засел Подольскую землю», яка за його князювання «не хотела послушна быти (владі. – Авт.) князя великого Витовта и Литовской земли, как же и перед тым послушна не была. И князь великий пошел со всими силами литовскими к Подолью... и вси городы позаседал» [1]. Федір Коріатович знайшов притулок в Угорщині; Поділля ж опинилося під контролем Ягайла, котрий передав його західну частину в держання «на повному княжому праві» Спиткові з Мельштина.

Дійшла черга й до Київської землі, яку Вітовт пообіцяв передати Скиргайлові як компенсацію за втрачене ним Троцьке князівство. Усунення з уділу Володимира Ольгердовича сталося 1394 р. Київський стіл зайняв Скиргайло Ольгердович, але ненадовго: за літописним переказом, цей «чудный и добрый князь» був невдовзі отруєний митрополичим намісником Фомою. З його загибеллю в Києві утвердився князь Іван Гольшанський. Свою владу він передав у спадок синам.

Хоча внаслідок цих подій удільний устрій південноруських земель не було ліквідовано, місцеві можновладці зазнали нищівного удару, а позиції Вітовта значно зміцніли.

Катастрофа спіткала його несподівано – у серпні 1399 p ., коли в битві на Ворсклі полягли кращі сили Литви та Русі. Ця трагедія за своїми масштабами нагадує битву на Калці, в якій загинули тисячі руських воїнів (1223). Характерно, що в обох випадках татари безпосередньо не загрожували Південній Русі. На Калці руські князі обстоювали інтереси половецького хана Котяна, на Ворсклі ж війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі.

Втім це, безперечно, не означає, що Вітовт не дбав про власні політичні інтереси: скориставшись із ситуації, що склалася, він отримав від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі. На велике значення цього документа в татарсько-литовських взаєминах вказують його численні підтвердження у XV – XVI ст. Очевидно, плани Вітовта сягали ще далі; принаймні, так стверджує один з літописців, оповідаючи, що перед битвою «совещася Витовт с Тахтамышом, глаголя: «Аз тя посажу в Орде на царстве, а ты мене посади на Москве, на великом кня женье на всей Русской земли» [2] . Тож поразка на Ворсклі була не лише воєнною катастрофою; тут, за словами відомого польського історика Л. Колянковського, «у потоках крові потонули мрії Ягайла й Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі, всієї Східної Європи» [3].

Не випадково невдовзі було відновлено унію з Короною Польською. За угодою, укладеною у Вільно на початку 1401 p ., Вітовт визнавався довічним правителем ВКЛ, а після його смерті всі підвладні йому землі, окрім тих, котрі залишалися його вдові та братові Сигізмунду, поверталися до складу Польщі, й саме тоді мала відбутися повна інкорпорація ВКЛ, передбачена Кревською унією.

Одначе поступово Вітовт зумів повернути собі втрачені політичні позиції. Особливо зріс його авторитет після Грюнвальдської битви (1410), під час якої було вщент розгромлено рицарів-тевтонів. Наслідком цього стало укладення Городельської унії ( 1413), якою фактично визнавалося право на існування ВКЛ як автономного політичного організму: після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого узгоджувалась із Ягайлом чи його наступником на польському троні.

Фінальним кроком на шляху суверенізації ВКЛ повинна була стати коронація Вітовта у вересні 1430 р. На коронаційний з’їзд до великого князя литовського прибули король Ягайло, лівонський та прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці й псковичі, а також візантійський, й ординський та волоський посли. Однак внаслідок протидії з боку Ягайла Вітовт так і не був коронований. Він помер у жовтні 1430 р. «у великой чести и славе», залишивши по собі добру пам’ять. На Вітовта орієнтувались у своїй політичній практиці інші володарі ВКЛ, а порядки, що існували за його часів, розглядалися в Литовській державі як нормативні.

Політичне життя українських земель у другій третині – наприкінці XV ст. Наступником Вітовта став молодший Ольгердович – Свидригайло. Людина примхливої, неспокійної вдачі, він протягом кількох десятиліть завдавав чимало клопоту як великому князю литовському, так і своєму братові Ягайлові, і той лише під тиском обставин погодився на його кандидатуру, що користувалася особливою популярністю серед руських князів та бояр.

Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й ВКЛ. Яблуком розбрату стало західне Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові з Мельштина. Після загибелі Спитка у битві на Ворсклі воно повернулося до Ягайла, котрий 1411 р. передав його Вітовту в довічне володіння. Втім польські шляхтичі, яких було чимало на Поділлі, неохоче присягали на вірність новому володарю, вважаючи свої землі коронними. Це цілком відповідало намірам краківського двору після смерті Вітовта приєднати Поділля до Польщі. Тож не дивина, що по його кончині поляки захопили низку замків на західному Поділлі. Обурений Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримав слова, і на польсько-литовському прикордонні спалахнула справжня війна.

 

Поштовхом до початку воєнних дій між королем і великим князем литовським стала образа, завдана Свидригайлом Ягайловому послу; король, роздратований поведінкою брата, в червні 1431 р. вирушив на Волинь і там 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. По битві під Луцьком литовський володар був змушений відступити; місто ж кілька тижнів залишалося в облозі. Пасивність, виявлена Свидригайлом у ході цієї кампанії, певною мірою компенсувалася його зусиллями з мобілізації своїх союзників – німців, волохів і татар; це й примусило польського короля у серпні 1431 р. піти на дворічне перемир’я із Свидригайлом на умовах збереження статус-кво. Однак справу не було доведено до кінця – через рік, у серпні 1432 p ., Свидригайло втратив великокнязівський стіл, який узурпував молодший брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович.

Цю узурпацію одразу ж визнала Польща, правлячі кола якої сподівалися на поступки Сигізмунда у спірних питаннях – зокрема щодо Поділля. Сподівання виправдались – того ж 1432 р. Сигізмунд своїм актом відступив Польській Короні Поділля і території на волинському порубіжжі; одночасно він визнав зверхність Ягайла як польського короля. До нього чи його наступника переходило Литовське князівство по смерті Сигізмунда; подальша доля ВКЛ вирішувалась обома сторонами, які мали спільно обрати нового великого князя литовського.

Свидригайло, скинутий Сигізмундом, не склав зброї. Протистояння цих двох князів стало стрижнем, навколо якого оберталися історичні події у ВКЛ до кінця 1430-х pp . їхня боротьба мала національне забарвлення, бо Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовилися визнати своїм зверхником Сигізмунда і, за висловом літопису, «посадиша князя Швитригайла на великое княженье Руское» [4] . Водночас серед його прихильників було чимало литовських князів і панів, тобто представників суспільної еліти, яка була його основною опорою і на Русі. На противагу Свидригайлу, котрий обстоював, головним чином, інтереси аристократії, Сигізмунд намагався заручитися підтримкою дрібної шляхти. Реакцією на це були чутки, що він прагнув «всих князей, и панов, и весь рожай (рід. – Авт.) шляхецкий выкоренити и кровь их розлити, а п(е)сью кровь хлопскую поднести» [5].

Можливо чутки ці виникли в колах, які готували замах на Сигізмунда. Його організаторами названо у джерелах віленського і троцького воєвод та князів Чорторийських, а вбивцею – «дворянина, родом киянина, на имя Скобейка». Змовники сподівалися, що після загибелі Сигізмунда Литовську державу знову очолить Свидригайло. Але наступником Сигізмунда, вбитого у березні 1440 р., став 13-річний син Ягайла Казимир.

Невдовзі, 1444 р., у битві під Варною пропав безвісти його брат, король Владислав, і Казимир отримав польську корону (1447). Після його смерті (1492) персональну унію Польщі та ВКЛ було розірвано: великим князем литовським став Олександр Казимирович, а польським королем – його брат Ян-Альбрехт. Та вже 1501 p ., зі смертю останнього, обидві держави знову об’єдналися в руках Олександра. Ця ситуація відтворилася і за його наступників – Сигізмунда І (1506 – 1548) та Сигізмунда- Августа (1548 – 1572). Однак, хоч ці країни очолював один володар, аж до самої Люблінської унії (1569) зберігалася державна окремішність ВКЛ і Корони Польської як двох самостійних політичних організмів.

Повертаючись до часів Казимира Ягайловича (Ягеллончика), слід зазначити, що на початку свого князювання він вжив заходів, спрямованих на стабілізацію внутрішньополітичної ситуації в країні. Було «замирено» Жмудь і Смоленськ. Свидригайла визнано князем волинським, і він залишався ним до самої смерті ( 1452).

Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20 – 30-х pp . XV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. Сюди, у своє родове гніздо, повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. 1440 р. в Києві утвердився син останнього – Олександр (Олелько) Володимирович. Його заступив Семен Олелькович (1455 – 1470), після якого волею Казимира «на Киеве князи престаша быти, а вместо князей воеводы насташа» [6].

 

Та хоч традиція князівського правління в Києві назавжди перервалася, у свідомості тогочасної людності він залишався «столицею славетного колись князівства Київського» (так характеризував його наприкінці XVI ст. київський біскуп Йосиф Верещинський), «першим з-поміж усіх інших міст» (так писав близько 1550 р. Михалон Литвин). Разом з тим мандрівники із сумом зазначали, що Київ, «одне з найгарніших і найбагатших міст», «пограбований і вкрай спустошений жорстокістю і несамовитістю татар» (1524 р., Альберто Кампензе). Сусідство з ними завжди чаїло в собі загрозу. Але якщо 1399 р. Темір-Кутлуй після поразки литовсько-руського війська на Ворсклі обмежився лише значним грошовим викупом, а 1416 р. «воеваше татарове около Киева и манастырь Печерскый пограбиша и пожгоша» [7] , то 1482 р. місто було майже повністю знищене.

Причиною цього стала зовнішньополітична переорієнтація у Східній Європі, сутність якої полягала в оформленні на початку 70-х pp . XV ст. московсько-кримського союзу, спрямованого проти Польщі, ВКЛ і Великої (Заволзької) Орди. «Наїзд» кримців на Київ був здійснений за прямою вказівкою Івана III, посол якого ще навесні 1482 р. вимагав від хана Менглі-Гірея напасти «на Подольскую землю или на киевские места». Татари з’явилися біля Києва 1 вересня 1482 р., на Семенів день, з якого в ті часи розпочинався відрахунок нового року. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно отримав звістку про наближення ворога й не зумів як слід організувати оборону міста. «И прииде царь (Менглі-Гірей. – Авт.) под град на Семен(о)в день летопроводца, в первый час дни, изряди полки, и приступи ко граду, и обступи град (во)круг. И Божиим гневом, нимало не побився, град зажже, и погореша людие вси и казны. И мало тех, кои из града выбегоша, и тех поимаша, а посад пожгоша и ближние села» [8]. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті потир і дискос із сплюндрованої татарами Святої Софії.

 

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О.   Дзюба, М . Довбищенко, Я. Ісаєвич, М. Кром, С. Лепявко, М. Назарук, Д. Наливайко, Є. Пшеничний, О. Савчук, С. Семчинський, В. Смолій, О. Щербак, Н. Яковенко, О. Русина (упоряд. і авт. п ередм . ). – К.: Україна, 1997. – С . 3 – 45.

 

 



[1] Летописи белорусско-литовские. – С. 74.

[2] Московский летописный свод конца XV века // ПСРЛ. – М.; Л., 1949. – Т. 25. – С. 229.

[3] Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiellonów. Warszawa, 1930. – T. 1. – S. 73.

[4] Летописи белорусско-литовские. – С. 34, 57, 76 та ін.

[5] Хроника Быховца // ПСРЛ. – М., 1975. – Т. 32. – С. 156.

[6] Густинская летопись. – С. 358.

[7] Летописи белорусско-литовские. – С. 55.

[8] Вологодско- Пермская летопись // ПСРЛ. – М; Л., 1959. – Т. 26. – С. 274 – 275.



Скачати (скачать, закачать) книгу: litva__polshha.rar [1.46 Mb] (викачувань: 12)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 25 січня 2013 | Переглянуто: 2842 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ