Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Русина О. Українські землі під литовським і польським володарюванням (середина XIV – середина XVII ст.)

Однією з характерних рис так званої литовсько-польської доби вітчизняної історії (за винятком останніх 50 – 70-ти років) є її імперсональність. Можна довго дошукуватись причин цього явища, але факт залишається фактом: від середини XIV до середини XV ст. ми маємо хіба що галерею портретів (часом і досить ескізних) литовських князів, а в історії наступного століття, як зазначав М. Грушевський, закарбувались імена лише кількох українців, котрі «грали якусь визначну роль у публічному житті, придбали собі широкий розголос хоч би чисто офіційною дорогою, «службою» державі. Князь Костянтин Іванович Острозький, гетьман Великого князівства Литовського, герой московської війни та пограничної боротьби з татарами; Остафій Дашкович, другий головний пограничник, гроза Орди, – і до сих двох уже не легко добрати третього. Не більше можна вказати людей, які на арені не офіційній, не казенною кар’єрою, а силою своєї ініціативи, індивідуальності здобули собі значення, зробили вплив на сучасне життя. Михайло Глинський ... в початках XVI ст. Потім хіба один Дмитро Вишневецький-Байда, що блискучим, променистим метеором перелетів через українське життя середини XVI ст.» [1].

Тож не дивно, що у свідомості наших сучасників, для яких за орієнтири в минулому найчастіше правлять перипетії особистого життя окремих історичних діячів, між Батиєвою навалою і Хмельниччиною, як правило, зяє порожнеча, хоч подіям, що відбувалися в цей період, не бракувало ні драматизму, ні історичної величі. Якраз тоді, за слушним спостереженням М. Грушевського, «пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів» [2]. І справді, маючи цілісну й досить повну уяву про давньоруську добу, ми, на жаль, погано орієнтуємось у подіях пізнішого, ближчого до нас часу, особливо в подіях загадкового XIV ст., що іноді взагалі не піддаються реконструкції.

Причини цього парадокса слід шукати в реаліях постмонгольської епохи – руйнації традиційних підвалин життя, припиненні літописання, порушенні політико-династичних зв’язків із тими східнослов’янськими регіонами, де ця традиція збереглася. Тож і немає в наявних джерелах докладної інформації про життя українських земель [3] – більше того, навіть певних відомостей про їхнє приєднання до Литви.

Входження до складу Литовської держави. Початок доби литовської політичної зверхності над Південною Руссю було покладено 1340 p ., коли син Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40-річної запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, і, таким чином, Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. Потім упродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, внаслідок чого майже вдвічі зросла державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, й самі темпи розвитку цієї держави.

 

У «Повісті временних літ» литовські племена фігурують як «языци, иже дань дають Руси» й «живуть в странах полунощных» [4] ; збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. У ті часи місцеві племена ще не мали політичної організації; разючі зміни відбулися у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення – Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг, названий у Галицько-Волинському літописі «самодержцем во всей земли Литовской» [5] .

Консолідацію місцевих племен прискорив потужний тиск із зовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз піднесення Литви було зумовлене занепадом давньоруських земель внаслідок монголо-татарського нашестя. З Батиєвою навалою назавжди канули в минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (XIII ст.), «Литва из болота на свет не выникываху» [6] ; йому вторить літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді «Литва почала ярмо руское з себе износити и з лесов выходити» [7]. Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи XVI ст., за версією яких просування литовців на Русь розпочалося тоді, коли «повстав царь Батый и пошол на Рускую землю, и всю землю Рускую звоевал, и князей руских многых постинал, а иных в полон повел, и столець всее Руское земли город Киев сжог и пуст вчинил»; дізнавшись, «иж Руская земля спустела и князи руские розогнаны», литовці вирушили на Русь і «нашли в четырех милях от реки Нем(а)на гору..., и вчинили (заснували. – Авт.) на ней город, и назвали его Новгородок. И вчинил собе князь великий в нем столець, и назвался князем великим новгородским» [8] .

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, реальний історичний факт: із самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною – вже за часів Міндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час навіть правило за столицю Литовському князівству. В другій половині XIII – на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов’янських земель, котрі істотно переважали саму Литву як за площею, так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка увійшла в історію як «Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське [9] » (у науковій літературі її називають скорочено Великим князівством Литовським (далі: ВКЛ), а подеколи – Литовсько-Руською державою).

Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгерда й Кейстута [10] . Щоправда, існує літописний переказ XVI ст. про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедиміна (князював у Литві протягом 1316 – 1341 pp .), під час якої він нібито завоював Волинську та Київську землі [11]. Ця досить докладна й сповнена багатьох цікавих подробиць оповідь тривалий час не викликала сумнівів у істориків і мандрувала сторінками наукових праць та підручників. Нині ж цілком очевидно, що вона не відбиває реальних обставин переходу Волині й Київщини під владу Литви. Включення першої до сфери політичних впливів Вільна було забезпечено не воєнною активністю Литви, а родинними зв’язками Любарта Гедиміновича. Легендарною є й київська частина літописного оповідання: жодне з джерел XIV – XV ст. не містить відомостей про контроль Гедиміна над Києвом, який у той час, попри руйнацію та політичний занепад, продовжував розглядатись як «головне місто усієї Русі» (1380 p ., послання патріарха Нила) [12], «мати и глава всем градовом руским» (1419 p ., «Ходіння» до Цар-города диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими) [13], «глава усіх руських земель» (1427 p ., лист великого князя литовського Вітовта) [14], «славный великы(й) град Киев, матере градовом» (1483 р., Волинський короткий літопис) [15].

Реальною в цьому переказі є лише більшість персоналій, що й не дивно: адже майже всі вони запозичені анонімним автором із Галицько-Волинського літопису (XIII ст.). Таким чином, згадане квазіісторичне оповідання створено шляхом штучної комбінації осіб , які не були ні противниками, ні навіть сучасниками Гедиміна. Не дбаючи про достовірність в описі подій, автор прагнув одного – підкріпити традицією права на порядкування у Києві князів Гольшанських ; тож, як влучно зауважив Михайло Грушевський, сіль цього оповідання полягає у звістці, що Гедимін посадив своїм намісником у Києві Ольгимонта Гольшанського [16].

Втім у пам’ятках білорусько-литовського літописання є й вартісніші історичні відомості щодо приєднання до ВКЛ південноруських земель. Це стосується літописів короткої редакції, яка склалася у середині XV ст.; серед інших переказів вони містять так звану «Повість про Поділля», де йдеться про справжні події – битву на Синій Воді (тепер р. Синюха, притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича.

В пізньому ( XVII ст.) Густинському літописі із Синьоводською битвою хронологічно пов’язується й підкорення литовцями Київщини. Тут під 1362 р. зазначено: «В сие лето Ольгерд победи трех царьков татарских из ордами их... и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и иныя руския державы во власть свою прият, и Киев под Феодором князем взят, и посади в нем Володымера, сына своего» [17]. Як бачимо, ця згадка про Київ лише принагідна. Синхронні джерела дають підстави віднести утвердження Ольгерда в цьому регіоні до 1357 – 1358 pp . Тоді ж литовці почали просуватися на сіверські землі, котрі у 1370 – 1380-х pp . виступають як конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Вважається, що успіхові литовської експансії значно сприяли феодальні замішки в Орді, відомі як «велика замятня» 1360 – 1370-х pp ., початок яким поклала загибель хана Бірдібека (1359). Протягом 1359 – 1361 pp . у столиці Золотої Орди Сараї помінялося сім ханів, а 1362 р. внаслідок дій беклярибека Мамая монгольська держава розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиріччя, аж до приходу до влади Тохтамиша (1380), були сповнені напруженої боротьби між сарайськими правителями й маріонетковими ханами волзького Правобережжя.

Однак не слід перебільшувати масштабів ослаблення Орди: Мамай, фактичний правитель її правобережної частини, придушивши сепаратистські виступи місцевих феодалів, протягом 60 – 70-х pp . XIV ст. зумів утримати під своїм контролем землі на захід від Волги. Тож, очевидно, і взаємини між правобережною Ордою та Литвою будувалися в цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій, договірній, основі, що дало змогу литовським володарям, попри постійні, чи не щорічні напади німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на всю Південно-Західну Русь.

 

 

Слід зазначити, що дані джерел про воєнно-політичну взаємодію татар і литовців сягають 40 – 50-х pp . XIV ст. – періоду напруженої боротьби Литви і Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час йшлося лише про спільні акції литовських князів і окремих татарських угруповань (можливо, тільки подільських татар); що ж до правлячих кіл Золотої Орди, то спроба налагодження політичних контактів, здійснена Ольгердом 1349 p ., не лише не мала позитивних наслідків, а й закінчилася ув’язненням литовських послів.

 

Однак ця спроба не стала останньою, і саме за Ольгердового князювання було досягнуто політичного компромісу між Литвою і Ордою; певне свідчення цього маємо у словах великого князя литовського й польського короля Сигізмунда І, котрий на початку XVI ст., нагадуючи кримському ханові Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську «приязнь», покликався на історичну традицію часів Ольгерда й Вітовта. Нещодавно було висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної згоди в середині 60-х pp . XIV ст. [18] ; не відкидаючи цієї точки зору, слід, однак, наголосити, що немає підстав витлумачувати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську, ігноруючи ті суперечності, котрі існували в Орді [19]. Очевидно, просування литовців на землі Південно-Західної Русі в 1350-х pp . було узгоджено із Сараєм, і, таким чином, їх інкорпорація здійснювалася на договірних засадах, у формі кондомініуму, який передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Про наявність такої залежності свідчить ярлик хана Тохтамиша 1393 p . з вимогою до литовсько-польського володаря: «З підвладних нам волостей зібравши виходи (данину. – Авт.), віддай послам, що їдуть, для передачі до нашого скарбу» [20].

Залежність ця проіснувала до кінця 90-х рр. XIV ст., коли той-таки Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю литовському (про що йтиметься далі). Це, однак, не звільнило правлячі кола Литви од необхідності викуплятися від татар регулярними «упоминками», і навіть через 100 років, на зламі XV – XVI ст., великий князь литовський Олександр, намагаючись відновити союз із Кримським ханством, фактично погоджувався на сплату щорічного «виходу», обіцяючи Менглі-Гірею «с своих людей, и с князьских, и с панских, и с боярских в земли Киевской, и в Волынской, и в Подольской с каждого человека головы… по три деньги дати в каждый год» [21]. Це ще раз засвідчує, якою тривкою була в тогочасній свідомості пам’ять про залежність даних регіонів від татарських ханів.

Якраз визнання цієї залежності дало змогу Ольгердові в найкоротший час досягти вражаючого успіху – опанувати Київщину, Сіверщину та Поділля; успіх цей є тим показовішим, що на інших напрямах його зовнішньополітичної активності реальні здобутки виявилися дуже скромними: лише смоленські князі знову визнали зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові й Твері була, зрештою, програна.

Це змушує пригадати характеристику, дану Ольгерду одним із руських літописців: зазначивши, що той «многи земли и страны повоева, и грады, и княжения поймал за себя, и удержа власть велию, и умножись княжение его паче всех», він вбачав розгадку цього історичного феномена у тому, що володар Литви «не столько силою, елико мудростью воеваше» [22].

 

Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О.   Дзюба, М . Довбищенко, Я. Ісаєвич, М. Кром, С. Лепявко, М. Назарук, Д. Наливайко, Є. Пшеничний, О. Савчук, С. Семчинський, В. Смолій, О. Щербак, Н. Яковенко, О. Русина (упоряд. і авт. п ередм . ). – К.: Україна, 1997. – С . 3 – 45.

 

 



[1] Грушевський М, С. Байда-Вишневецький в поезії й історії // Записки Українського наукового товариства в Києві. К., 1908. – Кн. 3. – С. 110.

[2] Грушевський М. Історія України-Руси. Київ; Львів, 1909. – Т. 7: – Історія української козаччини. Ч. І. С. 3.

[3] Слід мати на увазі, що вживання термінів «Україна», «український» у контексті XIV – XVII ст. є суто умовним, бо тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як «руське». Тому цілком правомірними й коректними для означення цих територій є терміни «Південна Русь» і «Південно-Західна Русь», хоч і вони сповна конвенційні. Що ж до наявного у синхронних джерелах епітету «украинный», то впродовж окресленого періоду він зберігав своє первісне значення «окраїнний», не маючи етнічного забарвлення.

[4] Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі: ПСРЛ). – М., 1962. – Т. 1. – С. 11.

[5] Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – М., 1962. – Т. 2. – С. 858.

[6] Хрестоматия по древней русской литературе XI–XVII веков / Сост. Н. К. Гудзий. – М., 1952. – С. 155.

[7] Львів, наук, бібліотека НАНУ ім. В. Стефаника, BP . – Ф. Оссол., № 2168. – С. 71.

[8] Летописи белорусско-литовские // ПСРЛ. – М., 1980. – Т. 35. – С. 129, 146 та ін.

[9] Жомоїть (Жемайтія, Жмудь) етнографічна область, відмінна від Литви (Аукштайтії).

[10] Особливістю цього діархічного режиму було те, що брати, котрі резидували відповідно у Вільно і Троках, поділили між собою зовнішньополітичну сферу: в той час, як Ольгерд діяв на Русі, Кейстут зосереджував свої зусилля на боротьбі з Орденом.

[11] Летописи белорусско-литовские – С. 95 – 96, 152 – 153, 179 – 180 та ін.

[12] Русская историческая библиотека (далі: РИБ). – СПб., 1908. – Т. 6. – Приложение. – Ст. 180.

[13] Книга хожений: Записки русских путешественников XI – XV вв. – М., 1984. – С. 120.

[14] Codex epistolaris Vitoldi, magni ducis Lithuaniae. 1376 – 1420 // Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1882. – T. 6. – P. 780.

[15] Летописи белорусско-литовские. – С. 125.

[16] Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. – К., 1891. – С. 482.

[17] Густинская летопись // ПСРЛ. – СПб., 1843. – Т. 2. – С. 330.

[18] Флоря Б. Н. Литва и Русь перед бит вой на Куликовом поле // Куликовская битва. М., 1980. – С. 151 – 152.

[19] Важко, наприклад, судити, якими були відносини між Мамаєм і татарськими князями, розбитими Ольгердом у Синьоводськіи битві, оскільки відомості про неї вкрай лапідарні.

[20] Golębiowski S. Jarlyk с hana Zlotej Ordy Tochtamysza do polskiego króla Jagielly // Biblioteka Warszawska . – 1853.– T. 3.– S. 573.

[21] Акты, относящиеся к истории Западной России (далі: Акты ЗР). – СПб., 1846. – Т. 1. – 183. – С. 211.

[22] Рогожский летописец // ПСРЛ. Пг., 1922. – Т. 15. – Вып. 1. – Ст. 88.


Скачати (скачать, закачать) книгу: litva__polshha.rar [1.46 Mb] (викачувань: 40)


 (голосів: 2)

Автор: Admin 25 січня 2013 | Переглянуто: 3360 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ