Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Київська Русь (продовження)

Інакше не могло і статися. Адже варяги були зовсім нечисленними, а в культурному відношенні стояли дещо нижче від русичів. Хоча спочатку в дружинах Аскольда, Олега і, можливо, Ігоря переважали скандинави, вони невпинно поповнювались русичами, аж поки за Володимира Святославича і Ярослава Мудрого в кінці X – першій половині XI ст. лише поодинокі варяги лишилися серед верхівки княжої дружини. Таким чином, роль варягів на Русі звелася до участі в політичному житті. Що ж стосується економіки та культури, то тут роль була невеликою. Недарма у східнослов’янських мовах практично відсутні скандинавські слова, тоді як останніми роками вчені разом із шведськими виявили чимало руських слів у мовах скандинавів.

Олег, прозваний у літописах Віщим, так само, як Рюрик, є постаттю напівлегендарною. Як писав академік Б. Рибаков, «в руському літописі Олег присутній не стільки у вигляді історичного діяча, скільки у вигляді літературного героя». Але, на відміну від Рюрика, Олег належить уже не легенді, а історії.

За князювання Олега в Києві (882–912) було зроблено вирішальний крок на шляху розбудови Давньоруської держави – Північ об’єднано з Півднем. Отож, центральна влада поширилася на значну територію розселення східних слов’ян. «Повість временних літ» пов’язує саме утворення держави з ім’ям Олега: «І сів Олег, князюючи, у Києві, й мовив Олег: «Хай буде Київ матір’ю (в даному контексті: столицею) містам руським». Той Олег почав ставити міста і встановив данину слов’янам і кривичам».

Це повідомлення є надзвичайно важливим: уряд у Києві докладав зусиль до «окняження» земель союзів племен, включення їх до складу держави. Створювались міста й фортеці, опорні пункти князівської влади на місцях, регламентувалося збирання данини. Починаючи з часів Олега уряд Давньоруської держави, що перебувала в процесі формування, наполегливо й послідовно освоює землі дедалі нових і нових союзів племен. Наступники Олега (Ігор, Ольга, Святослав і Володимир) створюють державу як мирними, так і насильницькими засобами. На кінець X ст. владу київського князя Володимира Святославича визнають вже основні східнослов’янські землі – полян, сіверян, древлян, новгородських словенів, кривичів, радимичів, уличів, хорватів. До складу Давньоруської держави увійшли також землі неслов’янських племен – чудів, весів, мерів та ін.

 

Від самого початку Київська Русь була поліетнічною державою. Разом з русичами, що складали абсолютну більшість населення, там жило понад 20 різних неслов’янських народів. У перебігу розселення з території прабатьківщини на обшири Східної Європи слов’яни просто не могли не взаємодіяти з багатьма етносами, що здавна посідали ті землі. На півдні то були скіфи, сармати й фракійці, пізніше алани та болгари, на заході – балти, на північному сході й заході – угро-фіни. Всі вони тією чи іншою мірою залишили слід у слов’янській етнокультурній спільності.

Специфіка письмових джерел – вітчизняних та іноземних – не дозволяє скільки-небудь докладно описати внутрішню історію Київської Русі аж до 30 – 50-х pp. XI ст., коли в Києві, Новгороді, а згодом і в інших великих містах розпочинають вести літописи. Всі події до середини XI ст. літописці відтворюють за відомими їм нечисленними пам’ятками писемності, але в основному – за фольклорними творами. Народні ж перекази і легенди, дружинні пісні й билини свою увагу зосереджують головним чином на героїчному минулому давньоруського народу. Так наука дізналася про відчайдушно-сміливі походи Аскольда, масштабні воєнні експедиції київських князів Олега Віщого, Ігоря Старого, Святослава Ігоревича. Всі вони описані майже повністю за фольклорними пам’ятками.

Сучасні вчені загалом солідарні у думці, що Руська земля часів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого була ранньофеодальною імперією. Не випадково давньоруські літописці починають вживати поняття «єдиновладдя» саме з часу вступу на престол Володимира Святославича (978). «І почав княжити Володимир у Києві єдиновладно». Було створено державний апарат, хоч і примітивний попервах; княжі намісники отаборились у містах, які ще недавно були центрами мало залежних від Києва союзів племен; молода держава жила за одним законодавством («Закон земляний» Володимира); всюди на її землі платили данину й виконували повинності на користь великого князя.

Ще більше зміцнилась і централізувалась Київська держава у роки правління сина Володимира Ярослава Мудрого (1019 – 1054). Він уперше в історії запровадив кодекс писаного права, так звану Руську Правду, зміцнив рубеж країни, побудував численні міста й фортеці, перетворив стольний град Київ на одне з найбільших, найбагатших і найкрасивіших міст середньовічного світу. Київська Русь за Ярослава підтримувала жваві стосунки з Візантією й Угорщиною, Польщею й Германією, Англією й Францією, Норвегією та Швецією.

Упродовж всього часу існування Давньоруської держави першою турботою її народу й уряду був захист від хижих і захланних кочовиків причорноморських степів. Київська Русь народжувалася й міцніла, відчуваючи на собі страшний тиск велелюдних печенізьких племен. Перший натиск цього могутнього ворога довелося відбивати князеві Ігорю Старому. А його син Святослав спершу завдав нищівної поразки печенігам біля валів Києва, а потім загинув на дніпровських порогах від рук печенізького хана Курі, нацькованого візантійцями.

 

Особливо багато шкоди завдали печенізькі орди в часи Володимира Святославича та його сина Ярослава Мудрого. Історик В. Мавродін влучно назвав цей період «богатирською добою» в історії Давньоруської держави та її народу. Він писав: «Князювання Володимира (Святославича) – це часи богатирів землі Руської, їхніх справ богатирських, стольного Києва, Дніпра-Славутича, часи доблесті, слави, могутності, часи розквіту давньоруської культури й початків «книжності», доба війн і походів, славних січей богатирських, молодечих подвигів руських витязів».

У несприятливих умовах постійної загрози з боку степових кочовиків і західних сусідів – польських, литовських і ятвязьких князів міцніла й розвивалася Київська Русь. Досягли високого землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля. Прекрасною була духовна культура. В широких масштабах переписувались книжки, привезені з різних країн світу, створювалися чудові літературні пам’ятки, працювали школи. 1037 – 1039 pp. у Києві було складено перший літописний ізвод, який вчені називають Найдавнішим. Твір просякнутий патріотичним піднесенням , гордістю літописця за могутню, єдину в державному й культурному відношеннях, Київську Русь. Найдавніший ізвод можна вважати своєрідним дипломатичним і юридичним актом, яким давньоруський народ оголосив на весь цивілізований світ про своє входження правах рівного до сім’ї народів Європи. Вагомим доказом міжнародного авторитету Давньоруської держави можуть служити і зв’язки сімейства Ярослава з імператорськими й першими королівськими домами світу.

Будувалася держава, розквітали старі й виникали нові міста. Київ часів його фундатора Кия – невеличкий, слабо укріплений «городок» – поступово перетворився на одне з найбільших європейських міст з населенням понад 50 тис. чоловік. Досить сказати, що за розмірами й числом жителів Київ XII – першої половини XIII ст. у кілька разів перевищував і Лондон, і Париж.

Вирішальний внесок до розбудування Києва зробив князь Володимир Святославич. У роки його володарювання було зведено фортифікації «міста Володимира» – земляно-дерев’яні вали з міцними баштами. Площа того кремля сягала 10 га. За часів Володимира було збудовано розкішний князівський палац, головну площу міста прикрашено бронзовими статуями, зведено кілька величних громадських споруд, найперша серед яких – збудована 996 р. Десятинна церква. Щедро й вишукано оздоблений мозаїками й фресками, мармуровими й шиферними колонами й деталями, цей митрополичий храм вражав усіх, хто сподобився глянути на нього.

Дальший крок у будівництві Києва й заснуванні нових міст на Русі здійснив син Володимира Ярослав. Він додав до «міста Володимира» власне «місто Ярослава», що за площею в сім разів перевищувало перше. Ярослав звів у Києві прекрасний Софійський собор, справжнє чудо християнського світу, а також монастирі Ірини й Георгія, Золоті ворота. Все це зробило Київ справжньою перлиною давньоруського зодчества й містобудування.

Завершенню складання Давньоруської держави за Володимира Святославича великою мірою сприяло запровадження 988 р. християнського віровчення як офіційної релігії. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи тощо.

Отже, Давня Русь X – XI ст. була об’єднаною ранньофеодальною державою з монархічним способом правління, населеною єдиним руським народом, що мирно співробітничав з численними неслов’янськими народами Східної Європи. Здавалося, ніщо не віщувало розпаду цієї країни, однієї з найбагатших і найсильніших у тогочасному світі. Щоправда, по смерті Ярослава Мудрого (1054) єдність Київської Русі тимчасово послабилась, але згодом, у правління його сина Всеволода (1078 – 1093), влада київського князя знову поширилася на всі східнослов’янські землі.

У повному ж обсязі монархію Володимира і Ярослава відновив син Всеволода Володимир Мономах, котрий просидів на київському престолі з 1113 -го по 1125 р. Він приборкав свавільних чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук найвіддаленіші руські землі, остаточно придушивши сепаратистські прагнення загубленого в лісових нетрях межиріччя Оки та Волги союзу в’ятичів. Головна ж заслуга цього князя перед Руссю та її народом полягала в самовідданій, напруженій і тривалій боротьбі з Половецьким степом.

 

На час смерті Мономаха Київська Русь була монолітною монархією. Аж раптом – так, принаймні, здавалося давньоруському суспільству – по смерті старшого його сина Мстислава (1132), що гідно продовжив батькову політику зміцнення великокнязівської влади і єдності країни, Руська земля розділилася на півтора десятка князівств і земель, керівники найбільших і найсильніших серед яких почали змагатися за першість між собою і з самим великим князем київським.

А у того, як виявилося, вже не вистачало сили, щоб приборкати непокірних васалів. Та чи ж розпалася Київська держава?

Довгий час історики ствердно відповідали на це питання. Лише в останні тридцять років дехто почав звертати увагу не тільки на ті процеси й явища, що свідчили про роз’єднання руських земель і князівств, а й на ті, що говорили про їх об’єднання. Новітні дослідження показали, що поряд з ослабленням політичної монолітності держави у ній наростали спільні для всіх земель економічні й культурні процеси. Та й у політичному житті не все було однозначним: відцентрові сили суперничали з доцентровими.

Більшість сучасних істориків поступово дійшла висновку, що Давньоруська держава зовсім не розпалась, як гадали вчені минулого. Стала іншою лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. З середини XII ст. Давньою Руссю керує група найсильніших й найавторитетніших князів, що вирішує спірні питання на з’їздах («снемах»). Притому Київ, як і раніше, лишався загальноруським стольним градом, у якому прагнули вокняжитися члени сімейства Ярославичів.

Вчені не випадково назвали роздробленість, що охопила Русь у середині XII ст., феодальною. Вона настала не раптово, як вважали самі давньоруські люди й історики минулого, а стала логічним і неминучим наслідком соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. І не лише давньоруського, а й людського взагалі. Майже всі європейські народи пройшли через цей етап власної еволюції, коли недавно створена держава, на погляд сучасників, несподівано розпадалася, принаймні – втрачала колишню єдність.

Протягом XI – першої половини XII ст. на Русі поступово складався клас феодалів-землевласників, князів і бояр, старших і молодших дружинників, церковної верхівки. Спочатку земля – основне багатство й джерело добробуту – перебувала в спільній власності феодалів на чолі з князем. Він і утримував бояр і дружину. Лише з другої половини XI – початку XII ст. починає створюватись велике індивідуальне земельне володіння. Здобувши землю й залежних селян, феодали стають не лише економічною, а й політичною силою. Відтоді вони турбуються більше про власні маєтки і долю того князівства, в якому живуть, ніж про державу в цілому. І місцеві князі, що вимушені спиратися на оточуюче їх боярство, слухняно проводять політику, вигідну не Київській Русі, а панству Галицької, Чернігівської, Смоленської чи якоїсь іншої землі.

У другій половині XII ст. роздробленість досягає, здавалося б, апогею. Не вщухають міжкнязівські війни, в яких гине сила людей. Співець «Слова о полку Ігоревім» яскраво й правдиво зобразив картину безперервних бойових дій поміж князями:

Отоді за Олега Гориславича [1]

Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Дажбогові [2] ,

В княжих чварах віку позбавлялися.

Отоді в землі Руській

Не так ратаї гукали-покликали,

Як ворони крякали-кричали,

За трупи перекір маючи [3] .

Та у цій князівській колотнечі, невпинних походах один проти одного й лише часом – на ворога, у морі крові й заграві пожеж жили й набирали ваги інші сили – етнічної, культурної й економічної консолідації. Навіть коли в 60 – 80-х pp. XII ст. помітно відособились два осередки, до яких тяжіли всі руські землі, – південний на чолі з Києвом і Черніговом і північний з Владимиром на Клязьмі, – в державі не вщухала боротьба за об’єднання. Цю боротьбу часто справедливо пов’язували з необхідністю організації відсічі половецьким ханам та іншим ворогам Русі.

Політична історія часів роздробленості вражає багатством подій і явищ, зрослою кількістю персонажів (бо нащадки Ярослава Мудрого розплодились і розділились на родини-клани), калейдоскопічними змінами становища в суспільстві, піднесенням одних князів та їх родів і занепадом інших. Якщо до початку роздробленості не лише політичне, а й культурне та економічне життя Русі зосереджувалось у Києві й навколо нього, то з 40 – 50-х pp. XII ст. з «матір’ю міст руських» починають змагатися за першість на Русі сильні центри інших земель: Чернігів і Галич, Смоленськ і Володимир Волинський, Новгород Великий і Владимир на Клязьмі.

Все ж таки і в другій половині XII ст. Київ продовжував відігравати першу роль серед інших персонажів-міст у політичному театрі Давньоруської держави. Впродовж цього відтинку часу члени різних князівських кланів запекло змагалися за оволодіння київським «золотим столом», як образно назвав головний давньоруський престол творець «Слова о полку Ігоревім». Перші ролі грали нащадки Володимира Мономаха – Мономашичі – й чернігівського, а потім новгород-сіверського князя Олега Святославича – Ольговичі. Глави цих родів поперемінно княжать у Києві, але не можуть зробити його власністю свого клану.

По смерті сина Мономаха Мстислава Великого (1132) його заступив у Києві молодший брат Ярополк. Він одразу вступив у змагання з Ольговичами й помер якраз тоді, коли готувався до походу на їхній стольний град Чернігів (1139). По його смерті роздробленість почала наростати стрімко. Скориставшись із чвар всередині клану Мономашичів, Київ захопив глава Ольговичів Всеволод. Він спробував поновити державну єдність Русі, але наштовхнувся на спротив не лише синів Мономаха, а й власних братів. З тієї пори перебіг політичного життя Південної Русі великою мірою визначався суперництвом за Київ між Мономашичами й Ольговичами. Літописці не раз відгукуються на усобиці словами: «Настала смута в усій Руській землі». З 50-х pp. XII ст. за головний руський престол змагаються князі з роду чернігівських Давидовичі в (діти брата « Гориславича» Давида Святославича), а клан Мономашичів розпався на родини Мстиславичів і Ростиславичів (названі так за іменами синів Володимира Мономаха), глави яких, будучи близькими родичами, не завжди діють злагоджено, а частіше суперничають між собою.

Та не було згоди серед Мономашичів ще й тоді, коли вони становили спільний клан. 1146 p., усунувши суперника Ігоря Ольговича, в Києві вокняжився онук Мономаха й син Мстислава Великого Ізяслав. Це збурило справжню громадянську війну в Південній Русі, розв’язану його ріднею. До тієї війни поступово втягнулися й князі Північної Русі. Обурені тим, що небіж обійшов їх, дядьки Ізяслава Вячеслав і Юрій на прізвисько Долгорукий піднялися проти нього. Ізяславу вдалося взяти гору над головним суперником – Долгоруким у кривавій п’ятилітній війні. Та по смерті Ізяслава (1154) у Києві таки вокняжився Юрій.

Спливе сто років, і галицький літописець яскраво-патетично змалює політичну картину феодальної роздробленості: «Почнемо ж оповідати про незліченні раті, великі скорботи, часті війни, численні заколоти, часті повстання й численні смути» – адже роздробленість у XIII ст. була ще більшою, ніж у ХІІ-му.

По кончині Юрія Долгорукого (1157), що прагнув об’єднати всі давньоруські землі під своєю рукою і досяг часткового успіху, процеси роздробленості посилились. З кінця 50-х pp. ХІІ ст. за Київ змагаються клани Мстиславичів, Ростиславичів і Ольговичів. Щоправда, дальше відособлення земель і князівств чималий час стримувалось все ж таки загрозою з боку Половецького степу, що примушувало князів триматися разом і прислухатись до думки великого князя київського. 1166 р. Ростислав Мстиславич київський очолив похід південно-руських князів у степ, аби відігнати хижих половецьких ханів на південь і забезпечити вільний шлях руським купцям до Візантії й інших країн Південного Сходу. «І стояли вони біля Канева довгий час, – згадує київський літописець, – доки не пройшли Гречник і Залозник» [4] .

Разом із тим, глибинні соціально-економічні й політичні процеси історично об’єктивно вели до наростання роздробленості. Першими відособилися Новгородська і Полоцька землі, до яких ніколи не докочувалися вогняні хвилі половецьких вторгнень. Далі зробилися автономними теж віддалені від театру майже безперервних русько-половецьких воєнних дій на півдні Русі Владимиро-Суздальська, Галицька і Волинська землі. При всьому тому державність на Русі продовжувала зберігатися у формі федерації всіх її князівств і земель.

Час від часу сильні історичні особи намагалися якщо не відтворити колишню єдність Давньоруської держави, то хоч би об’єднати Русь Південну. З 1181 р. нею спільно управляли київський князь Святослав Всеволодич (Ольгович) і його співправитель у Київській землі, глава клану Ростиславичів Рюрик. Цей своєрідний дуумвірат правив у Південній Русі 13 років, що привело до рівноваги політичних сил і на час спинило криваву й виснажливу війну між князівськими кланами.

Святослав і Рюрик здійснили низку успішних походів проти половецьких ханів (1183, 1185, 1187), відігнавши їх в степи Північного Причорномор’я, аж до Дону. 80-ті – початок 90-х pp. XII ст. ознаменувалися пожвавленням суспільного, культурного й економічного життя. Однак тимчасова стабілізація становища на півдні не означала ще ослаблення усобиць у Давньоруській державі взагалі. На початку XIII ст. процеси роз дроблен ості знову посилились.

На межі XII і XIII ст. політична ситуація в Південній Русі помітно погіршилася. По смерті Святослава Всеволодича (1194) порушилася рівновага між кланами Мономашичів і Ольговичів. Рюрику Ростиславичу, що став одноосібним київським володарем, все важче було стримувати князівські чвари. По смерті Ярослава Всеволодича (1199) у Чернігові вокняжився Всеволод Святославич Чермний (Рудий), що незабаром потому заявив претензії на київський великокнязівський стіл. Назрівало нове зіткнення між Мономашичами й Ольговичами за першість у Південній Русі.

1199 р. Роман Мстиславич із Мономашичів об’єднав Галичину й Волинь, створивши сильне князівство. На заході Південної Русі виник могутній осередок державності. Це докорінно змінило політичне становище в країні. Майже одразу Рюрик змовився з Ольговичами й зібрався було в похід на Галицько-Волинське князівство. Але Роман випередив його і напав на Київщину. Союзники Рюрика перебігли до Романа, а кияни відчинили міську браму перед галицько-волинським князем – певно, боялися штурму й розграбування свого міста. Рюрику довелося тікати з Києва, де Роман посадив свого родича Інгвара луцького. Та коли Роман повернувся до Галича, Рюрик 1203 p. разо м із Ольговичами й половецькою ордою страшенно розграбував Київ, помстившись на городянах за те, що вони впустили до міста галицького князя. Повернувшись до Києва, Роман схопив Рюрика й насильно постриг його в ченці, посадивши в місті його сина Ростислава.

Роман Мстиславич прагнув об’єднати під своєю владою всю Південну Русь, а може, й відновити централізовану державу. Однак його загибель під час походу до Польщі влітку 1205 р. призвела до нового вибуху князівських усобиць. Занепала система колективного управління Руссю, що діяла з 1140-х pp., ще більше відособилися одне від одного князівства. По смерті Романа Рюрик скинув рясу й знову вокняжився в Києві. Та його кращі часи минули. Він не мав сили, щоб стабілізувати становище в Південній Русі. Не зумів й утриматися в стольному граді.

1206 р. Рюрик знову намагається захопити Галицьку землю, але зазнає невдачі. Коли він повертався з походу (1206), Ольговичі полонили його і посадили князем у Києві Всеволода Чермного чернігівського. Незабаром Рюрик повернувся-таки до Києва, але не всидів там і 1210 р. перейшов княжити до Чернігова, де й помер 1212 р.

По смерті Всеволода Чермного (1215) у Києві знову вокняжились Ростиславичі, спочатку Мстислав Романович, забитий монголами на Калці 1223 p., а потім його брат у перших Володимир Рюрикович. Політичне життя Південної Русі в 20 – 30-х pp. XIII ст. проходило, як і раніше, навколо боротьби за Київ різних князів. З початку 30-х pp. до суперництва втручається син Романа Мстиславича Данило, що на той час об’єднав під своєю владою Волинь і намагався повернутися на галицьке княжіння, відновивши тим самим Галицько-Волинське князівство.

Спочатку Володимир Рюрикович київський пристав до Ольговичів у їхніх намаганнях заволодіти Галицькою землею. Однак коли глава Ольговичів Михайло Всеволодич чернігівський став зазіхати на Київ, Володимир попросив допомоги в Данила. Війна Володимира і Данила, з одного боку, й Михайла – з іншого, проходила з перемінним успіхом. Напередодні навали орд Батия Києвом заволодів Михайло, але, злякавшись грізного хана, втік на Захід. Оборону міста, коли його облягло військо Батия, очолив посадник Данила у Києві Дмитро.

За доби роздробленості економічні зв’яжи між князівствами і землями не тільки не зменшились, а невпинно наростали. На кінець XII ст. вималювались чотири групи земель, всередині яких існували особливо тісні економічні й політичні взаємини: 1. Новгородська, Псковська, Смоленська, Полоцька, Вітебська; 2. Ростово-Суздальська, Рязанська, Устюзька, Муромська; 3. Київська, Чернігівська і Сіверська; 4. Галицька і Волинська. Як писав академік Л. Черепній, у цьому групуванні вже намічається виділення територій великоруської та української й менш чітко білоруської народностей. Згадані групи земель об’єднували спільність мови й культурних явищ, православної віри, побуту і звичаїв, усної народної творчості й багато-багато іншого. Хоча в культурному розвиткові Давньої Русі ХІІ і особливо XIII ст. з перебігом часу дедалі помітнішими ставали локальні особливості, водночас зростала й самобутня народна основа давньоруської культури. Складність еволюції культурного процесу полягала в тому, що розвиток культури на місцях вів разом з тим до наростання елементів єдності.

Чи не найважливішим чинником зближення давньоруських земель і князівств часів роздробленості була ідея східнослов’янської єдності, яку давньоруський народ виніс з попередньої доби, коли держава була централізованою, ідея, яку він розвивав у XII – XIII ст. і передав у спадок породженим ним українському, російському й білоруському народам. Думка про одвічну єдність усіх східних слов’ян буквально пронизує писемні джерела тієї доби. Як зауважив знавець літописів М. Присьолков, «єдина Руська земля була ідеєю основною і всенаповнюючою , утворюючи, так би мовити, те повітря, без якого не було життя творів нашої давньої літератури». І не лише літератури – ще й усної народної творчості: легенд і переказів, билин і казок, щедрівок, колядок, весільних і весняних пісень, прислів’їв і співомовок... То був моральний клімат, в якому жив і діяв давньоруський народ.

Однак наростання об’єднавчих процесів було брутально порушене страшною й нищівною навалою орд монгольського хана Батия на Руську землю в 1237 – 1241 pp. Зруйновані й спалені міста і села, витолочені посіви й луки, головне ж – гори мертвих тіл. Ось що спричинила навала монголо-татарських військ. Але Русь вижила, піднялася з руїн, відновила свою економіку й культуру. Першим зуміло зробити це Галицько - Волинське велике князівство. Та про нього йтиметься далі.

 

Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. – С. 5 – 22.

 



[1] Чернігівський князь Олег Святославич, лютий ворог Мономаха, головний призвідник усобиць кінця XI початку XII ст., названий за це автором «Слова» Гориславичем (той, що здобув гірку славу).

[2] Давні русичі вважали себе дітьми й онуками язичницького бога Сонця – Дажбога.

[3] Тут і далі цитати зі «Слова о полку Ігоревім» подаються в поетичному переспіві М. Рильського.

[4] Йдеться про купців, які ходили на південь Грецьким і Залозн им торговельними гостинцями.



Скачати (скачать, закачать) книгу: kivska_rus.rar [1.69 Mb] (викачувань: 15)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 25 січня 2013 | Переглянуто: 3828 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ