Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Київська Русь

Близько тисячі років тому на величезному обширі Східної Європи народилася перша держава східних слов’ян, яку давньоруські книжники називали Руссю, або Руською землею, а сучасні історики – Київською, або Давньою, Руссю. Оспівана в давньоруських билинах і скандинавських сагах, звеличена вітчизняними літописами, описана в західноєвропейських хроніках та візантійських історичних творах, нанесена на карти арабськими й перськими географами, Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічного світу. Від Білого моря до Чорного, від Карпатських гір до Волги простяглася земля, на якій жили працелюбні й мужні люди. Високого рівня досягла її економіка – землеробство і скотарство, ремесла і промисли, внутрішня й міжнародна торгівля. Вишукані прикраси київських ювелірів не мали рівних у всій Європі, а мед і віск, хутра й шкіра, численні ремісничі вироби вивозилися з Русі до різних країн світу. Руські купці відвідували найголовніші міжнародні торги, часто з’являючись на ринках Константинополя й Палермо, Дамаска і Багдада, Регенсбурга і Праги.

 

Надзвичайно високим рівнем відзначалася матеріальна и духовна культура древніх русичів. Вони будували розкішні палаци й величні собори , укріплювали свої міста велетенськими земляними валами й високими дубовими стінами з баштами, зводили гарні дерев’яні будинки, винахідливо прикрашені різьбяним мереживом. Люди Давньої Русі складали билини й історичні пісні, казки й легенди. У Києві, Новгороді, Галичі, Владимирі на Клязьмі, Пскові, Твері, Рязані та інших руських містах створювалися літописні ізводи – яскраві історико-літературні твори. Значного розквіту досягли живопис (фрески, книжкова мініатюра), скульптура, художня обробка металів , дерева, кістки, шкіри тощо.

Не можна переоцінити внеску Київської Русі до політичної історії середньовічних Європи та Азії. Вона підтримувала рівноправні стосунки з Візантією й Германією, Польщею й Чехією, Швецією та Hop вегією, багатьма іншими країнами світу. Протягом всього часу свого існування, з IX до середини ХІІІ ст., Давньоруська держава та її військо були велетенським щитом, що захищав країни Європи, світову цивілізацію від тиску кочовиків з півдня і сходу. Хоробрі русичі перешкодили просуванню на захід незліченних орд печенігів і половців, а в 1237 – 1241 pp. першими прийняли на себе страшний удар 150-тисячного війська Батия, чим врятували Європу та її культуру від сплюндрування, розграбування й винищення.

 

Вже стало аксіомою твердження, за яким початки історії слов’янського етносу губляться в мороці віків. Хоча вистачає й гіпотез, згідно з якими слов’яни як етнокультурна спільність склалися за кілька століть, а то й тисячоліть до нашої ери. Однак всі подібні твердження не мають вагомих джерельних аргументів. З великою обережністю сучасна наука пробує розв’язати одне з ключових питань: коли слов’яни взагалі, тобто праслов’яни, стали осібною етнічною й культурною спільністю, виділившись з великого масиву, який складали їхні пращури вкупі з балтами. З цим питанням пов’язані й інші, ще більш загальні і складні: коли предки слов’ян з’явилися на європейському просторі? Чи примандрували вони туди з іншими індоєвропейцями за кілька тисячоліть до нашої ери, чи є автохтонами своєї землі, тобто жили на ній з дуже давніх, доісторичних часів? Всі ці та низка більш конкретних проблем вимагають нового, оригінального прочитання існуючих джерел – писемних та речових (археологічних), введення до наукового обігу нових пам’яток минулого, вдосконалення методики джерелознавства й наукових досліджень взагалі.

Слов’яни вперше згадуються в працях римських учених Плінія й Таціта під ім’ям венедів. Згідно зі свідченнями обох авторів, слов’яни – венеди на початку нашої ери мешкали на схід від Вісли, поміж неслов’янськими племенами феннів і бастарнів. Та це не означає, що І ст. н. е. було часом започаткування слов’янського етносу. Сьогодні майже ні в кого з істориків, археологів та лінгвістів не виникає сумнівів у тому, що осібною, чітко визначеною етнокультурною спільністю слов’яни стали набагато раніше. А от коли саме?

Серед сучасних археологів поширена думка, згідно з якою слов’янський етнос виник близько середини І тис. до н. е. Втім ця гіпотеза також потребує додаткових джерельних аргументів. Археологічні та лінгвістичні пам’ятки дозволяють дещо приблизно окреслити територію, на якій протягом тисячоліття формувався і розвивався слов’янський народ. Це землі поміж великими європейськими річками Віслою й Дніпром. Слов’янська прабатьківщина лежала на північ та північний схід від Карпат. На півночі вона сягала Балтійського моря.

А от вітчизняні письмові джерела – літописи – згадують слов’ян тоді, коли вони вже розселилися на обширі Східної Європи. Складач «Повісті временних літ», високоосвічений київський чернець Нестор на початку XII ст. динамічно описав цей давній і тривалий процес: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю і Двіною і назвались дреговичами (від слова «дрегва» – болото [1] ), другі сіли по Двіні й назвались полочанами – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвались своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Сеймі, і по Сулі й назвались сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а за його ім’ям і грамота назвалась слов’янською».

Лише відтоді Нестор та інші літописці починають називати імена діячів східнослов’янської, а потім і давньоруської історії. На жаль, в силу соціальних причин, жанрових та літературних особливостей літописи та інші пам’ятки літератури XI – XIII ст. зосереджують увагу на князях, боярах, єпископах, ігуменах та інших світських і духовних панах. Годі шукати в них імена простих людей, вихідців з народу. Лише принагідно дізнаємося про звичайного хлопця Кожум’яку, що здолав у герці страшного велетня-печеніга, чим вирішив долю битви на користь Володимира Красне Сонечко, або про непокірного князеві Данилові Галицькому славетного співця Митусу...

Тому відображення історичного процесу, ролі окремих осіб у давньоруському письменстві відзначається певною однобічністю. Та це зовсім не означає, що історик повинен нехтувати пам’ятками тільки тому, що вони віддають перевагу сильним світу цього. Надто довго наша історіографія, буквально розуміючи загалом вірну тезу про те, що народ є творцем своєї історії, уникала згадок про князів та інших феодалів, переважно безлико описуючи народні повстання, національно-визвольні рухи та трудові процеси. Без жодних імен. Але ж історія може бути науково об’єктивною, живою лише тоді, коли розповідатиме про реальних людей, тих самих, які творили історичний процес, впливаючи на нього й відіграючи тим самим важливу роль в історичній долі свого народу.

Отож, незабаром після розповіді про розселення слов’ян на землях Східної Європи Нестор виводить на історичну сцену першого свого героя – полянського князя Кия. Літописець викладає в «Повісті» давній фольклорний переказ про заснування найпершого східнослов’янського міста Києва трьома братами, що княжили в землі великого й могутнього племені полян: Києм, Щеком і Хоривом.

Кий, мабуть, дійсно був видатною історичною особистістю. З певними застереженнями (бо для такого висновку не вистачає свідчень писемних джерел) з його ім’ям можна пов’язувати створення могутнього союзу полянських племен, що домінував у Середній Наддніпрянщині. Однак не слід упадати в крайність і вважати полянського вождя засновником першої держави на землях України, як чинили й досі чинять дилетанти, котрі затято пишуть про «державу Кия». Мине майже чотири століття по смерті Кия, аж коли народиться справжня держава – Київська Русь.

 

Процеси державотворення у східних слов’ян так само, як і в інших народів світу, були тривалими, часом суперечливими й далеко не завжди розвивалися по висхідній. На жаль, у писемних джерелах, і насамперед у головному – Несторовій «Повісті временних літ», вони відбиті уривчасто й в узагальнених виразах. Літописці не бачать різниці між племенем, союзом племен і навіть народом – у всіх випадках вони вживають слово «рід». Так Нестор називає й полян («Кий із родом своїм»), і всі слов’янські народи («рід слов’янський»). Через це перехід від родоплемінного устрою до державного в східнослов’янському суспільстві уявляється істориками в найзагальнішому вигляді.

Процес об’єднання розрізнених племен у союзи тривав кілька століть і проходив у різних місцевостях Руської землі в різні часи, охопивши загалом кінець V – VIII ст. Вчені гадають, що на стадії існування союзів племен суспільний устрій східних слов’ян зберігав демократичні риси. Верховним органом племені й, можливо, малого союзу племен були збори всіх його членів. Племінна знать вже відокремилась від маси народу, але контури її, за влучним висловом польського історика X. Ловмянського, залишались невиразними. Головне ж – влада вождів на цьому етапі соціальної еволюції не була ще індивідуально-спадковою.

За яскравим свідченням Несторового літопису, східнослов’янські союзи племен були етнокультурними спільностями: «Мали ж бо вони (союзи племен) звичаї свої, й закон батьків своїх, і перекази, кожний свій норов». Існування відмінностей між союзами, насамперед у поховальному ритуалі, а також у прикрасах і деяких побутових речах, підтверджується археологічно. Ці відмінності так і не були подолані за часів існування спільних для всіх східних слов’ян Давньоруської держави й народності.

Неухильне наростання процесів розкладу родоплемінного ладу, що виявилось перш за все в посиленні соціального та майнового розшарування, зміцненні становища знаті) в прискоренні загального соціально-економічного розвитку, поступово призвело до створення на ґрунті союзів племен об’єднань більш високого суспільного рівня племінних княжінь. Про це можна судити з досить загальної й хронологічно невизначеної розповіді «Повісті временних літ» про події , що настали по кончині Кия та його братів. Згадавши про те, що після них «рід їхній почав тримати княжіння в (землі) полян», Нестор продовжує : «А у древлян своє (княжіння), а в дреговичів своє, а у словенів своє в Новгороді, а інше на Полоті, бо полочани» і далі згадує княжіння кривичів, сіверян та ін.

Племінні княжіння найраніше виникли на півдні Русі, в землях полян, сіверян, волинян, дулібів. Сталося це, мабуть, не пізніше VIII ст. На пі внічноруських землях, де через гірші природно-кліматичні умови життя розвивалося дещо повільніше, літопис засвідчує їхню появу в середині IX ст. Княжіння не можна розглядати як початкову форму державності. Це були додержавні структури. Але вони заклали підґрунтя для створення державності на Русі. Одне з них, а саме полянське, стало безпосереднім попередником першої справжньої держави, що виникла в Середній Наддніпрянщині в середині IX ст., – Київського князівства Аскольда.

Племінні княжіння довгий час співіснували з Аскольдовим князівством і зберігалися ще ціле століття навіть потому, коли виникла загальна держава східних слов’ян – Київська Русь. Лише адміністративна реформа князя Володимира Святославича близько 988 p., коли він замінив у головних містах своєї країни племінних князів своїми синами, поклала край автономії та й самому існуванню цих утворень, що пережили свій час, повністю включивши їх до складу Київської Русі.

Ha користь думки щодо існування в Середній Наддніпрянщині за часів Аскольда (60 – 70-ті pp. ІХ ст.) суспільства, якому властиві значна організованість і поділ на верстви, свідчить і знаменитий похід під проводом цього князя на Царгород 860 р. Грандіозні масштаби походу (про нього йтиметься в нарисі про Аскольда), відбиті в давньоруських літописах і візантійських джерелах, – свідчення того, що це був не типовий для пізнього родоплемінного ладу набіг варварів на багатих сусідів. То була дія вже держави.

На мій погляд, Київське князівство Аскольда стало тим етносоціальним і політичним осереддям, навколо якого почала складатися Давньоруська держава.

Мине понад триста років, перш ніж після Кия на сцену східнослов’янської історії вийде наступний її персонаж – київський князь Аскольд. Ті три віки спливли не марно для східних слов’ян. У їхньому середовищі набирали сили процеси суспільно-економічного, політичного й культурного життя. Складалися передумови для формування державності. Однак про все це історики мають найзагальніше уявлення, тому що джерела мовчать. З невідомих нам причин Нестор уриває розповідь про полянський союз племен на смерті Кия і поновлює його лише в зв’язку з появою в літописі Аскольда.

«Повість временних літ» під 862 р. (дата умовна, як і майже всі дати наших літописів за IX и більшу частину X ст.) оповідає, як Аскольд і Дір вирушили з півночі й «відправились по Дніпру й, коли пливли мимо, то побачили на горі невелике місто. І спитали: «Чий це городок?» Тамтешні жителі відповіли: «Було три брати, Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей й згинули, а ми тут сидимо, їх нащадки, й платимо данину хозарам». Аскольд же і Дір залишилися в цьому місті, зібрали в себе багато варягів і стали володіти землею полян».

Це фольклорне за формою, досить узагальнене оповідання несе в собі чимало конкретних відомостей, якщо уміти їх прочитати. По-перше, згадка про данину, яку сплачували поляни хозарам, відповідає дійсності. Хозарський каганат у VIII – першій половині IX ст. поширив свій вплив на частину східних слов’ян і обклав їх даниною. Знадобилися зусилля кількох поколінь руських людей, походи князів від Аскольда до Святослава, щоб позбавитися залежності від хозар. По-друге, вірогідним є свідчення про те, що Аскольд з Діром спиралися на варязьку дружину, тобто на воїнів з країн Скандинавії, головним чином із Швеції та Норвегії. Слід гадати, що й Аскольд був варягом – принаймні, ім’я у нього скандинавське. Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з’являються варяги, спочатку як купці, потім колоністи, наймані воїни, й, нарешті, там утверджується варязька князівська династія Рюрика.

Історики вважають, що в часи Аскольда й Діра в Східній Європі виникла перша слов’янська держава, яку ми назвемо Київським князівством. Сталося це приблизно в 40– 50-х pp. IX ст. Вона була . невеликою, охоплюючи в основному Середнє Подніпров’я. Але її економічний і політичний потенціал був значним, що доводиться зовнішньою політикою, яку проводив Аскольд [2] . Крім того, цей князь започаткував політику збирання земель союзів східнослов’янських племен навколо Києва – політику, що спричинилася до згуртування тих племен у Давньоруській державі в наступному, X ст. Нестор не знав про те, але трохи старший від нього новгородський літописець зберіг звістку, що Аскольд воював з союзами древлян і уличів – саме з цими племенами боролися, намагаючись прилучити їх до Київського князівства, його наступники, зокрема Ігор Старий.

І все-таки князівство Аскольда не було ще державою, яка об’єднувала б усіх східних слов’ян. Він вробив лише перші кроки на довгому шляху утворення такої держави. Наступні належать його спадкоємцям на київському престолі (літописці називають його «столом»), – київським князям Олегові, Ігорю, Ользі, Святославу та Володимирові. Протягом IX – майже всього X ст. київський центр поступово й наполегливо збирав під свою владу раніше незалежні союзи східнослов’янських племен. Спочатку до держави об’єднання ближніх до Києва племен: древлянське, сіверянське, полочанське, радимицьке. Потім – більш віддалені: улицьке , тиверське, ільменських словен, білих хорватів, в’ятичів та ін.

 

Формування давньоруської державності проходило в суспільстві, яке ще не було класовим, хоча перші паростки феодалізму в ньому вже прокльовувались. Для тієї перехідної стадії характерне «окняження» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя, дії його адміністрації, порядку збирання данини й судочинства. «Повість временних літ» та інші літописи дозволяють, щоправда у загальних рисах, уявити процес складання Давньоруської держави – Київської Русі.

Та перш ніж розповісти про це, варто зупинитися на питанні, що вже понад двісті років бентежить багатьох вчених і цікавить маси любителів вітчизняної старовини. Маємо на увазі так зване закликання варягів на Русь. Тлумачення цієї легенди по-різному висвітлюють характер започаткування державності у східних слов’ян.

Нестор пояснює запрошення чужоземців тим, що серед слов’ян «не було правди, і встав рід на рід, і була поміж них усобиця, і стали воювати між собою. І мовили вони собі: «Пошукаємо собі князя, котрий би володів нами і судив по праву». Північноруські племена словенів і кривичів разом із своими союзниками - неслов’янами – чуддю та вессю сказали варягам: «Земля наша велика й багата, а порядку в ній немає. Приходьте княжити і володіти нами». І вибралось троє братів із своїми родами і прийшли до слов’ян, і сів старший Рюрик у Новгороді, а другий, Синеус, на Білоозері, а третій, Трувор, у Ізборську» . За іншою редакцією легенди, Рюрик отаборився в Ладозі.

Суто скандинавські імена братів й обумовили визнання норманського походження династії Рюриковичів. Ще у XVIII ст., коли історія тільки-но ставала справжньою наукою, у Росії розпочалася гостра дискусія серед дослідників норманської проблеми. Німецькі вчені, Російської академії наук Г. Байєр та Г. Міллер, доводили, що Давньоруська держава створена скандинавами-норманами. Це й було норманізмом. Натомість М. Ломоносов заклав засади антинорманізму, який народився як форма зростання національної самосвідомості й заперечував будь-яку участь варягів у становленні держави . Методологічною основою норманської теорії було уявлення про утворення держави як про одночасовий акт унаслідок діяльності тієї чи іншої історичної особи. Цікаво, що так само думали й антинорманісти, тому вони відстоювали ... слов’янське походження Рюрика й варягів. Аж до кінця XIX ст. у фокусі уваги і норманістів, і антинорманістів стояли питання етнічної приналежності літописних варягів, перших руських князів. Довгий час у науці, як вітчизняній, так і зарубіжній, домінувала думка щодо провідної ролі скандинавів у політичному житті Східної Європи.

Однак теорія формування держави внаслідок тривалого внутрішнього економічного розвитку суспільства, що виникла в 1930-х pp., праці російських і українських істориків, де стверджувалося, що східнослов’янський народ ще до літописного закликання варягів мав протодержавні утворення, докорінно змінили наукові уявлення про діяльність і саму роль варягів на Русі. Норманська теорія як проблема походження Давньоруської держави втратила наукове значення. Сьогодні практично немає серйозних учених у нас і за кордоном, котрі б сповідували її. А рідкісні прояви граничного норманізму і антинорманізму, що трапляються, як правило, в популярній чи пропагандистській літературі, відбивають політичні або псевдопатріотичні мотиви.

Що ж стосується самої легенди про закликання варягів, то останнім часом висловлена думка щодо існування певного історичного ядра цього народного переказу, запропонована його реконструкція. О. Мельникова вважає, що тоді йшлося про угоду між місцевою знаттю (вождями союзів племен) і ватажком (чи ватажками) загону варягів, котрий став згодом новгородським князем і засновником давньоруської князівської династії. Певна річ, варягів запросили лише на службу, а Рюрик захопив владу, бо мав збройну силу. Достовірність історичної основи легенди, головне ж – її раннє походження підтверджуються доведеною лінгвістами ймовірністю утворення форм імен Рюрика, Трувора й Синеуса в давньоруській мові ще до кінця X ст.

Сучасна наука схиляється до думки про реальність постаті Рюрика. Однак не варто ототожнювати його з якимсь конкретним, відомим з іноземних джерел королем (конунгом) скандинавів. Не так давно було висловлено припущення про тотожність літописного Рюрика із членом датського королівського дому Скьольдунгів Рориком (помер близько 876 p.), котрий правив як ленник франкських королів у Дорестаді й Західній Фрізії. Таке зіставлення ґрунтується єдино на схожості імен та відносній одночасності дій обох тих історичних осіб. Та ім’я Рюрик не таке вже й рідкісне у Скандинавії. А численні звістки франкських хронік між 845-м і 876 pp. не дають підстав для встановлення будь-яких зв’язків того Рорика з балтійськими землями, тим більше з Руссю, а також для припущення, що він довгий час був відсутній у власній землі.

Отже, хоча Давньоруська держава створена самими слов ’янами, доля вирішила так, що правлячу династію було започатковано скандинавом. Однак ні в кого серед вчених не викликає сумніву той факт , що варязькі князі у слов’янському середовищі швидко обрусіли так само, як і їхні нечисленні скандинавські дружинники. Вже наступник Олега Ігор Старий мав племінників із слов’янськими іменами, його син Святослав (суто слов’янське ім’я), якщо виходити з свідчень літописів і опису його зовнішності візантійським істориком Левом Дияконом, був справжнім русичем.

 

Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996. – С. 5 – 22.

 

 



[1] Тут і далі пояснення термінів подається в дужках.

[2] Нестор називає Аскольда й Діра завжди разом. Однак вчені гадають, що насправді вони не були співправителями. Аскольд княжив у 40 – 60-х pp., а Дір був його наступником до початку 80-х pp. IX ст.



Скачати (скачать, закачать) книгу: kivska_rus.rar [1.69 Mb] (викачувань: 14)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 25 січня 2013 | Переглянуто: 2981 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ