Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Давня історія України (продовження)


Аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України пов язана з відомою трипільською культурою, яка датується V IV тис. до н. е. Вона виникла на початку V тис. до н. е. у румунському Прикарпатті на основі балканської неолітичної культури Боян. Румунська назва культури кукутен. Протягом понад тисячу років ця людність поступово і невпинно просувалася з Південного Прикарпаття у північно-східному напрямку, колонізуючи родючі чорноземи лісостепової смуги Молдови та Правобережної України. В середині

IV тис. до н. е. трипільці досягли Дніпра на теренах Південної Київщини. Одне з цих поселень, розкопане видатним київським археологом Вікентієм Хвойкою у 1893 р. біля с. Трипілля, і дало назву культурі.

Аграрна економіка остаточно утвердилася на чорноземах Правобережної України лише у V IV тис. до н. е. з приходом сюди з Нижнього Подунав я та басейну р. Серет культури кукутені-трипілля. Економічною основою цієї яскравої археологічної культури України було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.

Окремі мідні прикраси, шила, ножі та сліди металургії на трипільських поселеннях свідчать, що більшість з них датуються не неолітом, а наступним енеолітичним (мідно-кам яним) періодом первісної історії. Археологи пізнають трипільські поселення насамперед за досконалим, багато орнаментованим глиняним посудом. Вишуканий лінійний та спіральний орнамент червоного, коричневого та чорного кольорів вкриває жовту поверхню столового посуду.

Трипільські прямокутні глинобитні житла з дерев яним каркасом стін та глиняною долівкою демонструють типовий приклад вищезгаданої балканської домобудівної традиції. Численні глиняні статуетки жінок з поселень трипільців, як і їхній посуд, вказують на балканські корені культури. Про це свідчить також їх східноземноморський антропологічний тип.

Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Цим терміном називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність. Величезні поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200 400 га, по праву вважаються протомістами. Житла в них розташовані концентричними колами, які з єднувалися з центром численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. осіб.

Складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалася паралельно з найдавнішими містами-державами Близького Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тис. до н. е.

Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Дедалі відчутніша посушливість клімату довершила колапс трипільської землеробської економіки.

Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поширення степів наприкінці IV тис. до н. е. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства у трипільському господарстві. Це створило умови для заселення нащадками трипільців Полісся, заплави Дніпра, надчорноморських степів. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували кінець існування трипільської культури, значення якої для стародавньої історії України полягає в тому, що саме з нею пов язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях в IV тис. до н. е.

Пам ятки мідного віку припинили своє існування з початком бронзового віку. Перехід до епохи бронзи був пов язаний із різкою зміною екологічної ситуації, що призвело до занепаду землеробських культур, в тому числі й трипільської.

В історії України доба бронзи посідає чітко окреслене, яскраве та вагоме місце. За хронологією бронзовий вік на теренах нашої держави тривав понад тисячу років від XX XVIII до X IX ст. до н. е. Та головне його значення не в абсолютних датах, які можуть ще уточнюватися, а в тих важливих культурно-економічних змінах, що відбулися в цю пору.

Добою бронзи традиційно називають час, коли основні знаряддя виробництва, зброю та прикраси виготовляли не з міді, як у попередній період, і не з заліза, як у наступному, залізному віці, а із сплаву бронзи. Бронза, яка є сплавом міді з оловом, рідше із свинцем чи миш яком, характеризується більшою від міді твердістю при значно нижчій температурі плавлення.

Окреслений вище відтинок часу досить умовний, позаяк процес заміни бронзових виробів на залізні розтягнувся на значно довший термін.

Винахід бронзи та виготовлення з неї різноманітних знарядь і прикрас не слід уважати єдиним чи навіть головним досягненням доби. З нею в історії України пов язані суттєві зміни у господарчому та культурному житті населення. Слід відзначити, що здатність оцінити нову металеву сполуку та витягти з неї усю можливу користь могла проявитися лише на досить високому щаблі суспільного поступу. Поза сумнівом, опанування людиною знарядь праці з бронзи сприяло розвитку продуктивних сил, що яскраво виявилося і в землеробстві, і в будівництві, і особливо в деревообробній справі. Доба бронзи позначена також суттєвими зрушеннями у соціальному житті суспільства. Оскільки литво та кування потребували спеціальних навичок, утворюються групи професійних ковалів, засвідчуючи своєю появою зародження металообробного ремесла. Із винаходом бронзи активізувався міжплемінний обмін цінними виробами з неї. Вони стали також престижними речами, знаком соціального статусу, використовувалися у культових церемоніях.

Новітні археологічні дослідження підтверджують припущення щодо виникнення бронзоливарного виробництва у Європі під впливом цивілізації Переднього Сходу. Швидше за все на певному етапі, коли ресурси мідної руди у країнах Переднього Сходу вже не могли задовольнити зрослі тут потреби у цій сировині, почалися далекі мандри рудознавців у пошуках нових її джерел. Вони й поклали край близькосхідній монополії на виготовлення бронзи. Порівняно з іншими державами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби, значно раніше за своїх північних сусідів, де вона настала лише із середини II тис. до н. е.

Археологічні культури доби бронзи на території України представлені: культурою шнурової кераміки, катакомбною культурою, тшинецькою, зрубною.

Початком залізного віку можна вважати початок XII ст. до н.е. Найяскравіші сторінки ранньозалізного віку України пов язані із кімерійцями, скіфами, а пізніше з сарматами. Скіфо-сарматський період охоплює все І тис. до н.е. і перші століття нашої ери. Тоді культурно-історичний процес на півдні сучасної України визначали іраномовні племена.

У цей час степова Україна стала західним крилом ареалу іраномовних груп, що охоплював євразійський степ від Дунаю на заході до Алтаю на сході.

Рушійною силою соціально-економічних процесів, що відбувалися у І тис. до н.е. в суспільствах України були кочові форми скотарства та культурні, економічні, соціальні впливи античної цивілізації у Північному Причорномор ї.

Відлуння історичних подій, пов язаних з ім ям кімерійців, стосується передусім їхньої навали на територію Малої Азії та у прилеглі райони. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» головній праці грецького вченого Страбона, який жив на межі нашої ери (64/63 р. до н. е. 23/24 р. н. е.), але використав у своїй книзі й значно давніші джерела. За його свідченнями, кімерійські напади на Малу Азію почалися ще за часів Гомера або трохи раніше.

Про землі, звідки приходили загони цих небезпечних ворогів, малоазійські греки, сучасники Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е. ст.), майже нічого не знали. Як свідчить уривок з «Одіссеї», вони уявляли їхню землю як країну суцільного мороку, неподалік якої знаходився вхід до царства померлих. Тобто, кімерійські землі були північною ойкуменою відомого тоді грекам світу.

У середині VIII ст. до н. е. кімерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось у центрі сучасної Анатолії. Близько 654 р. до н. е. вони захопили Сарди столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, і цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кімерійці зруйнували й такі центри іонійських греків, як Магнесія та Ефес.

Згадуються кімерійці й у ассирійських джерелах другої половини VIII ст. до н. е. На території Передньої Азії тоді розгорталися бурхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. дуже загострилося суперництво між двома великими державами давнього Сходу Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722 715 pp. до н. е. ассирійські агенти повідомили з Урарту, що володар цієї країни Руса І зазнав важкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше 714 р. до н. е. військо ассирійського царя Саргона II завдало рішучого удару Урарту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий переможець не набагато пережив свого супротивника у 705 р. до н. е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон знайшов таки у битві з кімерійцями. У 679 678 pp. до н. е. кімерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кімерійців з Ассирією були не тільки ворожими кімерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кімерійцям довго не судилося вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського панування поклало край кімерійській навалі, а частина кімерійців увійшла до складу скіфського об єднання. В усякому разі з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазійських документах згадується лише ім я скіфів.

Одна з таємниць, на які так багата кімерійська історія, полягає у тому, що дані писемних джерел про кімерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури на зразок Чорногорівки новочеркаського скарбу бронзи. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ранньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на території сучасної Туреччини відомих комплексів з Норшун-Тепе і Анатолії. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кімерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури. Проте саме період найбільшої активності кімерійців у зазначеному регіоні є в археології тією лакуною, заповнити яку поки що дуже важко.

За легендою, кімерійці опиналися у Малій Азії, тікаючи з Надчорномор я під тиском скіфів, але значна частина лишилася в українських степах, де була поглинена у VII ст. до н.е. скіфами. Зіткнення кімерійців зі скіфами, творцями першої зафіксованої в. давньогрецьких джерелах держави на території сучасної України, знаменувало новий етап вже не праісторії, а передісторії українських земель. Першим суб єктом писемної історії на території нинішньої України стало Скіфське царство VI III ст. до н.е.

За Геродотом, прабатьківщина скіфів знаходилася десь на схід від кімерійської землі. Але під натиском іншого кочового народу масагетів скіфи покинули рідні місця і вирушили на захід. «Під час навали скіфів кімерійці, пише далі Геродот, стали радитися, оскільки військо наступало велике, і думки їхні розділилися... На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, залишаючись віч-на-віч з численним ворогом. А на думку царів, варто було боротися за країну із загарбниками. І народ не хотів покоритися, і царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. Царі ж, згадавши про те, скільки хорошого вони тут пізнали і скільки можливих нещасть спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони прийняли це рішення, то поділилися на рівні частини і почали битися між собою. И усіх їх, що загинули від рук один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірасу, й могилу їхню і зараз видно».

Події, описані Геродотом значно пізніше у V ст. до н. е., приблизно можна датувати початком VII ст. до н. е. До цього ж часу першої половини середини VII ст. до н. е. належать найдавніші у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це, передусім, найархаїчніші скіфські наконечники стріл з дволопатевою голівкою ромбічної форми, які раптово з являються на величезному просторі європейського півдня від Дагестану до Придунав я. Таким чином, початок VII ст. до н. е. є відправним моментом скіфської історії. Саме з цього часу, відповідно до найдревніших згадок про скіфів у письмових джерелах, ми можемо використовувати термін «скіфи» щодо кочового населення, що мешкало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів, а також мало цілком визначену й добре відому археологам «скіфську культуру».

Реконструкція території Скіфії виглядає так: надчорноморські та надазовські степі зайняті іраномовними скіфами. Північніше у лісостепах між Верхнім Дністром і Ворсклою чисельні селища та великі городища пращурів слов ян скіфів-орачей та скіфів-землеробів. Тобто існує проблема співвідношення іраномовних кочовиків (власне скіфів) та місцевих племен, які вийшли до скіфського ареалу. За Доном починалося кочів я іраномовного народу сарматів.

Матеріальна та духовна культура скіфів детально вивчена завдяки античним джерелам, а також знахідкам з численних курганних поховань, у тому числі царських курганів Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могили та ін. Скіфське царство в Криму й Нижньому Подніпров ї (Мала Скіфія) проіснувало до III ст. н.е., аж доки не було підкорене босфорськими царями. Тоді ж зазнала руйнування і знаменита столиця Малої Скіфії Неаполь Скіфський, прекрасне місто в південній частині півострова, захищене кам яними мурами, облаштоване палацами, статуями, штучними водоймами і мавзолеєм-усипальницею царів. З часів Малої Скіфії відомо 16 кам’яних фортець у пониззі Дніпра та його притоках; вони припинили своє існування під готів та гунів у IV ст. н.е. Тоді ж перестав згадуватися і скіфський етнос, втягнений потоком Великого переселення народів.

У IV ст. до н.е. Скіфське царство зазнало поразки від македонського царя Філіппа II і почало хилитися до занепаду. На зміну скіфам йде сарматська спільнота.

Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, сармати (від іранськ. саоромант підперезаний мечем). Сарматська спільнота об єднувала ряд племінних угруповань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них роксолани стане у XVI ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі просуваючись з давнішого місця проживання Степового Поволжя й Приуралля на захід, сармати в III ст. до н.е. утвердилися в степах Північного Причорномор я, а в І ст. н. е. союз сарматських племен, очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив набіги на римську провінцію Мезію. У II ст. н.е. між Приараллям і Кубанню довкола сарматів-аланів згуртувалося нове союзницьке об єднання, яке черговою хвилею рушило в бік Дунаю, утвердившись, зокрема, і на частині Кримського півострова. Врешті, у IV ст. н.е. різноплемінні сарматські спільноти були зметені гунами. До стрімкого руху на захід гуни втягли й аланів: про спільні дії одних і других у Подунав ї оповідають римські історики.

На відміну від скіфів сармати не створили спільного «царства», так і не подолавши родоплемінної відособленості. Однак у спадок від античних географів, які на картах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птоломей (II ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон. Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою, вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що йшла в атаку з довгими важкими списами поперед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня.

У сарматські часи, тобто починаючи з III ст. до н.е., з місцевого побуту помалу зникають прикмети скіфської культури і навіть відроджується старий доскіфський обряд поховання з тілоспаленням, а на зламі III II ст. до н.е. скіфську історично-культурну добу тут починає заступати істотно відмінна від неї зарубинецька. Сармати та скіфи вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців.

Північне Причорномор я входило в зону найвищого піднесення і впливів античної культури Стародавньої Греції та Риму І тис. до н.е. Виникнення давньогрецьких пам яток на території сучасної України було спричинене так званою античною колонізацією та появою грецьких міст-колоній у Північному Причорномор ї. їх поява стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по середземноморському басейну, яке проходило у VIII-VI ст. до н.е., вихлюпуючи з метрополії надлишок ініціативного торгово-ремісничого люду на Апенніни, Північну Африку та узбережжя Чорного моря (як писав молодший сучасник цих міграцій Платон, елліни обсіли Чорне море, неначе жаби ставок). В сучасному українському Причорномор ї дослідники виділяють три зони античної колонізації: у гирлах Бугу та Дністра, на Керченському й Таманському півостровах і на південно-західному узбережжі Криму. До найдавніших колоній, заснованих у VII ст. до н.е. вихідцями з іонійського Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей (нині у межах м. Керчі). За часів колонізації Північного Причорномор я іонійська Греція, як і материкова, в цілому досягла високих успіхів у всіх сферах політичного, соціально-економічного і культурного життя. Відбулося остаточне оформлення станової стратифікації, зросла соціальна активність мас. Поліс основна форма політичної організації грецького суспільства найкраще проявився в Мілеті. Тут, незважаючи на соціально-політичні чвари між олігархами і демосом, було, зрештою, на деякий час скинуто тиранію. Протягом VI ст. до н. е. поступово відбулося утвердження громадянських прав і деяких полісних магістратур. Найвищого розвитку досягла індивідуальна творчість в архітектурі й образотворчому мистецтві, літературі, історії і філософії. Саме Мілет, який славився високорозвинутим ремісничим виробництвом і сільським господарством, активною міжнародною торгівлею і добрим адміністративно-політичним устроєм, став організатором цілеспрямованої і тривалої колонізації Причорномор я.

Протягом VI V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах з явилися міста Феодосія, Фанагорія, Горгіппа (Анапа), Гермонасса (ст. Таманська) та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес [у межах сучасного Севастополя], на узбережжі Дністровського лиману Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу Ольвія.

Нові міста, облаштовані на зразок грецьких полісів, провадили жваву посередницьку торгівлю з тубільними племенами. їхня самостійна історія нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. Географічно торговельні зв язки підприємливих греків простягалися далеко в глиб довколишніх територій: Ольвії до Середнього Подніпров я, Тири до Дунаю тощо. В поселеннях і курганах лісостепу Правобережжя (по річках Тясмин, Рось, Південний Буг) знайдено чималу кількість предметів античного імпорту, що проникав сюди з грецьких колоній в обмін на збіжжя, худобу, мед, віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри виготовляли коштовні ювелірні прикраси, мальовані амфори, посуд із зображенням сцен зі скіфського життя (прикладом може бути такий неперевершений шедевр, як знаменита золота пектораль з кургану Товста Могила).

Аванпости античної цивілізації, без сумніву, лишили свій слід у житті тубільного населення, опосередковано прискорюючи його політичний та економічний розвиток, а ще важливіше започатковуючи напрям цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду варварську Русь до візантійської культурної орбіти.

Найдавніший, праслов янський, етап етногенезу слов ян, за даними порівняль­ного мовознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. На той час сформувалася основа слов янської мовної системи, на якій позначилася певні контакти і взаємовпливи з мовами сусідніх народів: іранською, балтською, фракійською, кельтською та германською. Щоправда, коли і як відбувалися ці взаємодії, мовні джерела відповісти неспроможні. Однак протягом зазначеного періоду вони вказують на найближчих мовних сусідів слов ян. Тому й виділення прото- та праслов янських археологічних культур є проблемою дуже складною і можливе лише з певною долею припущення.

Слід зауважити, що гіпотези щодо праслов янської приналежності тих чи інших культур епохи бронзи та раннього залізного віку, мають наукове підґрунтя, до якого відносять виділення загальнослов янського етапу в розвитку мови, визначення мовних сусідів слов ян, мовні (топонімічні) дані про первісну територію слов янського розселення, а також історико-теоретичні положення про землеробське населення лісостепової зони Східної Європи як автохтонів з поправкою на всі історично засвідчені випадки переселення. Науковий пошук праслов янських культур ще не завершено. На цьому етапі досліджень останнє слово залишається за археологією: нова аргументація може бути одержана завдяки удосконаленню ретроспективного методу, порівняльного вивчення археологічних культур у межах розселення середньовічних слов ян.

Від рубежу н. е. розпочинається новий етап у розвитку етногенезу слов ян древньослов янський, який триває до III V ст. і характеризується певними змінами в фонетиці та граматичному складі слов янської мови. Під впливом іноетнічних сусідів слов ян відбувається діалектна диференціація загальнослов янської мови. Вірогідно, до на той час слов яни ще не вийшли за межі первісної території, що окреслювалася, виходячи з найдавніших топонімів, у лісостеповій зоні Східної та Центральної Європи. Для цього періоду письмові джерела дозволяють з більшою достовірністю реконструювати етнополітичну карту України та локалізацію слов ян. Але і в цьому випадку залишається багато дискусійних питань, які постають при етноісторичній інтерпретації археологічних культур. Таким чином, зазначений період це час не тільки загальнослов янської мовної єдності, що встановлюється на основі мовних джерел, але й значних змін у політичному становищі, етнокультурному розвитку населення східноєвропейського регіону, про що, хоча й скупо, засвідчують писемні джерела.

Згідно з археологічною періодизацією час від II ст. до н. е. до V ст. н. е. поділяється на пізньолатенський період (125 р. до н. е. початок н. е.), римський період (початок н. е. 375 р.) і період «переселення народів» (375 570 pp.). Римський період, у свою чергу, поділяється на ранній (початок н. е. 200 р. н. е.) і пізній (200 375 pp.).

На території локалізації венедів над Віслою в останніх століттях до н. е. відбувається формування нової культурної спільності пшеворської культури. Приблизно в цей же час змінюється й історико-культурна ситуація на території сучасної України.

Скіфська культура припиняє своє існування. В лісостеповому Придніпров ї пануючою стає зарубинецька культура, в степовій зоні культура пізніх скіфів і сарматів, у південно-західних районах липицька культура та ін.

Назва пшеворська культура (походить від м. Пшеворськ, Жешувського воєводства в Польщі, де в 1905 р. були відкриті перші пам ятки) пам ятки цієї культури охоплюють майже всю територію Польщі, межиріччя Вісли та Одера, західні райони України. Спершу відкриті тут пам ятки пізньолатенської ранньоримської доби одержали назву венедських, пізніше були виділені пшеворська та оксивська культури.

Серед пам яток чимало великих могильників і стаціонарних поселень відкритого типу, великих ремісничих центрів. На поселеннях переважають однокамерні житла (але зустрічаються й двокамерні), заглиблені в землю, з вогнищами.

Картографування цих та інших пам яток дозволило виділити західний і східний варіанти пшеворської культури, які, вірогідно, відповідають двом етноісторичним масивам населення носіям пшеворської культури: германському (лугії) і слов янському (венеди).

На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього Подніпров я поширені старожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В. В. Хвойкою біля с. Зарубинці (Канів, повіт Київської губернії) в 1899 р. ґрунтового могильника з трупоспаленнями. Пізніше були розкопані й інші могильники (с. Корчувате, поблизу Києва, поселення Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Оболонь, ремісничий центр Лютіж). Широкі дослідження проведені в Прип ятському Поліссі (могильники Велемичі, Отвержичі та ін.). У верхньому Подніпров ї досліджені могильник і поселення Чаплин; Почеп і Синьково на Десні; Мар янівка та ін. на Південному Бузі. Відомі окремі пам ятки зарубинецької культури на Тетереві, Сеймі, Трубежі, Тясмині і навіть Нижньому Дніпрі.

Нині відомо близько 500 поселень і 1000 поховань зарубинецької культури, хоча окремі райони вивчено недостатньо. Таким чином, зарубинецькі пам ятки охоплюють територію Полісся, Середнього Подніпров я (від Прип яті, Сожа та Десни до Південного Бугу і Трубежу на півдні). Датується зарубинецька культура кінцем III ст. до н. е. II ст. н. е. Виділяють п ять локальних варіантів зарубинецької культури: середньодніпровський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і деснянський.

У класичному вигляді зарубинецька культура продовжує існувати до кінця І ст. н. е., після чого в деяких районах вона зовсім зникає (Полісся) або ж зустрічається в досить зміненому вигляді.

У II столітті н. е. на території Волині та Поділля утворюється нове об єднання, проявом якого є «змішані» пам ятки, сформовані на основі зарубинецької та липицької культур, а на сході від них новий тип культури, утвореної на базі зарубинецьких, пшеворських та балтсысих елементів.

В другій половині III ст. н. е. Неї Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі і далі на південний захід до нижньої течії Дунаю, на південний схід до Польщі поширюється нова культура черняхівська.

Черняхівська культура одне з найбільш, яскравих історико-культурних явищ в археології України і всієї Південно-Східної Європи. Поширення на величезному просторі Лісостепової і Причорноморської зон однорідної культури, близької до культури римських провінцій, піднесення в усіх сферах виробництва, розповсюдження передових методів ведення сільського господарства, нова ідеологія і вірування все це виділяє її з ряду традиційних східноєвропейських культур і привертає особливу увагу дослідників.

Перші пам ятки черняхівської культури були виявлені і досліджені в 1900 1901 pp. у Середньому Подніпров ї (с. Черняхів на Київщині) В. В. Хвойкою, а в Подністров ї К. Гадачеком (поселення в Неслухові та ін.).

Нині вже відомо понад 5000 черняхівських пам яток, розкопки проведено на 150 200 поселеннях та могильниках. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують кардинальні розбіжності, переважає думка про поліетнічність цієї культури. Основні компоненти це гето-даки Дністро-Дунайського межиріччя, скіфо-сармати Причорномор я та слов яни Лісостепу України. Час існування черняхівської культури пов язаний з готами, яки просувалися зі Скандинавії через територію України в Приазов я і утворили так звану державу Германаріха об єднання міжплемінних союзів під егідою готів у IV ст.

Територія черняхівської культури має своєрідні вкраплення, які пов язані з зарубинецькою культурою, та водночас тяжіють до пізніших ранньослов янських культур VI VII ст. Черняхівська культура також пов язана з подіями Великого переселення народів IV VII ст., яке охопило весь євразійський простір.

Початок Великого переселення народів поклали гуни, яки завдали удару по готах Германаріха і вторглися у Римську імперію. Величезний гунський потік, найімовірніше, мав слов янські вкраплення.

У VI VII ст. на історичну авансцену виходить Аварський каганат, який був грізним ворогом Візантії. Візантійські автори нерідко плутають авароіїв та слов ян, оскільки останні були втягнуті в походи каганату. Тоді ж вперше фіксуються три слов янські народи: венеди (венети) верхів я Вісли, склавіни межиріччя Дністра та Дунаю, анти на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром. Антів ідентифікують з пеньківською археологічною культурою. Готський історик Йордан та візантійський імператор Маврикій залишили цікавий історичний матеріал про склавінів та антів.

Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що між V VII ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов янських племен, їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів пізнішого часу: поляни на Київщині й Канівщині, деревляни на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі на південь від полян, у Південному Подніпров ї і Побужжі, тиверці у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби у верхів ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати у карпатському регіоні, сіверяни на Північному Лівобережжі Дніпра, вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов яни, залежні від заснованого у VII ст. тюркськими народами Хозарського каганату.

Отже, лісостепова та лісова зони Правобережної України у І тис. були центром формування слов янства.

 

Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів / За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. – Київ-Чернівці: Книги – ХХІ, 2008. – С. 5 – 22.



Скачати (скачать, закачать) книгу:  davnja_storja_ukrani.rar [34.21 Kb] (викачувань: 14)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 18 листопада 2012 | Переглянуто: 1719 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ