Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Віталій Скоморовський

 

Розвиток історичного краєзнавства в Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст .

 

На сучасному етапі духовного відродження   незалежної   України невід’ємною   складовою   громадського руху та наукових досліджень є історичне краєзнавство, спрямоване на відродження духовності, історичної   пам’яті, формування в громадян і, передусім, у молоді любові до рідного   краю, національного   патріотизму,   поваги   до людини, відповідальності за збереження історико-культурного надбання. У статті розглядається розвиток історичного краєзнавства в Наддніпрянській Україні в період завершення процесу адміністративно-територіальної уніфікації українських земель у першій половині ХІХ століття.

Ключові слова: Наддніпрянська Україна, історичне краєзнавство, краєзнавчі дослідження, краєзнавчий рух.


Історичне краєзнавство як галузь наукового пізнання і сфера практичної діяль­ності викликає неабияке зацікавлення в науковців. Цінність місцевих досліджень у то­му, що в них простежуються певні особливості історичного процесу країни загалом. Дуже актуальним, у зв’язку із цим, є вивчення розвитку історичного краєзнавства в Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст., де суспільно-політичні процеси сприяли такому розвитку подій, передусім, крізь призму діяльності наукових і куль­турно-просвітніх організацій.

Із цієї проблематики ґрунтовними дослідженнями відзначаються П.Тронько, О.Уривалкін, В.Прокопчук, С.Куделко, С.Посохов, Л.Удод, О.Костюкова та ін.

У статті вивчаються властивості розвитку історичного краєзнавства в Наддніп­рянській Україні в першій половині ХІХ ст. Ми зробили спробу показати цінність місцевих досліджень у відображенні властивостей історичного розвитку рідної держави.

Підросійська Україна на початку XIX століття в адміністративно-територіаль­ному плані була поділена на дев’ять губерній – Київську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Херсонську, Новоросійську, Таврійську, Волинську, Подільську. На основі давніх традицій, які в містах унаслідок царської колоніальної політики ще збереглися, у зв’язку з відкриттям в Україні трьох університетів, визначальними науково-освітніми центрами стають Харків, Київ, Одеса, звідки інтерес до краєзнавства переходить і в інші губерніальні центри – Полтаву, Кам’янець-Подільський, Житомир, Чернігів тощо [4, с.215].

У науково-культурному середовищі все чіткіше усвідомлюється потреба вивчен­ня регіонів, минувшини історичних населених пунктів. В університетських містах ство­рюються наукові товариства, які й підпорядкували свою діяльність потребі вивчення регіонів. У 1812 році засновується Товариство наук при Харківському універ­ситеті. Заці­кавленість археологічними дослідженнями краю проявив його засновник, громадський діяч Василь Каразін. Ініціатором краєзнавчих починань тут був професор, декан історико-філологічного факультету Григорій Успенський – автор однієї з перших інструкцій для збирачів історико-топографічних і статистичних відомостей про край. Тоді були організовані й перші експедиції вчених університету та краєзнавців у сільські місцевості Слобожанщини [1, с.14–15].

У Харкові починають виходити перші на теренах України регіональні періо­дичні видання, у яких, крім літературно-художніх творів, публікуються матеріали з істо­рії та етнографії Слобожанщини, що дають вихід у світ результатам пошукової діяльності місцевих дослідників, пробуджують інтерес до краєзнавства все ширшого кола читачів, насамперед, інтелігенції та духовенства. Виразні українознавчі прикмети мали “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский журнал” (1824–1825). Редакція “Украинского вестника” запевняла читачів у своєму бажанні “скільки можливо відкрити всі відомості стосовно тутешнього краю”. Здійсненням цього задуму стали такі публікації, як “Записка о Слободских полках” (1812) Іллі Квітки – дядька пись­менника Г.Квітки-Основ’яненка, де містились офіційні документи з історії краю; “Письма из Малой России” О.Левшина; подорожньо-етнографічні нариси І.Вернета, нариси М.Грибовського “О Малой России” та “Исторические замечания о Малороссии” [8, с. 31 ].

У 30–40-х роках ХІХ ст. у Харкові створюється й активно діє гурток “любителів української народності”, що мав за мету організацію етнографічно-фольклористичних експедицій для дослідження Слобожанщини. Активними членами гуртка стали Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Петро Гулак-Артемовський та ін. У 1833–1838 роках у шести випусках вийшов збірник “Запорожская старина”, підготовлений І.Срез­нев­ським. За свідченням сучасників, він сприяв пробудженню інтересу освіченого громадянства до козацької минувшини України .

Після відкриття університету в Києві (1834) з ініціативи його першого ректора Михайла Максимовича вчені роблять кілька спроб самоорганізуватися в наукові осередки. 1835 року тут сформувався Тимчасовий комітет для розшуку старожитно­стей, що став першою пам’яткоохоронною організацією в Україні (професори М.Мак­си­мович, С.Зенович, Г.Данилович). У її діяльності брали участь М.Берлинський, К.Лох­вицький, О.Анненков. Заслугами комітету є збереження решток Ірининської церкви, створення при Київському університеті першого в Києві історичного музею старожит­ностей, яким з 1838 до 1854 рр. завідував професор К.Ставровський.

Першим серед учених, які усвідомили потребу організувати дослідження народ­ної культури в регіонах на науковій основі, був М.Максимович. Ще в другій половині 1820-х років він записує пісні в селах навколо Золотоноші на Полтавщині та в інших місцевостях і видає збірники “Малорусские песни” (1827) і “Украинские народные песни” (1834) [6, с.17]. Прагнення організувати справу по-науковому вияви­лось у його плані проведення великої експедиції, яка мала за мету складання детальної етногра­фічної карти Лівобережжя України в 1840–1850-х рр. У ході досліджень учений велику увагу приділив історії Києва.

На Півдні України (Новоросійський край), до складу якого входили Херсонська, Таврійська, Катеринославська губернії, в Одесі 1828 року було засноване Товариство сільського господарства, яке, досліджуючи стан сільського господарства, зібрало й опублікувало матеріал зі статистики та історії.

З 1839 року розгортає свою дослідницьку й видавничу діяльність Одеське товариство історії та старожитностей, створене з ініціативи І.Стемпковського. Ще 1824 року він подав генерал-губернатору доповідну записку “Мысли относительно поиска древностей в Новороссийском крае”, у якій наголошував на необхідності охорони архео­логічних пам’яток та організації музеїв у Керчі й Одесі. Безпосередніми органі­заторами товариства стали М.Кир’яков, М.Мурзакевич, куратор Одеської навчальної округи Д.Княжевич, директор Одеської публічної бібліотеки О.Левшин. Товариство об’єднало археологів, етнографів, філологів не тільки Одеси, а й Києва, Львова, Москви, Петербурга, цариною діяльності яких стали Північне Причорномор’я, Південь України. Учені здійснювали розкопки античних міст Пантикапея, Тіри, Херсонеса, Ольвії, на островах Зміїний і Березань. При товаристві 1842 року створено музей, яким з 1843 року завідував М.Мурзакевич.

З 1844 року вийшло друком 33 томи “Записок Одесского общества истории и древностей” – додатка до популярної газети “Одесский вестник”. Їхня тематика – динаміка заселення краю, звичаї та обряди в побуті місцевого населення, опис архео­логічних знахідок. У той самий час виходив також “Одесский альманах”, у якому увагу читачів привернули історичні, етнографічні праці І.Андрієвського, М.Маркевича, К.Зеленецького, Л.Якубовича. Одеське наукове товариство діяло в цьому напрямі за розробленою ним програмою народознавчих досліджень [7, с.102].

Збирання краєзнавчих матеріалів, фольклорно-етнографічної спадщини послугу­вало обґрунтуванню української національної автентичнос­ті. У зв’язку із цим, яскравим прикладом звертання до національних джерел були краєзнавчі, фольклорно-етно­графічні й історичні пошуки Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Косто­ма­рова, зокрема, їхня участь у роботі Археографічної комісії в перші роки її діяльності.

Тарас Шевченко був зарахований до штату комісії на посаду художника, однак функції його були значно ширші. Інтерес до історії рідного краю формувався ще з юнаць­ких літ письменника. Він розробляв проекти особистого ознайомлення з пам’ят­ками історії та культури України, один з яких частково здійснив, опублікувавши аль­бом “Живописная Украина”, де вмістив свої праці на історичну тематику: “Дари в Чигирині 1649 року”, “У Києві”, “Видубецький монастир у Києві” та ін.

Одним із співробітників Археографічної комісії був Пантелеймон Куліш. Ще студентом, перебуваючи впродовж трьох місяців у селі Олександрівка на Чигиринщині у визначного письменника Михайла Грабовського, він зібрав цілий том місцевих переказів і легенд.

Праця в комісії стала для П.Куліша плідною в царині фольклору й етнографії. Це дало можливість видати збірник фольклорних творів про козаччину та гайдамач­чину “Украинские народние сказання” (1847) й опублікувати двотомні “Записки о Южной Руси” (1856–1857), які були високо поціновані сучасниками. Думка П.Куліша, що “ми повинні дорожити всяким уламком, усяким клаптем паперу, який носить в собі відбиток минувшини”, звучить нині як заповіт краєзнавцям і пам’яткоохоронцям. Письмен­ник спростовував вигадки про несумісність занять українським фольклором з “європейською освіченістю”, вважав, що знання пракоренів традиційної культури може й повинно гармонійно поєднуватися з найсучаснішими здобутками освіти й науки. Цю думку він виклав у листі до М.Костомарова (1846): “Молоді люди, вдаючись у вивчен­ня Малоросії, ніскільки не позбавляють себе можли­вості засвоїти освіченість євро­пейську. Можна любити свій буколічний хутір і захоплюватися блиском столиці ще більше, ніж людина, яка ніколи на хуторі не жила. Можна знати напам’ять усі наші пісні й засвоїти собі європейську освіченість” [3, с.22].

Співробітником Археографічної комісії був також видатний історик Микола Костомаров. Мандрував з дослідницькою метою по селах навколо Харкова, Полтави. Зібрав багато пісень, відомостей про народні звичаї та обряди. Працюючи викладачем у Рівненській гімназії, подорожував по Волині, збирав фольклорні твори, подав деталь­ний опис Крем’янця, Вишневця, поля битви під Берестечком. Про умови, у яких доводилося працювати, М.Костомаров писав у листі з Рівного від 9 грудня 1844 року: “Незважаючи на мої спроби записувати пісні, я встиг якнайменше; дивно, що у деяких благомислячих людей ви­кликає підозру: чи не доручив мені Бібіков розвідати, чи нема тут обурливих пісень! Я спрагло на кожному кроці розпитував про побут тутешнього народу” [7, с.108]. Зауважимо, що значна добірка народних пісень, записаних
М. Костомаровим, пізніше була надрукована під назвою “Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году” у “Малорусском литературном сбор­нике”, виданому Д.Мордовцевим у 1859 році.

Показовим є факт, що традиція історико-краєзнавчих студій у Наддніпрянській Україні поширюється й на західноукраїнські землі. Саме тому, за словами І.Франка, вони “збудили серед молодіжи горячу любов до рідного народа і заохотили її до студий над його традициями. Почалось пильне збиранє етноґрафічних матеріялів. І.Гнідков­ський у Калуськім повіті збирає приповідки, Торонський подає характеристику Лемків, того найдалі на захід висуненого відламу Русинів, Гушалевич записує пісні в Стрийсь­кім пов., Галька видає гарну збірочку казок, Саламон збирає коло­мийки. В кінці значна часть молодших і старших збирачів достарчає Головацкому матеріялів до його 4-то­мової збірки пісень Галицької і Угорської Руси” [9, s .2]. Під впливом прикладів і заохочень з Наддніпрянської України історико-краєзнавчий рух у західноукраїнських землях набув масового характеру.

Підсумовуючи вищенаведене, зазначимо, що з розвитком історичної науки, етнографії та фольклористики в першій половині XIX століття поступово сформу­валися основні складники краєзнавства, зросли місцеві сили дослідників, з’явилася краєзнавча література, утворилися музеї. Із 40-х років XIX століття для позначення цієї нової галузі наукової й аматорської діяльності в Росії й підросійській Україні почали вико­ристовувати терміни: “отчизноведение”, “родиноведение” – “вітчизнознавство”, “батьківщинознавство”. У той самий час у Галичині до наукового обігу введено термін “краєзнавство” , який по всій Україні остаточно закріпився з 20-х років XX століття.

 

1.     Історичне краєзнавство в Українській РСР / [ за ред. П. Тронька ] . – К. : Наукова думка, 1989. – 240 с.

2.     Краеведение : энциклопедический словарь / [гл. ред. Н. М. Сикорский]. – М. : Сов. энциклопедия, 1982. – 664  с.

3.     Матюшин Г. Н. Историческое краеведение / Г. Н. Матюшин . – М., 1987.   47 с.

4.     Петровський В. В. Історія України: неупереджений погляд : факти, міфи, коментарі / Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. – Х. : ВД “Школа”, 2007. – 592 с.

5.     Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року” від 10.06.2002 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=789-2002-%EF.

6.     Прокопчук В. С. Історичне краєзнавство Правобережної України 30-х років ХХ – початку ХХІ сто­ліття: від репресій, занепаду до відродження, розквіту / В. С. Прокопчук. – Кам’янець- Поділь­ський, 2005. – 68 с.

7.     Тронько П. Т. Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття : досвід, проблеми, перспективи /
П. Тронько
. – К. , 2000. – 270 с.

8.     Уривалкін О. М. Історичне краєзнавство : навчальний посібник / О. М. Уривалкін. – К. : КНТ, 2006. – 296 с.

9.     Franko I . Krajoznawstwo galicyjskie / І. Franko // Kurjer Lwowski . – 1892. – №   221.

 

At the modern stage of spiritual revival of Independent   Ukraine historical regional ethnography becomes part and parcel of social movement and scientific investigation   directed to revive spirituality, historical memory, moulding citizens   love   to native land. That’s why it is important   to develop   historical    regional ethnography, specifically in Naddnipryansk   Ukraine at   the regional of administrative and   territorial unification consummation of the Ukrainian lands at the beginning of XIX century.

Key words: Naddnipryansk Ukraine, historical regional ethnography, ethnographical investigations, ethnographical movement.


Скачати, скачать: skomorovskij.rar [16.56 Kb] (викачувань: 16)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 15 квітня 2012 | Переглянуто: 3066 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ