Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



НА ПОРЯТУНОК ГОЛОДУЮЧОЇ УКРАЇНИ

Катастрофічне становище українства Наддніпрянщини привело в рух громадські й політичні сили Західної України. З ініціативи українських послів до польського сейму 16 липня 1933 р. відбулася нарада представників наукових, культурних, професійних та економічних крайових установ, на якій створено Громадський Комітет, що мав своїм завданням розробити детальний план по дальшої   роботи.

На 25 липня 1933 р. Президія Української Парламентської Репрезентації скликала у Львові з'їзд представників 48 громадських організацій Західної України. Редактор газети «Діло» Василь Мудрий ознайомив учасників з'їзду з планом дій «допомогової акції для погибаючих наддніпрянських братів». Присутні одностайно вирішили: «1) Почати негайно працю в обороні загроженого існування широких мас українського населення на Великій Україні 2) Уконституюватись у Громадський Комітет Рятунку України! (ГКРУ). 3) Обрати Діловий Комітет для негайного започаткування праці»26. Головою Громадського Комітету було обрано лідера партії УНДО, керівника УПР Дмитра Левицького. Безпосереднє керівництво ГКРУ здійснював Діловий Комітет (ДК) в складі Василя Мудрого (голова), Зенона Пеленського (секретар), Мілени Рудницької (заст. голови), Володимира Кузьмовича, о. Михайла Блозовського та Володимира Целевича (члени ДК).

На цьому ж з'їзді було прийнято відозву «Український народе!». «Де б ти не жив поза межами Великої України, – проголошувалось в ній, – ти не можеш спокійно приглядатися на горе та муки твоїх невольних і голодних братів. Ти мусиш сказати своє тверде слово гнобителям, світові цілому про їхню недолю. Бо ж комуністичні московські диктатори завзялися вже на саме життя українського народу. На його землі запанувало наслідком комуністичної господарки людоїдство. Це ж найстрашніше явище під сонцем. Щоби в хліборобській країні брат поїдав з голоду брата – цього світ не чував і земля наша досі не знала. Треба поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення й прийшов з допомогою. Допомагай своїм братам на Великій Україні, чим можеш і як можеш. Громадський Комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном»27.

На трагедію українців Наддніпрянщини однією з перших відгукнулася Греко-Католицька Церква. Ще 24 липня 1933 р. весь галицький єпископат на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким звернувся з пастирським листом «В справах подій на Великій Україні до всіх людей доброї волі». «Україна в передсмертних судорогах, – відзначалося в пастирському зверненні, – населенні вимирає голодовою смертю. Перед цілим світом протестуєм, проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед судом Всевишнього. Усіх християн світу просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю.

Про страшну долю конаючих з голоду селян знали їх брати, над ними боліли, терпіли та за них молилися» .

Звернення греко-католицького єпископату і Громадського Комітету Рятунку України знайшли відгук у серцях сотень тисяч українців краю. В короткий час були утворені місцеві Громадські Комітети Рятунку України, які розгорнули активну роботу в масах по збору коштів, продуктів, організації протестаційних віч і демонстрацій, направлення відповідних телеграм до радянського посольства і консульств. Спеціальним комунікатом ГКРУ звернувся до західноукраїнської громадськості з проханням «збирати і надсилати до Комітету листи з Великої України з описом про тяжке становище тамошнього населення, про голод, які потрібні для міжнародних гуманітарних організацій»28.

З сіл та містечок Галичини і Волині до Громадського Комітету у Львові масово напливали кошти, збіжжя на порятунок голодуючих братів над Дніпром. Західноукраїнські селяни, робітники, інтелігенція, які самі жили небагато, ділилися останнім.

Однак, по мірі розгортання акції порятунку України, ставало очевидним, що радянський уряд, який заперечував факт голодомору, не допустить міжнародної допомоги голодуючим. Мілена Рудницька з гіркотою зазначала: «Думаю, що всіх моїх земляків, які працюють у комітетах рятунку голодної України, огортає часто пригноблююче почуття безпорадності і безнадійності. Завдання рятункової акції у тому, щоб нести допомогу голодуючому населенню України. Але як це зробити, коли радянський уряд заперечує факт голоду? Чи можна манити себе надією, що більшовики дадуть свою згоду на міжнародну допомогову акцію і посередньо самі ствердять перед світом свою політику винищування голодом України?»29.

Проте робота не припинялася. Жевріла надія на Лігу Націй, міжнародні гуманітарні організації, в першу чергу Міжнародний Червоний Хрест, нарешті на світову громадськість. Діяльність ГКРУ все більше набирала інформативного, протестаційного, викривального характеру.

По всій Західній Україні проходили масові віча та демонстрації протесту проти більшовицької політики голодомору в Україні.

З ініціативи націонал-демократів і радикалів велике протестаційне віче відбулося 19 серпня в Станіславі. В резолюції віча вказувалося: «Ми українці Станіславщини шлемо нашим братам і сестрам на Приддніпрянщині, на Соловецьких островах, на Сибірі і в льоха) ДПУ наш гарячий привіт та взиваємо їх видержати в тяжкій боротьбі з московськими окупантами. Протестуємо перед цілим культурним світом проти засобів, якими більшовики винищують український нарід та домагаємося від усіх народів, аби вони до ти не спроваджували збіжжя із Совітів, доки Міжнародна Комісія не ствердить, що населення України має запевнений прожиток на цілий рік»30.

Повідомлення про страхіття колективізації і голодомору на Наддніпрянщині спричинилось до різкої зміни суспільних настроїв на Західній Україні, нового перегрупування політичних сил. Замість поширених у 20-х рр. радянофільських настроїв серед молодої генерації української інтелігенції, а за нею й ширшого загалу, все більшого впливу набуває новітній націоналізм як реакція на трагічне становище народу. Катастрофічні національні та соціальні умови існування української нації посилили крайні течії. На народних вічах з приводу голодомору в Україні західноукраїнське населення не тільки засуджувало політику більшовицького режиму на Наддніпрянщині, але й висловлювалося проти носіїв комуністичної та радянофільської ідеології в краї. Львівський повітовий Народний Комітет на засіданні 22 липня закликав «все громадянство львівського повіту, щоби всіма силами поборювало руїнницьку роботу платних московсько-більшовицьких агентів, які оправдують московську роботу на Україні та намагаються й тут руйнувати наші національні надбання»31. Громадськість Станіславщини на своєму вічі також «заповіла боротьбу запроданцям і наймитам Москви та зобов'язалася безпощадно поборювати пресу, яка стоїть на услугах більшовиків»32.

Під тиском громадськості та внутрішнього розкладу, викликаного подіями на Наддніпрянщині в кінці 20-х на початку 30-х рр. прокомуністичні і радянофільські газети та журнали самоліквідовувались. Редактор відомої радянофільської газети «Українська Думка», що виходила у Львові, Юрій Танчаковський у липні 1933 р. писав: «Отсим подаю до відома, що як видавець і відповідальний редактор тижневика «Українська Думка» припинив я дальше видання цього часопису з хвилею, коли до Львова прийшла страш­на вістка про самогубство М. Скрипника»33. У 1933 р. припинив своє існування останній радянофільський журнал «Критика» (спадкоємець «Нових Шляхів»), редактором якого був Антін Крушельницький. Таким чином, за котрий час радянофільство, як суспільне явище, зникло з громадського життя Західної України. «Від стрілів Хвильового й Скрипника, голодової катастрофи, – писала газета «Діло», – розвіялися рештки галицького радянофільства, що вислуговувалося більшовизмові. Почали відскакувати від більшовицького табору всі чесніші одиниці, появилися заяви каяття, посипалися протибільшовицькі ревеляції, самочинно припиняли своє животіння радянофільські часописи. У нас в Галичині пропало радянофільство, до якого майже ніхто не признається»34.

В цей же час припинили свою діяльність всі легальні прокомуністичні та радянофільські політичні партії. Ще в 1930 р. самоліквідувалась Українська Партія Праці. Не викликала помітного спротиву західноукраїнської громадськості заборона польською владою в 1932 р. впливової до того легальної прокомуністичної партії «Сельроб». Спроби комуністів утворити нову легальну політичну партію – Українське Селянське Об'єднання – не мали успіху. Гостра криза, посилена драматичними подіями на Україні, охопила й саму КПЗУ. Нове керівництво партії на чолі з Мироном Заячківським і Григорієм Іваненком було звинувачене Комінтерном і ВКП(б) в націоналізмі, оголошене «замаскованими агентами» ОУН. Арешт Заячківського, Іваненка та інших членів політбюро ЦК КПЗУ деморалізував партію остаточно. Все це спричинилось до того, що частина комуністів, колишніх сельробівців, перейшла до національного табору. Спостерігаючи подібний процес на Дрогобиччині, де комуністи до того мали значні впливи, «Студентський Вісник» у зв'язку з цим зазначав: «Протиукраїнська політика більшовицького уряду, самогубство Скрипника, Хвильового і визначного дрогобицького комуніста Стронського, невиносимі відносини в КПЗУ – це все спричинило розлом у рядах КПЗУ і її симпатиків. Українські комуністи Дрогобиччини масово зривають з КПЗУ й під прапором українського націоналізму починають активно виступати проти захитаного на місцях комунізму»35. Показовим щодо цього був «Відкритий лист до робітників селян» відомого комуністичного діяча Волині, посла до польського сейму від «Сельробу» Степана Волинця, в якому він писав: «і болем мовчав я, коли в Москві, зовсім невинно, без суду ГПУ розстріляно мого товариша ще з шкільної лави Федя Палащук (Конара). З затисненими зубами мовчав я, коли застрілився Микола Хвильовий. Трагічна смерть Скрипника й усвідомлення собі її політичного значення потрясла мною до глибини душі й тому дальше я мовчати не можу. Загальні інтереси важніші»36. Волинець став одним з керівних діячів націоналістичного Фронту Національної Єдності, що виник у 1933 р.

На ґрунті подій на Наддніпрянщині та нового польського наступу на українство в краї все більшого впливу здобував націоналізм. На початку 30-х рр. ОУН поширила свої впливи на сільську молодь, вела активну роботу в легальних культурно-освітніх, виховних і спортивних організаціях.

З приходом у червні 1933 р. до керівництва Краєвою Екзекутивою ОУН Степана Бандери бойову референтуру було скеровано, насамперед, проти комуністичного підпілля, носіїв радянофільських настроїв та представників польської влади. З метою протидії польсько-радянському зближенню і на знак протесту проти сталінської політики голодомору в Україні 22 жовтня 1933 р. оунівець Микола Лемик застрелив працівника радянського консульства у Львові Олександра Майлова. Частиною протикомуністичної акції ОУН були: бомбовий атентат на редакцію газети «Праця», план замаху на Антона Крушельницького, відкладений у зв'язку з виїздом останнього до УСРР і там репресованого, а також криваві зіткнення з комуністами в Стебнику, Добрівлянах, Яворові, Нагуєвичах та інших населених пунктах.

Про загальне поправіння суспільних настроїв свідчила поява на правому крилі західноукраїнського політичного спектру українських католицьких партій – Української Народної Обнови та Українського Католицького Союзу, які, незважаючи на певні релігійні і політичні розбіжності між собою, виступили за посилення ролі церкви в громадському житті, поборювали атеїзм і комунізм. Про вплив українських католицьких партій серед населення свідчить релігійно-національне свято Українська Молодь Христові з нагоди 1900-річчя смерті і воскресіння Ісуса Христа, яке відбулося 7 червня 1933 р. з метою демонстрації підтримки Української Католицької Церкви. На демонстрацію до Львова прибуло більше 50 000 молоді.

Трагічні події на Наддніпрянщині позначились і на політиці націонал-демократів. Партія УНДО вважала за необхідне за цих умов домагатись автономії українських земель у складі Польщі, а також досягти політичного компромісу з польськими правлячими колами. Все це мало, на думку лідерів ундівців, створити політичні, національні та соціально-економічні передумови для всебічного розвитку українства в краї. Західна Україна в даних умовах розглядалась як місце зосередження всеукраїнського національно-політичного руху, новітній П’ємонт. Своє завдання УНДО бачила в консолідації всіх національних сил, спрямуванні їх на «безоглядну боротьбу з комунізмом у всіх його явних і замаскованих (радянофільських) видах»37, який проголошувався найнебезпечнішим ворогом українського народу. Голова УНДО Дмитро Левицький, виступаючи в польському сеймі 3 листопада 1933 р., заявив: «Підносимо голосний протест перед цілим світом проти фізичного винищування мільйонів нашого народу і заявляємо, що будемо витривало мобілізувати психічні сили народу до боротьби з більшовизмом»38.

Діячі УНДО через Громадський Комітет Рятунку України доклали чимало зусиль до організації акції допомоги голодуючим України та руху протесту проти політики більшовицького режиму. З їх ініціативи ГКРУ оголосив 29 жовтня Днем національної жалоби і протесту з приводу голоду в Україні. Це рішення підтримав греко-католицький єпископат Галичини у своєму другому пастирському листі в справі голоду. В день празника Христового Царства по всіх уніатських та православних церквах було проведено урочисті богослужіння. Всі громадські організації в цей день проводили збори, засідання, віча та демонстрації на знак жалоби і протесту. В селі Делятині Надвірнянського повіту відбулися Богослужіння, панахида, велелюдне народне віче. Аматорський гурток поставив одноактову п'єсу Уласа Самчука «Слухайте! Слухайте! Говорить Москва!». У Львові, Станіславі, Тернополі та інших містах краю відбулися жалібні сходини «Лугу». Українські посли до польського сейму взяли участь у сотнях народних віч, де збиралися кошти на допомогу голодуючим, приймалися резолюції протесту.

У зв'язку з підписанням радянсько-польського договору власті всіляко обмежували, а часто забороняли відзначення Дня національної жалоби і протесту. Виступаючи в сеймі, Дмитро Левицький відзначив: «Ждемо, коли остаточно прокинеться совість польського проводиря Михайла Козоріза та його народу! Поки що нам, українцям, заборонено збирати тут складки для несення помочі умираючим з голоду нашим братам на Совітській Україні. З не виказаним жалем і болем дивимося на ту трагедію»1. Посилаючись на вбивство оунівцями співробітника радянського консульства у Львові, власті заборонили у Львівсько му воєводстві будь-які громадські зібрання. В ряді сіл поліція заборонила зачитати пастирські листи. У с. Перемишляни Борщівського повіту за виголошену проповідь про голод на Україні о. Омелян Ковч був засуджений владою на три тижні арешту.

Особливу реакцію західноукраїнського населення викликали повідомлення про знищення відомих радянофілів, які виїхали на Радянську Україну. Їх доля була трагічним уроком для тієї частими громадськості Західної України, яка в котрий раз захопилась політичним москвофільством.

Газета «Нова Зоря» писала: «З Радянської України наспіли вісти про ув’язнення науковців – розстріляно, серед них галичан Юліана Бачинського, родину Крушельницьких, батька Антона і двох синів Тараса та Івана, заарештовано, а згодом і розстріляно відомих західноукраїнських комуністів, що опинилися на Радянській Україні, зокрема Карла Шкси-Лозинського, Йосипа Букованого, Василя Сірка, Семена Скозинського, Петра Дідушка та багатьох інших. Хто в Галичині їх не знав! Незважаючи на репресії західноукраїнське населення повсюди! Крушельницький був головним пропагатором радянофільства та виявило щире співчуття своїм братам над Дніпром, підняло мої безбожництва на Галицькій Землі. Вони скінчили гірше ніж ми припускали. Бог не дав їм часу ні нагоди спокутувати свою вину супроти свого і народу. Нехай же доля Крушельницького буде тою печаткою, що запечатає назавше криваву книгу злуд наших людей котрі йшли служити ворогам і робили страшну роботу» 39.

Тим часом на Західну Україну надходили повідомлення про нові масові репресії та винищення наддніпрянської інтелігенції, повсюдні чистки партійного та державного апарату від свідомоп українського елементу. Під час голоду 1932–1933 рр. було репресовано 8 тис. українських комуністів. В цей час з КП(б)У було виключено на початку 1933 р. за сфабрикованою справою було заарештовано і репресовано 46% її членів. Нова хвиля терору проводилася П. Постишевим в руслі політичної боротьби. Постишев винищив усіх українських комуністів, які раніше були боротьбистами, укапістами, шумськістами, скрипниківцями чи іншими опозиціонерами. З ними відійшло ціле покоління комуністів, що створили КП(б)У і встановили радянську владу на Україні.

Незважаючи на те, що репресіям були піддані ідейні противники західноукраїнських національних партій, на своїй нараді у Львові 26 грудня 1933 р. вони висловили протест проти терору.

«Зібрані на нараді українські політичні партії, - зазначалось в їх заяві, - осуджуючи рішуче політику совітської влади у 1933 р., дії другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, фактичного диктатора, всяку систему терору, як засіб боротьби і тим більше, як засіб поневолення України. Постишев і прибулі з ним комуністи з Росії остаточно зламали опір колективізації українського селянства, припинили українізацію з одночасним запровадженням русифікації, знищили провідні кадри української інтелігенції. Було розгромлено і закрито ряд українських наукових і культурних установ, зокрема Всеукраїнську Академію сільськогосподарських наук, кіностудію Олександра Довженка, театр «Березіль», Державне видавництво та багато інших. Галицька преса відзначала, що ім'я Постишева «перейде до історії, як одного з найгірших гнобителів   України»40.

«Українські політичні партії Західної України протестують проти такого державного правління, і хоча вони є опозицією щодо українських комуністів, (в даному разі проти наших ідеологічних противників) з обуренням пятнують цей новий урядовий терор московської комуністичної диктатури на Україні, перед цілим культурним світом якнайрішучіше протестують проти свідомого винищування української людности більшовицькою Москвою, висловлюють голос протесту проти політики народовбивства» 41.

Голодомор, повальне винищення українства на Наддніпрянщині спричинились до консолідації розпорошених до того національно-демократичних сил Західної України та діаспори. «Те, що робиться на Великій Україні, – писала газета «Діло», – як пожежа мусить притягнути увагу цілої Української Нації і кожного українця по цілій земській кулі. Загибає Нація! Це вже сьогодні не істерична фраза, але реальний факт. На цей факт має чинно зреагувати ціла Українська Нація, бо катастрофа є національна. Прийшов час скликати Всеукраїнський Світовий Національний Конгрес, щоби обміркувати свою долю, в першу чергу страшний стан своїх братів на Великій Україні»42.

На платформі боротьби на захист нації, за відновлення соборної самостійної Української держави відбулось поступове зближення різних політичних партій. На програму Всеукраїнського На ціонального Конгресу (ВНК) погодились націонал-демократи, радикали, соціал-демократи, члени Української Народної Обнови та ряд емігрантських організацій. 24–28 грудня   1934 р. вони провели у Львові передконгресову нараду. Згуртуванню національних сил сприяв і Український Жіночий Конгрес, скликаний Союзом Українок 1934 р. в Станіславі.

Незважаючи на те, що проведення ВНК було перекреслені угодовською акцією нового керівництва УНДО, все ж співпраці різних українських політичних сил в краї і за кордоном сприяли згуртуванню і мобілізації всіх здорових творчих сил на захист корінних інтересів нації.


Микола Васильович КУГУТЯК. ГОЛОДОМОР 1933-го І ЗАХІДНА УКРАЇНА (ТРАГЕДІЯ НАДДНІПРЯНЩИНИ НА ТЛІ СУСПІЛЬНИХ НАСТРОЇВ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ 20–30-х РОКІВ). – Івано-Франківськ, 1994. – 70 с.


Скачати книгу: golodomor.rar [76.75 Kb] (викачувань: 17)

 


 (голосів: 2)

Автор: Admin 14 квітня 2012 | Переглянуто: 1596 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ