Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Микола Вітенко

СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ

ПОДЕННИХ НАЙМИТІВ ТА ДВІРСЬКИХ СЛУГ У ГАЛИЧИНІ (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Сьогодні українська держава перебуває на етапі зміни державного і колективного характеру власності на приватний. Цей процес особливо суперечливо проходить у сфері врегулювання поземельних відносин. Він супроводжується значними порушеннями чинного законодавства з боку селян та представників влади на місцях, сприяє значній майновій та світоглядній диференціації населення. Це спонукає вчених до детального аналізу соціально-економічних факторів в історичній ретроспективі та розробки нових механізмів вивчення вітчизняної історії, що могло би сприяти вирішенню сучасних проблем.

Одними із них є питання трансформації менталітету селян Наддніпрянщини у 1861 – 1918 рр. (статті Ю. Присяжнюка 1 ), вплив дефіциту землі на міжетнічні стосунки в Україні в другій половині ХІХ ст. (монографія Д. Бовуа 2 ).

У даній статті досліджуються тенденції та закономірності у відносинах між сільськими громадами та панськими маєтками Галичини*) у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., також вивчаються життєві пріоритети поденних наймитів та двірських слуг, їхні ролі в еволюції польсько-українських взаємин.

Земля займала важливе місце у світоглядних орієнтирах людей ХІХ ст. Усім верствам населення східної частини Галичини був притаманний світогляд антеїзму. Для поміщиків, біля 4 тис. (82 %) яких становили поляки, земля виступала малою батьківщиною, овіяною ореолом життєвого благополуччя, джерелом прибутків та ознакою важливості місця її власника в соціальній ієрархії 3 . До того ж, земля у їх свідомості ніколи не була самодостатньою. Вона являла собою фільварок або “ключ” (сукупність кількох територіально близьких фільварків). Фільварок поєднував земельні угіддя з господарськими спорудами (тік, комори, стайні, кошари, конюшні, кузні, ґуральні, млини, кузні та ін.), з робочими тваринами (коні, воли), реманентом і слугами. Неодмінним атрибутом фільварку виступав будинок орендаря (“державця”, або “властителя”) чи панський палац, який підкреслював економічну могутність власника, свідчив про його становище у суспільній ієрархії. Замість слова “фільварок” (“хутір”) часто вживалися вирази “дóбра” ( dobra ), “територія займанщини” ( obzar posiadania ), “польська територія займанщини” ( polski stan posiadania ) 4 .

Маєток сприймався не лише поміщиками та їхніми слугами, а й українськими селянами з довколишніх сіл як осередок польських звичаїв та культури — “уособлення польськості”, “польський острів серед руського моря”. Таке ставлення до нього зумовлювалося полонізацією та латинізацією місцевих українців 5 .

Панських слуг, які перебували у повній економічній та особистій залежності від поміщика, часто змушували розмовляти польською мовою з дідичем та орендарем, святкувати свята за Григоріанським календарем, одягати вбрання, надане великим землевласником. При цьому вони зазнавали різноманітних принижень та знущань, що засуджувалося навіть польськими політиками. Панські слуги у одному з маєтків під Львовом вимагали від поміщика: “...не принижуйте лише нашої мови, обряду, звичаїв, не втручайтеся непрохано до наших справ домашніх...” 6

На думку польського князя Осипа Пузини, у Галичині двірські робітники становили 1/6 всіх селян. Їх робочий день тривав 16-20 годин на добу. Так, форналі – слуги, які доглядали панську худобу — працювали від 3 до 23 години ночі, а плата за таку працю була настільки низькою, що більшість з них взимку та на весні голодували. У подібному становищі перебували й інші категорії двірської прислуги. “До того мешкання цих людей (надане поміщиком) на много гірше, як двірської худоби... Робітники нежонаті... мясо видять хіба на Різдво і на Великдень. Приміщення жадного ці люди не мають, а сплять по під жолобами в стайнях і на оборах”, — писали про двірських слуг тогочасні газетні оглядачі 7 .

У 1885 р. посол Галицького крайового сейму Л. Василевський вніс пропозицію законодавчо закріпити методи державного примусу селян до праці в панському маєтку, якщо вони уклали контракт з поміщиком про роботу в наймі на визначений термін, а в пізніше з певних причин вирішили угоду розірвати. Однак, цю пропозицію парламентська більшість не схвалила. Відхилення її сеймом не означало ліквідації численних фактів, коли панських слуг, які хотіли розірвати угоду, силою змушували виконувати різні роботи у фільварку. Більше того, після хвороби або ув’язнення із завершенням терміну дії контракту слуг змушували працювати ще певну кількість днів понад норму, щоб відшкодувати завдані господарству поміщика збитків. Більшість форналів, погоничів, пастухів, сторожів та інших слуг, найнявшись один раз на роботу до двору, найчастіше потрапляли у довічну боргову залежність 8 .

Становище двірських слуг особливо погіршилося з поширенням товарно-грошових відносин. Один із польських економічних оглядачів, аналізуючи права форналів, зазначав: “Якщо б пан купував форналя як коня чи вола, то інакше б до нього ставився. Худобина як згине, - то втрата для двору, а забитий форналь нічого не коштує, на його місце одразу знайдуться інші. А де ж сумління? – Сумління добре до костелу, церкви, божниці, але до господарки його не треба” 9. Жадоба наживи, що дедалі більше охоплювала привілейовану верству великих землевласників, доповнювалася їх фактичною неосудністю за різноманітні економічні зловживання та відсутністю робітничого законодавства.

Особливе місце у взаєминах між польським двором та українською громадою займали орендарі — вихідці зі збіднілої польської шляхти або євреї (кількість євреїв-орендарів особливо зросла після масової еміграції євреїв з Росії у 1881 – 1883 рр., викликаної антисемітськими погромами). Орендарі окремих маєтків були поставлені у тісні рамки господарської діяльності, визначені текстом угоди із землевласником. Дідичі контролювали не лише сплату грошима та натуральною продукцією вартості оренди, а й розміри посівних площ, процентне співвідношення серед посівів різноманітних сільськогосподарських культур, закупівлю нових знарядь праці, сортів рослин та порід худоби, коней, будівництво та ремонт господарських і житлових споруд 10. Орендарі в усьому підпорядковувалися власникам фільварків, володіючи свободою лише в одному – виборі методів примусу.

Упродовж 1880 – 1914 рр. у Галичині частими були випадки неврожаїв. Рентабельність маєтків постійно зменшувалася. Орендарям, які не мали інших джерел прибутку, окрім експлуатації фільварків та права пропінації, це завдавало значних неприємностей. Контракти про оренду укладалися з поміщиком на 3 –12 років з обов’язковою сплатою ренти кожних півроку і не передбачали різних кризових ситуацій (неврожай внаслідок стихійного лиха, зниження ринкових цін на продовольство і т. д.). Таким чином, обставини змушували орендарів до ощадливості. Вони, перш за все, економили на виплаті зарплат двірським слугам та поденним робітникам, а також на витратах за вдосконалення і ремонт знарядь праці та сільськогосподарських машин. Однак такі вимушені заходи здебільшого перетворювалися на джерело особистого збагачення орендаря. З іншого боку, надмірна економія на дотриманні правил техніки безпеки була умисною і вела до масового травматизму серед двірських слуг, а часом і до їхньої загибелі. Так, лише в ґуральніb) Олександра Гнєвоша (орендар єврей С. Штайн) померло від опіків упродовж двох років четверо робітників, а ще троє стали каліками. Потерпілі та їх сім’ї не одержали жодного відшкодування і навіть обумовленої в договорі про найм на роботу зарплати. Аналогічні випадки були масовим явищем в ґуральнях, тартаках, копальнях, кар ’єрах, що існували при фільварках. Часто вони спричинялися поміщиками чи принаймні існували за їхньої мовчазної згоди 11 .

Двірським слугам, які не зазнали каліцтв і уникли смерті загрожувала інша небезпека – безробіття на старість і смерть від голоду. Газета “ S ł u ż ba dworska ” (“Двірська служба”) повідомляла про випадок, що стався зі слугою Іллею Кириловичем Шестернаком. Його батько був кріпаком, але користувався полем, трьома сіножатями, лугами, мав 5 голів худоби і 12 овець. Після 1848 р. двір позбавив його сіножатей і лугів, а згодом і 4 моргів поля. За І. Шестернаком збереглися лише хата і чверть морга поля. Він був змушений найматися як річний форналь у фільварок у с. Коцельники, де працював до 1904 р. і пережив 7 орендарів. У рік І. Шестернак заробляв 36 зол. ринськихc) та хмиз для палива. Про його долю сучасники писали: “Праця безмірна – брага, ґуральня, біля худоби, в лісі, в полі, в неділі і свята. Били його батогом, палицею, кулаком. Його батько працював 3 дні для двору, а 3 для себе. А Ілько працював (вільна людина !) 7 днів на тиждень...” 12 . На старість йому давали менше роботи оскільки поміщик Красицький пам’ятав слугу ще з дитинства і з певних моральних міркувань не виганяв його. Та коли змінився власник маєтку, 74-річного І. Шестернака звільнили з роботи, фактично вигнали без жодних засобів для існування. Як свідчать джерела, такі випадки через відсутність розробленої системи пенсійного забезпечення були надзвичайно поширеними 1 3.

Економічна доцільність визначала долю двірських слуг маєтків Галичини у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., поступово перетворюючи аморальні дії окремих дідичів з безпрецедентних винятків на закономірне явище. Цей процес посилював невдоволення низки категорій українського селянства ситуацією в суспільно-громадській ієрархії.

Перед двірськими робітниками завжди існувала дилема визначення життєвих пріоритетів. З одного боку, вони не могли розірвати зв’язок із сільською громадою, забути про своє походження, а з іншого – економічна та особиста залежність змушувала їх слухняно виконувати накази які віддавали польські поміщики, їхні орендарі, економи, привілейовані категорії прислуги. Часто двірські слуги під впливом обставин виступали на боці поміщиків у “локальних боях” з сільськими громадами за сервітутиd) та інші права, одержавши за це зневажливе прізвисько “двірських посіпак”. Однак більш поширеними були образи стосовно двірських слуг з боку великих землевласників. Це разом з кабальними умовами праці, “моральним правом хлібодавця легко карати слугу” перетворювало двірську прислугу на вкрай ненадійну опору панівної верстви Галичини 1 4.

За умов соціально-економічної та політичної незахищеності, породженої нерівномірним розподілом знарядь та засобів виробництва і в першу чергу землі, доброзичливе ставлення українських селян до двору, особливо двірських слуг та поденних наймитів, існувало лише в уяві польських поміщиків. У будь-якій неординарній події розкривався справжній стан справ, проявлялася в усій повноті соціальна та міжнаціональна ворожнеча.

Типовим був випадок, який відбувся 4 липня 1908 р. у с. Василові під Львовом. Тамтешній економ Юліан Рущинський (поляк за національністю) конфіскував коні в Антонія Лорика (українця) за те, що вони начебто паслися на двірській конюшині, і зажадав відшкодувати збитки – 40 крейцерів. Однак Лорик відмовився платити, заявивши, що за наклеп “...заб’є Рущинського як пса”. Він влаштував засідку на економа і побив його. Ю. Рущинський вирвався, але втікав через усе село. Біля фільварку стояла група селян, які на заклик економа про допомогу, кинулися допомагати не йому, а Лорику. Економ вихопив пістолет і, відстрілюючись від селян, зміг уникнути розправи 1 5 .

У цьому випадку ситуацію значно ускладнювало те, що економ за національністю був поляком. Польські поміщики проводили своєрідний відбір кадрів до своїх маєтків. Чорноробами працювали здебільшого українці без жодних документів, трудових договорів. На привілейовані посади людей призначали дідичі за письмовими чи усними рекомендаціями, причому перевага віддавалася полякам із західної частини Галичини чи, принаймні, з інших повітів. Це суттєво перешкоджало двірській прислузі тісно контактувати з місцевим українським населенням. Саме слуги-поляки на посадах орендарів, економів, лісничих, побережників відзначалися надзвичайно ревнісною охороною власності та прав поміщика. Вони не лише залежали від власника в соціально-економічному відношенні, а й часто поділяли його погляди на суспільно-політичний та економічний устрій, взаємини між двором і сільською громадою, оскільки походили переважно зі збіднілої польської шляхти. Усе це перетворювало двірських слуг вказаних категорій на об’єкт особливого, прихованого (в окремих випадках і відкритого) ворожого ставлення з боку українських селян, навіть інших слуг-поляків.

Відкритий опір двірських слуг у відповідь на несправедливі образи та побиття поміщиками був рідкістю. Польські поміщики, дбаючи про свою моральність, намагалися всіляко замовчувати факти ворожнечі та непорозумінь зі слугами. Так, Володимир Гнєвош дав 5 корон своєму форналю Яську за те, щоб той мовчав про побиття останнього у дворі. Для посла Галицького сейму навіть поширення розмов про цей випадок було великою ганьбою 1 6 .

У 1880 – 1914 рр. часто траплялися ситуації, коли поміщики наймали осіб з марґінальних груп селянства для таємних розправ з опонентами. З метою збільшення соціальної бази окремі польські поміщики цілеспрямовано сприяли маргіналізації українських селян. Львівська газета “Діло” зазначала: “Найбільше буває зіпсутий люд при дворах...”. Редакційна колегія доносила інформацію, що в одному селі Белзького повіту три поміщики (брати) регулярно організовували у своїх фільварках свята, які перетворювалися на п’яні оргії, за участю не лише двірських слуг, а й звичайних селян. У маєтках цих поміщиків, як і в інших, перебувала велика кількість прислуги не для роботи в господарстві – покоївки, гувернери, які потребували послуг інших лакеїв. Через кілька років господарювання ці поміщики були змушені продати свої маєтки. Такий розгульний спосіб життя засуджувався не лише українськими селянами, але й польськими поміщиками 1 7.

Такі заходи, попри певні недоліки, приносили очікувані результати. Зокрема, у с. Челятині під Перемишлянами, де був розташований маєток польського дідича Володимира Устрицького, одна вдова володіла господарством “...серед двірських ґрунтів...” і не хотіла продати його поміщику. Селянка мала трьох малолітніх дітей, а запропонована сума була вкрай занижена. У відповідь на відмову шляхтичу вночі панський управитель зі слугами напав уночі на селянське господарство. Нападники зірвали дах, розібрали хату, вбили кілька поросят і втекли до панського двору коли на крик вдови збіглися сусіди . Потерпіла звернулася з позовом до суду, який   виправдав поміщика. Учасники нападу відбули кілька днів арешту і незабаром знову тероризували селянку, доводячи її до банкрутства 1 8.

Характерною ознакою панських маєтків було відмежування поміщиків від дій двірських слуг. Воно свідчило про намагання поміщиків приховати свої протизаконні справи та конфлікти з українськими селянами, показати їх як непорозуміння, що сталося з вини слуг, яких треба “долучати до досягнень польської культури” 19 . Так, український посол до Галицького сейму Юліан Романчук повідомляв про судовий процес війта с. Хотинь Калуського повіту з поміщиком. На сіножать війта зайшли двірські воли. Власник їх спіймав і зафіксував шкоду за допомогою свідків. Повітове староство присудило, що двір повинен оплатити збитки. Поміщик у відповідь подав апеляцію до Галицького намісництва, яке визнало винним у завданні збитків двірського пастуха. Оскільки той не мав ніякого майна та коштів, то його заарештували на 5 діб. Збитки, завдані війту не були відшкодовані, хоч, за словами посла, орендар змушував пастуха випасати двірську худобу на землях сільської громади. Очевидно, безчинство чинилося з волі чи принаймні з мовчазної згоди поміщика20.

Опосередкованим доказом участі польських поміщиків у сваволі, що чинилася окремими групами двірської прислуги, став опір селян проти проектів об’єднання сільських громад з двірськими обшарками. Саме об’єднання передбачало одне – зрівняння в правах і свободах двірської прислуги і селян, підпорядкування їх єдиній системі оподаткування та судочинства. Проте перші пропозиції здійснити таке об’єднання наштовхнулися на рішучі протести української інтелігенції і сприяли поразці політики “нової ери” (польсько-українська політична співпраця в Галицькому сеймі) у 1893 – 1894 рр. Українські посли сейму вказували, що таке зрівняння в правах носитиме декларативний характер і насправді позбавить більшість українських селян політичних та економічних здобутків, які надала їм династія Габсбургів в 1848 р. 21 . Особливо гостро дебати розгорілися в Галицькому сеймі у січні 1896 р., коли посол М. Дунаєвський подав на розгляд крайового парламенту проект закону про правовий статус дворів та їх жителів. Цей проект підтримали   великі  землевласники   на   чолі з К. Бадені,   Я. Потоцьким   та   В. Баворовським, але одностайності   щодо   нього   серед   поміщиків   не   було.   Так   посол   Грохольський   вбачав   у   проекті М. Дунаєвського обмеження своїх прав. Проти проекту виступили польські посли від селянської курії, більшість українських послів, в т. ч. і москвофіли, очолювані М. Ковбасюком з гаслом: “Най буде, як бувало”. Проект Дунаєвського було відхилено. і надалі правове становище форналів та   інших   двірських   слуг   визначалося   уставою   про   двірські   обшарки   від 1866 р. та деякими змінами до неї внесеними 1888 р. 2 2

У свою чергу посли від селянських курійe) намагалися розширити права двірських слуг. Особливо вони активізувалися після страйку українських селян в 1902 р. Зокрема, виразники інтересів польських селян — Бойко, Василевський, Зубликевич, Кремпа, Сколишевський, Поточек, Фришман висували свої проекти об’єднання дворів з гмінами, що передбачали реальне, а не декларативне покращення становища двірської прислуги. Їхні проекти були рішуче відкинуті графом А. Потоцьким (тогочасним намісником Галичини). Бойко з цього приводу заявляв, що попри намагання створити видимість співпраці і добросусідства між поміщиками і селянами, “...в краї ще багато дворів, котрі не хочуть знести високі парканів, що відділяють їх від ґмін” 2 3 .

Слід зауважити, що двірська прислуга в Галичині не мала чіткої організації. В провінції не було жодної політичної партії чи громадської спілки, яка би рішуче і послідовно відстоювала її права. Слабкість політичних та економічних позицій двірських робітників особливо чітко проявилася у 1905 р. Так, у Бучачі на 9 квітня 1905 р., як і в інших повітах, було заплановано проведення наради форналів, погоничів та інших двірських слуг. На нараді планувалося розглядати такі проблеми: ліквідація фізичних покарань; надання соціальної допомоги при хворобах і нещасних випадках; зменшення тривалості робочого дня; звільнення від роботи в неділю; збільшення розмірів оплати праці; заборона видачі прислузі гнилої ординації (оплати праці зіпсованими зерном, мукою, картоплею). Ці суто соціально-економічні вимоги, висунуті українськими і польськими селянами, були сприйняті поміщиками як загроза польським національним інтересам. Проведення цієї та інших аналогічних нарад категорично заборонялося. Проти ініціаторів та активних прихильників скликання нарад було вжито різних репресивних заходів 2 4.

Соціально-економічне становище поденних робітників (батраків чи наймитів), які адміністративно підпорядковувалися ґмінам, володіли деяким майном, було більш престижним. Наймити часто перебували у гірших умовах життя, ніж двірська прислуга, залежали від кон’юнктури на ринку праці. Їх зобов’язання працювати на поміщика обмежувалися тривалістю одного світлового дня. Це, з одного боку, робило їх життя вкрай нестабільним, наповненим соціальною невизначеністю, а з іншого – дозволяло уникнути фільваркового узалежнення, мати можливість вільного вибору працедавця. Саме з цих причин страйк 1902 р. охопив переважно категорію поденних робітників, з незначним залученням форналів та інших груп двірської прислуги.

Великі землевласники повільно пристосовувалися до нагальних вимог, що виникли за нових економічних реалій. Психологічно й економічно вони не були готові до заміни натуральної оплати праці поденним робітникам на грошову. Натуральна платня не завжди компенсувала наймитам їх затрати, не забезпечувала прожиткового мінімуму. Водночас, у маєтках польської шляхти та магнатів найбільш поширеною була відробіткова система. За нею селяни зобов’язувалися працювати в господарстві поміщика певну кількість днів, взамін одержуючи право на користування панськими орними землями, пасовищами, лісом, реманентом. Це були пережитки кріпосництва. Селяни не були зацікавлені у збільшенні продуктивності своєї праці. Тому поміщики, певною мірою справедливо, звинувачували батраків у лінощах, не роблячи жодних кроків, щоб економічно зацікавити селян до інтенсивнішої праці. Низька заробітна плата штовхала селян до еміграції за кордон, а також до соціальної боротьби з великими землевласниками. Така ситуація створювала сприятливі умови для тісного переплетення і загострення соціальних та національних протиріч.

Розв’язання цих проблем було можливе завдяки вирішенню земельного питання. Так, посол Галицького сейму О. Олесницький домагався парцеляції великого землеволодіння, починаючи з державних угідь, для всіх селян краю, незалежно від їх національності. Він вважав, що більш доцільно продавати ділянки невеликих розмірів — 1-5 морґівf), що дозволило би українцям на рівних умовах з поляками взяти участь у парцеляції. Оренда земельних ділянок, на його думку, повинна була передбачати забезпечення селян сільськогосподарським реманентом та посівним матеріалом, з правом подальшого викупу землі через сплату її вартості частинами 2 5 .

Вимоги О. Олесницького та інших українських послів сейму (зокрема Ю. Романчука, о. Т. Войнаровського) були відкинуті польською більшістю. Більш того, посол Т. Пілат у 1898 р. запропонував не лише створювати рентові господарства за рахунок поміщицьких маєтків, а й проводити викуп чи конфіскацію земель у тих селян, які володіли господарствами меншими за 695 сажнів орної землі чи 2 морґи 970 сажнів лісу. Абсолютна більшість таких господарств належала українцям – форналям та поденним наймитам 2 6 .

Наступним кроком у боротьбі за землю з українським селянством стали суперечки щодо реалізації впродовж 1907 – 1909 рр. проекту закону про обмеження мінімальних розмірів селянських земельних ділянок. Автори цього проекту із середовища великих землевласників справедливо вказували на те, що селянські господарства “...внаслідок дроблення зменшилися до такого ступеня, що площа певної частини займає ледь кілька метрів і коштує 2-5 корон (тижнева заробітна плата одного наймита); тому про раціональне ведення господарства не може бути й мови...”. Однак методи конфіскації землі через викуп із заниженням вартості селянських угідь, які проектувалися, викликали справедливі протести української громадськості, масові віча та мітинги, що поступово перетворювалися з боротьби за землю на боротьбу за дешеві кредити для придбання землі 27.

Завдяки ініціативі окремих греко-католицьких священиків українські селяни самоорганізовувалися у спілки для купівлі землі у більшості повітів Галичини. Такі добровільні об’єднання були конкурентами аналогічних польських товариств. Українська газета “Батьківщина” регулярно повідомляла про купівлю сільськими громадами поміщицьких та державних земель у різних повітах краю, заохочуючи населення до аналогічних дій. Так, громада с. Токи Збаразького повіту в 1886 р., взявши позику під заставу своєї землі, викупила у графа Тадея Дідушицького не лише 1200 морґів землі, а й 200 морґів ставків, млини та право пропінації. Вартість покупки становила 278 тис. золотих ринських 2 8 . Громада с. Брустори Коломийського повіту в 1890 р. викупила у держави 800 морґів землі за 13 тис. золотих ринських 2 9 . Землю купували переважно заможні селяни, однак і поденні робітники при цьому зберігали можливість покращити своє економічне становище.

З 1890 р. купівля українськими громадами землі зменшилася. Це пояснюється не лише зростанням цін на землю, а й активізацією польських парцеляційних товариств, місцевих властей, які перешкоджали українським селянам у наданні кредитів і навіть правдивої інформації про можливість купівлі землі. Так, майже з 276 тис. га розпарцельованих в 1890 – 1902 рр. поміщицьких земель у східній частині Галичини лише 38 тис. га перейшли до українських селян, решта – до польських 30 . Ця тенденція продовжувалася до 1914 р., коли її на 5 років перервали Перша світова та польсько-українська війни.

Інколи великі землевласники купували землю в селян та сільських громад. Розміри таких ділянок рідко перевищували один морґ. Продавали їх переважно найбідніші категорії селянства – форналі, які лише поглиблювали свою залежність від дідичів. Відповідно і вартість таких торгових угод була незначною в грошовому еквіваленті, але мала деморалізуючий вплив на селян, які втрачали “вітцівщину”, “батьківщину”. Так, граф   Р. Потоцький у   с. Романів Бібрського повіту купив у Дмитра Орловського 395 сажнів землі за 12 золотих ринських, у Варвари Яськової 330 сажнів за 10 золотих ринських, у Петра Гопка 2258 сажнів за 71 золотий ринський. 31 Продаж землі цими селянами завжди був вимушеним актом, який лише погіршував їх соціальне становище, хоч розв’язував деякі матеріальні проблеми.

Таким чином, у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Східній Галичині існували дві групи економічно залежного від великих землевласників селянства — поденні робітники (наймити чи батраки) та двірські слуги, серед яких переважали українці. Розширення товарно-грошових відносин сприяло загостренню боротьби між українським селянством та польськими поміщиками не лише за збільшення розмірів оплати праці, а й за створення трудового законодавства в цілому, за створення можливостей для реалізації поденними робітниками та двірськими слугами своїх прагнень до економічної та політичної незалежності від польського двору, до здобуття елементарних прав та громадських свобод. Поденні робітники могли політично і економічно усамостійнюватися від фільварків, а двірська прислуга зазнавала впливу процесів марґіналізації та ополячення. Цьому сприяло руйнування ціннісно-моральних установок, норм звичаєвого права галицького суспільства, а також існування законодавчого поділу населення на сільські громади (ґміни з певним самоуправлінням) і панські маєтки (двірські обшарки), економічно залежні від великих землевласників. Усе це загострювало польсько-українські протиріччя в краї.


a)      Територіальними межами статті є етнічні українські землі, які зараз входять до складу Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської областей України. У досліджуваний період вони входили до складу Австро-Угорщини і разом з частиною польських етнічних земель утворювали єдиний коронний край “Королівство Галичини і Лодимерії з великими князівствами Краківським, Освенцімським і Заторським”. Їх називали невірним з історичної точки зору терміном “Східна Галичина”. Автор використав означення “Галичина” стосовно цілого коронного краю, хоча для польської території краю його слід вживати досить умовно, таким, що має мало спільного з історичною українською Галичиною.

b)      Ґуральня – напівкустарне мале підприємство з виробництва горілки.

c)      Золотий ринський — грошова одиниця Австро-Угорщини, дорівнювала 2 коронам. 1 корона дорівнювала 100 крейцерам (сотинкам).

d)      Сервітути — права сільських громад на користування панськими лісами, пасовищами, луками, водними угіддями.

e)      В Австро-Угорщині існувала куріальна виборча система. Депутати до австрійського парламенту та Галицького сейму обиралися від 4 курій, що репрезентували різні верстви населення: 1) вірилісти, 2) великі землевласники, 3) міста та торгові палати, 4) селянство.

f)       Морґ — одиниця площі, що існувала в Австро-Угорщині, а згодом у міжвоєнній Польщі, дорівнювала 1600 кв. сажнів, або 0,57 га.



1.

Скачати: seljanu22222.rar [25.37 Kb] (викачувань: 14)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 8 березня 2012 | Переглянуто: 1646 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ