Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Перша Українська дивізія Української національної армії в працях істориків діаспори (початок)

В історію України періоду Другої світової війни окрему сторінку вписала дивізія «Галичина», відома також як Перша Українська дивізія Української Національної Армії (І-ша УД УНА). Поряд з іншими національними військовими формуваннями того часу вона стала однією з ланок у вікових змаганнях українців за створення власної збройної сили. Втім, історія дивізії протягом усього повоєнного часу залишалася однією з найконтроверсійніших проблем вітчизняної історичної науки. Історичну справедливість в даному   випадку   допомагає   встановити   історична та   мемуарна література української діаспори.

В довідковому виданні - «Енциклопедії українознавства», відомості про дивізію носять фрагментарний характер, подається структура дивізії, вказується, що вона виступила на боці Німеччини у II світовій війні, а також, описуються побіжно усі реформаційні процеси, котрі пов’язані з нею. [16, с. 510].

Найдоступнішою для широкого кола читачів України є загальна праця з історії України Ореста Субтельного, котрий, торкаючись Дивізії, зазначив, що українські колабораціоністи займали в нацистському апараті найнижчі посади, та при монополії СС у проведенні акцій екстермінації євреїв участь українців у цих бойнях не була ні широкомасштабною, ні вирішальною. Якщо ж таке й траплялося, то здебільшого це були помічники-поліцаї, що заганяли євреїв у гетто. З другого боку, багато українців допомагали євреям, ризикуючи власним життям. Визначним прикладом у цьому був митрополит Андрей Шептицький, який не лише дав притулок у своїх монастирях сотням євреїв, а й використовував свої проповіді, щоб відкрито засуджувати винищення їх нацистами. В 1943 р. у рапорті Гіммлерові повідомлялося, що митрополит рішуче виступає проти антисемітських злочинів нацистів, що він дійшов висновку про те, що фашизм іще більше зло, ніж комунізм [54, с. 579].

Що стосується стосунків новоспеченої військової формації з іншими національними силами, то такі матеріали подає [55, С. 75-77]. Цим автор підкреслив національну єдність та ідею української нації, народу, який домагався власної державності методами, що не завжди отримують належну оцінку в дослідників.

Тему єдності національного духу дивізійників та повстанців у висвітлює Ю. Тис-Крохмалюк[60, с. 30-34]. Проте, вермахт бачив в дивізії лишень одну з багатьох ненімецьких формувань, які брали участь у військових діях і взагалі не бачив доцільності відстоювати якусь українську національну ідею неіснуючої держави. Автор наводить приклади переходу дивізійників до лав УПА, де чітко прослідковувалась мета і ідея.[61, с. 32-34]. Автор показує спільну мету обох військових формувань – подолання радянського тоталітарного режиму.

Про спільну мету дивізійників і вояків УПА пише також О. Сокольський. Автор використовує дослідження як вітчизняних вчених, так і істориків діаспори[56,c. 87-89].

Праці істориків діаспори побудовані на великій кількості польового матеріалу. Надзвичайно велика кількість спогадів про діяльність 1-ої УД УНА поміщена і в періодичних виданнях.

Журнал «Вісті Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА « став логічним завершенням історії всієї Дивізії. Він опинився тим зв’язком для колишніх вояків, який міг подолати і простір, і час. Початкове як місячник, потім як двомісячник, вперше вийшов у Мюнхені в 1950 році. Об’єм видання поступово збільшувався, представництва відкрилися у 9-ти країнах світу.

«Вісті» вміщують програмові і редакційні статті, матеріали про І-шу УД, вишколи, поодинокі її частини, служби, участь у боях, полони. Журнал є чи не найбагатшим джерелом матеріалів до історії Дивізії,, цнність виданню надають рецензії на праці з даної проблематики, власне наукові статті, які грунтуються на широкій джерельній базі.

Реорганізація товариств та організацій, які завдячують своєму творенню Дивізії призвела до появи нового видання, більш ширшого, з актуальними темами - «Вісті Комбатанта». У «Вістях» поміщені влучні висловлювання з різних проблем історичного характеру, спостерігається спроба потистояти радянській ідеологічній машині, котра розвернула свою діяльність і за межами СРСР.

На особливу увагу серед істориків діаспори заслуговують праці Василя Вериги, котрий невтомно і систематично протягом багатьох років подає нові відомості, матеріали, аналіз подій, пов’язаних з «Дивізією Галичина» [6, с. 74; 7, с. 35-45; 8, с. 63-73].

Грунтовне монографічне дослідження автор присвячує повстанню у Варшаві та участі дивізії в його придушенні. Тут В. Верига зіткнувся з польською історичною наукою, яка негативно ставиться до українських військових частин [9, с. 259]. Чи не найповніше видання дослідника аналізує також радянську та польську позиції, їхні стереотипи, автор спростовує певні моменти спотвореної історії [10, с.. 79-84]. Розглядає також спогади вояків як першоджерело дослідження [11, с.252], торкається проблем дивізії після поразки під Бродами і наступну її діяльність[12, 208 с], [13, с. 60-64].

Це, звичайно, далеко не повний перелік його праць, проте і цей короткий список досліджень В. Вериги свідчить про широкий спектр інтересів науковця. Всі статті та праці пронизані патріотичністю та болем за долю нашої держави, яка була в полоні радянської ідеологічної системи.

Попри існування широкої джерельної бази з цієї теми протягом майже половини століття в Україні не було її досліджень – за вийнятком окремих згадок в підпорядкованих ідеологічним стереотипам публіцистичних творах, що мали суто пропагандистський характер. Прогалину вітчизняних досліджень, присвячених даній тзмі, деякою мірою заповнила українська еміграційна історіографія» Перший нарис історії дивізії, написаний Миколою Капустянським опубліковано окремим розділом у 1953 р. в Мюнхені у колективній праці під назвою «Історія українського війська»[ 32, с. 604-628].

Загальні передумову утворення дивізії розглянув Василь Дмитришин у статті під заголовком «Нацисти і добровольча дивізія СС «Галичина», надрукованої у 1956 р. в “Американському слов’янському східноєвропейськом” огляді. У 1961 р. Інформаційно-видавничий інститут в Буенос-Айресі (Аргентина) видав іспанською мовою книгу колишнього: офіцера дивізії Юрія Тис-Крохмалюка «Війна і воля», поява яко стала важливим доробком у висвітленні теми. У ній стисло охаракте ризовано причини й процес створення дивізії, основні етагн бойових дій цієї частини, опис яких доповнено споминами ї) учасників. На згадку заслуговують публікації Романа Крохмалюк; (мемуарного характеру «Заграва на Сході»; Торонто–Нью-Йорк 1978), Василя Вериги («Дорогами Другої світової війни»; Торонто 1980) та Романа Колісника («Українська дивізія і Військова Управа «Галичина»; Торонто, 1990) [37]. Професор Ратгертського університет; (США) Тарас Гунчак присвятив досліджуваній темі книгу «В мундирах ворога» (Київ, 1993). Значний фактичний матеріал навів у праці «Дивізія «Галичина» Михайло Лоґуш (Атґлен (США), 1997) [ 44].

З-поміж мемуарних видань слід згадати спогади Володимира Кубійовича, Костя Паньківського, Павла Шандрука, а також інших сучасників тих подій, вміщені в українській еміграційній періодиці. Згадані спомини стосуються переважно формування або лише деяких окремих подій з історії дивізії «Галичина» – 1 -ої УД У НА і тому тільки частково висвітлюють побут і участь у бойових діях дивізійних вояків. Перебуванню вояків дивізії в полоні присвячено цілий ряд мемуарних досліджень, в тому числі «Беллярія, Ріміні, Англія» Євстахія Загачевського (Чікаґо, 1968) та колективний збірник «Ріміні, 1945-1947», виданий під редакцією Всеволода Будного (Нью-Йорк, 1979). Важливим позитивним надбанням цих публікацій є особисті відгуки та враження учасників тодішніх подій [9, с.77-113].

Політичні проблеми творення дивізії розглядає Стахів Р. [58, с. 38-40]. Він підкреслює, що попри невдачі німецьких військ, українські патріоти сподівались поставити бар’єр більшовицькому терору, який просувався разом з радянськими військами. Українців не так цікавило на чиєму боці взяти участь у бойових діях, як поти кого - СРСР.

Із західноєвропейських дослідників першим автором ґрунтовної праці з історії дивізії «Галичина» виступив колишній начальник оперативного відділу штабу дивізії, майор німецьких збройних сил V Вольф-Дітріх Гайке. У книзі, присвяченій історії дивізії й виданій українською (1970 р.), німецькою (1973 р.) і англійською (1988 р.) мовами, він грунтовно охарактеризував участь українського з’єд­нання у воєнних діях[15].

Дана праця, яка виходить у «Записах» Наукового Товариства ім. Шевченка – це історія формування і бойових дій цього найбільшого українського зімкненого військового з’єднання на німецькому боці в роки II світової війни, що існувало від літа 1943 року під назвою Дивізія «Галичина» аж до капітуляції Німеччини. Автор як шеф шлюбу Української дивізії знав найкраще її внутрішнє життя, вишкіл, бої. В.-Д. Гайке відзначає приязні стосунки між німцями і українцями.

Після смерті генерала Фрайтага (командира дивізії), він стає єдиною компетентною особою, спроможною представити історію Дивізії – її вишкіл, внутрішнє життя. В праці подаються в хронологічній послідовності всі події, пов’язані з формуванням і бойовими діями Української Дивізії. Автор нещадно критикує генерала Фрайтага, який не хотів зрозуміти політичного значення Дивізії і вважав її за звичайну німецьку дивізію, сформовану з українців, а також не сприймав психологію українського вояка. Окрім того, автор підкреслює помилки німецького командування під час організації дивізії.

Коли дивізія була уже на марші і 28 червня 1944 р. вирушила із Нойгаммера, де проходила останні навчання, до Галичини, з головного штабу сухопутних військ до групи армій „Північна Україна» прийшов наказ про те, що дивізія Галичина не буде введена в бої в районі Станіславова, а займе позиції на другій лінії фронту, у ймовірному центрі головних боїв групи армій „Північна Україна». Як бачимо з німецьких наказів, дивізію було кинуто на найважчу ділянку німецько-радянського фронту - в центр головного удару радянських військ

Сам Вольф - Дітріх Гайке зазначає, що праця мала би внести ясність щодо заслуг українців у боротьбу за справжню демократію. Наукову цінність праці додають картографічні схеми, світлини з архіву Головної Управи Братства кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української національної армії [24, с. 104-118].

На думку дослідника українці з підозрою ставились до планів губернатора Галичини створити українізовану військову організацію. Опираючись на німецькі джерела, підкреслює, що Гітлер (райхсфюрер), даючи дозвіл на творення дивізії, заборонив будь-які національні ухили, заборонив вживати слова «Україна», «українець», замінивши останнє «галичанин». Окрім того, звертає увагу на факт потужної агітації проти створення дивізії бандерівським рухом. Загалом, автор наводить наступні дані -бажаючих втупити в українізовану частину було близько 82 тис., медичний огляд пройшло 52 тис., сама німецька канцелярія зауважувала, що бажаючих вступити в дивізію ніколи не бракувало. Загалом, дивізія мала мати понад 14 тис. бійців. Сам Гітлер відзиваючись про військове і політичне становище, говорив: «Німеччина була зацікавлена в українському гарматному м’ясі». Таким чином, Віктор Ідзьо творення дивізії німецьким керівництвом наголосив власне на корисливі погляди німецького керівництва, і аж ніяк не безкорисливість відродження української армії. Всі процеси відбувалися в силу становища Гітлерівської Німеччини на Східному і Західному фронтах. Населення Галичини чекало пом’якшення фашистського режиму, але цього не сталося. Дивізію «Галичина» не було кинуто в центр головного удару радянських військ.

Колісник Р. у праці « Військова Управа та українська Дивізія «Галичина» описує події та обставини, в яких творилася українська дивізія в німецьких збройних силах під час II світової війни. Для цієї межі створено Військову Управу, на початку з проф. В. Кубійовичем, діяльність якої полягала у підтримці зв’язку між воїнами Дивізії і їхніми рідними і загальною громадськістю. Автор системно підійшов до вивчення і висвітлення даної проблеми, зупинився на наступних моментах: творення дивізії, складу і побудові Військової Управи, вербувальних акціях, військовим надрам. Дослідник відзначає, що під час агітаційної роботи до дивізії німецьке командування стримувало надмірний ентузіазм українців, але одночасно не забороняло національного забарвлення під час агітації. Крім того, Роман Колісник наводить таємний наказ Вехтера (губернатор у Львові з 1942р., один з ініціаторів творення дивізії), де чітко вказано рівень стосунків між німцями і українцями. В наказі Галичина й надалі трактувала як власність Німеччини, однак, співставляючи поляків та українців , в наказі звернуто увагу на те, що перші не зрозуміли своєї європейської відповідальності у боротьбі проти більшовизму, на відмінну від галичан. Звичайно, патріотичним колам українців про наказ нічого не було відомо, а тому сама ситуація і в Галичині, і на фронтах створила на короткий час штучний світ спонтанного захоплення і перебільшеного оптимізму [37, с. 46-57 ].

Не обійшов увагою і духовне життя в дивізії, ідейниками і натхнениками якого були А. Шептицький, В. Лаба. Зокрема, автор вказує на ранг священників в дивізії - старшини. Такий крок німецькі командування зробило з однією метою - привернути симпатію вояків до Німеччини. Одночасно, православним священникам дорога до дивізії була закрита [37, с. 85-91].

На думку Володимира Кубійовича саме Галичина була тим регіоном, в якій необхідно було відновити німецькі (австрійські) порядки. Тут повинна була бути тісна українсько-німецька співпраця. Першим таким етапом співпраці була Дивізія «Галичина». До створення формування, все багато українців опинилося в рядах німецької армії, наприклад, у формації «Ваффен - СС «. Також дослідник зупиняється на політичних і стратегічних причинах створення української військової частини. Він зазначає, що німецьке командування мало надію, що в Східній Європі через національну строкатість можуть статися хаотичні відносини, де Дивізія «Галичина» могла б відіграти роль ядра української національної армії. Позиція ж українців була відмінною від офіційної німецької: після створення у відповідної політичної бази, показати місце українців у Європі, після чого буде повна підтримка німецької сторони. Українці, які мали відношення до творення Дивізії «Галичина», мали на меті виключно український інтерес [41, с.2-5].

Канадський дослідник В. Верига, проте, вважає, що уже восени 1944р. назва „Галицька» ( Galizisher ) була замінена на назву „Українська». Аналогічно змінилися й назви полків і менших підрозділів. Дослідник зауважує, що з часу набору в дивізію до часу становлення дивізія „Галичина» пройшла певну еволюцію, яка не була на користь німецькій армії. Українська дивізія мала свої суто українські інституції, зокрема, існував інститут капеланства, чого не було в німецьких частинах СС. Якби дивізія була суто СС-одиницею, то це не дозволило б перетворити її в квітні 1945 р. в І Українську дивізію Української національної армії, - задумане при самому початку її зародження в 1943 р., все ж таки, як бачимо, було реалізовано українцями 1945 р. Все це вкотре доводить, що українська дивізія була не натовпом зрадників української національної справи, колаборантами чи колоніальним військом, а зосередженням української інтелігенції, яка дбала насамперед за розбудову української державності та її оплоту - професійної армії. [10, c. 176-177]. Отже, як зазначає В. Верига, на 2 червня 1943 р. з цілої Галичини зголосилося до дивізії „Галичина» 81 999 осіб, з них вибіркова комісія прийняла 52 875 осіб, згодом з різних причин звільнивши 29 124 особи. З тих, що залишилися, підсумовує він, можна було створити не дивізію, а корпус [10, с. 74-75].

Роман Крохмалюк, посилаючись на протокол Військової управи гаупштурмфюрера Шульце наводить за 1943 р. такі дані: „На призив до Дивізії подало заяви 80 тисяч осіб, до огляду в кандидати було призвано 53 тисячі осіб. Особисто для відбору з’явилося 42 тисячі осіб, відібрано 27 тисячі осіб. Попередньо відібрано 19 047 осіб, дійсно затверджено 13 245 осіб. В сучасну пору на навчанні знаходяться 11 578 осіб. Із них в Гайделягері - З 208, 1 139 - абітурієнтів. На 13 листопада 1943 р. із добровольців сформовано такі полки: 4-й полк - чисельністю 1 264 бійців; 5-й полк - чисельністю 1 372 бійців; 6-й полк - чисельністю 1 293 бійців; 7-й полк - 1 671 бійців, 8-й полк - 1573 бійців. Запасний галицький батальйон налічує 425 бійців». Крохмалюк Р. Заграва на Сході. Спогади й документи з праці у військовій управі [40, с. 6-7].

В інших документах ОУН читаємо „український народ не хоче і не буде своєю кров’ю рятувати Німеччину. Якщо Німеччина стоїть сьогодні перед смертельною небезпекою зі Сходу, то це наслідки диковинної політики німецького імперіалізму, яку він проводить серед поневолених народів Сходу. Український народ здобуває власну державу, і тільки за неї він стане до рішучого двобою проти одного чи другого наїздника» [2, с. 23-26]

Критикуючи німецьке керівництво, С. Бандера бачив багато причин, щоб не схвалювати німецький проект щодо створення галицької дивізії СС. Ці причини було наведено в уже згаданому № 11 підпільного „Бюлетеня» ОУН за 1943 р. Проект, за „Бюлетенем», видавався підозрілим тому, що передбачав створення лише однієї дивізії. Якби справді йшлося про боротьбу з комунізмом, наголошував С. Бандера, то чому тоді не створювати багато дивізій? Отже, план має іншу мету. Незважаючи на „африканське полювання на людей, - підкреслювалось у статті „Бюлетеня», - Україна ще має великі людські резерви» [З, с.106-110]. Аналіз „німецької колоніальної політики» приводить до висновку, що німці мобілізували активні елементи в Галичині, боячись, що вони приєднаються до опору. Вишколивши їх, німці не дадуть їм організувати свою незалежну українську армію, а пошлють їх на фронт, як гарматне м’ясо. За які ідеали мають воювати українці? - „за нову німецьку Європу», „за кривавий терор на всіх українських землях», „за колоніальну експлуатацію українців німцями на всіх їх землях», „за знищення мільйонів війсь­ковополонених в’язнів». „Бюлетень» звертає увагу на те, що дивізію утворено в середовищі не вермахту, а головорізів СС, якими командує найстрашніша людина Європи - Гімлер. За таких обставин, - заявляла ОУН С. Бандери, - ми категорично проти галицької дивізії СС. Українська кров має бути пролита тільки за Українську державу [З, с. 106-110].

Скачати ssgalichina.rar [46.18 Kb] (викачувань: 17)


 (голосів: 2)

Автор: Admin 8 березня 2012 | Переглянуто: 2061 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ