Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Микола Вітенко

ЕВОЛЮЦІЯ МЕНТАЛЬНОСТІ ВЕЛИКИХ ПОЛЬСЬКИХ ЗЕМЛЕВЛАСНИКІВ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ У1880 – 1914 РР.


          На сучасному етапі історичного процесу українська держава переживає значні труднощі, пов’язані зі зміною характеру власності на знаряддя та засоби виробництва з колективного і державного на приватний. Особливо болюче проходить приватизація землі. Вона супроводжується значними порушеннями чинного законодавства з боку селян та представників влади на місцях, а тому потребує негайного вирішення. Все це спонукає істориків до детального аналізу соціально-економічних факторів в минулому українського народу і розробки нових методів вивчення вітчизняної історії, щоб, до певної міри, могло сприяти вирішенню проблем сьогодення.

            Серед питань, що у зв’язку з цим, почали привертати увагу українських дослідників виділяються такі, як проблема трансформації менталітету селян Наддніпрянщини у 1861 – 1918 рр. (статті Ю. Присяжнюка (21 , 22) ), вплив дефіциту землі на міжетнічні стосунки в Україні в 2 пол. ХІХ ст. (монографія Д. Бовуа (19) ).

            Нашу увагу зосереджено на еволюції уявлень великих польських землевласників Східної Галичини на приватне володіння і користування землею, її впливі на зміну характеру польсько-українських відносин у кін. ХІХ – на поч. ХХ ст.

Протягом досліджуваного періоду до складу Галичини, як окремої провінції (краю) Австро-Угорщини входили українські та польські етнічні землі (території сучасних Івано-Франківської, Львівської й Тернопільської областей та Підкарпатського і Малопольського воєводств). Власне українські землі виступали під назвою Східної Галичини чи Русі.

Основою економіки Галичини в складі Австро-Угорщини було сільське господарство. Експлуатація землі виступала головним джерелом прибутків для більшості населення регіону, а земельний податок давав 25 – 30 % надходжень до бюджету коронного краю. Все землеволодіння провінції поділялося на дві категорії: 1) рустикальна (селянська) власність; 2) домінії чи табулярна власність (землі духовних і світських магнатів та шляхти) (17, s . XV ).

Власниками великого землеволодіння в регіоні виступали римо-католицька й греко-католицька церкви, магнати та шляхта. Їхнє багатство залежало від розмірів й інтенсивності використання земельних угідь та безкоштовної робочої сили. Скасування кріпацтва з одного боку позбавило їх дармової праці селян, але з іншого – відкрило нові можливості для збільшення землеволодіння та економічної експлуатації значних верств населення. За підрахунками українського економіста Т. Войнаровського табулярне землеволодіння Галичини в 1867 р. складало майже 60 %, тоді коли середній показник великого землеволодіння по інших провінціях Австро-Угорщини не досягав 30 % (6, c . 32) .

Церковне володіння протягом кін. ХІХ – поч. ХХ ст. не зазнавало відчутних кількісних та якісних змін. Натомість, чисельність та розміри маєтків магнатів і шляхти ніколи не були сталими. Зокрема, в 1867 р. на них припадало 5773 тис. моргів землі, * чи 42,35 % земель провінції, а в 1890 р. – на 277 тис. моргів (на 2 %) менше. Ще 410 тис. моргів (3 %) великого землеволодіння у 1890 р. перебувало під банківською заставою (17, s . XVI ). Згідно даних австрійської статистики на поч. ХХ ст. у Галичині було 4084 поміщики, що становили лише 0,62 % від загальної кількості землевласників краю, але їх кількість теж коливалася (17, s . 52). Все це свідчило не лише про нерівномірний розподіл земельних угідь між різними соціальними прошарками населення, а й про неухильну деградацію шляхетських маєтків.

Серед великого землеволодіння виділялися 10 майоратів – маєтків, які згідно тогочасного законодавства не підлягали роздробленню. Це були передусім землі польських та сполонізованих в ХVI-XVII ст. українських шляхетських родів графів Потоцьких, Замойських, Борковських, Баворських, Голуховських, Семенських, Чарковських, Стадіонів та князів Любомирських. Майоратом було також проголошено 85 тис. моргів земель – власності родини імператора, що перебували у володінні ерцгерцогів Альберта й Райнера й орендувалися місцевими магнатами і шляхтою (9, c . 310).

Національний склад великих землевласників не був надто розмаїтим. На поч. ХХ ст. з 4084 поміщиків лише 56 (1,4 % від загальної кількості) були українцями – брати Шептицькі, Юліан Лаврівський, Йон Борискевич, Микола Криськів, Корнило Миколаєвич та ін. Вони володіли майже 78 тис. га землі (біля 3,4 % всієї табулярної власності). Більше 340 тис. га (11 %) перебувало у руках єврейських землевласників. Їх налічувалося всього 630 осіб, або 15,6 % від всієї кількості поміщиків. Великими землевласниками   були 4 австрійські барони: Йоган Лібіг, Вільгельм Адам Шмідт, Вільгельм Фрідріх Шмідт, Поппер де Бертольц Подраго. Спільно вони володіли біля 150 тис. га (6,8 % всіх поміщицьких володінь). Серед магнатів була незначна кількість вірмен, караїмів та ін. (18, s . 40-42). Таким чином, лише біля 18 % великих землевласників були не поляками, а 82%, або переважна більшість, належали до польських шляхетських родів. Полякам належало 78,8 % земель табулярної власності. Значною була частка польського землеволодіння серед маєтків розміром більше 10 тис. моргів. З 46 світських фільварків 36 належали полякам, а 10 австрійцям та євреям (18, s . XLVIII ) . Завдяки цьому великі польські землевласники економічно були найбільш впливовими серед володарів доміній. Контролюючи державні установи Галичини (намісництво, сейм, більшість повітових староств, органи поліції і т.д.), вони охоплювали своїм впливом не лише малозаможні верстви населення, але і великих землевласників непольської національності.

Власники латифундій користувалися значними податковими пільгами. За 1 га землі вони платили в середньому по 1,24 крони податку, тоді як селяни – аж по 2,08 крони. Магнати, які володіли наділами більше 5 тис. га землі платили ще менше – по 0,86 крони за 1 га. Окрім того на користь дідичів було вирішено більшість судових позовів проти селянських громад у справі сервітутів, що масово проходили в 50-70-х рр. ХІХ ст. Поміщики вдало використовували для свого збагачення право пропінації – примусового продажу селянам спиртних напоїв (20, c . 58) .

Сприятливу економічну політику для великих землевласників проводив Галицький сейм. Згідно його рішень в провінції планувалося створення густої мережі судноплавних каналів. Через них сільськогосподарська продукція й деревина повинна б була потрапляти до Німеччини й центральних австрійських провінцій. На будівництво каналів виділялося майже 50 % коштів крайового бюджету. Економічну вигоду від нього одержували виключно земельні магнати – головні експортери Галичини. Лише стрімкий розвиток залізничного будівництва та початок Першої світової війни завадили втіленню цих планів у життя (7, c . 27).

Незважаючи на сприяння властей велике землеволодіння з кожним роком зменшувалося. В 1876 - 1897 рр. у Галичині було передано до ліцитації (продажу за борги через аукціон) 1620 маєтків. Частина з них була роздроблена на малі ділянки (парцелі) і розпродана. Чисельність фільварків у 1889 – 1902 рр. скоротилася з 4500 до 3117 (23, s . 62) . Князь Анжей Гольда так описував становище шляхетських володінь: “...їхні маєтки дійшли тієї межі, за якою читайте суворий присуд – “руїна”. Одні заборгували більше ніж може принести іпотека, інші вже позбулися тієї землі, яку їхні батьки закривали грудьми перед наїздами ворогів, і яка скільки років була в руках їхніх родів” (11, s . 7).

Під впливом зниження   світових цін на сільськогосподарську продукцію зменшувалася економічна рентабельність поміщицьких маєтків. В труднощах опинилися господарства розміром 500-5000 моргів, кількість і розміри яких зменшилися в 1890 – 1900 рр. на 9,5 %. Ще більше криза торкнулася фільварків розмірами 100 – 200 моргів. Їх чисельність зменшилася за цей же період на 13 %, а обсяг на 14 %. Відносно захищеними були лише маєтки більші у розмірах за 5000 моргів, кількість яких знизилася 2,7 %, а площа на 3, 9 % (13, s . 231) .

Причинами занепаду великого землеволодіння у Галичині було економічне відставання регіону від Великобританії, Німеччини, Франції, центральних провінцій Австрії, повільне запровадження агротехнічних нововведень, наявність численних кріпосницьких пережитків. Для заможних фільварків була характерною надмірна розкіш, що проявлялася в усьому: в розмірах та упорядкуванні резиденції поміщика, в кількості породистих коней, собак, чисельності різноманітних карет, фасонів одягу і взуття, коштовних прикрас, дорогих вин. У багатьох маєтках двірська прислуга (челядь) одягалася в своєрідну форму, дотримувалася певних правил поведінки, що вимагали додаткових витрат. Її кількість часто, особливо в найзаможніших магнатів, перевищувала розумні межі і служила лише одній меті – показати заможність їхнього господаря, що не поступалася багатству деяких тогочасних правителів незалежних держав. У 1880 – 1910 рр. двірська прислуга складала більше 4 % населення краю, а в Борщівському, Гусятинському, Заліщицькому. Краківському, Кам’янецькому, Мілецькому, Підгаєцькому, Скалатському, Сокальському, Тлумацькому повітах – 5-7 % від кількості жителів (18, s . XLVI ). За дивним збігом обставин саме в цих повітах, за винятком Краківського, в 1902 – 1906 рр. розгорнувся масовий страйковий рух селянства.

За таких обставин головним фактором деградації табулярної власності слід вважати психологічний чинник, що породжував неготовність великих магнатів до нового типу економічних відносин. Саме на нього вказують польські та українські автори - сучасники суспільних перетворень у Галичині. За словами одного з них: “Господарка на двірських просторах за панщини не потребувала зовсім готівки, бо працю мала даром. Та сама тенденція зосталась і по знесенню панщини... Гріш зисканий із продажі рільничих витворів зараховували двори на оплату податків, на достроєннє себе до вимог Західної Європи, на купно панської обстановки, вина, кави, чаю, цукру... бо се належало до доброго тону. Гріш із проданих рільничих витворів ішов отже увесь назад поза границі краю” (6, c . 32 ) .

Ці слова повністю підтримував граф Мечислав Пінінський. Він дорікав великим землевласникам старшого покоління за те, що вони більшість часу проводять у краях де “цитрусові дозрівають” і навіть не підозрюють як господарюють у їхніх фільварках орендарі. Молодих магнатів він критикував за втечу в міста й уникнення “глухого, монотонного, надто клопітливого життя   на селі”. Землевласники, які раніше виконували роль опікуна над селянами, за словами графа поступово відчужувалися і ставали ворогами селян, виглядали в очах останніх дармоїдами. Він вважав, що у поширенні цього стереотипу завинила сама шляхта, яка “...якщо і далі так буде бездіяти, то сама собі гріб викопає” (14, s . 8) .

Однак до думки графа мало хто прислухався. Патріархальне ведення господарства відходило в минуле, а на зміну йому появилися нові соціально-економічні відносини, які керувалися майже виключно жадобою наживи. Реалізація цих прагнень відбувалася різними методами. Насамперед поміщики посилювали експлуатацію двірських слуг та наймитів, вкладали кошти у будівництво залізниць, кустарних підприємств. Проте основним джерелом прибутків, як і раніше залишалася земля. Її нестача породила масові спекуляції та відверті обмани при купівлі-продажу. Саме через це ціни на землю впродовж 1880 – 1914 рр. зросли у 4-15 разів. Попри патріотичні заклики, окремі польські поміщики дозволяли собі заробляти кошти на польських селянах, продаючи їм землю за підвищеними цінами і, водночас, одержуючи винагороду від польських парцеляційних товариств (7, c . 30) .

Окремі великі землевласники були ініціаторами запровадження нових технологій, методів сівозміни, машинної техніки у сільському господарстві. У фільварках зосереджувалися кустарні та перші машинні знаряддя для виробництва алкогольних напоїв, муки, паперу, знарядь праці. Поміщики володіли значними економічними ресурсами для закупівлі різноманітної техніки, хоча й не завжди цим користувалися. Їм у 1902 р. належало 100 % парових плугів Галичини, 92,4 % сівалок, 97,6 % грабарок, 35,2 % молотарок, 66,6 % викопувачів, 46,2 % сепараторів, 17 % зернодробарок і т. д. Такі дані є не дуже переконливими на фоні низького рівня механізації сільського господарства Галичини. Вказаної техніки було вкрай недостатньо. Так, молотарки, соломорізки, машини для сортування зерна були лише в кожному другому маєтку, а 1 сівалка припадала на 4 фільварки (1, арк. 6 – 8). До того ж, були випадки регресу у поміщицьких фільварках, переходу від нових до застарілих технологій ведення господарства. Нововведення сприймалися з острахом. Не вистачало професійних агрономів, робітників, які вміли б користуватися механізованими знаряддями праці. Перегини із застосуванням нововведень приводили до розорення окремих малих маєтків, до наростання конфронтації між землевласником і селянами.

Для польських поміщиків земля виступала малою батьківщиною, овіяною ореолом життєвого благополуччя, джерелом прибутків та ознакою важливості місця її власника в соціальній ієрархії. До того ж, земля у їх свідомості ніколи не була самодостатньою. Вона являла собою фільварок або “ключ” (сукупність кількох територіально близьких фільварків). Фільварок поєднував земельні угіддя з господарськими спорудами (тік, комори, стайні, кошари, конюшні, кузні, ґуральні, млини, кузні та ін.), з робочими тваринами (коні, воли), реманентом і слугами. Неодмінним атрибутом фільварку виступав будинок орендаря (“державця”, або “властителя”) чи панський палац, який підкреслював економічну могутність власника, свідчив про його становище у суспільній ієрархії. Замість слова “фільварок” (“хутір”) часто вживалися вирази “дóбра” ( dobra ), “територія займанщини” ( obzar posiadania ), “польська територія займанщини” ( polski stan posiadania ) (4, арк. 2 – 15).

Маєток сприймався не лише поміщиками та їхніми слугами, а й українськими селянами з довколишніх сіл як осередок польських звичаїв та культури — “уособлення польськості”, “польський острів серед руського моря”. Таке ставлення до нього зумовлювалося полонізацією та латинізацією місцевих українців (10, s. 1 – 2) .

Панських слуг, які перебували у повній економічній та особистій залежності від поміщика, часто змушували розмовляти польською мовою з дідичем та орендарем, святкувати свята за Григоріанським календарем, одягати вбрання, надане великим землевласником. При цьому вони зазнавали різноманітних принижень та знущань, що засуджувалося навіть польськими політиками. Панські слуги у одному з маєтків під Львовом вимагали від поміщика: “...не принижуйте лише нашої мови, обряду, звичаїв, не втручайтеся непрохано до наших справ домашніх...” (8, c. 36).

Особливе місце у взаєминах між польським двором та українською громадою займали орендарі — вихідці зі збіднілої польської шляхти або євреї (кількість євреїв-орендарів особливо зросла після масової еміграції євреїв з Росії у 1881 – 1883 рр.). Орендарі окремих маєтків були поставлені у тісні рамки господарської діяльності, визначені текстом угоди із землевласником. Дідичі контролювали не лише сплату грошима та натуральною продукцією вартості оренди, а й розміри посівних площ, процентне співвідношення серед посівів різноманітних сільськогосподарських культур, закупівлю нових знарядь праці, сортів рослин та порід худоби, коней, будівництво та ремонт господарських і житлових споруд (5, арк. 19 – 26 зв. та ін.). Орендарі в усьому підпорядковувалися власникам фільварків, володіючи свободою лише в одному – виборі методів примусу.

Упродовж 1880 – 1914 рр. у східній частині Галичини частими були випадки неврожаїв. Рентабельність маєтків постійно зменшувалася. Орендарям, які не мали інших джерел прибутку, окрім експлуатації фільварків та права пропінації, це завдавало значних неприємностей. Контракти про оренду укладалися з поміщиком на 3 –12 років з обов’язковою сплатою ренти кожних півроку і не передбачали різних кризових ситуацій (неврожай внаслідок стихійного лиха, зниження ринкових цін на продовольство і т. д.). Таким чином, обставини змушували орендарів до ощадливості. Вони перш за все економили на виплаті зарплат двірським слугам та поденним робітникам, а також на витратах за вдосконалення і ремонт знарядь праці та сільськогосподарських машин. Однак такі вимушені заходи здебільшого перетворювалися на джерело особистого збагачення орендаря. З іншого боку, надмірна економія на дотриманні правил техніки безпеки була умисною і вела до масового травматизму серед двірських слуг, а часом і до їхньої загибелі. Так, лише в ґуральні Олександра Гнєвоша (орендар єврей С. Штайн) померло від опіків упродовж двох років четверо робітників, а ще троє стали каліками. Потерпілі та їх сім’ї не одержали жодного відшкодування і навіть обумовленої в договорі про найм на роботу зарплати. Аналогічні випадки були масовим явищем в ґуральнях, тартаках, копальнях, кар’єрах, що існували при фільварках. Часто вони спричинялися поміщиками чи принаймні існували за їхньої мовчазної згоди (12, s . 7) .

В умовах повільного розвитку економіки краю, зростання чисельності його жителів, поряд з іншими обставинами, зумовлювало погіршення соціально-економічного становища населення. Тут особливо негативну роль відіграв факт втрати прав більшістю українських сільських громад на користування поміщицькими луками, пасовищами, лісами та водоймами (т. зв. сервітутів). Саме через це в кожному 4 селі Східної Галичини впродовж досліджуваного періоду спостерігалося загострення польсько-українських взаємин по лінії “поміщицький двір – сільська громада”, що приводило до стихійних зіткнень, супроводжувалося погрозами, бійками, іноді приводило до людських жертв (15, s . 2).

На поч. ХХ ст. з позитивної сторони в українській періодиці згадується лише кілька поміщиків. Найчастіше увагу громадськості привертала діяльність княгині Леонтини Сапіги. Влітку 1902 р., як тільки в краї розпочався загальний страйк поденних робітників та двірської прислуги, вона дозволила селянам всіх громад, де були розташовані її маєтки, безкоштовно випасати худобу на своїх пасовищах під час засухи, збирати гриби та ягоди, заготовляти хмиз у своєму лісі. Фактично цим самим вона відновила той порядок використання сервітутів, що існував до 1848 р. Вдячні селяни у відповідь влаштували урочисте віче і піший похід з церковними хоругвами до маєтку княгині. Вони подарували Л. Сапізі Біблію та грамоту як “захисниці знедолених” (8, c. 35) .

Однак, в цілому по Східній Галичині ситуація з сервітутами суттєво відрізнялася. Поміщики все частіше набирали до свого двору чисельну групу лісників , побережників та гайових, які відповідали за охорону фільваркових лісів від селян. Так, в маєтку Баворовських в с. Баворові на утриманні перебувало 26 слуг, з них 3 були побережниками а 1 – гайовим. До їхніх функцій входило не лише охорона панських сервітутів, але і здійснення контролю за тим, щоб селяни, які мали панські дозволи на збір грибів, ягодів та хмизу в обмін на поденні відробітки, не перевищували дозволених лімітів. У випадку порушень сервітутних прав селянами побережникам повинні були допомагати у наведенні порядку інші слуги – сторожі, “огородники” та “парубки”(разом 14 осіб) (2 , арк. 3). В маєтку Дідушицьких в с. Пеняках за охорону поміщицького права на сервітутні відповідали 6 лісничих, 1 підлісничий і 37 гайових. Всі ці категорії слуг одержували високу платню, що поступалася у своїх розмірах лише платні управителя палацу, кухаря, лікаря та ключниці. Набиралися дані категорії слуг переважно з поляків. Це свідчило про привілейованість їхньої служби (3 , арк. 41 – 42).

Наростанню антагонізму по лінії “панський маєток – сільська громада” (фактично “польський поміщик – українські селяни”) також сприяв ряд додаткових обставин: 1) відсутність чіткого врегулювання меж між громадськими та панськими пасовищами; 2) наявність великої кількості малих селянських наділів, розташованих впереміжку з поміщицькими (т. зв. “черезсмужжя”); 3) існування анахронічних законодавчих актів на зразок Ловецького закону 1871 р., що згідно середньовічної традиції зневажали селянське право на приватну власність, відводячи пріоритети дідичам.

Витоки зазначених обставин були зумовлені непослідовністю розв’язання проблеми сервітутів, що в умовах поширення товарно-грошових відносин та зародження “жадоби наживи” загострювало нерозв’язані проблеми законодавчого врегулювання трудових та поземельних відносин, посилювало соціальні протиріччя у східногалицькому селі. Впродовж 1880 –1914 рр. відбувалося відмирання традиційного звичаєвого права. Це було пов’язано з посиленням приватновласницьких тенденцій у середовищі великих польських землевласників і вело до загострення польсько-українських взаємин через тісне переплетення соціальних та національних антагонізмів.

Список використаних джерел та літератури

1.      Центральний державний історичний архів України у м. Львові , ф. 146 (Галицьке намісництво, 1772 – 1918 рр.), оп. 4, спр. 2432 (Справа про проведення аграрної реформи в Галичині, 1897 – 1910 рр.), 142 арк.

2.      Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, Відділ рукописів (далі ЛНБ, ВР), фонд Баворовських, спр. 1606 “Маєткові справи (1890 – 1905)”, 80 арк.

3.      ЛНБ, ВР, ф. Дідушицьких, спр. 1086 “Матеріали в справах служби (1855 – 1898 рр.)”. – 60 арк.

4.      ЛНБ, ВР, ф. Потоцьких, спр. 2 “Копія з Тестаменту графа Альфреда Потоцького з 1888 р.”. - 16 арк.

5.      ЛНБ, ВР, ф. Потоцьких, спр. 214 “Зведені дані про оренду фільварків, млинів, права пропінації та ін. із зазначенням об’єктів оренди та розмірів чиншу, (1863 – 1925 рр.)”. – 30 арк.

6.      Войнаровський Т. Вплив Польщі на економічний розвій України-Руси. Історично-економічна розвідка. – Львів, 1910. – 47 c.

7.      Журавель Д. Як земля наша стає не наша. – Львів, Б.В.Д. – 84 c.

8.      Польський дъдичъ, якихъ мало // Батьківщина. – 1890. – 1 марта. – № 5. – С. 35 – 36.

9.      Франко І. Табулярна власність в Галичині // Зібрання творів: у 50-ти томах. – К.: Наукова думка. – Т. 44. – Кн. 2. – С. 308 - 312.

10.   Agrarne hasło // Słowo Polskie. – 1908. – 21 stycznia. - № 34. – S. 1 – 2.

11.   Gołda A. Przyczyny upadku materialnego ludu wiejskiego w Galicyi i W. Ks. Krakowskiem. – Krakow, 1880. – 48 s.

12.   Kto to jest? // Służba dworska. – 1905. –Lipiec. - № 2. – S. 1 – 7.

13.   Łukasiewicz J. Kryzys agrarny na ziemiach polskich w koncu XIX wieku. – Warszawa, 1968. – 240 s.

14.   Pininski M. W sprawie ruchu ludowego. Szlachcic wiejski galicyjski. – Lwow, 1900. – 46 s..

15.   Ruskie “krzywdy” // Słowo Polskie. – 1908. – 17 grudnia. - № 588. – S. 2.

16.   Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych. Wydane przez krajowe biuro statystyczne . – T . VIII . – Zs . I . – Lwow , 1883. – 78 s .

17.   Wiadom оś ci statystyczne o stosunkach krajowych . Wydane przez krajowe biuro statystyczne / Pod redakcj ą T . Pilata . – T. XIII . – Lwow , 1891. – XV + 132 s .

18.   Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych . Wydane przez krajowe biuro statystyczne / Pod redakcj ą T . Pilata . – T . X Х IV . –   Zs . III . – Lwow , 1902. – XLVIII + 80 s .

19.   Бовуа Д. Битва за землю в Україні, 1863 – 1914: Поляки в соціо – етнічних конфліктах. – К.: Критика, 1998. – 334 с.

20.   Осечинський В. Колоніальне становище Галичини у складі Австро-Угорщини // Наукові записки Львівського університету. – Львів, 1956. – Том 36. Серія історична. – Вип. 6. – С. 35 - 65.

21.   Присяжнюк Ю. Вплив ментальності українського селянства на рівень його освіченості у ІІ пол. ХІХ ст. // Історія в школах України. – 2000. - № 3. – С. 9 – 10.

22.   Присяжнюк Ю. П., Горенко Л. М. Ринкова еволюція аграрних відносин в Україні (ІІ пол. ХІХ ст. – 1905 р.) // Український історичний журнал. – 2000. - № 5. – С. 88 – 96.

23.   Borkowski J. Chlopi Polscy w dobie kapitalizmu. – Warszawa, 1981. – 320 s.


*1 морг австрійський дорівнював 0,5754 га

Скачати soborna_stattja2.rar [20.26 Kb] (викачувань: 19)


 (голосів: 1)

Автор: Admin 8 березня 2012 | Переглянуто: 1701 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ