Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 



Дивізія СС “Галичина” в радянській історіографії

Радянський уряд ніколи не визнав того, що мільйони радянських громадян допомагали німцям у боротьбі з СРСР. Так, само, як ніколи не признався в тому, що мільйони його громадян дезертували з Червоної Армії і воювали проти існуючого режиму. І це зовсім зрозуміло, бо ж признатися в тому — означало б зменшити престиж СРСР в очах західніх союзників.

Наявність «Дивізії» в історії боротьби радянського народу проти німецько-фашистських загарбників ідеологічно було невигідно для існуючого режиму. Поява цієї та інших формацій, котрі брали свій початок від «братніх народів» і воювали на ворогуючій стороні означало певні промахи в національній політиці. Найпростіше, що можна було протиставити цьому явищу - заперечити його. Саме це і зробив А. Катусев, досліджуючи події другої світової війни. Щодо національних процесів та перетворень він висловився чітко - «рух, якого не було»[33]. Саме тому, як вважає В. Чередниченко, було знайдено вихід з ситуації — учасників бойових дій, котрі виступали не на стороні СРСР названо націоналістами, білогвардійцями, зрадниками [65, С.191].

Інші радянські дослідники притримувалися думки, що створення такої військової одиниці - це вийнятково підступна політика вермахту, метою якої було приспати пильність радянського народу [48]. Вони в політичну та ідеологічну ситуацію, що склалася в Дивізії. В своїх працях вони показують безпорадність нацистської Німеччини і «націоналістичних» виступів проти Радянського Союзу, неспроможність протистояти Червоній армії [47]. Саме в такому контексті про українську формацію згадується в колективній праці «История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945» [30, С. 206-212]. Проте, авторів праці цікавить більше власне хід бойових дій і поразка дивізії під Бродами. Це трактується ними як велике досягнення радянського командування, адже ще раз доводиться сила і могутність радянської армії. Наслідуючи своїх колег, майже ідентично подає відомості про дивізію М. Полушкін, підносячи радянське головнокомандування над німецьким, котре тодітерпіло суцільні поразки [13, с.50 ].

Збройний виступ проти московського панування в Україні є запереченням радянських пропагандистських тверджень про єдність і братерство народів СРСР а в тому й українського. Сказати, що в часі Другої світової війни воювали проти Червоної армії і Українське Визвольне Військо і Дивізія «Галичина», і Українська Повстанська Армія було б запереченням офіційної більшовицької пропаганди навіть і в підручниках історії. В одному з видань «Історії Української РСР» говориться, що «у роки Великої Вітчизняної війни український народ, разом з усіма братніми народами, в героїчній боротьбі відстояв честь, свободу і незалежність своєї батьківщини - СРСР, завоювання соціалізму» [28, С. 5].

Формування дивізії показало, на думку окремих радянських дослідників, виснаженість Німеччини. В. Добричев зазначає, що після невдач на Східному фронті, програних німецькими військами битв під Сталінградом та Курськом, коли фронт почав наближатися до України, губернатор Галичини Отто Вехтер, усвідомлюючи, що українська молодь після вступу на територію Галичини буде мобілізована до лав Червоної Армії, вважав за необхідне змінити політичні настанови Німеччини щодо України і розіграти велику „українську карту» [22, С. 105].

Інші радянські вчені (наприклад, В. Коваль) вважали, що безпосередній вплив на формування дивізії мав не національний рух українців, а зацікавленість світового імперіалізму, буржуазії та капіталізму у тому, щоб підірвати авторитет СРСР [35].

Тому радянські дослідження підкреслюють безвихідність становища для німецького керівництва. Отто Вехтер, розуміючи, що потрібно якнайшвидше налагодити співпрацю з українцями (націоналістами), інакше незабаром вона стане уже неможливою, знову поїхав до вищого керівництва Німеччини, зокрема до райхсфюрера СС Гімлера, аби вирішити питання щодо формування однієї добровольчої дивізії під назвою „Галичина». Гімлер дав дозвіл, але ясно застеріг, Іщд^црвізія під різним оглядом не може бути українською: її вояки не можуть не те що думати про незалежність України, а й навіть вживати слова „Україна», „українець», „український», самі вони мають називатися не українцями, а галичанами і служити німецькій геостратегічній політиці [57, с. 512].

Однак політичний провід ОУН та окремі керівники УПА в цей час перебували під наглядом німецьких спецслужб. Останні намагалися влаштовувати внутрішні війни всередині ОУН. Так, зокрема, К. Дмитрук наводить документи, які засвідчують, що німці розпалили братовбивчу війну між ОУН (бандерівцями) та ОУН (мельниківцями), - тільки для того, щоб не велася агітація проти створення дивізії СС „Галичина». Та навіть така жорстока тактика, використана для дискредитації ОУН та її бойового загону УПА і возвеличення ролі дивізії „Галичина», не була надто ефективною[19, с. 152-167].

Позиція К. Дмитрука, як сповідника радянської ідеології, заперечує національну свідомість в українців загалом, та під час створення Дивізії зокрема. На його думку все це – витівки провокаторів, буржуазії та націоналістів, котрі не відображали думки всієї маси народу [20].

Історик П. Лященко вказує на те, що Сталіну доповіли – в районі Бродів сконцентрувалась частина військових сил, серед яких є і сформована німцями з українців дивізія „Галичина». Наказом Сталіна для удару по цьому угрупованню було виділено цілий фронт. Це був єдиний випадок за всю війну, коли радянське керівництво віддало наказ силою всього 1-го Українського фронту знищити незначне угруповання, яке під Бродами прикривало Львів[45, с. 278-279]. Можливо, радянське керівництво надзвичайно серйозно ставилось до національного формування, яке, ще й до того, було на своїй території, на своїх рідних землях.

Більше того, для швидкого і результативного удару по противнику ставка сильно укріпила 1-й Український фронт: на 13 липня, як зазначав радянський маршал С. Конев, він мав приблизно 1 млн. 200 тисяч офіцерів та солдатів, 2 200 танків і самохідних гармат, 14 000 гармат і мінометів та понад 3 000 літаків [39, С. 249].

Для стратегічного удару по „Галичині» була створена спеціальна військова група, головні сили котрої складалися з 3-ї гвардійської і 13-ти армій, якими командували генерали В. М. Гордов та М. П. Глухов. Після триденних боїв ці армії так і не зуміли прорвати оборону угруповання, до якого входила дивізія „Галичина». Тоді до наступу були залучені також кінно-механізована група генерала В. К. Баранова і 1-ша гвардійська танкова армія, якою командував генерал В. К. Катуков. Однак і цього разу всі атаки радянських військ виявились безуспішними. Радянське командування розуміло: ще один бій - і „Галичина» почне відходити в передгір’я Карпат. Виконуючи сталінський наказ, командування зобов’язалось перед ставкою не дати дивізії „Галичина» відійти разом з відступаючими німецькими військами і взяти в полон усю дивізію. Був здійснений обхід бродівського угруповання. На південному напрямку Бродівської групи, де наступала 6-та і 38-та армії під командуванням генералів П. О. Курочкіна і К. С. Москаленка, ці армії наштовхнулись на впертий опір противника. Лише в районі Колтова їм вдалося пробити коридор завширшки 6 км, через який у тил ворога ринули 30-тя гвардійська і 4-та танкові армії генералів П. С. Рибалка і Д. Д. Лелюшенка.[43, С. 28].

18 липня оборону німецьких військ було прорвано на фронті 200 км і оточено вісім дивізій, у т. ч. і дивізію „Галичина». Для повного розгрому цієї групи в район Бродів з району Ковеля та Любліна були перекинуті війська 1-го Білоруського фронту. 22 липня Бродівська група була оточена і назагал ліквідована. В полон, за радянськими військовими джерелами, потрапило понад 17 тисяч солдатів і офіцерів, 38 тисяч було знищено. Бродівське угруповання залишило на полі бою 1 100 гармат і мінометів, 1 500 автомашин і багато іншої техніки. Внаслідок ліквідації Бродівського угруповання радянські війська 27 липня підійшли до Львова. [5, с. 325].

20 жовтня 1943 р. рішенням радянської влади введено зміни і в назві фронтів – “Воронезький”, “Степовий”, “Південно-Західній” і “Південний фронт” були перейменовані відповідно у І, II , III і IV Українські фронти[28, С. 498]. Так, перейменувавши радянські фронти, більшовицькі політруки твердили, що так звані Українські фронти є справжнім зав’язоком української армії, яка остаточно оформиться, коли німецькі загарбники будуть вигнані з України.

На захід від Луцька на Волині через Радивилів, на захід від Тернополя, Бучача, Коломиї і далі аж до Карпат простягався 1-ий Український фронт .На цьому відтинку фронту, як це твердять радянські історики, німці мали 34 піхотні, 5 танкових й 1 моторизовану дивізії, 2 піхотні бригади та інші спеціяльні частини. Разом більше як 600,000 війська та 900 танків і панцерних возів, 6,300 гармат і гранатометів калібру 75 мм і більше, 700 літаків. Найбільша ворожа група кажуть вони знаходилася у львівському напрямку на відтинку Броди-Зборів.

Перед наступом радянських військ на цьому ж самому фронті червоноармійські сили нараховували 80 дивізій (з них 6 кавалерійських), 10 танкових і механізованих корпусів,4 окремі танкові і механізовані бригади. Крім того, у склад фронту входив ще й чехословацький армійський корпус. Разом на радянському боці фронту нараховувалося 843 000 війська, яке диспонувало таким військовим вирядом: 3 900 гармат і гранатометів калібру 76 мм. і більше, 1614 танків і моторизованих артилерійських приладів, 2806 літаків.

Після перегрупування військ на відтинку прориву сконцентровано до 70 відсотків танків та змоторизованих артилерійських приладів. Досліджуючи дане питання, М. Логуш (дослідник діаспори) підрахував, що густота артилерійська виносила від 150 до 250 гармат і гранатометів на 1 кілометр фронту. На відтинку прориву сконцентровано основні зусилля фронтової авіації. Загальна перевага військ першого Українського фронту над противником була: у людях 1.4 рази, в гарматах і гранатометах 2,2 рази, у ґанках і моторизованих артилерійських приладдях 1,8 рази.а в літаках 4 рази. На відтинках прориву створено величезну перевагу: в живій силі -майже в п’ять разів, а в гарматах і гранатометах 6-7 разів, у танках і моторизованих приладдях в 3-4 рази [44, С. 28-38].

13 липня 1943 року червоноармійські війська розпочали наступ у напрямі на Раву Руську, де успішно прорвали фронт і просунулися поза фронт на 8-12 км. Дещо інакше зложилася ситуація у львівському напрямку, де наступ зранку 14 липня розпочали війська середини фронту у складі 60-ої та 38-ої армій, 3-ої Гвардійської і 4-ої танкової армій на відтинку завширшки 14 км. Планувалося, щоб у ході наступу оточити і знищити вороже скупчення в районі Бродів. Тут ніде не згадується про те, що якраз у районі Бродів знаходилася у другій лінії також і українська дивізія «Галичина», але це, що якраз там планувалося «знищити вороже скупчення» говорить само за себе.

На цьому відтинку більшовикам також удалося прорвати лінію на південь від села Колтова, але вдертися на тили фронту їм не вдалося. У висліді того створився т. зв. «колтовський коридор» довжиною 16 км. , а шириною близько 4 км. Туг на місце здесяткованої німецької частини німецьке командування кинуло частини дивізії «Галичина», які, як пише пізніше П. Шандрук, наспіли там увечері 14 липня. «15 липня большевики посилили свій наступ і «в протязі п’ятьох годин бомбардувальники і штурмовики виконали приблизно 2.000 летунських вильотів. Для їхньої охорони винищувачі виконали близько 1.500 вильотів[67, с.139-144].

Радянському верховному командуванню здавалося, що перед такою силою повинно було піддатися все і прорив повинен бути завершений повністю. Так воно не сталося і, як це стверджують радянські історики, «під кінець 15 липня на львівському напрямку для наших військ вклалися несприятливі умови. З’єднання 60-ої армії, при співучасті передових відділів 3-ої Гвардійської армії, за два дні боїв просунулися в глибину лише на 8-16 кілометрів [50].

Поряд величезної переваги в людях, озброєнні, а що найважливіше, в авіації (німецьких літаків взагалі не було видно в акції й тому радянські твердження, що «за шість днів від ІЗ до 19 липня легуни (9-ої Гвардійської) авіадивізії виконали 907 бойових вилетів і в тих вилетах 204 літаки авіадивізії протистоялися 320 літакам противника».є величезним перебільшенням щодо числа німецького летунства), то все ж гаки большевикам пришилося дуже дорого заплатити за прорив у районі Колгова. Щойно 19 липня 1944 р. — оперативне повідомлення 1-го Українського фронту звучало: «У висліді швидкого маневру радянських танкових, кавалерійських і піхотних частин завершено оточення групи німецько-фашистських військ на захід від Бродів. Гітлерівці намагалися вирватися з котла і пробитися на захід. Однак, як зазначається в колективній праці «Бродовский котел», усі їхні намагання перервати перстень оточення були безуспішні. Ворог поніс величезні втрати в людях і в техніці [4, С. 151 ].

В праці «Українська РСР у Великій Вітчизняній Війні Радянською Союзу « під 1944-им роком є така інформація: «18-22 липня—Війська 1-го Українського фронту оточили і розгромили велике вороже угрупування на захід від міста Броди» [63, С.429]. Один із старшин корпусу ген. Свободи, у своєму спомині пише, що «перебуваючи в Чехословацькому корпусі на теренах Західньої України, радянська військова влада нас інформувала про існування української дивізії «Галичина». Вже вперше про неї вони заговорили щойно після боїв під Бродами, де Дивізія понесла поважні втрати. Тоді москалі грубіли по всіх фронтових відділах, що біля Бродів зліквідовано українську дивізію так, як зліквідовано армію ген. Паулюса під Сталінградом [1, С. 50].

Дивізія «Галичина», як і Українська Повстанська Армія, була виявом всенароднього незадоволення московсько-більшовицькою окупацією України й обидві військові формації заперечували радянські твердження московської пропаганди про мирне та братерське співжиття усіх народів у межах СРСР, яка всюди настирливо твердить, що в боях під Бродами «плече в плече боролися росіяни, українці, білоруси, казахи, грузини, узбеки, солдатиінших національностей. Кожний воїн, твердить їхня пропаганда, — розумів, що борючись з фашистськими загарбниками тут на землі України, він відстоював свободу, честь і незалежність своєї радянської батьківщини, прискорює остаточний розгром ворога.

Радянський сторик Даниленко приводить слова О. Костельника, який твердив, що «якби не допомога наших священиків, єпископів, усієї церкви, УЦК не зміг би набрати жодної чоти цих «добровольців». Молодь ховалася від набору або втікала до лісу. Тих, кого окупаційна влада затримувала, “притьмом запирали в касарні, охороняли, щоб вони зразу ж не дезертирували...” Поставала загроза: справа створення дивізії може скандально провалитися. Директори середніх шкіл почасти із своєї власної ініціагиви, почасти за наказом зверху позаписували в «добровольці» всіх учнів старших клаясів. Але й це не допомагало. Довелося кожному з нас...віддавати своїх власних дітей на убій. Тяжко про це говорити, але й я сам вимушений був віддати своїх двох синів. ..» [18, с.121-123].

Даниленко не каже, звідки він узяв цю цитату, а також не згадує про те, в яких обставинах О.Костельник цю заяву складав і підписував, якщо взагалі підписував. Автор також не згадує докладно про ту молодь, що тікала до лісу, бо й така була, чи вона там приєдналася до радянських партизанів, щоб відбудовувати тюрму народів СССР, чи до Української Повстанської Армії, якої гаслом була самостійна Україна [18, С.121-123].

У 1973 р. у видавництві політичної літератури в Києві появився твір про ієрархів українських церков «Свастика на сутанах», якого автором є Клим Дмитрук. Як виявилося, це недійсне прізвище, а псевдонім майора КДБ Климентія Гальського, поляка із Житомирщини, відомого з цілого ряду незаконних дій щодо мирного населення у районах Львівщини, де він брав участь у мордуванні в’язнів та фабрикував»справи», погрібні для КГБ. І ось цей «історик» сфабрикував працю проти українських ієрархів, в якій присвятив найбільше місця українській католицькій ієрархії на чолі з покійним уже митрополитом Андрієм Шептицьким. Як виходить із цієї «історичної праці» у Дмитрука як і в Даниленка, мабуть,чи не найбільшим гріхом української католицької ієрархії та духовенства було те, що вони прихильно поставилися до організації дивізії «Галичина» в 1943 р. Крім церковної ігрархії дісталося також і всім політичним та суспільно-громадським діячам , як Степан Бандера, Іван Кедрин, Богдан Кравців, проф. Володимир Кубійович, Микола Лебедь, о. д-р Василь Лаба, полк. Андрій Мельник, майор Євген Побігущий та багато інших. Для нього всі вони - зрадники і запроданці, найтяжчі вороги українського народу. Десятки тисяч добровольців з української молоді до дивізії «Галичина» до нього не промовляють, бо в нього є своя статистика, яка каже, що «незважаючи на всі зусилля душпастирів вербування добровольців затягується» і «на 5 липня за офіційним звітом Військової Управи «зголосилося лише кількасот колабораціоналістів» [21, С . 201].

Очолювані нацистським генералом Фрайтагом,обмундировані в чорну уніформу дивізійники, на думку К. Дмитрука , являли собою отару гітлерівських опричників, перевертнів лютих ворогів українського народу. З даного опису матеріал не має цінності, чи Дмитрук пише не про дивізію «Галичина», бо, по-перше, із силою мобілізованих молодих людей до Дивізії на протязі менше одного року вишколу, не могли їх перетворити у «лютих ворогів українського народу» чи «отару гітлерівських опричників», до яких він привик, будучи на службі НКВД-КДБ. Найкращим прикладом його непроінформованості про дивізію «Галичина» є те, що він не знає навіть про колір її уніформи, і, мабуть, прочитавши Галана, і собі повторює його вигадки, що члени Дивізії були «обмундировані в чорну уніформу СС», тоді коли Дивізія мала сіро-зелену уніформу. Дмитрук с також автором «праці» «Безбатченки : правда про участь українських буржуазних націоналістів і церковних ієрархів у підготовці нападу фашистської Німеччини на СРСР» (Львів, Каменяр, 1974), яка , як це видно з підзаголовку , призначена українськими націоналістам та церковним ієрархам, але про дивізію СС “ Галичина” матеріал там майже повністю відсутній. В цій книзі вміщено 12 ілюстрацій, що стосуються дивізії, легіонів “Нахтігаль”, “Роланд”.Проте серед написів під цими фоторепнродукціями містяться епітети “зрадники”, “запроданці”, “головорізи”, “яничари”[19, с.160-164].

В праці В. Шульженка “Ганебне запроданство і бесславний кінець” на початку автор заявляє “ в бродівському котлі серед числа розбитих фашистських дивізій   також знаходилася й славнозвістна 14-та піхотна дивізія “Галичина”. Історія її винекнення це мерзенний приклад зради своєму народові українських буржуазних націоналістів”. Далі автор категорично пише: “До дивізії потягнулися поліцаї, оунівці, куркульські синки, уніятські запроданці, пропащі головорізи, вбивці, гвалтівники, які проводили звірські розправи над радянськими патріотами. До неї влилися також бандити з батальйону “Нахтігаль”(“Соловейко”), який прославився ще в 1941 р. масовими розстрілами мирного населення м. Львова, випущені з тюрем злочинні елементи. Вся ця нечисть складала кістяк бандитської дивізії”[4, с.210].

В. Шульженко вважав, що при організації дивізії “проходило полювання за молоддю”, а основними методами вербування добровольців було насильство,шантаж та залякування, обман, підкуп. Всі ці заходи на його думку проводилися спеціальними командами СС і українською поліцією”[4, с.211-212]. Зазначений дослідник не наводить жодних посилань на документи. Він лише зазначає, що почерпнув дану інформацію в “народній свідомості”[4, с.214].

У 1975 р. у Львові було видано “наукову”працю В. Масловського під назвою “Жовтоблакитна мафія”, в якій зазначається, що в квітні1943 р. Гітлер особисто схвалив створення дивізії. Однак, реалізація його намірівпроходило дуже важко, оскільки “не було добровольців”, а “погрози і насильницька мобілізація дали незначний результат”[46, с.55].

Незважаючи на такі заяви,необхідно пам’ятати про те, що на Нюрнберзькому процесі де судили військових злочинців, радянське обвинувачення не зайшло жодних переконливих аргументів, щоб домогтися покарання чи видачі СРСР учасників дивізії.

Про рейд партизанського відділу під командою С. Ковпака в Карпати, який відбувся у червні й липні 1943 р. ми вже згадували в іншому місці, як про один із засобів, який мав перешкодити вербуванню добровольців до майбутньої дивізії «Галичина».Радянські історики, всупереч фактам, втричі перебільшили німецькі сили, які виступили проти Ковпака (з двох полків зробили 6), поплутали і хронологію, запевняючи, що «батальйони дивізії СС-Галичина» брали участь у поборюванні партизанського відділу Ковпака в Карпатах, хоча в той час, 17 і 19 липня, відбувалися перші покликання на рекрутський вишкіл до дивізії, отже, дивізії ще не було.

У своєму пасквілі на національно-свідому українську іміграцію «Правнуки погані; українські націоналісти в Канаді» (Київ, Радянський Письменник, 1960), прикриваючись дуже влучним псевдонімом Марко Терлиця назвав один розділ «Воєнні злочинці». Тут він розписується відомим радянським стилем, використовуючи найвідбірнішу лайку ідеологічної пропаганди, пропаганди супроти всіх тих, які зі зброєю виступили проти ненависної московсько-більшовицької тиранії, в тому числі і проти дивізії «Галичина». Він називає дивізію “ганебною” а її вояків воєнними злочинцями, не подаючи жодних доказів, де і коли Дивізія як цілість, чи якісь окремі її частини, чи навіть хоча б окремі вояки поповнили якісь злочини супроти цивільного населення, де б Дивізія не стояла [ 9, С. 105-106]

Про правдивість Кравчукових «стверджень» чи не найкраще свідчить його інформація про генерала Павла Шандрука, головнокомандувача Української Національної Армії весною 1945 року. “Хто такий Павло Шандрук? - питає Терлиця-Кравчук, і віповідає — Він білогвардієць. Втік з України в 1920-их роках після встановлення радянської влади. Від 1922 року до вибуху другої світової війни служив офіцером у польській панській армії. Подейкують, що саме він, будучи командиром дивізії, здав її німецьким фашистам. За ці саме заслуги гітлерівці його зробили командиром дивізії «СС Галичина». Після того, як радянське військо розбило цю паскудну дивізію під Бродами «герой» Павло Шандрук утік на Захід і опинився аж у славному Берліні». [59, с. 131].

Тут дозволимо собі вказати на деякі неточності, якими так обтяжене псевдодослідження цього радянського “науковця в Канаді. Перше, це те, що ген. Павло Шандрук білогвардійцем ніколи не був і в Денікіна не служив, як і в іншій біло-московській армії. Як підкреслює Василь Верига, за часів української державности він був полковником армії УНР і з України зовсім не втікав, а відступив перед московською навалою із зброєю в руках, як годиться вірному синові українського народу, що боровся проти московського ярма. Як емігрант, він перебував у Польщі до 1936 р. і щойно після цього став контрактовим старшиною польської армії, в рядах якої він воював проти німців, командуючи 18-им полком піхоти[ 9, С. 106]. Німці захопили його пораненим у шпиталі і забрали в полон. Якщо б генерал П. Шандрук «будучи командиром дивізії, здав її німецьким фашистам» то польський екзильний уряд про це мусів би знати, тим більше, що про це знає Терлиця-Кравчук, і напевно не нагородив би його вже після війни найвищим польським відзначенням Virtuti Militari . Звільнившись з німецького полону, П. Шандрук проживав на польських землях і щойно 17 березня 1945 р. Президія Українського Національного Комітету призначила його головнокомандуючим новосформованої Української Національної Армії, і в такому характері він відвідав у квітні 1945 р. дивізію «Галичина», щоб прийняти присягу вояків у вірній службі Україні, бо власне годі вона була перейменована на Першу Українську Дивізію Української Національної Армії[40, с. 160-178].

Таким чином, беззаперечним видається факт фальсифікації української історії радянськими дослідниками . Ми бачимо, що пропагандистська інфраструктура була розгалуженою, однобокою, несправедливою, пронизаною перекрученими, а інколи й надуманими фактами. Тому ставитися до радянських оцінок небхідно обережно. При цьому необхідно враховувати й те, що оцінки радянської історіографії відігравали роль державної ідеології і в значній мірі продовжують впливати на свідомість людей старшого покоління сучасної України, вихованого в дусі марксизму-ленінізму. Відхід від традиційних радянських стереотипів в історіографії притання дивізії СС ”Галичина” є важливою передумовою формування теперішньої української державницької ідеології, що передбачає досягнення консенсусу в суспільстві.


Скачати ssgalichina.rar [46.18 Kb] (викачувань: 11)

 


 (голосів: 2)

Автор: Admin 8 березня 2012 | Переглянуто: 1632 | Коментарів: 0 | Друкувати
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ