Uahistory.info

Наш форум
Написати нам
Зробити стартовою
Додати до обраного
Про нас
Контакти
  Категорії
  Архів новин
Квітень 2018 (3)
Березень 2018 (2)
Лютий 2018 (3)
Січень 2018 (7)
Грудень 2017 (4)
Листопад 2017 (3)
Жовтень 2017 (1)
Вересень 2017 (4)
Травень 2017 (13)
Лютий 2017 (40)
Січень 2017 (81)
Грудень 2016 (44)
Листопад 2016 (23)
Жовтень 2016 (6)
Вересень 2016 (53)
Серпень 2016 (18)
Липень 2016 (23)
Червень 2016 (100)
Травень 2016 (142)
Квітень 2016 (37)
Березень 2016 (70)
Лютий 2016 (54)
Січень 2016 (10)
Грудень 2015 (110)
Листопад 2015 (20)
Червень 2013 (1)
Травень 2013 (2)
Квітень 2013 (48)
Березень 2013 (81)
Лютий 2013 (6)
Січень 2013 (79)
Грудень 2012 (1)
Листопад 2012 (2)
Жовтень 2012 (1)
Вересень 2012 (94)
Серпень 2012 (160)
Квітень 2012 (13)
Березень 2012 (24)
Лютий 2012 (46)
Січень 2012 (20)
Грудень 2011 (43)
Листопад 2011 (8)
Липень 2011 (2)
Червень 2011 (30)
Травень 2011 (28)
Листопад 2009 (1)
Січень 2008 (1)
Грудень 2007 (13)
Листопад 2007 (2)
Жовтень 2007 (2)
Вересень 2007 (5)
Серпень 2007 (10)
Липень 2007 (1)
 
Джерела з історії України 
Українська історіографія 
Українська археологія 
Українська етнографія 
Історія української філософської та суспільно-полі 
Історія України 
Історія української культури 
Таємниці української історії 
Спеціальні історичні дисципліни та історія України 
Історичні наукові і краєзнавчі конференції 



ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ

(1919 – 1981)

Син відомої української діячки Мілени Рудницької, майже все своє свідоме життя провів за межами України. Наукова і організаторська діяльність І. Лисяка-Рудницького була підпорядкована одній меті – популяризації українських інтелектуальних цінностей в англомовному культурному середовищ.

Наукові інтереси І. Лисяка-Рудницького торкаються в основному історії українського національного відродження з кінця XVIII ст. до 1917 – 1920 pp. Передусім його цікавили політичні аспекти національного відродження, насамперед української політичної думки. У своїх дослідженнях він продовжує традиції так званої «державницької школи» в українській історіографії. Зокрема, був послідовником головних представників цієї школи – В’ячеслава Липинського і Степана Томашівського. Але найбільший вплив на нього мала філософія Гегеля. Він був переконаний, що історичний процес має власну об’єктивну логіку і що свобода можлива лише в рамках правової держави.

Аналізуючи події української історії, І. Лисяк-Рудницький виходив із факту існування у кожного народу свого національного характеру, що визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системи звичаїв, які притаманні кожній окремій країні». Національний характер виступає як поєднання рис, з одного боку, поширених серед багатьох народів, а з другого – властивих лише окремій історичній спільності. Міра поєднання загального й особливого у національному характері кожного народу зумовлюється особливостями його історичного розвитку. Для української історії, на думку І. Лисяка-Рудницького, характерне існування двох традицій – західної, соціально-політичної, та східної, християнсько-духовної, синтез яких найяскравіше проявився в період Київської Русі та козацької держави XVII ст.

Працю Лисяка-Рудницького «Україна між Сходом і Заходом» подано за виданням: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою; Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Б. м., 1973.



Розмістив: Admin 2 лютого 2012 | Переглядів: 1941 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ

(1919 – 1981)

Син відомої української діячки Мілени Рудницької, майже все своє свідоме життя провів за межами України. Наукова і організаторська діяльність І. Лисяка-Рудницького була підпорядкована одній меті – популяризації українських інтелектуальних цінностей в англомовному культурному середовищ.

Наукові інтереси І. Лисяка-Рудницького торкаються в основному історії українського національного відродження з кінця XVIII ст. до 1917 – 1920 pp. Передусім його цікавили політичні аспекти національного відродження, насамперед української політичної думки. У своїх дослідженнях він продовжує традиції так званої «державницької школи» в українській історіографії. Зокрема, був послідовником головних представників цієї школи – В’ячеслава Липинського і Степана Томашівського. Але найбільший вплив на нього мала філософія Гегеля. Він був переконаний, що історичний процес має власну об’єктивну логіку і що свобода можлива лише в рамках правової держави.

Аналізуючи події української історії, І. Лисяк-Рудницький виходив із факту існування у кожного народу свого національного характеру, що визначається «комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системи звичаїв, які притаманні кожній окремій країні». Національний характер виступає як поєднання рис, з одного боку, поширених серед багатьох народів, а з другого – властивих лише окремій історичній спільності. Міра поєднання загального й особливого у національному характері кожного народу зумовлюється особливостями його історичного розвитку. Для української історії, на думку І. Лисяка-Рудницького, характерне існування двох традицій – західної, соціально-політичної, та східної, християнсько-духовної, синтез яких найяскравіше проявився в період Київської Русі та козацької держави XVII ст.

Працю Лисяка-Рудницького «Україна між Сходом і Заходом» подано за виданням: Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою; Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки. Б. м., 1973.



Розмістив: Admin 2 лютого 2012 | Переглядів: 6208 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ

(1882 – 1931)

В. Липинський – історик, соціолог, політик, публіцист, народився в с. Затурцях на Волині. Він виходець з польського шляхетського роду, зайшлого в Україну у XVIII ст. Гімназію закінчив у Києві, де увійшов до української середньої шкільної громади і відтоді усвідомив себе українцем. Після університетських студій у Кракові й Женеві (історія, агрономія) оселився у своєму маєтку на Уманщині й працював над поверненням до українства сполонізованої шляхти. Липинський виходив із концепції «хлопоманів», але прагнув, щоб шляхетська верства стала у своїй політичній свідомості українською без декласації й утрати свого корпоративного існування; ці зусилля Липинського мали лише частковий успіх. Він був ініціатором таємних підготовчих доходів над створенням за кордоном Російської імперії українського політичного центру, з чого згодом народився Союз Визволення України.

Під час першої світової війни Липинський як старшина резерву служив у російській армії. У 1917 р. він організував свою військову частину в Полтаві, але його діяльність не знайшла підтримки Генерального секретаріату Військових Справ, де до нього ставилися з недовір’ям. Це викликало у Липинського розчарування українською революційною демократією, яку він визнав за недозрілу до державного будівництва. У 1917 р. Липинський взяв участь в організації Української Демократичної Хліборобської партії і опрацював для неї програму, основою якої була оборона державного суверенітету України та збереження права власності на землю. За гетьманату Лапинський був послом України у Відні і залишався на цьому посту до червня 1919 р.

В еміграції жив у Австрії, за винятком 1926 – 1927 pp., коли керував кафедрою історії української державності в українському Науковому Інституті в Берліні. На цю добу припадає найінтенсивніша діяльність Липинського. У 1920 р. вийшла його монографія «Україна на переломі 1657 – 59». З ініціативи Липинського була створена політична організація орденського типу – Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД). Пізніше Липинський був лідером та ідеологом консервативно-монархічного табору, який знайшов прихильників як серед української еміграції, так і в Західній Україні. В 1930 р. внаслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським на тактичному й ідеологічному тлі Липинський проголосив УСХД розпущеним і з невеликою групою прихильників створив нову організацію «Братство Українських Клясократів-Монархістів». Липинський, що багато років хворів на туберкульоз легенів, помер у санаторії близько Відня; похований у рідному селі Затурцях.

Нижче подано працю Липинського за виданнями: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Нью-Йорк, 1954.



Розмістив: Admin 2 лютого 2012 | Переглядів: 3030 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно

ЛЕСЯ УКРАЇНКА

(1871 – 1913)

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач), видатна українська поетеса і громадська діячка, народилася в місті Новограді-Волинському (тепер Житомирської області). Мати її, українська письменниця Олена Пчілка, – сестра М. Драгоманова. Дитячі роки Лесі Українки пройшли на Волині. Виховувалася вона в колі передової української інтелігенції – родин М. Старицького, М. Лисенка. Здобула широку освіту; володіла багатьма мовами (німецькою, французькою, англійською, італійською, грецькою, польською, болгарською та ін.), добре знала історію, світову літературу й мистецтво, була обізнана з різними філософськими системами.

Світогляд Лесі Українки формувався під впливом філософсько-соціологічних поглядів Т. Шевченка, І. Франка. Не обминув її і певний період зацікавленості ідеями марксизму в його небільшовицькому тлумаченні, і через те вона залишилася на позиціях послідовного демократизму, намагаючись поєднати справу національної свободи зі справою соціальної свободи, захист прав нації з захистом прав людини, особистості.

Уривки з праць Лесі Українки подано за виданням: Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. К., 1977. Т. 8.



Розмістив: Admin 2 лютого 2012 | Переглядів: 1483 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
ВОЛОДИМИР КИРИЛОВИЧ ВИННИЧЕНКО
(1880 – 1951)
В. К. Винниченко – видатний український письменник, публіцист, політичний і громадський діяч. Народився у 1880 р. в с. Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині. Матеріальне становище сім’ї не дало змоги Винниченку закінчити гімназію. Він починає працювати наймитом у поміщицьких маєтках.
Пізніше, склавши екстерном іспити за курс гімназії, В. К. Винниченко стає студентом юридичного факультету Київського університету. Він активно включається в політичне життя, вступає до Революційної української партії ((РУП) З 1905 р. РУП починає називатися Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)). За участь у студентських заворушеннях (лютий 1902 р.) та активну пропагандистську роботу серед робітників і селян Києва і Полтавської губернії був виключений з університету без права вступу до іншого навчального закладу і заарештований.
Незважаючи на наступні арешти, постійний нагляд поліції, В. К. Винниченко продовжує активну революційну діяльність. Під партійними псевдонімами «Де-де», «Владен», «Вальдемар», «Грицько» він стає широко відомим в партійних колах УСДРП, серед прогресивної громадськості і студентської молоді.
У 1910 р. В. Винниченко змушений був емігрувати. Перебуваючи за кордоном, входив до складу «Паризької Української Громади».
Активна політична діяльність В. К. Винниченка сприяла обранню його на посаду заступника голови Центральної Ради, а з червня 1917 р. він очолює її виконавчий орган – Генеральний секретаріат з одночасним виконанням обов’язків генерального секретаря внутрішніх справ. В. К. Винниченко – автор більшості актів УHP. Як політичний діяч він еволюціонує від «культурно-національної автономії» у складі Російської федерації до відродження української державності.
Після встановлення в Україні радянської влади В. К. Винниченко у 1919 р. виїжджає до Австрії. У Відні організовує Закордонну групу українських комуністів, друкує газету «Нова доба». Його не покидає думка про повернення в Україну. У травні 1920 р. він прибув до Москви і дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з питань освіти, але згодом відмовляється від запропонованої посади і назавжди покидає батьківщину.
Активна революційна і політична діяльність В. К. Винниченка органічно пов’язана з літературною діяльністю. Як письменник він стає відомим з 1902 р. після публікації оповідання «Краса і сила». При підтримці І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки В. К. Винниченко згодом розкривається як глибокий дослідник морально-психологічного стану представників різних соціальних верств українського суспільства на рубежі XIX – XX ст. Специфіка творчого процесу В. К. Винниченка, яка спиралася на спостережливість, емоційність, багату творчу уяву, широку ерудицію, робить і сучасного читача небайдужим до тих складних подій, через які письменник провів героїв романів «По-свій!», «Божки», «Рівновага», «Записки кирпатого Мефістофеля», п’єс «Чужі моди», «Базар», «Брехня», «Натусь», «Дізгармонія» та ін.
Останні тридцять років життя В. К. Винниченко провів в еміграції. Він неодноразово, на жаль безрезультатно, порушував перед Сталіним і ЦК КП(б)У питання про повернення в Україну. Політичну і громадянську активність В. К. Винниченко зберіг до останніх років життя, свідченням чого є роман «Слово за тобою, Сталіне!», який він розпочав у лютому 1950 р.
Помер Володимир Кирилович Винниченко у 1951 р. у французькому містечку Мужен поблизу Канн, де і похований.
Уривки з праць Винниченка подано за виданнями: Винниченко В. Боротьба за державність України // Відродження нації: У 3 т. – К.; Відень, 1920; Винниченко В. Морально-естетична позиція // Про мораль пануючих і мораль пригноблених: Одвертий лист до моїх читачів і критиків. – Львів, 1911; Винниченко В. Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво // Дзвін. – 1913. – № 12.


Розмістив: Admin 1 лютого 2012 | Переглядів: 1341 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ ЗЕНЬКОВСЬКИЙ
(1881 – 1962)
В. В. Зеньковський закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, де потім працював доцентом та професором. У часи громадянської війни в Україні входив до складу українського уряду Скоропадського. 1919 р. емігрував до Югославії, де викладав філософію у Белградському університеті. Потім працював у Празі, а з 1926 р. – у Парижі професором Богословського інституту. В 1942 р. прийняв священство.
Основні праці: «Сучасний стан психофізичної проблеми», «Проблема психічної причинності», «Психологія дитинства», «Російські мислителі і Європа», «Історія російської філософії» (у 2-х т.), «Основи християнської філософи» (у 2-х т.).
Уривки подані за виданням: Зеньковский В. Проблема психической причинности. – К., 1914.


Розмістив: Admin 1 лютого 2012 | Переглядів: 1489 | Коментарі: 0 | детальніше
Рейтинг статті: Відмінно
1 2 3 4 [5]
  Популярні
  Опитування
Чому українці часто соромляться визнавати себе українцями?
Бо не знають своєї історії
Тому що українці це виключно злочинці, повії та інші маргінали
Бути росіянином, поляком чи американцем більш престижно
Loading
  Вхід на сайт
ПЕРЕКЛАДАЧ ОНЛАЙН
Copyright © 2005-2017 by Mykola Vitenko
Прикарпатський порталНовиниПогодаАвто Спорт Реферати Аукціон ТуризмМобільний світФорумОголошенняКаталогРекламаГороскопиПошта РоботаЧатиМагазинФiнансиПошукКомп'ютериЛистівкиЗнайомстваБлогиАнекдотиМузикаФотоРадіоМистецтвоХобіРозсилкиРайониВідеоАкціїТелегiдБiблiотекаIсторiяМагазиниТоп 100ЩоденникиПрограмиУкраїнський проектПрикарпатська ледіУкраїнський жіночий порталНерухомість ПрикарпаттяПортал українських колекціонерів УКРАЇНСЬКИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ПОРТАЛКОМПЮТЕРНА УКРАЇНАMAN.IF.UAУкраїнська хатаТУРИСТИЧНИЙ ПОРТАЛ