Характеристика міжкнязівських відносин у ХІІ ст. у працях сучасних українських істориків та істориків у діаспорі

            Сучасна українська історіографія базується на роботах не лише істориків Х V ІІ – ХІХ ст., чи радянських дослідників, але й враховує позитивні досягнення науковців, які з різних причин опинилися поза межами України, СРСР, і продовжували вивчати історію Київської Русі. Частина висновків, схем, створених поза межами України, зараз використовується провідними вітчизняними дослідниками. З цієї причини, вважаємо, за необхідне розпочати розділ з короткого огляду досягнень істориків з української діаспори...

Політичні відносини між руськими князівствами у висвітленні радянської історіографії

  За традицією, під радянською історіографією розуміють лише історіографію марксиського напрямку хоча це не зовсім правильно. Так, в радянській історіографії марксизм та похідний від нього історичний матеріалізм займали панівні позиції й слугували для аполегетики радянської влади. Водночас в радянській історіографії, особливо в 20-х рр. ХХст., продовжували існувати інші історичні напрямки та школи. В УРСР фактично до 1929 р., легально діяли, продовжували свої дослідження М.С.Грушевський, С.Шамрай, Д.І.Багалій, О.Ю.Гермайзе, що входили з національних позицій. В РРФСР вели свої дослідження М.В.Кареев, О.Л.Волгін, Т.М.Лукін. Кожному з них належать праці по періоду історії Київської Русі, які зараз є маловідомими для дослідників, і які були повністю відмінними від праць істориків-марксистів. Серед останніх теж не було єдності у поглядах на епоху феодальної розробленості Київської Русі. Це чітко проявилося в 40-50-х рр. ХХ ст., коли суперечки велися навколо проблем характеру міжкнязівських відносин, проблем етногенезу росіян, білорусів та українців...

Оцінка міжкнязівських відносин в українській та російській історіографії XVIII – початку ХХ століття.

            Вивчення міжкнязівських відносин на землях Київської Русі розпочалося ще задовго до Х V ІІІ століття. Однак, до Х V ІІ століття історична думка переживала перехідний етап від літописання до становлення історії як системи наукових знань. Тому, більшість сучасних дослідників розглядають історичні дослідження проведені в ХІІ-Х V ІІ століттях, як важливу передумову до появи наукової історіографії, а праці, написані в той період, як історичні джерела...

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

 

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

 

ДМИТРО ІВАНОВИЧ ЧИЖЕВСЬКИЙ

(1894 – 1977)

Д. І. Чижевський – видатний культуролог, літературознавець-славіст, дослідник слов’янської та української філософії. Народився в Олександрії на Херсонщині. Освіту здобував у Петербурзькому (1911 – 1913) і Київському (1913 – 1918) університетах. У 1921 р. виїхав до Німеччини, де у Гайдельберзі та Франкфурті-на-Майні поглиблював філософську освіту, навчаючись у К. Ясперса, М. Хайдеггера, Е. Гуссерля. У. 1924 – 1932 pp. викладав в Українському Вільному університеті (Мюнхен) та в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі. З 1932 до 1945 р. викладає в університеті м. Галле.

Д. І. Чижевський займається науковою діяльністю, він досліджує вплив Гегеля на слов’янську науку і німецької філософії на слов’янську культуру, а також елементи містицизму у працях Г. Сковороди, М. Гоголя, Ф. Достоєвського. Після війни викладає у відомих університетах світу – Марбургському (1945 – 1951), Гарвардському (1951 – 1956), з 1956 р. у Гайдельберзі. Дійсний член і професор Гайдельберзькоі Академії (з 1968 p.), почесний професор Кельнського університету (з 1970 p.).

У Галле, Марбурзі і Гайдельберзі Д. І. Чижевський заснував центри з дослідження і вивчення славістики. Він відкрив і досконало вивчив культурний феномен слов’янського й, зокрема, українського барокко.

Помер у Гайдельберзі.

Основні праці Д. І. Чижевського: «Логіка» (1924), «Вивчення Достоєвського» (1931), «Історія давньоруської літератури. Київський період» (1948 – 1960), «Свята Русь» (1965), «Гегель серед слов’ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «Філософія на Україні» (1926), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (1956) та ін.

Уривки з праць Д. І. Чижевського подано за виданнями: Чижевський Д. Етика і логіка (до питання про подолання етичного «формалізму») // Праці російського народного університету у Празі. Прага, 1931. С. 222–240; Чижевський Д. Початки і кінці нових ідеологічних епох // Віра і знання. Нью-Йорк, 1954. № 1. С 13–21; Чижевський Д. В’ячеслав Липинський як філософ історії // За всенаціональну єдність у 110-річчя народження гетьмана Павла, у 65-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1983.

 

ДМИТРО ДОНЦОВ

(1883 – 1973)

Д. Донцов, видатний діяч та ідеолог українського національно-визвольного руху, народився поблизу Мелітополя 29 серпня 1883 р. З 1900 до 1907 р. у Санкт-Петербурзі вивчав право. Після закінчення університету переїздить до Києва, де вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії. За активну партійну діяльність його ув’язнюють. У 1908 р. тікає з Києва до Галичини й удосконалює вивчення права у Відні. З 1914 до 1916 р. проживає у Відні, потім – у Швейцарії. У 1917 р. їде до Києва, де після повалення царського режиму очолює Українське телеграфне агентство. Після заяви українського уряду про союз з Росією повертається до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії.

Після припинення існування УHP Донцов переїздить до Львова, де плідно працює до 1939 p., видав один з найпопулярніших журналів України «Літературно-науковий вісник». У1939 р. тікає від більшовиків до Бухареста. В часи німецької окупації України живе в Празі. З 1945 до 1947 р. він шукає притулку у Франції, Англії, США. У 1947 р. оселяється в Монреалі (Канада), де живе до кінця своїх днів (1973).

Праці Донцова подано за виданнями: Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991.

ДМИТРО ДОНЦОВ

(1883 – 1973)

Д. Донцов, видатний діяч та ідеолог українського національно-визвольного руху, народився поблизу Мелітополя 29 серпня 1883 р. З 1900 до 1907 р. у Санкт-Петербурзі вивчав право. Після закінчення університету переїздить до Києва, де вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії. За активну партійну діяльність його ув’язнюють. У 1908 р. тікає з Києва до Галичини й удосконалює вивчення права у Відні. З 1914 до 1916 р. проживає у Відні, потім – у Швейцарії. У 1917 р. їде до Києва, де після повалення царського режиму очолює Українське телеграфне агентство. Після заяви українського уряду про союз з Росією повертається до Швейцарії, де працює в Українській дипломатичній місії.

Після припинення існування УHP Донцов переїздить до Львова, де плідно працює до 1939 p., видав один з найпопулярніших журналів України «Літературно-науковий вісник». У1939 р. тікає від більшовиків до Бухареста. В часи німецької окупації України живе в Празі. З 1945 до 1947 р. він шукає притулку у Франції, Англії, США. У 1947 р. оселяється в Монреалі (Канада), де живе до кінця своїх днів (1973).

Праці Донцова подано за виданнями: Донцов Д. Націоналізм. Торонто, 1966.

ФІЛОСОФІЯ В УКРАЇНІ У 20 – 80-ті РОКИ XX ст.

З перемогою в кінці 1920 р. радянської влади в Україні умови для творчого розвитку філософської думки різко погіршуються. Щоправда, не були вони сприятливими й до цього, за доби колоніального гноблення України російським царатом. І все ж попри жорстку русифікацію та цькування національної культури маємо у XVIII – XIX ст. в Україні таких мислителів, як Г. Сковорода, М. Гоголь, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, П. Юркевич, творчість яких справедливо оцінюємо як епоху української класичної і філософії з її виразною українською ментальністю. На рубежі XIX – XX ст. нова генерація українських мислителів – М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський разом з інтелектуальною елітою УНР М. Грушевським, В. Винниченком, І. Огієнком та ін. – дає вагому заяву на новий сплеск української світоглядної духовності. Не судилося...